Обзор прессы

01.11.2003 archive, Вестник №26, Обзор прессы

ПІДВОДНІ КАМЕНІ РЕСТИТУЦІЇ.

Православне життя очима світських ЗМІ: вересень — жовтень

Сергій БАРШАЙ

Вітчизняна журналістика знову звернула увагу на проблему повернення Церкві її майна, конфіскованого колись атеїстичним режимом. У цьому контексті знову випливла на сторінки преси тема конфлікту навколо Почаївської Лаври.
Також ЗМІ розповідали про ряд архітектурних і духовних перлин як нашої держави, так і інших православних земель.
8 — 14 вересня
Релігі йна освіта в школах Криму. — Древній фундамент на Подолі. — Підводні камені реституції.
Початок осені не був особливо багатим на події в церковному житті, хоча й були новини, характерні саме для початку навчального року. Таку інформацію подала газета «Киевские ведомости» за 10.09.2003 р. У замітці «Крым. Православный факультатив» мова йшла про те, що з цього навчального року школярі в Криму «смогут изучать основы православной культуры. Коллегия Министерства образования Республики Крым утвердила программу «Основы православной культуры» для факультативного изучения в 8-11 классах средних школ. Митрополит Симферопольский и Крымский Лазарь подчеркнул, что не следует навязывать изучение этого предмета. Только в тех классах и школах, где дети и их родители с одобрением относятся к преподаванию «Основ православной культуры», возможно включение этого предмета в образовательный процесс».
Повідомлення, що й говорити, оптимістичне. Запровадження релігійної освіти в загальноосвітніх школах поступово проходить в усіх регіонах України. І Крим зі своєю програмою з «Основ православної культури», очевидно, тут буде тримати почесну пальму першості.

Отримала своє продовження тема з віднайденим у Києві на Подолі фундаментом храму ХІІ ст. Як розповідає А.Женкова у статті «На колеснице — в древнюю Русь» (“Киевские ведомости”, 11.09.2003 р.), «на месте раскопок уже найдено немало интересных материалов — старинные фрески, части кадила и хорошо сохранившееся распятие. Наиболее ценным экспонатом на сегодня являются фрагменты разбитого колокола. На одном из осколков четко видны буквы «Н», «И», «К». Это, по словам начальника экспедиции, подкрепляет гипотезу о том, что церковь носила имя святого Николая.
Более того, фрагменты колокола дают основания полагать, что храм был построен, может быть, даже и раньше XII века. Славянская надпись на осколке говорит ученым о том, что колокол отлили наши мастера.
За словами журналістки, вітчизняні фахівці схильні до думки про непотрібність відбудови цього храму (як було зроблено з церквою Пирогощі на Подолі або з Золотими воротами). «Лучший вариант, утверждали все специалисты, с которыми довелось беседовать, — это музеефикация археологической находки. Слово, признаться, скучное. Однако музей руин, оказывается, может стать интереснейшим зрелищем, целым театром.
Михаил Сагайдак (співробітник Інституту археології НАН України. — С.Б.) рассказал, как это делают в Швеции, Англии, Болгарии, Италии. Место раскопок накрывается чем-то наподобие купола или даже над этим местом возводится обычное музейное здание. Главное — привлечь внимание посетителей к археологической части».

Проблему повернення церковного майна релігійним громадам в Україні, в контексті Указу Президента України “Про подолання наслідків тоталітарної політики…”, порушує К. Щоткіна у статті “Невзирая на лики” (Зеркало недели, 13-19.09.2003 р.). У даному матеріалі журналістка вирішила показати віруючих такими собі агресорами на фоні “зразкових” музейників.
Перераховуючи на початку недоліки даного указу, авторка чомусь називає й таке: “Не подумали произвести объективный анализ религиозно-демографической ситуации, чтобы на его основе разобраться, какая именно конфессия в данном регионе нуждается в больших «площадях». Враховуючи голослівність подібного твердження, нам залишається тільки здогадуватися, як розуміти таку логіку. Тобто виходить, що сьогодні колись загарбане потрібно віддавати не його історичному власникові, а тим, хто має у ньому “більшу потребу”?
А як розуміти подібну фразу: “Исторический нюанс тоже остается за скобками, и идея «возвращать тем, у кого отнимали», оказалась ущербной”? А кому ж віддавати? Тим сектам (вибачте, конфесіям), які мають від моменту заснування інколи трохи більше десятка літ? Так, таке сьогодні практикується у нас хоча б на прикладі із сумнозвісним “Київським патріархатом”. Ця структура має лиш одинадцять років “стажу”, проте в наглу користується не своїм (за історичною справедливістю) церковним майном. І в цьому якраз і є “ущербность” нинішнього періоду, а не в тому, щоб «возвращать тем, у кого отнимали».
Проте головним героєм матеріалу виявилися громада Кирилівського храму в Києві і Софійський заповідник, філіалом якого є “Музей “Кирилівська церква”. “…в Софийском заповеднике снова неспокойно: на этот раз речь идет о возможной передаче в пользование общине УПЦ Кирилловской церкви… До сих пор община и заповедник использовали Кирилловскую церковь совместно — сотрудники музея обеспечивали сохранность и реставрацию, священник правил службы по праздникам и воскресным дням. Однако последнее время это положение перестало устраивать отца Федора, настоятеля Свято-Кирилловского прихода УПЦ, он оформил заявку на передачу Кирилловской церкви, используемой «не по назначению», в пользование. Заявку поддержал митрополит Киевский Владимир и несколько народных депутатов”.
Описуючи позиції зацікавлених сторін, авторка цитує думки працівників музею, навіть Держкомрелігій, але чомусь “забула” поцікавитись “думками з приводу” представників релігійної громади, обмежившись лише посиланнями типу: “в многочисленных обращениях Настоятеля Свято-Кирилловского прихода идет речь о…”. Таким чином, громада отримує в матеріалі досить непривабливий вигляд: “согласно обращению настоятеля к Президенту Украины, община просит передачи «в постоянное пользование с сохранением статуса музея и бюджетного финансирования на содержание храма как памятника». Такая вот простая логика: эксплуатировать помещение мы будем по своему усмотрению, а за его состояние пускай отвечают другие, причем за государственный счет”.
І чомусь не виникло бажання у К. Щоткіної поспілкуватися безпосередньо з представниками Кирилівської громади (до речі, однієї з найактивніших і найвідоміших у столиці). А дарма, можна було б отримати безліч, як для журналіста, цікавої інформації з новітньої історії парафії: про її соціальну, просвітницьку, видавничу, катехізаторську роботу. Сотні пацієнтів місцевої психлікарні опікує саме ця громада, забезпечуючи нещасних усім необхідним.

15 — 21 вересня
Проблеми реституції по-почаївськи. — Молодий монастир Донбасу. — Храм для наймолодших.
Враховуючи відсутність якихось масштабних подій у житті Церкви протягом даного тижня, преса «обмежилася» публікаціями здебільшого пізнавального характеру, а саме розповідала про православні святині. Хоча не тільки розповідала, але й піднімала проблеми, що існують нині в деяких православних обителях.
Тижневик “Зеркало недели” за 20.09.2003 р. у статті К. Щоткіної “Святыня и ее национальность” розповідає про уже всім наболілу проблему навколо статусу Почаївської лаври. Загалом статтю можна б назвати і незаангажованою, якби не кілька іронічних реплік на початку з приводу Указу Президента “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання наслідків тоталітарної політики…”. “Дележка — самое интересное действо, когда наблюдаешь за ней со стороны. Тем более что историческая вина — материя тонкая. Не только потому, что платят за нее не те и не тем, хотя странно, что христианские церкви, не признающие грехов родителей за детьми, так усиленно муссируют эту идею”. А що ж журналістка рекомендує робити християнським церквам? Може, їм треба із заворушенням споглядати, як плюндрується в чужих руках їхнє історичне майно, а тим більше святині, в яких часто-густо знаходилась справжня “мерзость запустіння”?
Далі К. Щоткіна, “глядя на процесс «повальной реституции», відзначає наступне: “остается предположить только одно: время взрывать соборы сменилось временем их возводить, время отнимать — временем раздавать. «Рука злодейская» подмарафетилась под «руку дающую», а церковники, прекрасно понимая, с кем и с чем имеют дело, чтобы не травмировать собственную психику и не смущать толпу, смакуют фразы об «искуплении исторической вины» и стараются побыстрее (пока не передумали) забрать свое. Такая вот магия слова”. А чому тут “церковники” мали б “травмировать собственную психику”, а тим більше “смущать толпу”? Це в часи безбожних п’ятирічок або хрущовських “відлиг” у віруючих і психіка травмувалася, і “толпы” засмучувалися. Сьогодні ж віруючим, зокрема через подібний Указ, травмуватися ні до чого. Потрібно лише, щоб реалізація його проходила грамотно і чесно.
«Решение Кабмина вызвало бурную реакцию. С ним не хотела соглашаться местная власть, в функции которой и входит, собственно, передача сооружений в пользование религиозным организациям. Оно возмутило местные органы, отвечающие за охрану памятников, — что тоже вполне логично, так как осталось за скобками, кто именно будет отвечать за сохранность архитектурного ансамбля лавры. Ведь понятно, что монахи захотят так или иначе изменить территорию, подновить постройки — сделать то, что необходимо им для нормальной монастырской жизни, но, вполне возможно, эти новшества будут плохо согласовываться с представлениями об охране памятников». Припущення з приводу того, що господарська діяльність почаївських монахів буде «плохо согласовываться с представлениями об охране памятников» є чистої води провокацією. Адже саме монахи (а ніякий не заповідник, якого до 2001 року не існувало навіть в уяві) протягом століть доглядали за усіма монастирськими спорудами, нічого при цьому не перебудувавши і не зіпсувавши. Почаївська лавра, яка милістю Божою не була закрита у страшний богоборчий період, мала незрівнянно кращий стан, аніж “Києво-Печерський державний заповідник” у Києві, який до 1988 року (коли його частину повернули Церкві) славився у першу чергу обдертими стінами храмів, захаращеною територією та розкиданими людськими кістками по печерах. А неповторні храми Почаєва завжди були взірцем чистоти і ошатності саме завдяки тому, що знаходилися під доглядом монахів.
Сама журналістка теж підтверджує, що “де-факто Почаевская лавра уже давно функционирует как монастырь”. Зробимо невелике уточнення: дуже давно! Лавра закривалася тільки на невеличкий період у 1914 році і відтоді (як і до того) існувала виключно як монастир.
Проте важко не погодитись з журналістським аналізом розкольницько-уніатських “філіппік”: “В протесте УПЦ КП, УАПЦ и УГКЦ, как и во всей истории с Почаевской лаврой, есть несколько интересных моментов. Во-первых, что же возмутило инициативную группу и архиереев (мається на увазі представників УАПЦ, УКП КП та УГКЦ. — С.Б.)? Именно то, что решение Кабмина, с их точки зрения, является «официальным признанием духовной иерархии РПЦ над лаврой, что противоречит цивилизационным ценностям и выбору абсолютного большинства населения Украины». Распоряжение трактуется как «унижение собственного национального достоинства, оскорбление духовных, государственных и цивилизационных интересов», «святотатство» и в конце концов знамение выбора Украины в пользу византийства вместо Европы. Ни много ни мало…
Несколько настораживает, что в открытом письме инициативной группы довольно ясно читается цель: не позволить «конкурентам» занять святые стены. В письме о том говорится открыто: «Национальная святыня остается у государства до образования Единой поместной православной церкви» (цитата из выступления В. Ющенко). И что характерно: никто из иерархов, благословивших эти заявления, пока и не подумал отказаться от какого-нибудь своего храмового помещения на том основании, что оно тоже может считаться «национальной духовной святыней». Как-то так получилось, что представители церкви завели речь о законодательном закреплении статуса «национальной духовной святыни» только тогда, когда одна из святынь оказалась в «неугодных» руках.
Особо хочется сказать о риторике заявления и открытого письма. Оно довольно пафосное и провозглашается как бы «от лица общества». Правда, остается непонятным, почему, например, почтенные отцы решили, что большинству населения Украины не нравится византинизм? Или что «широкая общественность восприняла решение Кабмина как унижение своего национального достоинства»? То есть, что инициативная группа привлекает к «словесной борьбе» популярную нынче околополитическую и окологлобализационную лексику. Демонстрирует свои «внешнеполитические ориентиры», так сказать”.
Тут же тижневик наводить думку архієпископа Тернопільського Сергія з приводу даного питання: “Включить действующий монастырь в историко-архитектурный заповедник было нелогично. Монастырь функционирует, живет жизнью Церкви. Люди идут туда не по чьему-то призыву, рекомендации, а по велению сердца и получают благодать Божью. Поэтому правительственное постановление от 29 мая 2001 года о создании Кременецко-Почаевского заповедника нас просто удивило. Но пришло время, и справедливость восторжествовала”.
Патетична злива “протоієрея УПЦ КП” Анатолія Зінкевича навіть не дивує, а просто шокує. “Сейчас лавру просто разворовывают. На ее территории отсутствует система паспортного контроля. Под видом послушников здесь годами находятся граждане других государств, насаждающие доктрину «Москва — третий Рим». А из-за отсутствия государственного реестра религиозно-культурных памятников духовные сокровища лав— мощи святых, ценные религиозные книги — вывозятся в Россию. Их продают там за сотни тысяч и миллионы долларов и таким позорным способом зарабатывают на духовной святыне Украины!». Враховуючи подібну поінформованість «протоієрея», залишається припустити, що він, очевидно, певний час ніс у лаврі послух і паспортиста, і духівника, і бухгалтера, і скарбника. Правда, бідний, трохи наплутав з мощами. Справа в тому, що в Почаївська обитель має мощі всього двох святих — преподобних Іова і Амфілохія (останні, до речі, з’явилися лише кілька років тому). Так що “вывозить в Россию мощи святых” почаївцям, при відсутності великої кількості останніх, було складно. Сьогодні і святий Іов, і Амфілохій спочивають у Печерному храмі, попри напівскажені викрики “войовничих патріотів”. Сумно і навіть жаль стає прибічників КП, якщо їхні “пастирі” (до речі, пан Зінкевич у газеті титулується як “настоятель Свято-Троицкого духовного центра в честь Данилы Галицкого”) можуть собі дозволяти подібні безглузді фрази.

Монастир, про який розповідають “Киевские ведомости за 18.09.2003 р. у статті Д. Любченка “Свято-Касперовская обитель”, не має такого віку, як Почаїв, тому й історія його набагато скромніша. Проте для своїх віруючих він є улюбленим і шанованим. “Этот монастырь, расположенный в Горняцком районе Макеевки, — одна из четырех женских православных обителей, существующих в Донецкой области.
В нынешнем году монастырю исполнилось шесть лет. Он был открыт в 1997-м на территории бывшего медучреждения. Монахини унаследовали помещение столовой и пять корпусов, находившихся в плачевном состоянии. Ныне в двух зданиях уже живут сестры, еще одно ремонтируется (предполагается, что в нем будет гостиница для паломников), а два корпуса ждут своей очереди.
Дореволюционная помещица по фамилии Касперова владела иконой Божьей Матери, творившей различные чудеса (исцеления и т. п.), которую подарила церкви. Ныне оригинал чудотворной иконы хранится в Одессе, а копия находится в этом женском монастыре. Отсюда и его название — Свято-Касперовский. Постоянно здесь обитают более четырех десятков человек…
Монастырю принадлежит расположенная неподалеку Свято-Одигитриевская церковь. Она сейчас вся в строительных лесах, поскольку требует серьезной реставрации. Снаружи здание церкви уже почти в полном порядке, а вот внутри еще предстоит серьезная отделка.
Средства женскому монастырю жертвуют и организации, и частные лица. В свое время с выделением земли помог бывший мэр Макеевки Василий Джарты, ставший потом первым заместителем губернатора области. Тяжелые работы, связанные с ремонтом, разгрузкой-погрузкой стройматериалов, выполняют периодически приезжающие военные. Впрочем, в большей степени монахини надеются все же на самих себя. Они, кстати, содержат небольшую ферму с коровами, овцами, козами и курами”.

Про один із нових лікарняних храмів української столиці — храм Почаївської ікони Божої Матері при Охмадиті — розповідає газета “Киевский регион” за 18-24.09.2003 р. (стаття В. Ковальського “Охматдет” опекает… Богородица”). Автор розповідає про храм від самого його заснування: “Вначале батюшке выделили небольшую комнату в отделении онкогематологии (где лежат больные раком крови). Через некоторое время предоставили довольно просторное, но очень запущенное помещение бывшей столярной мастерской: его стены были обшарпаны, ободранный потолок местами обвален… Но молитва и труд сделали свое дело: уже через месяц после генеральной уборки и капремонта в обновленном здании отпраздновали Рождество Христово-2002 и отслужили первую литургию”.
Як пише журналіст, “Сегодня больничный храм окреп настолько, что даже имеет свою воскресную школу и собственный сайт в Интернете… За последние 1,5 года здесь крестилось около 100 детей, а количество исцелившихся уже не поддается учету. Об избавлении детей от тяжких недугов в храме узнают после того, как радостные родители заказывают благодарственный молебен Пресвятой Богородице”.

22 — 27 вересня
Свято Воздвиження. — Кирилівський храм у Києві.
У неділю, 27 вересня, православні віруючі святкували одне з дванадесятих свят Православної Церкви — Воздвиження Чесного Животворящого Хреста Господнього. Напередодні свята коротку інформацію про нього дала газета “Сільські вісті” за 26.09.2003 р. у замітці С. Скоробагатька “Воздвиження”. “Цього дня Церква наша спогадує й возвеличує подію, що сталася 326 року по Різдві Христовім. Тоді рівноапостольна цариця візантійська Єлена по тривалих розшуках знайшла того хреста, на котрому розіп’ято було Спасителя… патріарх, аби дати змогу бачити Святиню всім, хто прийшов на врочистості, воздвигав, тобто підіймав, Хреста, обертаючи його на всі чотири сторони світу, при цьому народ щоразу благоговійно вклонявся, благаючи: “Господи, помилуй!”

Про один із найдревніших храмів України — Кирилівську церкву в Києві — розповідає В. Снігир у статті “Долею збережений для нащадків…” (“Урядовий кур’єр”, 26.09.2003 р.). Розповідь про цей витвір мистецтва автор починає здалеку. “Уперше церква згадується в Іпатіївському літописі. Найімовірніше, її зведено між 1146-1171 рр.
Собор являв собою класичний зразок давньоруського триапсидного хрестово-купольного храму з одним куполом. При його будівництві вперше застосовано суцільну цегляну кладку з дуже міцної цегли — плінфи”.
Вершини свого розквіту Кирилівський монастир зазнав у XVIII ст. Як пише автор, “монастирю належали землі з сотнями сіл, багатьма містечками, млини, винокурні, цегельні, і його ризниця була найбагатшою в Україні”. Але, на жаль, монастир був закритий указом Катерини ІІ. З тих пір храм також почав занепадати.
ХХ століття наклало свої сліди на і без того нелегку історію Кирилівського храму. “У 1929 р. Кирилівський собор оголошено історико-культурним заповідником. Під час так званої соціалістичної реконструкції Києва у 1937 р., за наказом влади, знесли монастирські мури та в’їзну браму разом із надбрамною церквою і засипали її фундаменти землею. Так навмисне, по-варварському було знищено один з найкращих київських шедеврів українського бароко XVIII ст. — надбрамну Благовіщенську церкву-дзвіницю славетного українського зодчого І.Григоровича-Барського”.
Як пише автор матеріалу, сьогодні храму “необхідна високого рівня гідроізоляція фундаментів. Реставрації потребує майже весь інтер’єрний живопис, особливо на західній стіні…
Під час реставраційних робіт підлогу храму понизили до рівня ХІІ ст., а нашарування пізніших віків навколо нього не прибрали, і, як наслідок, грибок роз’їдає стіни. Ситуація потребує створення водовідводів та зливових стоків…
Як бачимо, проблем накопичилось багато, і, не зволікаючи, належить їх розв’язати, але катастрофічно не вистачає грошей…”
Ситуація з пам’яткою ХІІ ст. Кирилівським храмом, описана у вищезгаданій статті, зайвий раз переконує нас у тому, що на сьогодні державні структури не в змозі забезпечити достойного нагляду за видатними пам’ятками нашої історії і культури. Якщо споруда, подібних якій в Києві, як пише журналіст, “щоб перелічити, вистачить пальців однієї руки” (вона до того ж входить у структуру Національного заповідника “Софія Київська”), потерпає від банального невистачання коштів для її утримання, то чого можуть чекати інші “рангом нижчі” пам’ятки? Чого можуть чекати люди, для яких ці споруди не просто якісь абстрактні пам’ятки, музеї або заповідники, а в першу чергу святі місця, місця, намолені предками? Місця, освячені молитвами, потом, а нерідко і кров’ю Божих угодників. Виходом із ситуації сьогодні може бути тільки передача таких храмів Церкві. Або принаймні розробка положень про спільне їх використання (з конкретним переліком прав і обов’язків обох сторін).
Дуже хочеться розділити оптимізм журналіста, який в кінці статі висловлює надію на те, “…що настане час, коли лікарню для душевнохворих із заповідної території переведуть в інше місце, зникне недоладний паркан, засяють золотом барокові бані Кирилівського храму й відродиться український архітектурний шедевр — надбрамна Благовіщенська церква-дзвіниця”. Час покаже.

29 вересня – 5 жовтня
Десятинний храм: бути чи не бути? — Метеора древня і сучасна. — Острозький раритет. — Релігія та сучасні європейські процеси.
На цьому тижні центральна українська преса не приділяла уваги церковному життю в Україні. На сторінках вітчизняної преси можна було зустріти хіба що публікації культурологічного характеру, тобто такі, що розповідають про визначні пам’ятки релігійного мистецтва (як в Україні, так і за її кордонами).
У тижневику “Киевский регион” за 2 – 8.10.2003 р. у статті “Святая святых” мистецтвознавець М. Дегтярьов порушує питання про доцільність відродження в Києві Десятинної церкви. Спочатку автор подає одну точку зору на це питання: “Некоторые известные археологи заявляют (казалось бы, вполне резонно), что поскольку мы не располагаем точными историческими данными и археологическими материалами для реконструкции достоверного первоначального облика храма, то его воссоздание лишено здравого смысла. Действительно, многочисленные проекты научной реконструкции храма, подготовленные вполне серьезными авторами из числа археологов и архитекторов остаются, по сути, гипотетичными. До сих пор нет ответов на важнейшие вопросы: сколько глав венчало храм древнерусского времени, каковы были первоначально его габариты, сколько ярусов имела пристроенная со временем к его основному объему галерея и т.д.” Але далі мистецтвознавець викладає свій — протилежний попередньому — погляд на дану проблему. “Однако такой сухой наукообразный подход к решению рассматриваемой проблемы в данном случае не совсем уместен (даже совсем не уместен!), ибо проблема эта имеет весьма широкий гуманитарный характер. Обратимся к опыту наших предков. Воссоздавая храм на том или ином “традиционном” месте, они отнюдь не стремились выполнить точную копию предшественника, а возводили новое сакральное здание в тех формах и материалах, которые считали приемлемыми на данный момент. Безусловно, такое “новаторство” не было чем-то спонтанным, независимым от канонов церковного строительства. Наоборот, оно использовалось на логичном использовании лучших традиций национального храмового зодчества, формировавшихся на протяжении столетий. И если мы хотим считать себя по-настоящему цивилизованными людьми, то не должны допустить того, чтобы наши священные раритеты — остатки Десятинной церкви — на 13-м году независимости Украины по-прежнему, как в советские времена, продолжали разрушаться, находясь в земле, под открытым небом.
Нужно, как это делается во всех культурных странах Европы, открыть фундаменты храма и музеефицировать их — сделать доступными для обозрения экскурсантами и исследования учеными, а уже над фундаментами устроить на стойках храм-павильон для создания нужного температурно-влажностного режима”.
Позиція автора статті у цьому питанні співзвучна і з інтересами православних віруючих. Адже для них це місце в першу чергу є священним і пов’язане не тільки з епохою хрестителя Русі Володимира, але і з київською трагедією 1240 року, і з діяльністю святителя Петра (Могили). Останній, як і колись князь Володимир, хотів бачити на цьому місці Дім Божий. Будемо сподіватися, що і нам невдовзі пощастить побачити тут відновлену православну святиню.

Майже ровесником нашої Десятинної (правда, все ж дещо старшим) є комплекс грецьких монастирів під загальною назвою Метеора, що знаходиться біля міста Каламбака. Про них розповідає М. Солдатенков у статті “Парящие монастыри” (тижневик “Аргументы и факты в Украине”, №40 за 2003 р.). “Отшельники появились в этих местах, надо полагать, очень давно (во всяком случае, первый раз о них упоминается в документах 950 года н. э.), поскольку лучшего места для уединенного служения Богу придумать сложно. Огромные монолиты, вертикально торчащие из земли, точнее — пещеры в них, куда людям можно было забраться только по шатким мосткам, стали прибежищем для раннехристианских аскетов…
В XI веке на вершине одного из “пальцев” монахи сложили из камней некое подобие храма, а спустя 200 лет человек по имени Афанасиос позвал с ближайших скал четырнадцать таких же, как он, аскетов и построил небольшую церковь и несколько келий рядом. Скалу, ставшую ему родным домом, он назвал Метеора, то есть “парящая в воздухе”. Вскоре так стала называться вся местность.
Поскольку монахов в округе через некоторое время собралось немало, они заселили все более или менее удобные для проживания утесы. Легко сказать – заселили: только на то, чтобы поднять наверх все необходимые для строительства материалы, уходило от 20 до 70 лет. Тогда все, включая еду и людей, поднимали в специальных сетках и на подъем только одного человека тратили до получаса”.
Як розповідає журналіст, сьогодні “Монахов-мужчин почти не осталось: среди постоянно присутствующих туристов сосредоточиться на молитве сложно. Почти все они ушли в монастыри Афона от греха подальше, а те, кто остался, обычно не показываются перед толпами разноязыких зевак с фото- и видеокамерами”.

У статті професора Національного університету “Острозька академія” П. Кралюка “Острозька Біблія як форпост православно-слов’янського світу” (“День”, 3.10.2003 р.) іде розповідь про безцінний (і в духовному, і в історичному значеннях) друкований раритет, який народився на українських землях у тяжкий для православ’я час — у XVI столітті.
“Найбільш цінним виданням серед вищевказаних стала Острозька Біблія, що побачила світ у 1581 р. Хоча це досить велике за обсягом видання, однак завдяки майстерності набору та застосуванню дрібного шрифту книга не видається масивною. Вона надрукована форматом у аркуш, двома шпальтами, в два кольори й містить 1256 сторінок. На повній сторінці міститься 50 рядків. При друкуванні Біблії використовувалося 6 різних за розміром та графікою шрифтів (4 кириличні та 2 грецькі), спеціально виготовлених для цієї книги.
Ілюстративне оформлення видання вирізняється стриманістю, продуманістю композиції, художнім смаком. У книзі використано 81 заставку з 16 дощок, 70 кінцівок з 17 дощок, 1384 гравійованих ініціалів, а також численні композиції з виливних прикрас. Щоправда, Біблія майже не ілюстрована, якщо не брати до уваги гравійовану рамку на титулі, герб Василя-Костянтина Острозького на звороті титулу й друкарську марку Івана Федоровича (Федорова) в кінці книги.
…щоб це видання побачило світ, треба було здійснити велетенську науково-дослідницьку й перекладацьку роботу. В Острозі за сприяння князя Василя-Костянтина був створений науковий осередок, який, власне, й займався цими питаннями. Ймовірно, його очолював Герасим Смотрицький — перший ректор Острозької академії; він же й автор передмов. …в основу старозавітного тексту Острозької Біблії була покладена «Септуагінта» — грецький переклад із староєврейської, здійснений ще в елліністичному Єгипті (III ст. до Р. Х.). Всі зібрані староєврейські біблійні тексти порівнювалися й коректувалися відповідно до «Септуагінти»…
Церковнослов’янська мова Острозької Біблії була далеко не останнім фактором, завдяки якому ця книга вийшла далеко за межі України. Її наклад для того часу був досить великий (орієнтовно 1500 примірників). До нашого часу дійшло майже 300 екземплярів, які зберігаються не лише в бібліотеках України, але й у Росії, Білорусі, Польщі, Литві та Великій Британії. Острозька Біблія завдяки високій якості перекладів довгий час не мала конкурентів у православно-слов’янському світі й фактично стала канонічним текстом… текст Острозької Біблії (хай навіть із деякими змінами) продовжує й сьогодні служити православному світові”.

Роль релігійного фактору в сучасних міжнародних процесах розглядав у тижневику “Зеркало недели” за 27.09 – 3.10.2003 р. Д. Бондаренко у статті “Религия и созидание новой Европы”. “Вопреки ожиданиям многих исследователей религии, в начале XXI века религиозные организации продолжают оставаться деятельными участниками общественных процессов в странах Старого Света. Лидеры европейских церквей все активнее заявляют о своей позиции по широкому кругу острых общественно-политических проблем, а европейским политикам приходится чаще сталкиваться с вопросами, касающимися роли и места религии и религиозных институтов в расширенной Европе.
Нынешнее повышение внимания к религии в странах ЕС и будущих членах этого содружества обусловлено прежде всего процессом формирования новой европейской идентичности. Поиск общих для всего европейского сообщества черт происходит во многих сферах, в том числе и в сфере ценностей. И наряду с универсальными демократическими ценностями именно христианство, исповедуемое большинством народов Европы, часто является определяющей цивилизационной чертой европейцев. В наибольшей степени влияние религии на общественно-политическую жизнь чувствуется при обсуждении вопросов евроинтеграции и расширения ЕС, а также формирования общеевропейских институтов…
На данный момент самыми болезненными и дискуссионными вопросами, которые актуализовались в процессе интеграции и расширения ЕС и на которые направлены главные усилия церковных дипломатов, являются: во-первых, содержание положений, касающихся религии в будущей Конституции ЕС, и, во-вторых, возможность вступления в Европейский Союз Турции”.
Далі в матеріалі аналізується роль православних у міжнародних процесах. “Работа над проектом Конституции ЕС не обошла и православные церкви. Весной 2003 года на острове Крит состоялось специальное совещание представителей десяти православных церквей, на котором обсуждался вопрос: «Европейская Конституция о церквях и религиях: предложения православной церкви». В итоговом документе было заявлено, что будущая Конституция ЕС должна содержать прозрачную ссылку на христианское наследие Европы. Кроме этого, «религиозная свобода имеет право быть гарантированной не только как личное право человека, но и как право традиционных европейских церквей и религий».
В общем, несмотря на небольшой удельный вес православных среди всех верующих Евросоюза, православные церкви активно участвуют в сотрудничестве с европейскими институтами. Так, константинопольский патриархат и РПЦ открыли официальные представительства в структурах Евросоюза”.
Окремо розглядається автором перспектива участі в сучасних європейських міжнародних процесах Української Православної Церкви та українських розкольників. “Участие православных церквей Украины в обсуждении проблемы объединения Европы более скромное. В общем, процесс европейской интеграции не является предметом осмысления в православных богословских кругах Украины. Участие УПЦ КП и УАПЦ в межхристианских дискуссиях невозможно также в связи с непризнанием их не только поместными православными церквами, но и римско-католической церковью, а также наиболее влиятельными экуменическими организациями, в частности Всемирным советом церквей.
В то же время внешняя политика УПЦ в данный момент сосредоточена на налаживании межправославных контактов и разрешении внутреннеукраинской проблемы раскола”.

Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України: «Суспільство, яке принижує старість жебрацтвом та безправністю, не може називатись християнським»

свящ. Петр Зуев. Автокефалия или раскол?