У Священному Синоді УПЦ

01.11.2003 archive, Вестник №26, Официальная хроника

У Священному Синоді УПЦ

У Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі під головуванням Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира відбулось чергове засідання Священного Синоду Української Православної Церкви.
Священний Синод УПЦ благословив відкриття чоловічого монастиря на честь преподобного Сергія Радонезького в м. Кремінна Луганської області, Спасо-Преображенського жіночого монастиря в смт Стеблів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, Потоцького Антоніє-Феодосіївського чоловічого монастиря в с. Дмитрівка Кременчуцького району Полтавської області, а також Свято-Вознесенського скиту від Свято-Миколаївського Городокського жіночого монастиря у смт Млинів та Свято-Варваринського скиту від Свято-Успенського чоловічого монастиря у с. Старий Корець Корецького району Рівненської області.
Священний Синод УПЦ затвердив Місіонерську концепцію УПЦ, надану Синодальним відділом релігійної освіти, катехизації та місіонерства зі змінами та доповненнями, внесеними І Всеукраїнським православним місіонерським з’їздом.
Заслухавши рапорт преосвященного Іова, єпископа Сумського і Охтирського, Священний Синод УПЦ благословив внести до списку чудотворних ікон Української Православної Церви ікону Божої Матері «Шпилівську-прозренну»,
Ікона Божої Матері «Шпилівська-прозренна» є списком Корсунської ікони, виготовленому на білому залізі. Ікона прославилася у ХVІІ ст. чудесним зціленням сліпонародженої дівчини в селі Романівка Сумського повіту. Згодом ікону було перенесено до новозбудованого храму селища Шпилівка, де ікона також прославилася багатьма чудесами. Кожного року чудотворну ікону зустрічали в Сумах, і цей день був Днем міста.
За часів атеїстичних гонінь святиню вилучили з церкви і передали до музею. Під час пожежі, яка трапилася в музеї, ікона, на відміну від інших речей, майже не постраждала. Це справило таке враження на співробітників, що вони повернули святиню до церкви. З того часу ікона перебуває в Сумському Спасо-Преображенському кафедральному соборі. Церковне святкування ікони 22 жовтня за новим стилем та на третій день Святої Пасхи.

Заслухавши рапорт преосвященного Іова, єпископа Сумського і Охтирського, Священний Синод УПЦ благословив святкування на честь Мало-Чернетчинського образу Христа Спасителя у межах Сумської єпархії.
Свято-Успенський чоловічий монастир у селі Мала Чернетчина Сумського повіту було ліквідовано за наказом Катерини ІІ у 1787 році. Надбрамну Всіхсвятську церкву було перетворено на парафіяльну. У підвалі храму зберігалися старі дошки та інший будівельний матеріал від колишнього монастиря. Ані священик, ані причетники ніколи не бачили у підвалі ікон. Селянці, у якої боліла рука, було видіння, що вона знайшла в храмі ікону і Господь зцілив її. Дійсно, через 10 днів у підвалі було знайдено чудотворну ікону Спасителя. Сталося це 13 грудня 1887 року за новим стилем. За часів атеїстичних гонінь оригінал чудотворної ікони зник і місцезнаходження його невідомо. Але і досі в багатьох храмах Сумської єпархії найчастіше над жертовником знаходяться списки Мало-Чернетчинського образа Христа Спасителя, який шанується віруючими Слобожанщини. Святкування на честь Мало-Чернетчинського образу Христа Спасителя встановлено 13 грудня за новим стилем.

Священним Синодом УПЦ на прохання намісника чоловічого монастиря «Китаївський пустинницький скит» м. Києва встановлено святкування знайдення мощей місцево шанованого преподобного Феофіла Київського, Христа ради юродивого.
Преподобний Феофіл подвизався в Китаївській пустині в середині ХІХ ст. і був відомим та глибоко шанованим киянами старцем, що мав дар прозорливості та чудотворення. Мощі подвижника, канонізованого Українською Православною Церквою, були відкриті для поклоніння у 1993 році.

Рішенням Священного Синоду УПЦ на вдову Чернігівську кафедру призначено Преосвященного Амвросія, єпископа Новгород-Сіверського. Священний Синод УПЦ також розглянув інші питання життя Української Православної Церкви.

Комментарии участников:

Постоянный член Священного Синода митрополит Одесский и Измаильский Агафангел: «Священный Синод УПЦ принял несколько важных решений. Во-первых, была утверждена Миссионерская концепция УПЦ, которая предполагает привлекать к этой деятельности не только священнослужителей, но и творческую интеллигенцию: преподаватели вузов, учителей. Была замещена вдовствующая Черниговская кафедра, открыто ряд новых скитов и монастырей, которые, по нашему мнению, в настоящее время должны выполнять функции очагов социального служения Церкви. Мы обсудили ряд вопросов, касающихся дисциплины пастырей, обменялись мнениями по поводу ситуации вокруг Свято-Покровского мужского монастыря в Харькове. Священный Синод определил круг вопросов для обсуждения на следующем заседании, которое состоится в конце года, а также утвердил временных членов Синода.

Постійний член Священного Синоду митрополит Чернівецький і Буковинський Онуфрій: “Святині для нашої землі, як і для кожного народу, є духовним багатством. І чим більше святинь, тим більше цього багатства, тому що святині являються носіями Божої благодаті. Чим більше цієї благодаті є на нашій землі, тим кращі умови складаються для того, щоб люди могли духовно зростати, духовно вдосконалюватись, що є корисним і для тимчасового життя, і наслідування вічного спасіння».

Керуючий справами УПЦ архієпископ Переяслав-Хмельницький Митрофан: «Концепція місіонерського служіння Української Православної Церкви, затверджена на цьому Синоді, була прийнята на Першому місіонерському з’їзді, який відбувся в травні цього року у Києві. Концепція закладає передумови і перспективи впровадження в життя і розвитку дуже важливої сторони місії Церкви в сучасному світі — навернення до Христа людей, які ще далеко стоять від Церкви, які шукають Бога, але поки не знайшли. У ній також закладені передумови роботи з молоддю та дітьми, передбачена можливість викладання “Закону Божого” у світських навчальних закладах. Зараз на цю тему ведуться розмови, але поки що на законодавчому рівні це питання не вирішене.
Концепція також закладає принципи наших взаємовідносин з іншими конфесіями, які сьогодні існують в Україні. Священний Синод надає надзвичайно важливе значення місіонерському служінню Української Православної Церкви. Ми віримо, що вона послужить для подальшої активізації ролі нашої Церкви у суспільстві, а також динаміці розвитку і діяльності серед всіх верств нашого населення. Вірю, що концепція принесе користь не лише для Церкви, а і для нашого суспільства».

МІСІОНЕРСЬКА КОНЦЕПЦІЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

1. ВСТУП
Ця Концепція місіонерського служіння Української Православної Церкви
— є узагальненням місіонерського досвіду, накопиченого Українською Православною Церквою за її більш ніж тисячолітню історію;
— враховує богословський потенціал, напрацьований братськими Помісними Церквами (Константинопольською, Антиохійською, Сербською, Елладською, Албанською та ін.);
— використовує рішення Помісних Соборів, теоретичні і практичні висновки Місіонерських з’їздів Руської Православної Церкви, що викладені в Концепції відродження місіонерської діяльності, Підсумкових документах, Місіонерській декларації.
2. МЕТА КОНЦЕПЦІЇ
Метою Концепції є визначення богословського обґрунтування місії, цілей і завдань, форм і методів місіонерської діяльності:
— спричинених внутрішніми потребами Церкви;
— обумовлених духовно-моральним станом сучасного українського суспільства;
— викликаних активною прозелітичною діяльністю інославних об’єднань і нехристиянських релігійних організацій на території України як таких, що загрожують духовному здоров’ю нації.
3. ПРАВОСЛАВНЕ СВІДЧЕННЯ
3.1. Богослов’я місії
Богословське осмислення поняття «місія» грунтується на розумінні Новозавітного апостольського повеління, сформульованого в словах Спасителя: «Ідіть же, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх держати все те, що Я заповідав вам; і ось, Я з вами по всі дні до кінця віку» (Мф. 28, 19–20).
Місія як свідчення притаманна самій природі Церкви і полягає не тільки в проголошенні Благої Вісті всьому творінню, а й у залученні всієї тварі до повноти життя у Богові-Тройці.
Отже, православне розуміння місії базується на тринітарному її вимірі, тому що джерело місії — у Пресвятій Тройці, Яка виявляє Себе через послання Ісуса Христа Отцем у Святому Дусі (Ін. 20, 21–22). Це послання включене до плану Ікономії нашого спасіння, «бо так возлюбив Бог світ, що і Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16). Тринітарне розуміння місії передбачає, що завдання місії полягає в проекції на людські стосунки тих відносин, які існують усередині Святої Тройці.
Христологічний аспект місіонерського служіння містить у собі свідчення творінню про Христа Воскреслого, і тому однієї з найважливіших завдань місії є введення людини і всієї тварі у світ Царства Воскреслого Христа і введення Його Царства у тварний світ, як «нового неба і нової землі» (Одкр. 21, 1), що відкриваються у здійсненні Євхаристії. Через Літургію і виконання заповідей відбувається явлення Самого Ісуса Христа як Господа в силі Животворящого Духа Святого і введення у світ правдивого Царства Божого.
Це можливо обоженням людства, що є духовним преображенням, яке здійснює Дух Святий у Церкві через спасіння Христом. «Святий Дух надає в Церкві людським іпостасям повноту Божественності єдиним, особистісним чином, який пристосовується до кожної людини як до особистості, створеної за образом Божим. Святий Дух, вселяючись у нас, преображає нас в обитель Святої Тройці» (В. Лосський).
Святий Дух, як дар єдності, веде до того, що багато особистостей стають одним Тілом у Христі — істинною Церквою Христовою. Православна Церква є істинною Церквою Христовою, створеною Самим Господом і Спасителем нашим, Церквою, утвердженою і здійснюваною Духом Святим; це Церква, про яку Сам Спаситель сказав: «Створю Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16, 18). Вона є Єдиною, Святою, Соборною (Кафолічною) й Апостольською Церквою, хранителькою і подательницею Святих Таїнств у всьому світі, «стовпом і підґрунтям істини» (1 Тим. 3, 15). Вона несе повноту відповідальності за поширення Істини Христового Євангелія, так само як і повноту влади свідчити про «віру, раз передану святим» (Іуд. 1, 3). У Ній, і тільки в Ній можливе спасіння роду людського й обоження всієї тварі Духом Святим во Христі Ісусі.
Єдина Свята Соборна Церква є Церквою Апостольською. Через богоустановлене священство дари Святого Духа передаються віруючим. Апостольське спадкоємство ієрархії від святих апостолів є основою спільності і єдності благодатного життя. Місія як апостольство завжди була найголовнішим з обов’язків церковних людей — як виконання заповіді Господньої про необхідність іти і навчити всі народи (Мф. 28, 19–20).
Православне розуміння місії передбачає, що всесвітня місія є есхатологічною подією; Євангеліє буде проповідуватися «до кінця віку» (Мф. 28, 20). Саме ця есхатологічна перспектива визначає правильні взаємовідносини між місією і національною культурою, адже метою місії завжди залишається преображення всього космосу — людства і природи, по слову апостола Павла, щоб «був Бог все в усьому» (1 Кор. 15, 28).
3.2. Мета і завдання
Як слідує з богословського обгрунтування місії, кінцевою її метою є слава Всесвятого Бога, яка розглядається в перспективі Його безмежної любові, що явила себе в спокутному подвигу Ісуса Христа. «Оскільки християнська місія є частиною місії Божественної, її кінцева мета не може бути відмінною від мети Бога. А Його мета, як про це чітко сказано в Писанні, — це возглавлення Всесвіту во Христі і наша участь у Божественній славі — вічній і нескінченній славі Божій» (Блаж. Анастасій (Яннулатос), архієп. Албанський).
У вужчому значенні метою місії, що і складає її головне завдання, є навернення тих, хто поза Церквою, — тих, хто не бере участі у Божественному житті і хто тільки в цьому одному і має потребу. Місія в такому розумінні покликана сповістити людям спасительну Благодать і дати причаститися в Таїнствах Церкви.
Найближчою метою місії, що узгоджується з її кінцевою метою, є зростання і поширення Православної Церкви. Складові цієї мети:
— проповідь Євангелія;
— навернення язичників;
— пробудження «номінальних християн»;
— повернення до Церкви відпалих;
— залучення всіх до активного церковного життя.
3.3. Принципи, методи і форми
3.3.1. Принципи
1. Принцип всезагальності
Апостол Павел Духом Святим висловив цей принцип так: во Христі «нема ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скіфа, ні раба, ні вільного, але все і в усьому Христос» (Кол. 3, 11). Цим принципом стверджується, що Православ’я не може бути вузько етнічною релігією, воно не належить якійсь одній національній традиції, а є істинно вселенським і загальнолюдським.
2. Принцип універсальності
Від початку просвітництва народів цей принцип був проголошений устами святого апостола Петра: «Не на обличчя дивиться Бог, але у кожному народі той, хто боїться Його і чинить по правді, приємний Йому» (Діян. 10, 34–35). Православна віра не може бути становою або кастовою, вірою вузького кола ізольованих осіб, а є доступною для всіх, і кожного, хто прагне до Нього, Христос із радістю приймає у Своєму Царстві.

3. Принцип свободи во Христі
Сам Господь вказав нам умови істинної свободи в нас: «пізнаєте істину, і істина звільнить вас» (Ін. 8, 32). Православне сприйняття свободи — як свободи від рабства гріха і пристрастей — відрізняється від «світського», спотвореного, розуміння свободи — як свободи гріха і царства вільної від Бога ушкодженої людської природи.
4. Принцип канонічної основи місії
Канони, як сполучна ланка між Церквою й організмом і Церквою й організацією, мають визначати і відображати догматичні істини про Церкву. Згідно з апостолом Павлом, кожен апостол по жеребу отримав свою апостольський уділ, який призначив йому Бог (2 Кор. 10, 13). У сучасних термінах “апостольський уділ” означає “канонічна територія” Помісної Церкви. Апостольські Правила і Соборні Правила (Ап. 58; Шест. 19; Шест. 20; Сард. 11) визначають єпископа як главу Помісної Церкви, відповідального за проповідь і повчання благочестю народу, і забороняють абикому вчити всенародно, особливо тоді, коли це принижує або в чомусь применшує місцевого єпископа. Тому будь-яка місіонерська справа, яка робиться без благословення єпископа і без його участі, втрачає кафолічність, оскільки єпископ Помісної Церкви відповідає за вселенське спілкування всіх церков, і без його благословення ніщо не може відбуватися на території його єпархії.
5. Принцип безкорисливості
«Даром отримали, даром давайте» (Мф. 10, 8), — заповідає Господь Своїм учням. Отже, Православна місія не може мати на меті ні політичну, ні економічну, ні якусь іншу користь. «Тому, хто прагне, дам даром від джерела води живої» (Одкр. 21, 6).
6. Принцип творення в любові
Апостол Павел, як істинний місіонер во Христі, свідчить, що влада, дана йому від Бога, є владою «на розбудову, а не на руйнування» (II Кор. 13, 10), вона спрямована на устрій Церкви Христової, в якій апостоли, будучи будівничими Тіла Христового, «істинною любов’ю в усьому зростали в Тому, Хто є главою –– Христос, із Якого все тіло складене і надійно злучене всякими зв’язками, за мірою чинності кожної частини, отримує зріст для розбудови самого себе в любові» (Єф. 4, 15–16).
7. Принцип історичності
«Від одного Він створив весь рід людський, щоб жив по всій поверхні землі, визначивши наперед обумовлені пори і межі їх розселення, аби вони шукали Бога, чи не відчують Його і чи не знайдуть, бо Він недалеко від кожного з нас: тому що ми у Ньому живемо і рухаємося і існуємо» (Діян. 17, 26–28). Богу угодно було визначити для нашої країни багатовікове перебування в Православній вірі, яка в основному і сформувала світогляд і традиції нашого народу. Тому наше розуміння історичності Православ’я для України відрізняється від секулярного розуміння релігійної свободи — як рівності всіх релігій між собою; останнє часто використовують різні «місіонери» у своїй прозелітичній діяльності. Православна Церква, яка перебуває в повноті Істини і є спадкоємицею Апостольського свідчення, виходить з того, що на її канонічній території Православ’я було і є історичною і культурною основою для об’єднання людей і приведення їх до Христа. Застосування законів світського суспільства без врахування цього чинника, як правило, призводить до конфліктів і розбрату між людьми.
3.3.2. Методи
1. Використання різних мов
Завдяки сприянню Святого Духа, учні в день П’ятидесятниці “почали говорити іншими мовами”, а натовп, що зібрався з цього приводу, знітився, бо люди “почули, що кожен говорить до них їхньою власною мовою” (Діян. 2. 4, 6). Того дня з’ясувалося, що для того, щоб слухачі розуміли Євангеліє, його треба виголошувати їхньою “власною мовою”. У цьому аспекті не тільки проповідь Євангелія, а й багато частин місіонерського богослужіння можуть бути перекладені на мову більшості населення. «У своїх службах Православна Церква використовує мову народу: арабську в Дамаску і Бейруті, фінську в Хельсінкі, японську в Токіо, англійську в Нью-Йорку. Одним з першочергових завдань православних місіонерів — від свв. Кирила і Мефодія в IX сторіччі до свв. Інокентія (Веніамінова) і Миколая (Касаткіна) у XIX сторіччі — був переклад богослужбових книг на місцеві мови» (єп. Діоклійський Калліст (Уер)). Однак цей метод дозволяє використовувати в богослужінні і древні мови, як такі, що мають особливу цінність внаслідок їхньої чистоти і багатовікового богослужбового використання.
2. Залучення до священства місцевих жителів
Залучення місцевого населення до церковного служіння, особливо до священства, є важливим чинником утвердження місцевої Церкви. Пресвітер, який добре знає місцеві звичаї і відомий серед місцевого населення, здатний і ефективно проповідувати Слово Боже, і сприяти укоріненню общини в православній культурі та церковному благочесті. Саме так трудилися видатні місіонери минулого — свв. Стефан Пермський, Макарій Алтайський, Миколай Японський. Цей метод особливо актуальний у наш час як один з найбільш ефективних у сприянні спасінню.
3. Розумне співробітництво з державною владою
При сучасному стані законодавства Православна Церква відділена від держави і зрівняна в правах з усіма іншими релігійними об’єднаннями й організаціями. За таких умов співробітництво Церкви з державою може відбуватися, з одного боку, в галузі просвітництва і добродійності, з іншого боку — у сфері протидії різноманітним деструктивним культам, деморалізації і деградації суспільства, в галузі боротьби з розпустою в суспільстві заради духовного оздоровлення нації. Водночас неприйнятним для Православ’я повинно вважатися застосування влади для силових методів боротьби з інакомислячими або «примусової євангелізації» заблудлих.
4. Православна присутність
Метод Православної присутності як свідчення передбачає врахування особливостей місіонерської діяльності в різноманітних сферах: нецерковній, інославній, іновірній; у діаспорі; міському, сільському; молодіжному середовищі і т. д.
Він найкраще висловлений святим апостолом Павлом: «Для юдеїв я був як юдей, щоб здобути юдеїв; для підзаконних був як підзаконний, щоб здобути підзаконних; тим, що без закону, (був) як той, що без закону, — не зрікаючись закону перед Богом, але будучи підзаконним Христу, — щоб здобути тих, що без закону; для немічних був як немічний, щоб немічних здобути. Для всіх я став усім, щоб спасти хоча б деяких. Це ж роблю для Євангелія, щоби бути сопричасником його» (1 Кор. 9, 20–23).
Присутність православних у нецерковному середовищі і інославному, іновірному оточенні має величезне значення саме як форма місії. Як правило, мовчазне свідчення благочестивих православних родин, що являють собою «малу Церкву», здатне учинити дуже багато, по слову євангельському: «Так хай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі справи і славили Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16).
3.3.3. Форми
Місія Церкви — у спасінні кожної людини, і в сферу її свідчення входять також питання культури, науки, навколишнього середовища — все, чим живе сучасне людство. І в залежності від оточення, у якому ведеться місіонерська робота, духовного рівня тих, на кого вона спрямована, доцільно виділити чотири її форми:
Інформаційна місія. Це свідчення якнайширшим верствам населення через засоби масової інформації, а також організацію парафіяльних бібліо-, аудіо- і відеотек, видання спеціальної місіонерської літератури, свідчення за допомогою комп’ютерних технологій, у тому числі в мережі Інтернет.
Апологетична місія. Це свідчення істини Православ’я в порівнянні з єретичними і сектантськими псевдовченнями, розкольницькими трактуваннями догматів і канонів, які поширені в Україні. Апологетична місія спрямована також на протистояння прозелітичній діяльності з боку неправославних церков і місіонерських організацій, розкольників, окремих євангелізаторів.
Виховна місія (воцерковлення). Це робота з тими, хто готується до Святого Хрещення, і з тими, хто, будучи хрещеними, не отримали відповідної настанови в основах віри і не є активними членами Церкви. Мета такої місії — включення хрещеної людини в церковне життя повною мірою, формування православного устрою життя.
Зовнішня місія. Це свідчення істини Православ’я серед людей, не хрещених у Православній Церкві, не причетних до церковного життя, які не мають християнських основ традиції і культури, але мешкають на канонічній території Української Православної Церкви.
Всі чотири види місіонерського служіння виділено умовно, для зручності організації місіонерської діяльності, і можуть бути застосовані на всіх рівнях церковного життя: парафіяльному, єпархіальному, загальноцерковному.
1. Парафіяльний рівень
Місіонерське служіння Української Православної Церкви, яке розглядається як апостольське, повинно мати відповідні форми. Виховна місія на парафії бачиться особливо важливою, оскільки саме парафія є основою церковного життя в цілому. Міцні парафії є запорукою здоров’я всього Тіла Церкви.
Виховна місія на парафії повинна здійснюватися за схемою: оглашення — Хрещення — настанова.
Оглашення передбачає попередні катехизаторські бесіди. Хрещення кожного нового члена повинно стати святом для всієї общини. Необхідно виховувати у народі побожне ставлення до Хрещення –– як до Таїнства, а не як до треби. Часто в загальному потоці багатьох хрещень втрачається глибинна суть здійснюваного Таїнства. Священики повинні надавати цьому Таїнству відчуття незвичайного.
Настанова передбачає позабогослужбові читання та співбесіди і забезпечення потрібною літературою.
Інформаційну місію через засоби масової інформації, радіо і телебачення варто здійснювати в міру місцевих можливостей на кожній парафії (через випуск парафіяльних листків, ведення місіонерських теле- і радіопрограм).
Зовнішня місія. Метою проголошення Євангелія, а отже, і місії, є створення євхаристичної громади в кожній місцевості, в її обстановці і традиційній для неї культурі та мові. Тому доцільно при організації парафії на території, де православні складають меншість, поставляти у священики кандидатів із корінного населення.
2. Єпархіальний рівень
Саме на єпархіальному рівні повинні комплектуватися бібліотеки і створюватися місіонерські курси й училища, а в перспективі –– також вводитися місіонерські предмети в навчальні курси духовних академій і семінарій.
Необхідно відродити інститут єпархіальних місіонерів, якими можуть бути як окремі священнослужителі, так і миряни, що мають для цього спеціальну підготовку і отримали благословення єпархіального архієрея.
Корисним є проведення регулярних єпархіальних та регіональних місіонерських конференцій за участі Синодального та єпархіальних місіонерських відділів, світських спеціалістів (психологів, педагогів, правознавців, істориків) та представників державної влади.
Необхідною є й апологетична місія –– у зв’язку з широким прозелітизмом, який здійснюють неправославні релігійні об’єднання. Найефективнішою в цьому плані місіонерська робота бачиться у формі:
а) створення в кожній єпархії місіонерської парафії;
б) створення єпархіальних реабілітаційних центрів для тих, хто став жертвами тоталітарних сект і псевдорелігійних організацій.
Синодальний відділ релігійної освіти, катехизації і місіонерства Української Православної Церкви може надавати програмно-методичну допомогу єпархіальним архієреям у справі організації курсів з підготовки місіонерів і катехизаторів.
3. Загальноцерковний рівень
1. Створення загальноцерковного Місіонерського фонду Української Православної Церкви, метою якого є сприяння здійсненню місіонерської діяльності Української Православної Церкви.
2. Створення науково-координаційного відділу на загальноцерковному рівні, який буде працювати у таких напрямках:
а) збір матеріалів, що показують досвід місіонерської роботи Української Православної Церкви в дореволюційний період, сучасний місіонерський досвід Помісних Православних Церков і досвід у цій галузі інослав’я. Ці матеріали повинні вивчатися, частина з них –– видаватися, і на їхній основі можуть створюватися методичні розробки для місіонерської роботи Української Православної Церкви в сучасних умовах;
б) вивчення методів роботи в районах зі значною мусульманською, греко-католицькою, католицькою присутністю, великою питомою вагою розкольницьких церков, протестантських деномінацій і вироблення відповідних програм для місіонерів;
в) збір інформації про діяльність в Україні неправославних місіонерів і сектантів. Підготовка і видання викривальних матеріалів про їхню прозелітичну діяльність;
г) створення юридичного відділу з вивчення правомірності дій тих чи інших релігійних організацій і сект;
д) створення навчальних програм для місіонерських курсів і духовних навчальних закладів, у співробітництві з Навчальним комітетом при Священному Синоді Української Православної Церкви; введення викладання курсу місіології в усіх духовних навчальних закладах України за програмами, затвердженими Навчальним комітетом;
е) видання загальноцерковних місіонерських часописів і газет.
4. ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ
Місіонерська концепція, після затвердження її Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України та Священним Синодом Української Православної Церкви, є основним керівним документом у сфері місіонерської діяльності для всієї повноти Української Православної Церкви.
«Спасительний Промисел не закінчується викупленням людства, але поширюється на космос. Творіння Боже досягає визначених йому від початку мети і місця. Відтворення Всесвіту надає Божественній місії додаткового виміру. Божественна місія є всеосяжним планом, за яким здійснюється спасіння людства, оновлення і відтворення фізичного світу таким, яким Бог вбачав його до того, як почав творити. В усьому цьому розкривається слава Божа. Кінцевою метою Божественної місії є одкровення Його слави, і тоді покликання людства полягає в тому, щоб стати причасником Божественної слави» (Іаков Стамуліс). Покликання усього світу до нового життя в Богові, будучи основним змістом Православної місії, повинно червоною ниткою проходити через усю місіонерську діяльність, яка випливає з викладеної Концепції, котра наголошує, що Церква покликана не ділитися і відокремлюватися у своїй самодостатності, а єднатися в любові в Дусі Святому для спасіння во Христі Ісусі.
«Любов’ю і єднанням спасемося» (прп. Сергій Радонезький).

Настоятель Свято-Кирилловского храма протоиерей Феодор Шеремета: «Для немилостивых к ближнему и суд будет без милости»

Дмитро Сагайдак, Верховний отаман козацтва запорозького: «Головним духовним здобутком нашого народу є канонічне православ’я»