ТІРАНА. Предстоятель Албанської Церкви архієпископ Анастасій продовжив дискусію з Константинопольським Патріархом Варфоломієм щодо українського церковного питання

01.04.2019 announcement1, news, Межконфессиональные отношения

Раніше ВЗЦЗ УПЦ вже публікував офіційну позицію Албанської Православної Церкви від 14 січня 2019 року щодо українського церковного питання, у якій Предстоятель Албанської Церкви Архієпископ Анастасій заявив про неможливість визнання «Православної Церкви України» і дійсності священства в цій структурі. У відповідь на цю заяву Патріарх Варфоломій написав Архієпископу Анастасію лист, від 20 лютого 2019 року, у якому викладав свої аргументи на користь «дійсності священства» в «ПЦУ». Однак, наведена аргументація не задовольнила Архієпископа Анастасія, відомого православного вченого, богослова, місіонера, професора Богословського факультету Афінського університету. Предстоятель Албанської Церкви, після детального обговорення на засіданні Священного Синоду листа з Фанару, написав ще один лист, який було опубліковано 30 березня 2019 року на офіційному сайті Албанської Церкви. У ньому, Предстоятель Албанської Церкви піддає критиці, вказує на помилки та розвінчує історико-канонічну позицію Константинополя щодо українського церковного питання.

Відділ зовнішніх церковних зв’язків УПЦ наводить фрагменти цього листа у перекладі з грецької мови.

Починаючи детальний розгляд кризового церковного питання, яке турбує всіх православних, Архієпископ Анастасій виділяє три теми, «що мають безпосереднє відношення до натхненої Святим Духом традиції і свідомості Православної Церкви: а) Божественної Євхаристії, б) Апостольського спадкоємства, і в) Соборності»:

Наше занепокоєння зосереджене цілком і повністю на ключовому питанні хіротонії єпископів та апостольського спадкоємства. Ось чому було наголошено передусім на нещасній ролі самопроголошеного «почесного Патріарха Київського і всієї Русі-України» Філарета і були сформульовані богословські застереження щодо дійсності у Святому Духові звершених ним [Філаретом] хіротоній, виходячи з того, що божественна благодать не діє, коли звершувач є забороненим, виверженим з сану і анафематствуваним; а також з того, що канонічно хіротонісуючий єпископ діє не від своєї власної сили, а від імені Церкви – єдиного носія благодаті Божої. Ми маємо сумніви, що до того, чи робить відновлення Філарета у канонічному чині автоматично дійсними і звершені ним хіротонії».

Відповідаючи на історичний приклад з мелетіанською схизмою, що його приводить константинопольська сторона в своєму листі, Архієпископ Анастасій пише:

«Співвідношення і аналогія українського питання з мелетіанською схизмою IV–го століття, про що детально згадується у Вашому листі, не розвіяли наших сумнівів. Навпаки, уважне вивчення цього [питання] приводить до інших висновків. Згідно з трактатом приснопамятного митрополита Анхіальського, а згодом Смірнського Василія, що Ви мені надіслали у якості додатку [під назвою] «Детально щодо схизми мелетіан», говориться наступне: «Виправлення відбувалося через прийняття самого Мелетія в єпископське достоїнство без права служити, а тих, хто був рукопокладений ним, в той час коли він сам був відлучений, єпископів і пресвітерів і дияконів, – на таких умовах і у такий спосіб, у який 8-й канон повеліває приймати кафарів і новаціан, тобто через просте рукоположення (хіротесію) з молитвою, затверджуючи за кожним з них їхні священні ступені». Остання пояснююча фраза була опущена в Вашому листі», – зазначає владика Анастасій.

Разом з тим, у своєму листі Предстоятель Албанської Церкви наводить слова святителя Афанасія Великого, який підтверджує зазначений спосіб прийняття з розколу, а також слова відомого грецького церковного історика Архієпископа Афінського Хризостома (Пападопулоса), який описуючи історію з мелетіанською схизмою, підсумовує: «Собор зайнявся питанням Мелетія Лікопольського (4 правило). Мелетію було дозволено жити в Лікополі і мати честь єпископа без права керувати єпархією Лікопольською і рукопокладати».

Далі в своєму листі владика Анастасій продовжує:

«Архієпископ Александрійський Олександр вимагав від Мелетія каталог рукопокладених ним єпископів, яких нараховувалося 29. Собор з милості визнав їх у їхньому (єпископському) достоїнстві через нове покладання рук … за умови, щоб вони перебували з канонічними єпископами, підпорядковувалися Архієпископу Александрійському, і не брали участі у виборах єпископів. Однак, вони могли бути обрані на вакантні єпископські кафедри. Лише один Мелетій не міг бути обраним.

Відповідно, подолання схизми мелетіан і прийняття по ікономії незаконно рукопокладених Мелетієм, включало наступні етапи: а) покаяння, б) покладення рук канонічним єпископом – мінімально необхідного для відновлення апостольського спадкоємства, в) молитву, г) остаточне примирення. Мова йде про принцип, який діяв у всіх випадках повернення розкольників до Православної Церкви і який вказував на вихід з існуючої проблеми. Незважаючи на те, що випадок Філарета є дивовижно подібним до випадку з Мелетієм, який повернувся «у високому єпископському достоїнстві, втім без жодної церковної влади чи авторитету», застосована до нього (Філарета) поблажливість залишається не поясненою.

Філарет повернувся в канонічну Церкву (при чому невідомо чи подавав він прохання про покаяння) і його попередні недійсні церковні дії стали узаконені в загальному і в цілому лише через синодальний акт. Сам він неодноразово хвалився, що «був, є і буде Патріархом Київським і всієї Руси-України», продовжує носити властивий російським Патріархам куколь, і поводить себе як Патріарх. Він став головним координатором скликаного Об’єднавчого Собору, який обрав незаконно «рукопокладеного» ним Епіфанія. Сьогодні він (Філарет) є постійним членом Синоду і проголошує, що він є архіпастирем всіх київських парафій. Всі ці події є достеменно відомими.

На завершення, безсумнівним є той факт, що мелетіанська схизма була вилікувана не рішенням Александрійського Патріархату, до юрисдикції якого належав Мелетій як єпископ Лікополя Єгипетського, але рішенням Першого Вселенського Собору.

Крім того, ситуація з українським питанням не має жодної аналогії з РПЦЗ (Руською Православною Церквою Закордоном). Ця ситуація стосувалася від’єднання росіян діаспори від Руської Церкви, яка тоді знаходилася під радянським наглядом. Там не було ні зняття сану, ані анафем, і апостольське спадкоємство не піддавалося сумніву. Коли розвалився радянський режим, повернулася єдність. Гідним уваги є те, що виправлення розділення відбулося через особливе священнодійство і молитву возз’єднання в Храмі Христа Спасителя.

Що стосується болгарської схизми, то і тут не можна провести жодної аналогії з українським питанням. Останнє стосується внутрішнього розколу всередині однієї Помісної Церкви, а той час як болгарський випадок – це багаторічне відділення всього народу від Вселенського Патріархату і всього Православ’я.

Вирішення [болгарського питання] розпочалося на Всеправославній комісії, що зібралася для підготовки Всеправославної Передсоборної комісії в священному Ватопедському монастирі на Святій Горі Афон (червень 1930 року). Головною умовою, яка була поставлена і виконана, було прохання про прощення зі сторони Болгарської Церкви. Врешті, після довголітніх складних переговорів розкол був подоланий в 1945 році і результаті було відбулося примирення всього православного світу».

Далі Архієпископ Албанський Анастасій ще раз нагадує Патріарху Константинопольському, що в результаті його дій в Україні «бажане примирення не є досягнутим … разом з тим, явною є небезпека розколу Вселенської Православної Церкви». Спростовуючи приховані в листі з Константинополя натяки на те, що нібито він, Архієпископ Анастасій, у своїй позиції знаходиться «під впливом з інших Церков», владика Анастасій говорить, що «нашу братську відданість ми довели ділом протягом десятиліть, а особливо – на Нарадах Предстоятелів і на Святому і Великому Соборі Православної Церкви на Криті, узгоджуючись зі всіма ініціативами Вашої Божественної Всесвятості. Інколи ми сміливо декларували нашу точку зору навіть незважаючи на незгоду з возлюбленими братами з інших Церков».

Предстоятель Албанської Церкви у своєму листі дякує за всі благодіяння, які зробив Константинопольський патріархат для цієї Церкви. «Однак, ми переконані, – продовжує він, – що справжня вдячність не може бути пов’язана з відміною критичної богословської думки і церковного досвіду, чи зі зрадою свободі совісті. Навпаки, це означає збільшення обов’язку завжди чітко і з дерзновенною любов’ю формулювати свої погляди», – пише Архієпископ Анастасій.

У завершальній частині свого листа Предстоятель Албанської Православної Церкви пише наступне:

«Ваша Всесвятосте! Ми переживаємо за збереження православної єдності, яка є незмінною умовою для свідчення Православ’я у світі. Незгоди на єпископських конференціях в діаспорі і на міжхристиянських багатосторонніх і двосторонніх діалогах вже є дуже відчутними. Тверде переконання Албанської Церкви, так само як і багатьох інших, полягає в тому, що на даний історичний момент з метою вилікування болючих травм і вже загрожуючої схизми, необхідним є всеправославне обговорення і знайдення рішення, що поставить першочерговою метою духовну підтримку всіх православних християн в Україні і особливо – забезпечення православної єдності. І очевидно, що ми готові конструктивно сприяти виходу з цих дуже важких кризових ситуацій. Існуючі різноманітні точки зору не вирішуються через затягування монологами, заявами, перепискою, втручанням непричетних людей, оманливих коментарів, безглуздих публікацій у ЗМІ. Згідно з православною традицією, кризи долаються за допомогою соборності, що означає зібрання і з молитвою обговорення відповідальними представниками Помісних Православних Церков. Тоді, при допомозі благодаті Всесвятого Духа, такий Собор зможе у любові віднайти оригінальні рішення поблажливості, прощення і змін та прийняти сміливі рішення, які будуть всіма сприйняті і приведуть до примирення, єдності і духовної користі всіх віруючих Світового Православ’я».

Предстоятель УПЦ: Воруя и обманывая, человек может считать себя христианином, но это не так (видео)

КИЕВ. В Крестопоклонную неделю Блаженнейший Митрополит Онуфрий возглавил Божественную литургию в Киево-Печерской Лавре