Олександр Яровий. Слава слов’янського слова

01.06.2005 archive, Вестник №45, Даты

День славянской письменности

СЛАВА СЛОВ’ЯНСЬКОГО СЛОВА

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук
Все создано было Словом,
и человеку, который уподобляется
Слову, то есть Христу, открывается
словесная правда.
Мир, сотворенный Словом, есть
огромная книга жизни, но читать
ее может лишь тот, кто смотрит в
нее чистым оком и чистым сердцем.

Иеромонах Василий,
новомученик Оптинский (+1993)

День святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, учителів слов’янських — це нагода згадати про те, яким духовним скарбом ми володіємо. Йдеться про церковнослов’янську (старослов’янську) мову, що використовується у нашому церковному житті як богослужбова. Це унікальна мова, що вирізняється повнотою і багатством смислів, вона не знає низьких слів, усе розмаїття відтінків її не здатні передати найретельніші сучасні переклади. Навіть її графічне вираження, написання кирилічних літер вже настроює людину на величний урочистий лад. Наше завдання — цінувати і берегти цей безцінний Божий дар до кінця віку.
Природа старослов’янської мови сповнена світлої містики єднання людської душі з Триєдиним Божеством. „У старослов’янської мови особливий зв’язок з душею”, — писав автор нашого епіграфа. Чуючи (ні, відчуваючи всім єством!) ці древні й водночас непідвладні історії урочі глаголи, ми ніби усвідомлюємо високе, царське достоїнство людини, створеної за образом та подобою Бога. Св. Григорій Синаїт писав: „… в людині є розум, слово і дух — і ні розум не буває без слова, ні слово без духу, але завжди суть і одне в одному й самі по собі”. Всі ці три сутності священна богослужбова мова Православ’я несе в собі увиразнено, „крупним масштабом”. Ось перше — розум-значення. Семантичні (смислові, значеннєві) глибини цієї мови-матері невичерпно глибокі. Спробуймо знайти сучасний мовний відповідник, наприклад, до вислову із акафісту святителю Миколаю: „Радуйся, чудес пучино, Богом излиянная…” Важко, щоб не сказати, неможливо. У кількох словах сконденсована панорама образних асоціацій. Слово у церковнослов’янській мові опукле, багатозначне, самим своїм звучанням покликане настроювати найтонші струни душі на сприйняття Божественного. У сучасній російській філології навіть прозвучало припущення, що старослов’янська мова за своїм фонетичним (звуковим) ладом має контрсугестивну властивість, тобто протистоїть спробам будь-якого психологічного навіювання всупереч волі людини. Для віри відкрито більше, ніж для науки (хоч як парадоксально це звучатиме в сучасному суспільстві). Читання псалмів і позитивний вплив цього читання переконує православну людину в силі богонатхненних слів більше, аніж наукові викладки. Оце третій складник тріади — дух мови, який буквально перетворює внутрішню людину; а ще вчора, скажімо, апатичну, стомлену душу пориває до високого молитовного польоту. Яка душа віруючого не наповниться солодкою радістю в час літургійного співу присутніми в церкві Символу віри чи „Отче наш”? Величні слова вічно живої мови входять у душу, будять і оживлюють її.
На жаль, і ціле людство, і значна маса наших співвітчизників у суєті щоденного практицизму та обездуховленості стають все глухішими до таїн Слова, до безцінного словесного дару Божого людям. Ми втрачаємо здатність захоплюватися численними відтінками значень, емоційними переливами, силою впливу словесного багатства на душевний стан.
Церковнослов’янську мову називають перлиною православного богослужіння. За формальними, звичайно, ознаками філологія може віднести її до так званих мертвих мов, якими не розмовляють сучасні мовці, але це все одно, що назвати мертвою плодючу землю, в товщі якої тілесне око не бачить навесні засіяного зерна. Ця мова — дивовижне джерело, з якого витікала вода живомовної стихії українського, російського, білоруського народів; вона зрозуміла для серба, болгарина, чеха, будь-якого слов’янина, її впізнає кожна людина, яка знає якусь із слов’янських мов.
Небезпечна „пошесть” нині — засилля лексичної (та й не тільки…) іноземщини. І, виявляється, ми часто запозичаємо іншомовні слова, яким маємо власні відповідники (щоправда, відповідники зневажені, призабуті, до яких часом додається словникова позначка “заст.” — застаріле). Замість „бійниця” кажемо „батарея”, як зазначав у ХІХ столітті адмірал і вчений, великий дослідник-“словолюб” князь Олександр Шишков. А французьке „батарея” так само утворено від їхнього “bat”, як наше — від рідного кореня „бит”… У цього адмірала-філолога є надзвичайно цікавий збірник спостережень над етимологією (походженням) і внутрішнім значенням багатьох праслов’янських коренів — „Славянорусский корнеслов”. З нього читач дізнається дивовижні речі! Ми вповні зберегли в скарбниці старослов’янської мови всі прадавні значення, які тепер у вигляді тих чи інших слів поспішаємо запозичити від європейських сусідів. Виявляється, наше давньоруське „луч”, отой „свет исходящий” — древніший і „не гірший” від латинського „люкс” („lux”); німці та англійці з нашого „воску” зробили „ваксу” („wax”); праслов’янський корінь „град” дав життя європейським гілкам, на яких рясно наплодилися ар’єгард, гардемарини, гвардії… А в своєму військовому щоденнику О. Шишков у 1812-1814 роках згадує, як проїздив західними закордонами і завважував географічні назви, що були видозміненими чи, кажучи просто, зіпсованими слов’янськими найменуваннями: Комметау (Хомутово), Лейпціг (Липецьк), Бреслау (Борислав)…
Ми, володарі і спадкоємці старослов’янської мовної скарбниці, ніби забуваємо її ціну, не складаємо належної шани. Не знаємо її глибин…
Багато хто каже, що мова православного церковного богослужіння незрозуміла сучасній людині. Це не так. Обминемо містико-духовний аспект, бо людину нецерковну чи взагалі невіруючу не переконає все одно твердження: якщо ходитимеш на службу зі щирим бажанням молитися, а не відбувати час, то з часом все стане зрозумілим. Відзначимо інше: будь-який філолог підтвердить дивовижну близькість старослов’янської та української мов. Щодо цієї близькості нам поталанило. Ну хоча б клична форма, без якої українську мову годі уявити: „друже”, „Марфо”, „Маріє”, „роде”, „Отче”. Це все — зі старослов’янського євангельського тексту. Чи не так само виглядають ці слова (та й безліч інших) в устах українця ХХІ століття? Росіянам не настільки пощастило. Лише слово-звертання „Боже” у сучасному їхньому мовленні є вживанням кличної форми. Неукраїнці не відчувають цього вокативу і часто користуються (а це категорично невірно) вокативом як називним відмінком: „ВладикО благословив”, „преподобний отчЕ заповідав” тощо. Безліч слів сучасної української зберегли старослов’янську праформу, перебуваючи у прямому генетичному зв’язку з нею. З цього погляду близькі родичі слова „плевел” і „полова”. З одного кореня виникли значення „пол” (берег) та „обопільний”. Так само й лексеми „исКОНный” та „досКОНалий”. Слово „конъ” взагалі цікавий зразок так званої енантіосемії (поєднання протилежних значень в одному слові), свідчення первісної всеоб’ємності й неподільності основоположних, „гніздових” значень прамови. Це слово означало одночасно і початок, і кінець — край, так би мовити. Отаке слово — символ всесвіту, концепції (КОНцепції!) буття: у вічності сходяться кінці й начала, одне Джерело є Альфою й Омегою…
Обширна тема — використання старослов’янізмів у художній літературі. Згадати хоча б самого Тараса Шевченка, чия поетична потужність у багатьох творах не в останню чергу ґрунтується на творчому застосуванні згаданих форм.
Цікаво відзначити, що чимало західноукраїнських діалектів мають в собі віддзеркалення старослов’янщини. (Це ще один лінгвістичний доказ праруської, києворуської єдності, духовною запорукою якої виступало спільне слово, що звучало в православній церкві). На жаль, на заході України зараз взагалі негаразд із усвідомленням цієї сакральної мови як окраси канонічного Православ’я. Чи будуть там чаяти воскресіння мертвих, чи ми, нащадки русичів православних, всього-на-всього лише „сподіваємося” якогось неясного локально-політичного „воскресіння” і віримо, що література, фольклор, етнографія, як вужче, замінять ширше, рятівне і безкрає — незамулену Віру?.. Все — похідне від віри.
“И СЕ ГРЯДУ СКОРО, И МЗДА МОЯ СО МНОЮ, ВОЗДАТИ КОЕМУЖДО ПО ДЕЛОМ ЕГО” (Отк. 22, 12). Пребудь із нами, вічна красо, вічна славо слов’янського слова! Як сила і життя, як відзвук блаженної вічності, де перебувають біля Престолу Божого святі слов’янські вчителі Кирило і Мефодій.
„Кириле и Мефодие богомудрии, Владыку всех молите, вся языки Словенския утвердити в православии и единомыслии, умирити мир и спасти души наша”…

01.06.2005. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. Архієпископ Антоній висловив співчуття з приводу смерті відповідального секретаря Облради ветеранів Великої Вітчизняної

01.06.2005. БЕЛГРАД. Собор Сербской православной церкви положил конец спорам о порядке восстановления храмов в Косово