В. Свистун. Свято — Успенському Низкиницькому монастрю — 360 років

01.10.2003 archive, Вестник №25, События

СВЯТО-УСПЕНСЬКОМУ НИЗКИНИЦЬКОМУ МОНАСТИРЮ — 360 РОКІВ

Володимир СВИСТУН

Немов Ангел-Хранитель на високому пагорбі, що на околиці міста Нововолинська, розмістився древній Свято-Успенський Низкиницький монастир.
Обитель, що сіяла у серця простого волинського люду світло Христової Істини, сьогодні повстала справжньою неземною окрасою волинського краю. На сторінках історії цього Божого дому закарбувалося багато подій та знаменних дат.
У склепі під головним храмом обителі 350 років мирно спочивають тлінні останки його засновника, відомого державного діяча воєводи Адама Киселя.Адам-Мефодій Кисіль народився близько 1600 року, у сім’ї місцевих шляхтичів Григорія та Феодори. Перші уроки життя, а з ними і паростки православної віри цей майбутній найславетніший представник свого роду отримав від матері — глибоко віруючої християнки та майбутньої ігумені.
З юного віку він – студент Замойської академії, де під проводом прославлених вчених і відомого у той час православного просвітителя Касіяна Саковича здобуває першокласну освіту. Кисіль прославляється як хоробрий воїн в боях під Хотином і у війнах проти шведів в Прусії, де під керівництвом гетьманів Жолкевського та Конєцпольського очолює гусарський полк.
Після смерті короля Сигизмунда ІІІ його обирають «каптуровим суддею», а в часи правління Володислава ІV він потрапляє у коло його довірених осіб, стає королівським дворянином й виконує доручення важливого державного значення. Він очолював дипломатичну місію при Російському дворі. У часи визвольних змагань без його безпосередньої участі не затверджувалося жодного важливого договору чи документу.
Така активна діяльність підносить незначного раніше шляхтича до висот. Той, що у спадщину отримав 37 дворів, під кінець свого життя у ранзі сенатора та Київського воєводи володів 65-ма селами та містечками, незліченною кількістю земель, замків, млинів та господарств, річний дохід з яких дорівнював третині бюджету королівського двору.
Відданий Православ’ю воєвода неодноразово очолює захисників грецької віри, на сеймах гаряче виступає припинити гноблення Східної Церкви. Йому доручалось передання від уніатів православному духовенству Жидичинської архімандрії. Він виступає також як душеприкажчик святителя Петра Могили, опікуючись матеріальним станом заснованої покійним Києво-Могилянської академії. Завдяки коштам мецената на високому рівні утримувалася і богословсько-світська колегія у Гощі.
У одній з передмов до «Цвітної Тріоді», присвяченої воєводі, видавець написав: «Вельможність Ваша любить читати Св. Писання й спів церковних гімнів, для чого й тримаєте при собі духовних отців-іноків і будуєте для них затишні монастирі».
Дійсно, не словом, а ділом магнат український за походженням, але польський сенатор за посадою для Православної церкви на Україні зробив більше, ніж будь-хто у тому часі. Саме його стараннями на нашій землі народилось 3 монастирі. Божою милістю у стінах Низкиницької обителі, де почивають останки воєводи, підноситься молитва за упокій його душі й у наші дні.
А офіційним днем її заснування було 16 вересня (ст. стилю) 1643року, коли ясновельможний тоді ще генеральний каштелян Чернігівського староства зробив фундушевий запис, породивши новий монастир, котрий, до речі, на відміну від сучасної назви іменувався на честь «Покрови Пренайсвятішої Діви Марії».
З якою ж метою воєвода віддав ченцям споконвічний родинний замок, подарований ще у XIV ст. князем Свидригайлом його предку Олександру? У записі він сам дає відповідь: » Нехай же за життя моє у Божій боязні, поки мені Господь прибавить щасливого віку, а по смерті моїй за душу мою многогрішну і за душі моїх предків і батьків — за родичів живих та померлих, братія у святих Літургіях, жертву щоденну посилає до Владики смерті та життя».
Для належного утримання іноків окрім замку з валами та гарматами, були передані: винниця, пасіки, сади, городи та луки, старі й нові гумнища, замковий став з греблею та млином, два менші ставки разом з черешневим і березовим садом та будятичівськими гаями. Самої орної землі тут було понад 100 десятин. У чернече господарство входив фільварок і цегельні, в яких вироблялися матеріали для спорудження храму, келій, замкових приміщень. До монастиря на вічні часи були приписані три найближче розміщені дворища підданих, а на саме село та інші володіння було записано 5000 битих талантів, з яких усі власники маєтків у Гнойні, Новому Володимирі, Гощі та ін. до престольного свята Покрови щорічно сплачували 7% від вкладених грошей.
Обитель була об’явлена філіалом Києво-Печерської Лаври. До наших днів дійшло дещо із чернечого уставу тих часів. Відомо, що спочатку у монастирі проживало 12 ченців: ігумен, казнодій-проповідник і п’ять пресвітерів. Щоденно служилось дві Літургії: рання — у Старій церкві або каплицях св. Миколая і вмч. Георгія й пізня — виключно у головному храмі. Ігумен тоді визначався вільним голосуванням з числа усієї братії, і ним міг стати будь-хто, гідний цього звання. На жаль, історія не зберегла нам імені першого намісника Низкинич, можливо, це був “велебний отець Сильвестр Бучський”, що згадується у документах під 1660 роком.
У ті часи в монастирі знаходилась чудотворна ікона Богоматері та св. вмч. Георгія, в честь яких щорічно звершувалися святкові відпусти.
Адам Кисіль завершив свої земні дні на 53-му році життя й був похований, згідно заповіту, в приділі св. Георгія, точніше у склепі, що знаходився під ним. У 1662 році Низкиничі знаходяться в оренді у Кадевичів-Копчинських і скоро переходять до рук посесорів Довгял-Циринів. На жаль, останні, прийнявши католицизм, розпочинають страшні утиски, які з 1690 року переходять у справжню боротьбу поміж ченцями і посесорами.
Нові орендатори приклали чимало зусиль, щоб довести обитель до повного розорення та зради Православ’ю. У 1690 році для цього трапилась слушна нагода, коли під загрозою татарських набігів низкиницькі отці отримали розпорядження Луцького єпископа Афанасія Шумлянського переїхати до Луцька. Іноки поспішно зібрали всі цінності і в ночі покинули село, а щоб замести сліди, пустили чутку, що їдуть до на свято до сусіднього монастиря. Та не встигли вони від’їхати й на півтори версти, як на них вчинили напад Юрій, Михайло та Микола Цирини, що переодягнулись у татарську одежу. Ледве живими відпустили вони ченців й, розграбувавши їхні вози, забрали срібні речі та документи. Останні впізнали злочинців і відразу подали протестацію.
У Коронному Люблінському Трибуналі розпочався довготривалий судовий процес, а тим часом кривдники, видаючи себе за фундаторів обителі, звернулись з проханням до Холмського уніатського єпископа Олександра-Августина Лодзяли, щоб той прийняв Низкиницьку обитель під свою опіку, оскільки вона була, за їхніми словами, заснована при католицьких володарях. Напад на безборонних іноків мотивувався тим, що нібито луцький православний архієрей прагнув присвоїти собі документи та церковні речі.
Лодзяла, згідно однієї версії, прийняв монастир під своє управління. Друга, з більш достовірного джерела, вказує, що низкиницьких ченців на унію перевів луцький єпископ Лев Заленський, який разом із загоном польського війська насильницьки перед тим захопив Зимно, втопивши в Лузі його останніх нескорених захисників, а у 1698 році таким чином повівся з Низкиничами, звелівши всіх насельників побрити на римський лад.
Після смерті батька у 1722 році власником села став його син Франциск, який першим ділом наказав побити тодішнього настоятеля Іоанна Візанського, після чого потерпілий помер.
Розплата приходить несподівано… У 1735 році під загрозою нападу зі сторони Сходу посесор ховає своє майно в Покровській церкві й доручає його збереження слузі Михайлу Калинському. Одного разу підлеглий несподівано знаходить поміж іншими цінностями документи й передає їх тодішньому вікарію Миколі Олесницькому. За такий вчинок обидва поплатилися життям. У 1744 році Ієронім Оземкевич, який відшукав архів й зробив його інвентар, а 9 лютого 1744 року Бенедикт ХІV папа Римський — визнав капітали Низкиницького монастиря через спеціально видану буллу. На основі правового повернення історичної справедливості в середині ХVІІІ ст. базиліани через судові процеси успішно добиваються виплати багаторічних заборгованостей від Довгял-Циринів. Після Оземкевича намісником протягом багатьох років був ієромонах Марцелій Білінський, часи правління котрого стали початком занепаду монастиря. До кінця століття він входить у великі борги, а насельники розбігаються по інших общинах. Невпинно наближався 1796 рік…
Разом із зміною політичного устрою краю, коли Західна Волинь остаточно переходить під владу Російської імперії, розпочинається масове повернення уніатських парафій в лоно Православної церкви. У тому ж році у відомство православного духовенства переходить Свято-Покровський храм, який стає парафіяльним. Після 98-літньої перерви тут знову, як у древні часи, відправляється православна Літургія.
Багато дослідників вважає, що існування монастиря припинилося у 1796 році, та ця думка є невірною, оскільки цілий ряд документів першої половини ХІХ ст. дають змогу відтворити його останні роки життя. Ченці-базиліани забрали з монастиря антимінс та срібний богослужбовий посуд і надалі проводили своє богослужіння у каплиці. Окрім того, у їхньому володінні залишилися всі землі і фільварок з дерев’яними келіями.
Про існування монастиря знав і губернатор Волині граф Іван Будович, котрий 13 квітня 1800 року написав уніатському єпископу Стефану Левинському, що серед безлічі інших малочисельних уніатських монастирів у цьому проживає всього 2 ченці, які не займаються ніякими корисними справами, ні просвітою юнацтва, ні утриманням хворих і калік й навіть не можуть себе належним чином утримувати, тому доцільніше було б останніх переселити до більших монастирів. Це й було зроблено після 1802 року, ченців приписали до братії Володимир-Волинської обителі. З метою утримання місцевого повітового училища туди ж відійшов фундуш Адама Кисіля. Але монастир ніхто не збирався анулювати. Тут безперешкодно діяв чернечий фільварок, а 60 селян-кріпаків обробляли величезні земельні наділи. Керував роботою економ у сані ієромонаха. А настоятелі з Володимир-Волинська на офіційних паперах завжди підписувались як адміністратори монастиря Зимненського та Низкиницького.
Обитель, як адміністративна одиниця Уніатської церкви проіснувала до 22 червня 1837 року, коли з дозволу Литовської Греко-Уніатської Духовної консисторії за № 6669 монастир наказали закрити, а його келії розібрати, що й було зроблено адміністратором Іоаннікієм Козачевським
Слід сказати, що сам храм дістався нашому духовенству не в найкращому стані, а відсутність земельних наділів приводить до його подальшої руйнації та занепаду. Прихід не міг утримувати власного причту, й до 1832 року він був приписним до інших сіл.
З 1796 по1799 рік його наглядачем був о. Іоанн Шипровський. Згодом на 2 роки церкву приписали до села Білич, що знаходилося за 10 верст. Сюди доїжджав о. Андрій П’ясецький. а з 1801 приходом опікується ієрей Федір Абрамович.
У 1827 році очолює громаду один з найенергійніших настоятелів о. Іван Ящевський. Користуючись ревізією церков, проведених Московським протоієреєм Платоновим, Ящевський добивається утвердження Низкинич самостійним приходом. Тим часом храм приходив у ще більший занепад. У 1841 році священик звертається з відповідним проханням до Волинської духовної консисторії у місті Житомирі, котра через Губернське правління зобов’язує тодішнього власника низкиницького маєтку Івана Модзалевського нарізати храму земельну ділянку і відремонтувати Дім Божий. Поміщик, з огляду на те, що будівничий церкви Адам Кисіль призначив для неї значні кошти, відмовився це робити, вважаючи, що найбільш логічним вирішенням даного питання було б повернення цих капіталів з державної казни, куди останні у 1830 році перейшли від володимирських базиліан. При перегляді справи урядовим Сенатом Модзалевського зобов’язали наділити духовенство земельними ділянками, що й було виконано у 1855-56-х роках.
Його місце займає о. Михайло Федорович, який тут служить до дня своєї смерті, що наступила у 1885 році. Місцева інтелігенція та дворянство, котре на початку 80-х років з появою на Волині Луцького братства зацікавленості старовиною всіляко старається допомогти невеличкому селу врятувати цінну історичну пам’ятку.
Серед осіб, що оглядали храм були київські професори В. Антонович та А. Прахов. Останній навіть зробив фотознімки будівлі та цінного церковного начиння. При сприянні архієреїв, силами селян святиня була частково приведена до належного вигляду. На гроші ж Святішого Синоду з’являються будинки та господарчі приміщення для місцевого духовенства. Після Теодоровича приходом опікувались три пастирі: Микола Третьяков (1895-1895), Венедикт Нарницький (1895-1899) та Порфирій Петрович (1899-1915). Усі вони були випускниками Волинської Духовної семінарії й залишили у серцях парафіян добру згадку про своє служіння.
У 1909 році Низкиничі відвідав новомученик владика Фадей (Успенський). Він оглянув речі старовини та увіковічнив свої враження у “Волинських єпархіальних відомостях”.
Перша світова війна перекреслила сподівання місцевих прихожан, після її закінчення з храму зникло безліч цінностей, у тому числі й оригінальний дзвін з гербовими знаками та надписом засновника.
У часи польського панування храм числився одним з перших для “ревіндикації” у Володимирському повіті. Церкву католикам не повернули, але в міжвоєнні роки її грабують й порушують спокій мецената. Після варварського відкриття саркофагу з нього зникають клейноди та золотий пірнач покійного.
На жаль, і Друга світова війна залишає свій слід. Повз неї пройшла лінія фронту, що залишила після себе знищену верхівку центрального куполу. У ті важкі роки парафію очолює о. Трофим Мороз, який з часом відновлює святиню. Його сподвижникам часу хрущовських гонінь були о. Анатолій Закидальський та о. Мелетій Панкевич. У 1961 році храм, як і більшість волинських церков, був закритий
Спокій Адама Кисіля потривожили ще й радянські молоді богоборці, які у 1962 року увірвались до усипальниці, повністю знівечили саркофаг, порозкидали кістки, а черепом грали у футбол. Вони розхитали іконостас, сплюндрували вівтар та ікони, богослужбові книги та документи викинули на долівку. Жертвою войовничих атеїстів стало погруддя фундатора — від удару об підлогу воно розкололося на двоє.
Про акт небувалого вандалізму чутки дійшли аж до столиці. Звідти на Волинь була відправлена спеціальна комісія, що складалась з визначних науковців та дослідників-мистецтвознавців. Храм 8 червня 1969 році знову відкрився для богослужіння. Львівські реставратори відновили те, що залишилось з колишніх надбань, а новопризначений настоятель о. Володимир Понагайбо (1969 — 1987 рр.) взявся за нелегку справу піклування про людські душі.
Стараннями цих пастирів у богоборчі часи не залишались без церковних таїнств жителі щойно повсталого шахтарського міста Нововолинська, де про відкриття храму годі було й говорити.
Низкиницька парафія була також свого часу першим приходом сучасного намісника Києво-Печерської Лаври архієпископа Павла (Лебідя, 1987 – 1994). Молодий та енергійний, він ревно зайнявся пастирською та місіонерською діяльністю. Останнім приходським священиком церкви Успіння Пресвятої Богородиці був протоієрей Анатолій Сидько (1994–1997 рр.). Його стараннями була побудована надколодязьна капличка.
28 жовтня 1997 року рішенням Священного Синоду УПЦ на святій Низкиницькій горі відновлюється чернече життя.
Виконуючим обов’язки намісника було призначено ігумена Афанасія (Ковальчука, 1997-2000 рр.), а згодом архімандрита Вікентія (Мазур).
Свято-Успенський чоловічий монастир у кращих традиціях православного чернецтва служить Богу і людям.

Митрополит Агафангел: «Наша семья сполна познала все ужасы раскулачивания, голода, коллективизации, репрессий»

Л. Махина. Тернист истинный путь служения Богу