М. П’ятак. Європейський вибір, або з чим ми йдемо в Європу?

01.04.2005 archive, Вестник №43, События

Європейський вибір, або з чим ми йдемо в Європу?

М. П’ятак, заступник голови Вінницької обласної асоціації православних педагогів, депутат

Після зміни влади одним із кардинальних напрямків зовнішньої політики визначено інтеграцію в усі загальноєвропейські структури та вступ до ЄЕС. Про це говорять на усіх рівнях. Рух до Європи передбачається і в галузі законодавства і в сфері економіки. Але чи дотримуємось ми європейських стандартів ще в одній важливій сфері суспільного життя — у справі дотримання прав віруючих, у справі морального виховання наших дітей? Одна справа говорити з трибуни гарні слова про те, як гарно в Європі прищеплюють дітям духовні цінності, та зовсім інше — робити конкретні кроки у цьому напрямку в рідній країні. Одним із головних напрямків діяльності Всеукраїнського православного педагогічного товариства протягом всього часу його існування було створення необхідних умов для введення в навчальні програми шкіл та вузів курсу „Основи православної культури». Здавалося б, введення у школах факультативного курсу, який розширює кругозір учнів, допомагає формувати високі моральні якості, знайомить учнів з величезною культурною та історичною спадщиною, одразу ж отримає підтримку всіх установ та чиновників, що мають вплив на освіту. Тим більше, що за останні роки які тільки предмети не введені у навчальні плани.
А навчальні програми таких основних предметів, як українська і зарубіжна літератури, історія України та всесвітня історія, змінюються щороку. Всі ці зміни відбуваються за повної мовчазної згоди і освітянської громадськості, і батьків. Та варто було лише поставити питання щодо можливості вивчення за згодою батьків курсу „Основи православної культури», як з’явилося безліч активних противників. Які лише аргументи вони не висувають, щоб не допустити „Православну культуру» до наших дітей. Тут і посилання на „цивілізовані» країни», і цитати з українського законодавства, і невірне розуміння „світськості» навчання, і побоювання порушити права інших конфесій та ін. Чи дійсно такий небезпечний предмет „Основи православної культури» для учнів шкіл та студентів вузів? Чи дійсно неможливо ввести його в освітній процес?
У більшості країн Європи вивчаються в навчальних закладах основи традиційних релігій як необхідного елементу національної культури та історії і неодмінної умови вільного вибору дитини між атеїзмом та вірою. Наприклад, в Ірландії „Основи релігії» вивчаються у 80% початкових і середніх шкіл, у Греції основи православного віросповідання обов’язкові у всіх школах, у Німеччині релігійна освіта визначається як одна із традиційних дисциплін загальноосвітньої школи. У Данії, де кількість осіб, що відвідують церкву, є найменшою у Європі (всього 3%), в усіх школах є програма релігійного виховання! У Великобританії в школі проводяться уроки релігії, в Швейцарії з 1998 року у гімназіях за вибором можна вивчати предмет „Історія і наука про релігії», релігієзнавчі навчальні курси входять до обов’язкового блоку шкільних програм. Приклади можна продовжувати і традиційно католицькими країнами Піренейського півострова, Італією, Польщею, країнами Азії, Ізраїлем. По цьому шляху йдуть такі православні країни, як Росія, Білорусь, Грузія, Сербія. Отже, наше, „суто українське», розуміння світськості немає нічого спільного із світовими традиціями. Про це вдало висловився сучасний французький філософ і педагог Мішель Серре: «… людина не може по-справжньому збагнути, що таке здоров’я, поки не втратить його. Щось подібне сталося і з суспільством. Світськість обернулася значною мірою втратою здоров’я спільноти, а відчули ми це лише тепер».
Тим більше, що справжній зміст світськості передбачає свободу в справжньому її розумінні, тобто ознайомлення дітей не лише з атеїстичним світоглядом, а й з релігійним та, на основі такого ознайомлення, вільний вибір поміж ними. Адже демократія якраз і дає можливість обирати, а не нав’язує лише одну точки зору. Такий вибір ніяким чином не суперечить законодавству України та міжнародним пактам. В Конвенції про права дитини ООН зазначається, що держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті та релігії, а також поважають права батьків виховувати дітей у відповідності з власними переконаннями, формуючи певний світогляд дитини. Освіта має бути спрямована на розвиток дитини у найповнішому обсязі, пріоритет надається національним цінностям місцевості, в якій вона проживає. В Україні мова йде про православну культуру, яка відображає тисячолітню історію українського народу і містить у собі загальнолюдські цінності, має освітньо-виховний характер, підкріплений прикладами, на які багата наша історія, література, культура.
Цю тезу підтверджують Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини. Ст. 9 Конституції України говорить, що ратифіковані міжнародні договори є невід’ємною частиною національного законодавства. Ст. 53 вказує, що основною метою національної школи є виховання високодуховної і високоморальної особистості, формування сумління і громадянських чеснот у молоді. Конституція визнає дитину як найвищу соціальну цінність і покладає обов’язок виховання і навчання дітей на батьків та заклади освіти, тому метою освіти та виховання є всебічний розвиток дитини, духовної особистості в істинному розумінні цього слова. Законодавство про освіту передбачає можливість, за бажанням батьків, вводити такі предмети в програму за рахунок варіативної частини навчального плану. Це можливо зробити і на регіональному рівні, про що говорить досвід чотирьох західних областей України, Автономної Республіки Крим, міст Севастополя, Кіровограда, Херсона та ін., де культурологічні релігієзнавчі курси наповнені краєзнавчим змістом. І не чути щось скарг від представників інших конфесій, адже це нормально — знати традиції та культуру рідного краю, багатовікові надбання традиційної релігії. І якщо ми захищаємо право національних та релігійних меншин України вивчати свою культуру, то так само ми повинні дати можливість православним українцям право знати свою релігію та культуру, яка стала основою для формування української державності. Будь яка держава, яка поважає себе, вимагає від своїх громадян, незалежно від їх національності, знання своєї мови, історії, культури. А чи можна знати культуру України без православної культури? Риторичне запитання! То з ким ми йдемо у Європу? Чи з православними Грецією, Болгарією Румунією, католицькими Італією, Іспанією, Польщею, протестантськими Англією, Німеччиною, чи з єдино світською(у справжньому розумінні цього слова) Францією ?!

Священник Димитрий Познанский. Христианство и пацифизм.

В.Петрушко. Московское Патриаршество — мера против униатского патриархата в Речи Посполитой?