С. Баршай. Храм посеред води

01.10.2003 archive, Вестник №25, Обзор прессы

ПРАВОСЛАВНИЙ ХРАМ ПОСЕРЕД ВОДИ.

Православне життя очима світських ЗМІ: серпень — вересень

Сергій БАРШАЙ

Темою в житті Церкви, на яку звернули увагу майже всі центральні українські ЗМІ, був початок будівництва в Києві храму прямо на Дніпрі. Рідко яка подія викликала подібний резонанс у пресі.
Інші теми, що цікавили світських журналістів за даний період були, зокрема, православні свята Винесення Хреста, Преображення Господнього та Успіння Божої Матері.

11 – 18 серпня
Свято Винесення Хреста. — Медова виставка. — Храм серед води. — Зустріч у Прем’єра. — Сакральна архітектура Чернігова.
У тиждень, що минув, переважна більшість ЗМІ розповідала про визначне православне свято Винесення чесних древ Животворчого Хреста (святкується 14 серпня). “За церковним календарем сьогодні — винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього, свято Всемилостивого Спаса та Пресвятої Богородиці, день пам’яті загиблих за віру семи синів Маккавеїв та їхньої матері Соломії, початок Успенського посту…”, — розповідає газета “Молодь України” за 14.08.2003 р. (стаття “Несіть, дівчата, букети до храмів”). “За переказом, саме в цей серпневий день 988 року князь Володимир Великий хрестив киян. Отож за традицією, цього дня в Україні відзначається Хрещення України-Русі”, — доповнює “Україна молода” за 14.08.2003 р. (стаття Я. Музиченка “І мак, і шулик, і свячена водичка”).
Не менше зацікавила журналістів і інша подія, яка відбулася у цей же день, а саме — відкриття в Києво-Печерській Лаврі виставки-ярмарку “Медовий Спас”. “У галереї між Ближніми і Дальніми печерами розташувалися ятки з продуктами бджільництва, церковними книжками й олією, керамічними аромолампами, картинами й навіть аудіо- та відеокасетами…”, — читаємо в “Хрещатику” за 15.08.2003 р. (стаття Г. Гаєвської “Бджолиний знак якості”). “Купить здесь можно не только продукты пчелиного производства, но и фрукты, овощи (причем и наши, привычные, и экзотические), а также различные ремесленные товары (гончарные горшки и вазы, столярные изделия), иконную живопись, православную литературу, аудио- и видеозаписи…”, — продовжує розповідь О.Сисоєв у “Комсомольской правде в Украине” за 16.08.2003 р. (матеріал “От пчелиной сладости будет больше радости!”).
Іншою подією в церковному житті Києва, яку не обминуло увагою майже жодне інформаційне видання (і друковане, і електронне), був початок будівництва в Києві Миколаївського храму на Дніпрі. “…на Подолі посеред Дніпра у 12-ти метрах від берега заклали фундамент храму Миколи Чудотворця. Величезний кран просто у воду забивав бетонні палі. Хоч і накрапав дощ та дув сильний вітер, охочих подивитися на дійство було вдосталь. Отець Василій, який правитиме в майбутній церкві, благословив початок будівництва… Замислила звести таку собі венеціанську будівлю акціонерна судноплавна компанія “Укррічфлот”, яку очолює Микола Славов”, — пише “Хрещатик” за 14.08.2003 р. (стаття Л. Свідрик “Храм на воді”).
“Выступая по случаю начала работ перед киевлянами и гостями столицы, президент акционерной судоходной компании «Укрречфлот» Николай Славов сказал, что воздвижение храма — это не только дань старинной морской традиции, это, в первую очередь, наш вклад в дело возрождения культурных и духовных традиций украинского народа” (“Киевские ведомости” за 13.08.2003 р., стаття О.Когута “Укрречфлот” строит церковь на воде”).
“Всего железобетонных подпорок 14-метровой длины установят 12, их окружат 75 12-метровых шпунтов. Основание будет напоминать стакан, низ которого вкопают в твердые слои почвы, а верх возвысится на несколько метров над водой (глубина реки в этом месте — около 7 метров). Фундамент облицуют гранитом и накроют плитой диаметром 15 метров…
В церкви запроектировано три входа. К центральному будет подводить с набережной 15-метровый мост” (“Сегодня” за 15.08.2003 р., стаття Г.Гірак “Помолимся не отходя от причала”).
Газета “Урядовий кур’єр” за 12.08.2003 р. у матеріалі “Поступ неможливий без утвердження духовності” розповідає про зустріч українського Прем’єр-міністра Віктора Януковича з Предстоятелем Американської православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Германом та Предстоятелем Української Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Володимиром. “Під час зустрічі Прем’єр-міністр України наголосив на важливій ролі, яку відіграє церква у житті суспільства. За словами Віктора Януковича, церква стала важливим чинником громадського життя. Глава українського Уряду зауважив, що та атмосфера, яку створює церква, сприяє розв’язанню проблем у суспільстві, об’єднавчим процесам, як на рівні держави, так і міждержавному рівні…
Предстоятель Американської Автокефальної Православної Церкви Герман відзначив, що вагомим чинником стабільності суспільства є співпраця між державою та церквою. «Якщо в державі панує терпимість, мир, злагода, то таке суспільство може перебороти будь-які перепони на своєму шляху», — зазначив Митрополит всієї Америки і Канади Герман. Він висловив сподівання на зустріч із Віктором Януковичем під час візиту Прем’єр-міністра України до США”.
Газета “Киевские ведомости” за 15.08.2003 р. у статті С. Огородника “Платежи без дьявольского кода” розповідає про судовий процес, що недавно відбувся у Донецькій області з приводу ідентифікаційних номерів. “Донецкий апелляционный суд разрешил жительнице города осуществлять платежные операции без указания персонального идентификационного кода, содержащего цифры 666.
С такой просьбой прихожанка Свято-Сергиевского храма Елена Тарасенко обратилась в Донецкую налоговую инспекцию еще осенью минувшего года. Согласно ее религиозным убеждениям, цифры 666 являются предвестниками антихристовой печати, о чем говорится в Святом Писании. Помимо этого, заявительница попросила сделать в паспортах отметку о праве осуществлять все платежи без указания кода”.
Як розповідає газета, перед цим позивачка разом із дочкою довгий час мали проблеми з усіма видами платежів: “даже госпошлину для подачи иска в суд у нее долго не принимали”.
Жінка була вимушена подати позов до суду. Суд “признал действия налоговой инспекции неправомерными и обязал ее сделать в паспортах матери и дочери запись о праве осуществлять любые платежи без идентификационного номера. Кроме того, суд постановил взыскать с ГНИ в пользу истицы и ее старшей дочери 500 гривен в возмещение морального ущерба. Налоговики обжаловали это решение в областном апелляционном суде, но он оставил вынесенный ранее вердикт в силе”.
У газеті “День” за 15.08.2003 р. (стаття С. Колесника “Поема у камені — згадка про золоту добу Чернігова”) розповідається про визначні древні архітектурні пам’ятки Чернігова. Автор цікаво і захоплююче описує їх історію, зовнішнє і внутрішнє оздоблення. “У історії і культурі Східної Європи Чернігів посідає унікальне місце. Лише тут збереглася ціла низка пам’ятників домонгольської доби, що послідовно репрезентують всі етапи понад 200-літнього періоду розвитку архітектури Київської Русі.
Це чудове намисто зразків будівничого мистецтва розпочинається Спасо-Преображенським собором, що був закладений князем Мстиславом Володимировичем у 1030 році як головна споруда столиці могутнього Чернігівського князівства, землі якого досягали річок Оки, Дону та Азовського моря. Розташований на території колишнього дитинця, Спаський собор протягом багатьох століть був головним святилищем краю, містив чудотворні ікони, останки святих і князів. Планувально-просторове рішення собору не має аналогів серед храмів Київської Русі. Будівля є комбінацією візантійського хрестово-купольного храму з елементами романської базиліки — всередині споруда має чотири пари колон, одна з яких розташована в алтарній частині…
Внутрішня висота споруди у найвищій точці купола сягала 30 метрів і свого часу собор без жодного перебільшення був чимось надзвичайним, фантастичним і неймовірним…
Внутрішні стіни собору були прикрашені фресками, які, на жаль, не збереглися до нашого часу. З первісного оздоблення інтер’єру залишилися лише шиферні парапети, що прикрашають другий ярус будівлі. Вартий уваги іконостас храму, виготовлений у кінці ХVIII століття в барочному стилі з елементами класицизму зі ста липових колод. Його деталі позолочені. Цей витвір мистецтва зберігся майже неушкодженим, а оскільки старих іконостасів в українських церквах збереглося дуже мало, сьогодні він являє собою значну художню і культурну цінність.
Принципово інше інженерне рішення — також унікальне для споруд Київської Русі — було використано в будівництві (у першій чверті ХII століття) Іллінської церкви, що притулилася до схилу Болдиної гори. На відміну від Спасо-Преображенського собору, в якому для підтримки верхньої частини будівлі використовувалися колони, Іллінська церква свого часу була єдиним безстовпним храмом Наддніпрянщини. Барабан її єдиного (на той час) куполу спирався безпосередньо на паруси, склепіння трикутної форми, які передавали його вагу стінам…
Поруч із Спаським собором стоїть Борисоглібський собор, що був закладений 1120 року князем Давидом як княжа усипальниця. Синів великого київського князя Володимира Бориса і Гліба було вбито під час міжусобиці за наказом їхнього брата Святополка Окаянного; пізніше вони були зачислені до лику святих Руською православною церквою як мученики. Борисоглібський собор є типовим хрестово-купольним храмом. Це означає, що купол і барабан, на який він спирається, передають вагу на чотири колони, що знаходяться всередині будівлі. Саме ці чотири колони визначають організацію внутрішнього простору споруди — віртуально в її план вписується хрест.
Висота споруди в найвищому, середньому, нефі до склепіння бані — 25 метрів. Храм побудовано виключно з давньоруської плінфи, природний камінь тут не використовувався. Плінфа виготовлялася з білої каолінової глини; на відміну від кладки Спасо-Преображенського собору, мурування Борисоглібського собору цілком сучасне — порядове: один ряд плінфи клався на інший…
В плані Борисоглібський собор близький до романського стилю — він вражає своєю фундаментальністю, спокоєм, міццю…
Сьогодні цей храм являє найтиповішу культову будівлю особливого чернігівського архітектурного стилю того часу і є однією з небагатьох споруд, які були відбудовані майже до їхнього первісного вигляду…
Логічно завершує серію пам’яток києворуського будівництва, його найцінніша перлина — церква Параскеви П’ятниці, що була зведена на зламі XII і XIII століть поряд із міською ринковою площею і названа на честь святої покровительки торгівлі…
Церква Параскеви П’ятниці є хрестово-купольним храмом, що стрімко тягнеться у височінь. Її розміри в плані відносно малі — 12 х 10,5 м, з абсидою — 15 х 10, 5 м, проте внутрішня висота від підлоги до найвищої точки купола становить 27 м. Вона на два метри більша за висоту Борисоглібського собору. Потяг будівлі у височінь посилюється трьома ярусами.
Архітектурні риси, що з’явилися вперше у П’ятницькій церкві, одержали подальший розвиток в російському, українському, румунському храмовому будівництві. П’ятницька церква зведена набагато раніше, ніж усі московські шатрові церкви XVI століття. На неї дуже схожа московська церква Вознесіння, побудована 1532 р. в селі Коломенському, яка є першою шатровою мурованою спорудою Московії…
І ще одна цікава і важлива риса. У будівництві споруди чудово використані декоративні можливості цегли, орнаментальне мурування П’ятницької церкви є раннім прикладом декору, що пізніше був розвинутий у Новгороді та Пскові”.

18 – 24 серпня
Свято Преображення. — Репортаж із Кани Галілейської. — Кримська святиня. — Релігійна освіта і школа.
На цьому тижні православні християни відзначали одне з найбільших православних свят. “Сьогодні свято з ряду дванадесятих — Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, — розповідають «Сільські вісті” за 19.08.2003 р. (матеріал С.Скоробогатька “Преображення Господнє”). — Цього дня наша Церква спогадує і звеличує подію проявлення божественної сутності Спасителя апостолам Петрові, Іванові та Якову на горі Фавор”.
Тему продовжує “Київська правда” за 19.08.2003 р. (матеріал “Із Спаса-Преображення погода преображається…”): “Разом iз Петром, Iоанном та Яковом Христос пiднявся на гору. Тут на мить його обличчя засяяло, мов сонце, а одяг став бiлим, як снiг. З’явилися пророки Iлля та Мойсей i стали розмовляти з Христом. Свiтла хмара осяяла спiврозмовникiв i голос з неба промовив: «Це син мiй улюблений» (Євангелiє вiд Матвiя, 17, 1 — 8). Так свiдчення євангелiстiв стали основою запровадження свята на честь цiєї подiї (встановлене в IV ст.)”.
У газеті “Київська правда” за 21.08.2003 р. журналіст М.Кравченко у статті “У Канi жив Iсус Христос” розповідає про сучасне життя цього відомого кожному християнину міста. “Мiсто Кана розташоване на вiдстанi десь кiлометрiв 20 вiд Бейрута… У компактне мiстечко, розташоване на кам’янистих пагорбах, ми прибули в полудень. Нестерпно припiкало сонце. У мiстi живе чимало християн- маранiтiв…
До печери, в якiй двi тисячi рокiв тому жив Iсус Христо та спiлкувався iз своїми учнями, веде серпантинна широка стежка, посипана гравiєм, з численними схiдцями по скелястому пагорбу. Обабiч стежки скрiзь росте лаванда iз дрiбненькими синiми квiточками. На протилежнiй сторонi глибокої ущелини, на солiдну вiдстань тягнеться крутосхил з кам’яними виступами. Жодного деревця. Як i тисячi рокiв тому, пагорб залишається незабудованим, бо це заповiдна зона.
Печера, де переховувався Iсус Христос, розташована поруч iз каменеломнею, що iснувала в сиву давнину ще до римської колонiзацiї. Вночi вхiд до печери ззовнi пiдсвiчується спецiальними лiхтарями. Всерединi печери на видному мiсцi iкона Божої Матерi, а в тому мiсцi, де вiдпочивав Iсус Христос, вже два тисячолiття з початку заснування християнства, палають свiчки. За цей гiгантський промiжок часу рожеве кам’яне склепiння почорнiло.
Поруч iз входом до печери, двi тисячi рокiв тому iз зародженням християнства древнi скульптори висiкли на виступах скель зображення Iсуса Христа та усiх апостолiв”.
“Совхоз «Безбожник» стал… монастырем” — під такою назвою вийшла стаття В.Ковальського у газеті “Киевский регион” за 21-27.08.2003 р., де розповідається про православну святиню Криму — Топловський монастир святої Параскеви. “…расцвет монастыря начался в ХХ веке благодаря незаурядным организаторским способностям игуменьи Параскевы (в миру – Ольги Родимцевой)… По ее инициативе началось строительство величественного собора во имя Святой Троицы. Но нехватка средств и гражданская война помешали воплощению в жизнь этого замечательного проекта. В 1919-1920 годах топловская обитель была разгромлена и разграблена, а в 1928-м – вообще закрыта.
«Реквизиции» подверглись многие бесценные иконы, серебряные кресты, чаши и другие предметы, одержащие драгметаллы. А богатая монастырская библиотека была варварски уничтожена. Не выдержав таких надругательств, 79-летняя матушка Параскева скончалась от паралича сердца. Почти через год после ее смерти на территории уже закрытого монастыря был создан совхоз «Безбожник», который просуществовал несколько лет. Местные мародеры разгромили обитель в поисках «церковных сокровищ». Некогда прекрасные строения насельниц быстро пришли в запустение…
Прошло более полувека, прежде чем в Топловском монастыре снова начали служить Божественную литургию… депутаты Белогорского райсовета закрепили за монастырем 11 гектаров угодий — крошечную часть той земли, которая некогда ему принадлежала…
В последнее время интерес паломников к женскому монастырю сильно возрос благодаря вновь обустроенному животворному источнику Георгия Победоносца, от которого течет вода в купальню”.
Про сучасні проблеми на шляху до впровадження релігійного виховання в загальноосвітні школи України, які обговорювалися на засіданні Православного педагогічного товариства при Свято-Макаріївському храмі в Києві, розповідає Ю. Брязгунов у газеті “Молодь України” за 19.08.2003 р. (стаття “Концептуальні рифи та чиновницькі пороги”). Як зазначає автор, на шляху до впровадження в школи основ християнства стоїть “потужне угруповання начотників, а то й просто фарисеїв, які, прикриваючись законом про відокремлення Церкви від Держави, намагаються відтіснити національну культуру, а з нею й нашу історію від духовного збагачення дитячих душ”. Християнське вчення, християнську етику, вважає автор, абсурдно роз’єднувати з культурою, “адже історично так склалося, що поява Андрія Первозванного на кручах Дніпра, хрещення Русі Аскольдом, а відтак і рівноапостольною княгинею Ольгою та Володимиром Святим нерозривно пов’язані з самим становленням нашої держави, отже, й культури… православ’я з самого початку стало державотворчою основою розвою Руси-України, стрижнем її існування, отож, виокремлювати якусь складову — чи то етику, чи естетику тощо — просто нерозумно, бо відразу руйнується усе ціле. Адже будь-який компонент — мова, книга, малярство, спів — нерозривно пов’язані і ґрунтуються на православній основі.
Як можна, приміром, святі лики на древніх іконах відокремити від Андрія Рубльова або ж “Апостол” чи “Острозьку Біблію” від Івана Федорова… Нестора-літописця і оплот всього православ’я — Києво-Печерську лавру? Петра Могилу і його Академію на Подолі?”.
У статті зазначається, що “Наші чиновники поки що бояться навіть вимовляти словосполучення “православна культура”… Росіяни відкривають суто православні школи, а на Кубані навіть діє ціла православна гімназія. Протоієрей Анатолій на базі недільної школи при Свято-Макаріївському храмі вже може приступити до подібної роботи, аби лиш Міносвіти спромоглося на відповідне рішення”.
Хочеться висловити надію разом із членами Православного педагогічного товариства, що все ж здоровий глузд у наших чиновників переможе, і вони не тільки не будуть заважати впровадженню подібних дисциплін у навчальні заклади, але й будуть всіляко цьому сприяти.

25 – 31 серпня
Свято Успіння Пресвятої Богородиці. — Історія Нерукотворного Образу. — Залишки князівського храму. — Відновлення Дому Божого в столиці. — Православна святиня Поділля. — Почаївські пристрасті.
Серед цього тижня православні відзначили дванадесяте свято Успіння Божої Матері. Про цю подію розповіли “Сільські вісті” за 28.08.2003 р. (стаття С.Скоробагатька “Перша Пречиста і Третій Спас”): “Святкування Успіння Богоматері сягає найдавніших часів християнства. У ІV столітті було вже повсюдним (свідчення, наприклад, Григорія Турського). У V столітті Анатолій, патріарх Царгородський, написав стихири на це свято, а у VIII столітті з’явилися два Канони… Загальне святкування 28 серпня запровадив імператор візантійський Маврикій 582 року”.
Наступного після свята Успіння дня Православна Церква відзначає свято перенесення нерукотворного образу Спаса нашого Іісуса Христа з м. Едеси в Константинополь. Історію цієї події переказує газета “Київська правда” за 29.08.2003 р. (замітка “Із третім Спасом будьте здорові…”). “В місті Едесі (Месопотамія) жив цар Авгар, який хворів на проказу. Почувши про чудесні зцілення, які творив Ісус Христос, Авгар послав до нього гінця з проханням приїхати в Едессу й вилікувати його. Христос відповів гінцеві, що після завершення своєї справи на землі він пришле до царя одного з своїх учнів, який його вилікує. Під час цієї розмови Ісус обмив своє обличчя і витерся рушником, на якому відбився його лик. Гонець доставив відповідь Ісуса Христа і чудесний рушник Авгарові. Й коли той витирався цим рушником, діставав велике полегшення”.
«Вскоре во всех храмах и церквах Украины появятся иконы «Чернобыльский Спас», — повідомляють «Факты» за 29.08.2003 р. Газета розповідає про нову ікону «Чорнобильський Спас», освячену на Успіння Блаженнішим Митрополитом Володимиром: «На иконе — лик Господа Иисуса Христа-Судьи вместе с символической человеческой божьей ратью: живыми и мертвыми чернобыльцами. Изображены также падающая звезда полынь и опаленная чернобыльская сосна… С нее будут сделаны списки для размещения во всех храмах Украины».
Газета «Факты» за 28.08.2003 р. повідомляє сенсаційну новину під назвою “На столичном Подоле найдена древняя церковь времен Киевской Руси” (автор І. Осипчук). У статті розповідається про знайдені залишки православного храму ХІІ ст. на розі вулиць Юрківської і Фрунзе. «Она стояла на пересечении дорог с киевского Подола к древним городам Дорогожич, Вышгород и Белгород… Мы предполагаем, что это храм святого Николая, о котором упоминают летописи… эта церковь пополнит список древнейших храмов Киева, в который входят Софийский собор, Михайловский Златоверхий собор, храм Богородицы Пирогощей, Кирилловская церковь, Успенский собор Киево-Печерской лавры и ряд других.
Пока мы раскопали часть остатков церкви на глубине 3,5 метра. Остальные участки строения находятся глубже. Признаться, мы сомневаемся, следует ли раскрывать оставшуюся часть, пока властями не будет принято решение о судьбе храма. Важно, чтобы раскопки были законсервированы и сохранены на этом же месте».
Знахідка археологів, що й говорити, безцінна. Якби тепер вистачило розуму і культурної пам’яті нашим владним головам для того, щоб зберегти цей клаптик нашого стародавнього минулого. Тому що, як пише газета, прямо біля цього місця планувалося побудувати підземний автопаркінг. Чи не зміняться, бува, будівельні плани після подібної знахідки? Що в даному разі переможе: історична свідомість чи комерційна вседозволеність?
Про відновлення іншого столичного храму на Куренівці розповідає В. Мусатенко у “Фактах” за 27.08.2003 р. Петро-Павлівський храм на Куренівці, як розповідає газета, “закрыли в 1933-м… купол снесли. Убрали и колокольню. С 1944 года здание служило заводу клубом, позже гальваническим цехом, а затем проходной. Оно обросло различными постройками, так что снаружи практически потеряло храмовые очертания. А в 1984 году его окончательно разрушили.
- Здание бывшего храма решено было снести ввиду расширения завода, а на его месте построить новый административный корпус, — рассказывает бывший работник завода КИНАП Иван Васильевич. — Старые люди говорили: «Не к добру это». — Но их не слушали. Привезли строительный кран и подвешенным на крюке грузом стали бить в стены. Ударили раз — ничего! Даже трещины не появилось. Второй, третий — стоит! Только после седьмого удара стены поддались. От церкви остались одни кирпичи, которые рабочим было разрешено забрать для своих нужд. Поговаривали, что у директора и его заместителя гаражи были выстроены из этого кирпича. Не успели построить, как под ними вдруг обнаружились подземные воды. Да и с заводом стали происходить странные вещи: увольнялись массово люди, один за другим менялись директора, «горел» план, хотя до этого предприятие считалось передовым. Верующие люди утверждали: все беды из-за того, что надругались над храмом. Высказывались за его восстановление…
Лишь через 70 лет на этом месте возрождается духовная жизнь. То, что сейчас возведено, пока называется всего лишь «временным архитектурным сооружением».
Возглавил строительство храма отец Тимофей. Человек из семьи, которая служила церкви несколько поколений, он слышал о храме Петра и Павла еще от деда”.
Про відновлення стародавньої православної святині Поділля — Троїцького монастиря у селищі Сатанів — розповідає Д. Полюхович у газеті “День” за 30.08.2003 р. (стаття “Повернення віри”). Як розповідає автор статті, цей монастир “заснував невідомий пустельник ще у ХI столітті. Прадавні печери збереглися й досі — у вапняковій скелі прорубані келії. Збереглася й невеличка підземна церква. Уціліли навіть вузькі кам’яні лежаки…
Життя перших ченців було не лише тяжким, але й небезпечним. Печеру звідусіль оточували священні городища волхвів, що проіснували тут ще цілих півтора століття по хрещенню України-Руси.
Чи не найтяжчим в тисячолітній історії монастиря видалося ХХ століття. Почалося все з того, що у вересні 1914 року, в перші ж дні Світової війни, австро-угорська артилерія піддала його жорсткому обстрілу. Не встигли ченці відбудувати поруйноване, як у 20-х роках минулого століття монастир закрили більшовики. Під час окупації ченці повернулися до монастиря, та вже у 1962 році його знову закрили. Тоді ж місцевий колгосп перетворив монастир на своєрідну каменоломню. Кілька років цілий підрозділ розбирав стародавні стіни. Вапнякові брили та різьблене білокам’яне оздоблення пішло на будівництво …корівників…
Новітня історія монастиря почалася 1989 року, коли його нарешті повернули віруючим. Хоча насправді громаді тоді повернули лише групу мальовничих руїн. Сьогодні повністю відремонтовано Троїцьку церкву, відбудовано верхній ярус на дзвіниці та встановлено дзвони. Приведено до ладу монастирську браму, впорядковано територію. Поступово йде відбудова головного корпусу. 19 серпня цього року вперше за останні півстоліття розпочалися регулярні богослужіння в печерній церкві, що знаходиться у товщі скелі, на якій стоїть монастир”.
Продовжуються спекуляції на тему статусу Почаївської Лаври. Газета “Україна молода” за 28.08.2003 р. у матеріалі С. Мичко “Церковний удар по уряду” розповідає про те, що в Тернополі “створено ініціативну групу під назвою «Почаївській лаврі — статус національної духовної святині України». Члени цієї групи передусім прийняли звернення до Прем’єр-міністра України Віктора Януковича, у якому, зокрема, йдеться: «Миряни різних конфесій та широкий громадський загал сприйняли розпорядження Кабміну як приниження власної національної гідності, образу своїх духовних, державних цінностей. Вищеозначені дії уряду загрожують порозумінню між віруючими різних конфесій християнських церков та громадянській злагоді…»
Далі газета розповідає, що лідер групи “отець Анатолій Зінкевич” повідомив про те, що діяльність цієї групи “вже офіційною заявою підтримали ієрархи провідних традиційних християнських церков в Україні — митрополит Луцький і Волинський Яків (постійний член Святого Синоду УПЦ КП), предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій та єпископ-ординарій Тернопільської єпархії УГКЦ Михаїл (Сабрига). А крім того — десять архієреїв навколишніх областей, які заявили про готовність допомагати відстоювати статус Почаївської лаври як національної святині аж до актів громадянської непокори”.
Після подібної інформації тільки й залишається вигукнути: “Диво, диво!..” Ну як можна нормально сприйняти те, що “миряни різних конфесій та широкий громадський загал сприйняли розпорядження Кабміну як приниження власної національної гідності…” Як може принижувати “мирян різних конфесій” зміна статусу православної святині? Якщо ті “миряни” неправославні, то хай краще переймаються святинями своїх конфесій. Православні вже якось самі подбають за свої святині. Про долю Почаївської обителі намагалися “піклуватися” протягом віків різні неправославні сили, і православним нелегко було її утримувати за собою. У сьогоднішню “еру інформації і комунікації” боротьба з православною святинею, очевидно, теж приймає форми адекватні часові.
Не менш шокує й інформація про те, що подібні пасажі “підтримали ієрархи провідних традиційних християнських церков в Україні — митрополит Луцький і Волинський Яків (постійний член Святого Синоду УПЦ КП), предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій та єпископ-ординарій Тернопільської єпархії УГКЦ Михаїл (Сабрига)”. То хто ж ці “підтримувачі”?
Позбавлений єпископського сану за підтримку розколу, колишній намісник Почаївської Лаври Яків Пащук. Це його колись вивела братія разом із віруючим народом за стіни обителі через зраду Святій Матері-Церкві. Тож його підтримка у даному контексті вповні логічна.
Позбавлений священицького сану, людина з кримінальним минулим, він зробив собі кар’єру в розкольницькому середовищі (був і в УПЦ КП і в УАПЦ). Навіть, очолюючи розкольницьке крило, зумів настроїти проти себе частину свого “електорату” разом із керуючим справами Ісіченком.
Але найбільше дивує негативна реакція у даному питанні “єпископа-ординарія УГКЦ”. Йому тут що потрібно? Невже вітчизняна греко-католицька спільнота до цих пір має якісь ілюзії відносно повернення собі православної твердині Заходу — Почаєва? Чому їм так хочеться сьогодні створювати дискомфорт своїм православним братам? Захопивши по всій Україні безліч православних святинь, уніати сьогодні, очевидно, будуть використовувати будь-яку нагоду, щоб тільки дошкульнути якось своїм єдиновірцям. І їхня участь у подібних дешевих акціях цьому підтвердження.

1 – 7 вересня
Духовний фестиваль на Донбасі. — Православні на Закарпатті. — Фільм “Анатомия раскола” в “дзеркалі” ЗМІ. — Взаємовідносини релігії і школи.
Газета “День” за 3.09.2003 р. анонсувала подію, яка мала відбутися у православній святині Донбасу — Святогорському монастирі (матеріал О. Стельмашевської “Співочий собор на Святих горах”). “З 11 по 13 вересня 2003 року в храмах і на території Святогірського монастиря, а 14 вересня — у Донецькому академічному театрі опери та балету ім. А. Солов’яненка відбудеться уже традиційне свято хорової духовної музики — «Другий Всеукраїнський співочий собор на Святих горах».
Як пише газета, «Співочий Собор-2002» викликав великий інтерес з боку широкої музичної громадськості не тільки через ретельно підібрану програму концертів і високий професійний рівень виконавців, але, насамперед, завдяки унікальному місцю-заповіднику, що й народжує атмосферу фестивалю….
У роботі «Співочого Собору-2003» також братимуть участь чоловічий хор Київської вищої духовної академії та семінарії, який є одним із провідних хорових колективів Києво-Печерської Лаври, жіночий хор Київського вищого музичного училища ім. Р. Глієра”.
У матеріалі дається коротка історична довідка про Святогорський монастир. Так, він “на сьогоднішній день є одним із найважливіших центрів духовного життя Донецького регіону, місцем паломництва (монастирський комплекс на березі Сіверського Дінця нагадує за своєю будовою ансамбль Києво-Печерської Лаври), а крім того, популярним в Україні курортом. Адже весь цей історико-архітектурний заповідник включає в себе, крім іншого, санаторій, якому понад 200 років, і який часто відвідували багато відомих людей, зокрема Антон Чехов та Олександр Купрін”.
У черговий раз продемонструвала свій погляд на конфесійну ситуацію в Україні (в даному разі на Закарпатті) К. Гудзик у газеті “День”. У статті “Своя країна-інкогніта на берегах Тиси” (День, 5.09.2003 р.) журналістка, описуючи особливості цього краю, майже на самому початку матеріалу розповідає про “справи церковні”. “Сьогодні в Закарпатті домінують протестантські церкви (573 релігійні організації різних сповідань) і Українська православна церква Московського патріархату (565 організацій)”. Зрозуміло, що такий стан справ “на берегах Тиси” виявився не до вподоби авторці: “Щодо Київського патріархату, то він має там лише 16 релігійних організацій та громад. Як бачимо, третина закарпатців, людей, що розмовляють виключно українською мовою, належать до Руської православної церкви. Попри це, ікони в церквах там пишно прикрашені українськими вишиваними рушниками, а в суботу та неділю люди поважно йдуть до церкви, вбрані — і жінки і чоловіки — у вишивані сорочки”.
Пані Гудзик, очевидно, сама того не бажаючи, створює позитивний імідж усій Руській Православній Церкві. Адже, виходить, РПЦ не проводить ніякої колоніальної чи русифікаторської політики в регіонах. Журналістка ще не сказала про те, що і мова богослужіння тут є специфічна, із карпатським акцентом. Тож якщо люди, перебуваючи у єдності із Руською Матір’ю-Церквою, можуть абсолютно нормально реалізовувати свої релігійні і національні (“ікони в храмах прикрашені рушниками”, а жінки і чоловіки ходять в церкву у вишиванках) почуття, то навіщо їм той розкольницький “город городити”? Невже К. Гудзик разом із своїм “інформаційним партнером” анафемованим паном Денисенком є більшими патріотами своєї землі, аніж тисячі простих православних русинів? Адже якби вони відчували себе дискомфортно в лоні канонічної УПЦ, то за десятиріччя існування в Україні богопротивного розколу у крайній західній точці України було б набагато більше розкольницьких парафій, аніж тільки шістнадцять.
Також дивує, що журналістка вирішила, для ілюстрації релігійної картини в області, процитувати думку “молодого свідомого греко-католика”, який, порівнюючи ситуацію в костелах карпатських угорців-католиків і “українських закарпатських церквах” (яка конфесію мається на увазі, невідомо), з приводу останніх зазначає: “А у нас що робиться? Московських владик поминаємо?”
Невідомо тільки, кого має на увазі “молодий свідомий греко-католик” під поняттям “у нас”. Це що, “у нас”, тобто у греко-католиків поминають “московських владик” чи у православних? Якщо справді в уніатських храмах моляться за якихось архієреїв із Москви (чи, може, із Росії), то честь їм і хвала. А якщо “у нас” мається на увазі — у православних, то залишається тільки дивуватися логіці і журналістки, і молодого католика, які, плутаючи своє з чужим, вводять в оману і читачів.
Чи, може, думки православних священиків не були ідентичні настроям Гудзик, і тому вона була вимушена обмежитись з приводу православної ситуації коментарем католика?
У тижневику “Зеркало недели” за 6-12.09.2003 р. К. Щоткіна у статті “Синематография раскола” робить спробу прорецензувати фільм “Анатомия раскола”, в якому розповідається про виникнення в Україні на рубежі 1990-х УГКЦ, а також розкольницьких УАПЦ і УПЦ КП. Звичайно, критика є критикою, як кажуть, про смаки не спорять: те, що хтось сприймає як чорне – інший вповні може сприйняти за біле. Проте матеріал Щоткіної все ж містить ряд висловлювань, з якими важко погодитись, а також просто неправдивих відомостей.
З самого початку статті йде спроба звести до мінімуму ефект, який справив цей фільм. Якщо він був відзначений критиками на Міжнародному кінофорумі “Золотой витязь”, то, звичайно, це нічого не означає, тому що кінофорум “малоизвестный”. Щоткіна пише, що фільм був показаний лише на Харківському телебаченні, та й то “видимо, исключительно благодаря деятельному участию митрополита Харьковского и Богодуховского Никодима. Но в других регионах Украины, в том числе в столице, его не видел почти никто”. Подібна інформація, на щастя, не зовсім відповідає дійсності. Окрім Харкова, фільм з успіхом демонструвався на телеканалах Одеси, Вінниці, Сімферополя та інших регіонах.
Загалом же за фільмом до Інформаційно-просвітницького відділу Києво-Печерської лаври (виробника фільму) звернулося більше десятка державних і приватних телекомпаній України. Тому твердження про те, що “устроить просмотр «для своих», оградив себя от критики как профессиональной, так и идеологической — проще и безопаснее. А может, и единственно верно в случае с «Анатомией раскола», сделанной, как кажется, «для внутреннего употребления»” є не зовсім коректним.
Хоча, з іншого боку, кожному має бути зрозуміло, що цей фільм, у силу своєї специфіки, не розрахований на масового глядача у звичайному розумінні цього слова. А те, що він дійшов до свого цільового глядача, – незаперечний факт. Інформаційно-просвітницьким відділом Лаври він був розісланий по всім єпархіям України, сьогодні його можна зустріти в продажу практично по всій Україні. А твердження журналістки про те, що “трудно себе представить «широкого зрителя», который мог бы заинтересоваться этим кинопроизведением” є абсолютно незрозумілим. Чим сьогодні цікавиться наш “широкий зритель” – відомо усім. І для нього проблеми, порушені у “Вікнах” або “За склом” є набагато цікавішими і актуальнішими, аніж проблеми рідної Церкви.
Загальне враження від фільму журналістка сформулювала такими словами: “ничего нового. Все, что было показано в обеих лентах — и об «униатах», и об «автокефалах», и даже о самом Патриархе Филарете, — уже «светилось» в прессе, не раз обсуждалось, напоминалось и расписывалось”. Правильно, але жодного разу всі події десятирічної давнини не були так чітко систематизовані і виведені на відеоплівку.
Одним із головних плюсів даного фільму, на наш погляд, є те, що в ньому вперше в пострадянській Україні було зібрано свідчення учасників тих подій, показано документальні кадри і навіть аудіозаписи (як у випадку з Денисенком на Соборі в Москві). Православний (і не тільки) глядач нарешті отримав змогу переглянути події хронологічно, а не вибірково. Завданням фільму і не було показати щось “новое”, а як раз структурувати і продемонструвати глядачеві “старе”.
Крім цього, в статті присутні неточності, які не відносяться безпосередньо до фільму, проте від того є не менш значними. Так, згадуючи Львівський собор 1946 року, журналістка пише, що на ньому “не присутствовал ни один епископ” а також те, що він “был созван пресвитером”. Насправді ж на Львівському соборі 1946 р. були присутні два єпископи (Станіславський Антоній (Пельвецький) та єпископ Дрогобицький Михаїл (Мельник). І скликаний він був не “пресвитером”, а Ініціативною групою на чолі з о. Гавриїлом Костельником.
В іншому місці факти співпраці греко-католиків з фашистами і захоплення православних храмів журналістка називає “привычными штампами”.
Загалом після прочитання матеріалу створюється враження, що світська преса сьогодні не завжди може сприймати релігійне (церковне) кіно як окрему сторінку в вітчизняному кіномистецтві. Тому і виникають до авторів “Анатомии раскола” претензії на кшталт відсутності показу для “широкого глядача”, або відзначення фільму лише на “малоизвестных” кінофорумах. Православна Церква живе своїм життям і використовує усі види поширення інформації (в тому числі і таке “найважливіше із мистецтв”, як кіно) для донесення своєї точки зору і про сьогодення, і про минуле (тим більше про ті факти, які стосуються її).
Газета “Известия – Украина” за 2.09.2003 р. (матеріал А.Наришкіної “Наука и религия” розповідає про те, що в Росії “со вчерашнего дня школьники имеют право учиться религии прямо в стенах общеобразовательной школы, причем уроки могут вести представители религиозных организаций. Об этом говорится в приказе Министерства образования «О предоставлении государственными и муниципальными образовательными учреждениями религиозным организациям возможности обучать детей религии вне рамок образовательной программы»”. Як повідомляється далі, “уроки религии должны проводиться исключительно по письменной просьбе родителей и в соответствии с желанием самих учеников, в свободное от обязательных занятий время… в школу придут только те конфессии, которые зарегистрированы в России более 15 лет”.
Аналогічну тему піднімає і газета “Україна і світ сьогодні” за 30.08. — 5.09.2003 р. у матеріалі “Православ’я повертається у школу”. Тут розповідається про те, що і в українські школи впроваджується релігійна освіта. “Цього року обіцяють введення в недалекому майбутньому нової дисципліни — “Основи православної культури”.
“Не можна не визнати, що турбота про духовне здоров’я зростаючого покоління завжди актуальна, — вважає журналістка. — Але є питання. У чому вона має виражатися? Україна ніколи і ніде не позиціонувала себе як православна держава” (?! – С.Б.). Подібну шокуючу заяву журналістка аргументує тим, що “український закон про свободу совісті дуже демократично і толерантно ставиться до вибору кожним громадянином віросповідання. І це зумовлено об’єктивними причинами. Адже наша країна являє собою вельми широкий поліконфесійний простір”.
Журналістці варто було б нагадати, що, скажімо, в Російській імперії також толерантно відносилися до різних віросповідань, хоча державною релігією було православ’я. Так, у нашій столиці до 1917 року існували костели, синагоги, кірхи ті інші молитовні заклади. Відповідні назви мали й вулиці, на яких знаходилися ці культові споруди (Костьольна, Лютеранська та ін.). Проте Київ, зокрема, завжди вважався переважно православним містом. І незважаючи на те, що православ’я вважалося державною релігією, за віротерпимістю дореволюційна Росія могла би поспорити з багатьма сучасними державами.
Повертаючись до вислову журналістки про те, що “Україна ніде і ніколи не позиціонувала себе як православна держава”, хочеться пригадати історію України, яка уже понад тисячоліття була переплетена саме із православ’ям. Хрещення Русі святим Володимиром, козацька доба, митрополит Петро Могила, свята Софія, Київська Лавра, українське друкарство, українське мистецтво, українська архітектура — усе зароджувалося і розвивалося в безпосередньому контакті з православною свідомістю. І навіть сьогоднішня Україна, попри засилля антикультури і тоталітарних сект — це в першу чергу православна держава, тому що переважна більшість її громадян ототожнюють себе саме з ним.
“А опікуватися духовним розвитком маленьких українців, поза сумнівом, треба. Чому б з цією метою в школі просто не запровадити уроки етики?” — задається питанням Л. Руденко. При згадці ж про “просто уроки етики” мені особисто пригадується шкільна дисципліна з “Основ комуністичної моралі”. Вона, будучи позбавленою релігійного “дурману”, фактично не досягала поставленої мети – діти просто сміялися з тих цінностей, які декларувала та мораль. Проте вона все ж давала певний ефект, оскільки закликала до певної ідеї і мети (побудова комунізму), тим надаючи реальний смисл людському існуванню. А до чого буде закликати сьогоднішня “просто етика”? І навіщо нам по кілька разів наступати на граблі, якщо можна б уже виносити якісь уроки з життя і шанувати в першу чергу віросповідання більшості, а вже потім враховуючи інтереси меншин?

Митрополит Минский и Слуцкий Филарет : «Когда государственный орган помогает, а не вредит Церкви, он, может быть, имеет право на существование»

Свящ. Владимир Зелинский. У самого истока глагола