Олександр Яровий. Наша перемога

01.05.2005 archive, Вестник №44, Тема номера

НАША ПЕРЕМОГА
Шістдесятиріччя Перемоги у Великій Вітчизняній війні:
духовні уроки

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Я завтра їду в Україну,
Яку покинув так давно.
Цілую, ставши на коліна,
Своє полкове знамено…
Олесь Гончар

„Смерть на війні здатна доволі умилостивити Бога, бо людина, що загинула смертю хоробрих, жертвує собою, щоб захистити інших. Ті, хто від чистої любові жертвують своїм життям заради того, аби захистити „співлюдину”, свого ближнього, наслідують Христа. Ці люди — найбільші герої, їх боїться, тремтить і сама смерть, бо від любові вони зневажають смерть і таким чином здобувають безсмертя, знаходячи під могильною плитою ключ од вічності”, — писав блаженної пам’яті старець Паїсій Афонський, учасник війни, патріот своєї землі і світлий зразок православного християнина.
А далі — історична цитата. „Жалюгідні нащадки ворогів православного християнства хочуть іще раз спробувати поставити народ наш на коліна перед неправдою… Православна наша Церква завжди розділяла долю народу. Разом з ним вона і випробування несла, і втішалася його успіхами. Не залишить вона свого народу і зараз. Благословляю вас небесним благословенням і на цей всенародний подвиг. Якщо кому, то саме нам, треба пам’ятати заповідь Христову: „Больши сея любве никтоже имать, да кто душу свою положит за други своя” (Ін. 15, 13)… Господь нам подасть перемогу”.
Ми навели рядки із послання митрополита Сергія, місцеблюстителя Патріаршого престолу, яке було розповсюджене у перший день війни, 22 червня 1941 року, по всіх православних парафіях тодішнього Радянського Союзу. Наша історія безкінечно спонукатиме нас до осмислення великих парадоксів. Вона відучуватиме нас від однозначності оцінок та поспішності суджень. Так, це була безбожна держава. 1942 рік мав стати закінченням так званої „безбожної п’ятирічки”, замисленої, як і вся революційна катастрофа ХХ століття, ворогами святоруської православної цивілізації для винищення навіть слідів духовного життя. Не випадково, згадаймо, преп. Серафим Саровський, що передрікав неминучість цієї кривавої епохи, у розмовах із сучасниками казав, що найстрашніший час буде трохи більше, ніж через 100 років по його смерті — йшлося про 1937-й та кілька наступних років. Але мудрість Божа навіть зло спрямовує на службу добру. У архімандрита Софронія (Сахарова), духовного учня преп. Силуана Афонського, знаходимо дивовижну думка про те, що Боже творення світу, побудовче буття триває і в найстрашніші, найтемніші, безнадійні моменти існування людства. Він писав про це після революційної трагедії. Як бачимо, Велика Вітчизняна війна не стала посоромленням народу, який, здавалося б, заслужив найсуворішої Божої кари за відступництво від віри (по суті, символічне Боговбивство!), за царевбивство, за зраду своїх традицій, ідеалів, предківської моральної чистоти… Ні, ця війна стала тріумфом народу і вкотре показала, що шляхи Господні справді несповідимі, що людська логіка нездатна охопити багатовимірність Божих замислів.
У акафісті тепер широковідомій іконі „Аз есмь с вами и никтоже на вы”, що була створена з благословення св. прав. Іоанна Кронштадтського, а тепер зберігається у Свято-Георгіївському монастирі на Чернігівщині, говориться дуже точно: „Буря богоборческого нечестия пронеслась, осквернивши святыни, и попусти Господь на люди наша вражье нашествие, да скорбями очистятся и слезами омыются и да, вразумившись, покаются…” (Кондак 4). Все в світі пов’язано духовними нитями. Саме перед цією іконою 1000 днів і ночей молився інший преп. Серафим, фактично наш сучасник, Вирицький подвижник. Тепер святиня осяює собою українську землю, благословенну Чернігівщину, славну подвигами православних воїнів від києворуської доби до героїчної партизанської сторінки у Великій Вітчизняній.
Мудрість Божа полягала і в тому, що „сатанинське зборище” чужорідної нам і фальшивої комуністичної кліки змушене було, як і сказано в Одкровенні св. Іоанна Богослова, прийти і вклонитися Філадельфійській („братолюбній”) Церкві (Отк. 3, 9). Верхівка зрозуміла, що під мертвими гаслами пролетарського інтернаціоналізму країну чекає тільки поразка, крах. Війна стала пробним каменем, об який розбилися безживні й чужі нашій Вітчизні псевдоцінності і об який „вигострилася” пощерблена віра нашого народу. Небувала трагедія стала моментом величезного духовного підйому. Саме тоді кремлівські зверхники починають розуміти, що тільки історична пам’ять, справжні віковічні цінності, яких так жорстоко відцуралися, здатні підняти дух народу, пригніченого більшовизмом. Адже є загальновідома істина, яку, проте, не повертається язик назвати банальною, — перемагає армія із сильнішим духом, з оптимістичним настроєм. Де черпати зразки для наслідування, як не в героїчному минулому? І от назви численних нагород із „червоним” компонентом поступаються місцем тим регаліям, які названі іменами видатних діячів вітчизняної історії — Димитрія Донського, Олександр Невського, Богдана Хмельницького (до речі, ініціатива запровадження двох останніх орденів належить, як стверджують, Олександру Довженку). Народ ніколи б не став захищати фальшиві цінності. Адже не секрет, що деякі змучені колективізаціями та індустріалізаціями люди навіть вважали, що ця війна принесе падіння більшовизму з його патологічною жорстокістю і безглуздістю. Але такі міркування стали сліпою гілкою духовного шляху, вони привели до фактичної зради, до фанатичних звірств на заході України, до утворення „російської” власівської РОА — пособниці гітлеризму. Божа мудрість дала зрозуміти нащадкам православних героїв, що вони захищають не більшовизм і не Політбюро, а своє право на життя та свободу. Безліч вражаючих фактів Великої Вітчизняної війни іще чекають свого осмислення. Чого вартий тільки той факт, що незламна Зоя Космодем’янська була онукою священика! Тож, якщо простежити, і з яких праведних родів походили мученики й герої цієї війни?..
Праведна жертва ніколи не буває позбавленою сенсу. Безвірне суспільство сучасності нібито абсолютно правильно говорить про земне життя людини як про фундаментальну, найголовнішу цінність. Але вся біда в отому „нібито”… Є ще життя вічне. В одній із проповідей Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира є така думка: ніякі цінності земного життя не переважать життя вічного. Тільки під кутом зору вічності ми можемо збагнути сенс тих катастроф світу, в яких мирські люди не знаходили сенсу, доцільності, виправдання. Та й навіть люди віруючі губилися: чому милосердний Бог попускає такі страшні страждання в історії народів?
Насправді ж у Господньому світі нічого не може бути марним. Людям, народові, новому Ізраїлю-Богоносцю, який через засліплення земним і неміч людську повторив гріхи Ізраїля, не можна було інакше зцілитися, як через страждання. І Бог не дав остаточно пропасти людям своїм, не дав безумно зводити далі Вавілонську вежу небувалої безбожної химери на одну шосту частину земної суші. Апокаліптичні голодомор та війна подали вінці святих безвинним праведникам і очистили нерозкаяні провини грішників. Це не вкладається в розум атеїста, але для людини віруючої є достатнім поясненням, — чому, за словами філософа, „все дійсне розумне, а все розумне — дійсне”.
У період Першої світової війни юродива Паша Саровська, тепер уже канонізована свята, говорила: „Солдатики марширують… розбійнички у рай валом валять!” У тому іншому світі, невидимому, духовному, обділеними лишилися тільки безнадійно чорні та злі. Людей, позначених хоч краплею чистого і святого, Бог очистив, навіть якщо вони не хотіли. Не знали в атеїстичні часи, що треба цього єдиного хотіти — очищення, покаяння… І це було не насильством над волею людини, а милістю, любов’ю в тих умовах, коли релігійна віра фактично перестала навчати істинному світогляду мільйони людей.
Наша Вітчизна, Україна, наряду із сестрами Росією та Білорусією винесла основний тягар війни. Білоруський Брест першим зустрів фашистську навалу. На Київ упали перші ворожі бомби. Уся Україна згодом була накрита ворожою навалою. Були і світлі, і темні моменти… Пригадується й гіркий стереотип пізнішого радянського кінематографу — поліцай-„хохол” з колоритною шаржованою зовнішністю і поведінкою. Але де ще могло виявитися більше зрадників, як не на повністю окупованій землі? Всякі люди траплялися… Але була героїчна партизанська діяльність Сидора Ковпака. Було два з половиною мільйони українців, нагороджених орденами і медалями (загальна кількість нагороджених по всьому Радянському Союзу — 7 мільйонів). 2 тисячі українців — Герої Радянського Союзу. Звичайно, до тієї доби неможливо ставитися однозначно, але одне є незаперечним: звання Героя не було „іграшковою” відзнакою. 31 українець цього звання був удостоєний двічі, наш славний земляк льотчик Іван Кожедуб — тричі. Зрештою, за період Другої світової війни відбулося остаточне возз’єднання українських земель в єдиній державі, а по війні Українська РСР отримала почесне представництво в Організації Об’єднаних Націй. Ми не повинні забувати, що все може бути повернуте на побудову, на позитив, коли відбувається під знаменом совісті, заповідей Божих, навіть якщо при цьому не називається вголос Боже ім’я. Це велике чудо ХХ століття — перемога країни-невільниці, по суті, це дивовижне підтвердження народом своєї внутрішньої незнищеності, моральної свободи. Як ставитися до цієї війни, ми й понині ще чітко не розуміємо. Радянські кліше закономірно досить обмежені й застарілі. Нові оцінки, щоправда, формуються в російській сучасній історіографії і фактично відсутні в українській. Культурні національні верстви Росії схиляються до трактування всього, без винятку, минулого, як вітчизняної, „не чужої” історії — трагічної, але своєї. Нам теж треба відійти від спрощених підходів — то, мовляв, усе московський більшовизм, то все не наше… Як же не наше, коли в кожній сім’ї є учасники війни, які, на жаль, все частіше природно відходять за вічну межу… А ким їх оголошувати? Невже людьми, які обороняли більшовизм? Це абсурд. Проте схоже, що дуже багато наших сучасників, зокрема молодих, підтверджують давню істину: вірю, бо це абсурд. Саме абсурдний нігілізм призводить до очорнення і перекручення історичних уроків. На схилку вже добре підтоптаного СРСР доводилося чути від останнього радянського покоління, яке втратило „ідейний” ентузіазм батьків та дідів (і зайнялося виключним облаштуванням вбогого тимчасового життя) прикрі закиди „привілейованим” ветеранам та інвалідам війни у чергах… Зараз не рідкість і блюзнірські заяви на зразок: „Якби нас завоювали, то ми б пристойно жили.” Вдумуватися у ці слова страшно. Нас би, шановні, просто не було… Але одурманена експансією псевдодуховного світового мороку молодь взагалі вже часто не відчуває величності подвигу нашого народу. Війна — щось далеке, дистанційоване, малозрозуміле. Інтелігенти багато говорять з трибун і кафедр про „міфологізацію” Великої вітчизняної війни радянською пропагандою. На наше глибоке переконання, ми маємо справу не з міфами, а з відголосом справді православної сердечної чистоти: „для чистого все чисте”. Хтось ішов на ворожі багнети і дзоти зі священним вогнем у грудях, з прагненням святої самопожертви. Варто послухати ветеранів — вони бачать головний сенс пройденого життя саме в своєму внеску у Перемогу. Але були й інші — ті, наприклад, кому, за народною примовкою, „війна — мати рідна”, торгівці трофейними ганчірками та цяцьками, „липотворці”-ухильники, пристосуванці й банальні зрадники… Війна є такою, якою бачить її серце людини. „В житті трагедії некрасиві”, — резонно зауважила одна сучасна українська письменниця. Так, але є їх красиве перенесення людиною, „страждань краса”, як писав Павло Тичина. Є краса святої людської душі, яка віддає тимчасове існування „за други своя”.
Раз уже зайшлося про літературу, не можна не відзначити, що саме словесна творча сфера якнайповніше віддзеркалила участь нашого народу у цій великій і трагічній війні. Слово — енергія особлива, його істинні служителі — церковні й мирські — є людьми від Бога. (Не випадково святкування пам’яті великого проповідника Іоанна Златоуста відбувається чотири рази на рік — феномен винятковий у церковній практиці). Також і мирська словесність „має нагоду” збагатити духовність тисяч людей саме в переломні моменти людського буття. Не секрет, що в 30-х роках українська література через величезний репресивний тиск фактично вичерпалася, вимушено перевелася на рейки оспівування більшовицьких гасел. Але війна стала моментом потужного пробудження таланту для тих митців, чий голос уже затихав, втрачав силу. Нового дихання набули Павло Тичина („Похорон друга”, “Я утверждаюсь”), Максим Рильський („Слово про рідну матір”), Андрій Малишко, Володимир Сосюра.
Я єсть народ,
Якого правди сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!
А сила знову розцвіла.

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь.
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
Бо я живу! —
писав Павло Тичина. Йому вторив Микола Бажан: „Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою фашистських катів…” Із болючою правдою про війну виступає Олександр Довженко (кіноповість „Україна в огні”). Він закликає забути класові сварки і згадати, що ми всі — українці, єдиний, цілісний народ, що нам треба згуртуватися у боротьбі проти ворога. За цю повість всесвітньо відомий кінорежисер зазнав безкровних репресій і був довіку розлучений із Україною… Глибоко проникливі щоденникові записи фронтовика Олеся Гончара (українською та російською мовами) є не просто щоденником війни, а ілюстрацію духовних процесів мислячої людини, українця, патріота на війні. Спосіб мислення письменника підтверджує давній афоризм, що на війні немає атеїстів: “Я религиозен. Я верю в Бога. Ибо только дьявол… мог так демонски извратить, исковеркать короткую человеческую жизнь, наполнить ее страданиями, которых бы хватило для сотен поколений рода человеческого… Боже, какое Ты счастье дал человеку и как он не умеет употребить его! Прости, Господи, меня… не могу писать — я рыдаю, я рыдаю за вас, люди, прекраснейшие и глупейшие создания нашей Божьей Земли!..” (записи серпня 1944 року). Перу Олеся Гончара належить роман-трилогія „Прапороносці”, тепер не дуже жалувана українською читацькою думкою. Важко сказати, чи справедливо. Ми не можемо зробити письменникові закид про неправду, коли він, показавши героїзм українського народу у війні (образи Брянського, Хаєцького, Маковейчика, Шури Ясногорської),одночасно показав і представників інших народів Радянського Союзу. Це історична правда. Крім того, мабуть, не дуже модним є сьогодні твердження про визвольну місію Радянської армії, яка очистила від фашистської чуми і „Альпи”, і „Голубий Дунай”, і „Злату Прагу” (назви частин Гончаревої трилогії). Тепер виявляється, що ми… насадили там „нелюдський режим соціалізму”. Схилимо голови перед присудами Божими; схоже, що правди людські на планеті все більше заплутуються в одну колосальну неправду і викривленість уявлень.
Сучасний світ тікає від страждання, тікає від самопожертви і відсікає історичну пам’ять про уроки того й іншого…. Вміло маніпульований ворогом роду людського, світ хоче жити тільки ілюзорним „щасливим” майбутнім, яке за такого глобального росту бездуховності ніяк не буде щасливим. Ми, носії православної цивілізації, лишаємося у цьому, кажучи прямо, ворожому світі доволі самотніми… „Європейська спільнота” закликає бойкотувати відзначення 60-річчя Великої Перемоги в Росії, на теренах колишнього СРСР. Мовляв, і німці вже не ті, і нема країни, яка перемогла у війні, та й взагалі, чи велика була її питома вага у тій перемозі? Недавні сусіди-прибалти возвеличують земляків-фашистів, розганяючи антифашистські демонстрації… Чи ти обезуміла, Європо?..
У нас з’явились і свої міфотворці, які ніби не бачать ні пам’ятників та обелісків по містах та селах, ні сотень братських могил воїнів, ні місць героїчних битв… Для багатьох це вже стало абстрактною історією. Ні, ми не самотні, бо з нами правда, з нами Бог! І щороку церковний календар 9 травня нагадує нам про день поминання воїнів, що поклали життя за віру, Вітчизну та народ. Ми, православні, співаємо їм „вічну пам’ять”. І перед пам’яттю вічною, яка там, у Бога, тимчасове безпам’ятство нічого не важить.
Маршал Георгій Жуков, полководець православного гарту, який напутствував бійців на наступ словами: „З Богом!”, людина, яка внесла величезний вклад у перемогу і очорнена багатьма наклепами сучасних фальсифікаторів історії, русофобів та капітулянтів перед Заходом, писав: „Я убежден: время не имеет власти над величием всего, что мы пережили в войну. Это было необычайно трудное, но очень славное время. Человек, переживший однажды большие испытания и победивший, будет всю жизнь потом черпать силы в этой победе. Это справедливо и для всего народа”.
Ми у великому боргу перед мільйонами героїв Великої Вітчизняної війни. Це не просто красиві слова. Де гарантія, що нам або нашим дітям не доведеться протистояти злу у битві ще страшнішій і, що незаперечно, значно лукавішій, а, можливо, вже й останній для світу? Звідки черпати сили? Чи гідні ми будемо тієї доби героїв, яка засвідчила титанічну силу духу в людях Божих?
І кожен окоп наш дорівнював фронту,
І кожен солдат виростав у народ…
(Борис Олійник)
Боже, дай нам пам’яті, Боже, дай нам сили і віри! Даруй нам перемогу над злом земним у нас самих і навколо нас, подай Перемогу вічну — Царство добра Твого.

Архієпископ Хмельницький і Шепетівський Антоній. Господь нам дарує перемогу

Сергей Герук. Времена новые, приемы старые