АТЛАНТА. Доповідь Предстоятеля УПЦ на 18-му Всеамериканському Соборі Православної Церкви в Америці

(Атланта, штат Джорджія, 23 липня 2015 року)

«ЯК ПОШИРИТИ МІСІЮ»

Ваше Блаженство!

Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!

Дорогі отці, брати і сестри!

З великою радістю прийняв від Вашого Блаженства, возлюблений у Христі собрате і сослужителю, митрополите Тихоне, запрошення відвідати благословенну Американську землю та виступити перед високим зібранням учасників 18-го Всеамериканського Собору Православної Церкви в Америці та перед шановними гостями, які сьогодні тут присутні, зі словом про християнську (православну) місію в сучасному світі.

Слово «місія» має два аспекти: внутрішньо церковний і зовнішньо церковний.

Внутрішньо церковна місія заключається в тому, що Священноначаліє Церкви, монашествуючі, клір та ті миряни, які мають високий (значний) духовний рівень особистого благочестивого життя – показують, або відкривають шлях духовного вдосконалення для тих, хто тільки увійшов в огорожу Церкви, або хто ввійшов давно, але з якихось причин не попіклувався про своє духовне вдосконалення.

Зовнішньо церковна місія, на якій ми би хотіли зупинитися більш детально, заключається в тому, щоби показати, або відкрити шлях до Церкви тим, хто знаходиться поза огорожою Церкви.

Перше, з чого повинен починати місіонер, це є ознайомлення та глибоке вивчення традицій і звичаїв тих людей, серед яких місіонер має намір проповідувати Христа. Місіонер має з повагою відноситись до цих традицій і звичаїв, якщо вони йому навіть не подобаються.

В зв’язку з цим я хотів би згадати про одного місіонера, якого багато років тому мені довелось зустріти. Це був мужчина років 40-50, у якого обличчя було жовтим, як віск. Я звернув на нього увагу і спитав, чому він не піклується про своє здоров’я, яке є даром Божим для людини.

У відповідь цей мужчина розповів, що він є місіонер і проповідує Христа серед кримінального світу. По якійсь причині він попав у в’язницю і у нього там появилось бажання проповідувати ув’язненим віру у Господа нашого Іісуса Христа. Але його ніхто із тюремних авторитетів не хотів слухати. Тоді він вивчив кримінальні звичаї та тюремний лексикон, тобто ті слова і фрази, на яких розмовляють кримінали. Коли він ішов, щоб серед них звершити місію, він брав з собою декілька пляшок горілки, штук 10 стручків дуже лютого китайського перцю, та декілька кубинських сигар. Взявши все це з собою він приходив до криміналів і на їх мові поясняв їм, що у нього є до них розмова. У відповідь він чув жорстокі образи, бранні слова та погрози сказані в його адрес. Місіонер все це терпеливо вислуховував до кінця і потім сміливо виймав пляшки з горілкою, розливав на дві частини і на кримінальному жаргоні говорив: давайте любого із вас і ми з ним поміряємось, хто із нас настоящий мужчина. І кримінали виставляли одного із самих здорових своїх друзів. Місіонер випивав перед ним півлітра, а то і більше горілки, потім брав штук 5 лютих перчин і з’їдав їх, потім запалював кубинську сигару і робив 3-5 глибоких затяжок. Після цього місіонер сміло говорив своєму опоненту: якщо ти настоящий мужчина зроби ти це саме. Кримінал випивав горілку, їв один перець, а саме більше два перця, після чого у нього почали текти сльози з очей, у нього все всередині горіло і він не знав куди себе діти, а коли йому місіонер давав кубинську сигару і вимагав, щоб він зробив затяжку, то останній просто падав на землю.

Після цього кримінали дозволяли місіонеру сказати слово. І він говорив. Причому, спочатку нічого не говорив про Христа, а тільки закликав криміналів не кривдити старих, слабких, вдовиць, сиріт. А вже пізніше, через певний час, починав їм відкривати тайну Христа і Христових законів і він мав успіх. Такого дивного місіонера Господь відкрив моєму недостоїнству, а через мене і іншим людям. Це був дивний муж, на якому була особлива Божа милість. Він був насправді дуже хворою людиною, він міг їсти тільки легку дієтичну їжу, алкоголь взагалі не вживав, але коли він ішов на місіонерську проповідь, то він приймав в себе такі отрути, яких і здорові люди не могли перенести.

Ця історія являється прикладом унікального місіонерського служіння, але ми хотіли би сказати декілька слів про звичайну сьогоденну місію Церкви, яка, як правило, представляє собою суміш із двох місій: внутрішньо церковної і зовнішньо церковної.

Коли мова йде про місію Церкви в сучасному світі, як правило, в нашій свідомості постають багато варіантів соціального, апологетичного, навчального, інформаційного служіння, яке забезпечують різні церковні структури на рівні єпархій та парафій. Іноді здається, що всі ці напрямки церковної діяльності самодостатні для того, щоб зробити церковне життя повноцінним. Однак досвід церковної історії, від Апостольських часів до новітнього періоду, переконливо свідчить про те, що головним місіонерським фактором є дія Святого Духа. Священик, який прагне за висловом преподобного Серафима Саровського, стяжати благодать Святого Духа, стає не лише моральним авторитетом, але й орієнтиром, який вказує на єдиний вірний напрямок земного життя. Сьогодні, в час різноманітних криз і розчарувань, котрі дезорієнтовують сучасну людину і не рідко приводять її до відчаю, надзвичайно важливим завданням Єпископа і Священика є – являти приклад благочестя і життя у благодаті Святого Духа. Таке життя є не лише викликом секуляризму, але й відповіддю на ті глобальні питання, на котрі сучасній людині не в змозі відповісти ані наука, ані економіка, ані політика. Реальні приклади такого життя були явлені нам багатьма Святими, а особливо тими, які є для нас історично близькими.

Сьогодні хотів би згадати про особистість святого патріарха Тихона (Бєлавіна), який свого часу, був архієпископом Руської Православної Церкви в Америці. Він провів тут вісім років, що суттєво змінило його підхід до церковного служіння. Важливим кроком, зробленим тут за часи його перебування, був переклад Богослужінь англійською мовою.

У різних народів є своя Богослужбова мова, мова молитви. У греків – старогрецька, у грузинів – старогрузинська, у слов’ян – переважно церковно-слов’янська, румунів та молдован – своя Богослужбова мова, яка представляє собою суміш румунської або молдавської з слов’янською, а у англо-саксонських народів – Богослужбовою являється преважно староанглійська мова. Як ми бачимо – мова молитви відрізняється від побутової мови і вона є такою, що підносить церковне життя над буденністю. Інше діло проповідь – вона повинна виголошуватись на сучасній мові, що допомагає людині зрозуміти догмати Церкви, її історію та особливості духовного життя.

Зі спадщини святого патріарха Тихона ми можемо взяти ще один урок. Це орієнтація на низовий рівень релігійних громад, коли церковне життя здійснюється не через жорстке адміністрування владної людини, яка поставлена в керівництві Церкви, а базується на залученні ініціативи широких верств церковного люду.

Владика Тихон жив в часи синодальної епохи в Руській Церкві, яка передбачала жорстку вертикаль влади під наглядом держави в особі обер-прокурора. А життя в Америці, де втручання держави в релігійні справи обмежувалось законом, привчило його орієнтуватись на принцип соборності. Пізніше це було перейнято і в Руській Православній Церкві та відображено в рішеннях Помісного Собору РПЦ в 1917-1918 роках.

Цей принцип орієнтації на ініціативу громад, рядових священнослужителів та Єпископів був важливим за часів керування нашою Церквою моїм попередником Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром. Він радо зустрічався з простими людьми, любив українські народні пісні та традиції. Ця близькість до народу та його культури допомагали йому ясно і зрозуміло оберігати та стверджувати канонічні принципи церковного життя.

Не можна оминути тут і важку ситуацію, яка сьогодні склалась в моїй рідній державі Україні. До цих пір на сході України точиться війна, яка стала наслідком конфлікту різних політичних ідеологій. Це стало болісним досвідом для нашої Церкви, яка об’єднує православних християн в усіх частинах нашої країни. Нашими вірними є як україномовні, так і російськомовні громадяни України. Нашими вірними є і русини на Закарпатті, і румуни та молдовани на Буковині і Одещині, і чисельне російськомовне населенні на Донбасі, в Криму та багато інших національних меншин. Нашими вірними є люди, які дотримуються різних, а часто й діаметрально протилежних політичних поглядів на сприйняття минулого і розуміння шляхів майбутнього розвитку країни.

А тому відповіддю нашої Церкви на ці виклики стало прагнення піднятись над швидкоплинними ідеологічними та політичними уподобаннями. Історія Православної Церкви показує, що ототожнення з будь-якими політичними ідеями є небезпечним для Христового благовістя. На політичній основі людей можна лише розділити, в той час, як поєднати людей може лише Христос.

У Христі нема ні елліна, ні іудея (Кл.3.11), говорить святий апостол Павло. Саме таку позицію прагне відстоювати наша Церква в непростій ситуації протистояння останнього року. Думаю, що це питання частково актуальне і для Православ’я в Америці. Адже тут є велике розмаїття православних юрисдикцій, які, і це приємно відзначити, все більше прагнуть співпрацювати між собою. Етнофілетичний фактор відходить на задній план і це не може не радувати. Ось цей апостольський критерій – «бути всім для всіх, щоб спасти хоча б деяких» (1 Кор.9.22) – є тим критерієм, яким ми маємо керуватися в питаннях поширення місії.

І наостанок, в рамках роздумів про місію Церкви, я хотів би згадати про ювілей, який святкуватиме Українська Православна Церква цього року. Це 400 років з часу заснування Києво-Могилянської Академії. В порівнянні з університетами Західної Європи – це відносно невеликий термін. Але для православних українців ці чотири століття є значним періодом нашої історії.

Тут знову треба бачити ситуацію з двох сторін. З одного боку, реформи митрополита Петра Могили, який стояв біля витоків Академії, відкрили Православ’я до більшого впливу західних зразків богослов’я. На той час це було відчуття того, що богословська наука має можливість відповісти на багато питань сучасності і що вона здатна зробити Церкву провідницею освіти для широких верств православного люду. Але з часом виявилась і небезпека такого підходу: схоластичні схеми були зручні для викладання та запам’ятовування, але погано сприймались рядовими парафіянами. Протоієрей Георгій Флоровський називав це розривом між богослов’ям та благочестям. І тому для нас важливо зберегти цей зв’язок між роздумами про Бога, за про історію Церкви з однієї сторони, і благочестям та молитовністю з іншої сторони. Місіонер – це той, хто сам живе з Христом, горить любов’ю до Бога і прагне цією радістю вічного життя поділитися з своїми ближніми. Саме звідси походить те відчуття проповідника, яке святий апостол Павло висловив в словах: «Горе мені, якщо не благовіствую» (1 Кор.9.16).

Таким чином, я окреслив важливі аспекти, що, на мою думку, здатні сприяти місії Православної Церкви в сучасному світі.

* Це особистий приклад благочестивого, Боголюбивого життя місіонера;

*  це піднесення церковного життя над ідеологічними та політичними суперечками;

* це зрозумілість церковної молитви народом, яка водночас не зводиться до примітивності;

* це орієнтація на ініціативу мирян та рядових священнослужителів, які через таїнство хрещення та рукоположення є повноцінними членами Церкви Христової;

*   а також збереження балансу між академічним богослов’ям та молитовним благочестям.

Дякую за увагу!