12.01.2011. ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. Митрополит Антоній: «Церква закликає людину до духовного відродження»

12.01.2011 Летопись епархий

- Ваше Високопреосвященство, Ви народилися після війни в звичайній сільській родині на Київщині. У своїх інтерв’ю та спогадах Ви згадуєте, що ваші батьки були глибоко релігійні люди. Не вже у роки тотального атеїзму їм вдавалося говорити з вами про Бога? Розповідати, що таке релігія? Чи ця тема була, під забороною?
- Я глибоко переконаний, що чисту віру з її багатою традицією було збережено саме у сільській місцевості, куди руки безбожників інколи не доходили. За радянської доби село було оплотом Православ’я, тут зберігалися і усно передавалися християнські традиції, на яких виховувалися діти. З материнським молоком вони всмоктували духовні цінності, які допомагали їм орієнтуватися у цьому гріховному світі. Я також був вихований на таких засадах і це заклало основу мого життя. Цей християнський світогляд підпитувався дійсно батьківськими розмовами про Бога, про виконання християнських обов’язків, я пам’ятаю, як ми довгими зимовими вечорами в кругу сім’ї розмовляли про Христа, Його життя, колядували, прославляючи Його прихід на землю. Так утвердився я в вірі і прийшов до Бога. У кожного свій шлях до Бога, у кожного своє покликання і в молитві шостого часу читаємо прекрасні слова: «Ти, Господи, знаєш якими шляхами привести мене до Себе». Промисел Божий безперервно діє у цьому світі. Проміння благодаті Божої торкаються серця кожного із нас, але чи відчуваємо ми його теплоту, яка зігріває нас у трудних життєвих випробуваннях.
Історія XX століття явилася для Церкви Христової великим випробуванням. Багато людей являються ще живими свідками тієї страшної пори, коли так активно впроваджувалася в життя людей безбожна ідеологія, багато віруючих були репресовані, їх залякували, перед ними закривались двері кар’єрного росту. Закривались і храми Божі з метою повністю знищити релігійне почуття. Але Господь сказав: якщо люди не будуть прославляти Його, то камені возопіють.
В світі, де людина часто відчуває себе одиноким, душа її прагне до оновлення життя. Цього оновлення не може відбутися без віри, без Бога. Наряду з вихованням і освітою людині необхідно і релігійне формування, що є важливим фактором преображення душі. І ось прийшли часи, коли суспільство усвідомило великі Божі цінності і розпочалася доба відродження.

- А які були оті перші кроки до Бога? Хто тоді був Вашим духовним наставником?
- Я вже сказав, що перші кроки до Бога зробив разом з батьками, а згодом і сам став більш читати, цікавитися духовним і вічним. Нагадаю вам слова Ломоносова, який у свій час писав, що Господь дав роду людському дві книги: першу – це навколишній світ, у якому закарбував Свій Розум, і другу — це Біблію, в якій висловив Свою волю. Кожна розумна людина здатна логічно дійти до ідеї Бога, відкрити для себе Творця не тільки на рівні розуму, але й серця. Релігійне почуття властиве людській природі, так само, як, наприклад, музичний слух є в кожного, просто його потрібно розвивати.
Під тиском атеїзму упродовж багатьох десятиліть витравлювали віру в Бога, релігійне почуття хотіли витіснити науковими досягненнями. Однак, знищити його не змогли, не лише атеїстичною освітою, але й навіть гоніннями. Коли релігійне почуття плекає в собі людина, підтримує його, то тоді й вірує, а якщо занедбає — втрачає віру. Зерна віри посіяли в мене батьки, по-батьківськи зростили їх, а потім Господь послав мені багато справжніх наставників, які уособлювали собою усі християнські чесноти і давали мені достойний приклад наслідування. Вони вели мене по вузькій дорозі спасіння, прищеплювали ревне служіння Христу. Це Глинський старець митрополит Зіновій, що служив в Тбілісі, якого Церква недавно причислила до лику святих, це і в свій час послушник Глинської пустині, а потім архімандрит Власій (Болотов), який був моїм восприємником при монашому постризі, а пізніше Єпископ Вінницький Агафангел ( нині митрополит Одеський) та Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Володимир та багато старців, до яких я завжди з любов’ю звертався і звертаюсь.

- Владико, за світською освітою, ви будівельник. Свого часу закінчили Воронезький інженерно-будівельний інститут. Деякий час навіть працювали за освітою. Відслужили у армії і раптом вступаєте до Ленінградської духовної семінарії. Я розумію, що присвятити себе служінню Церкви у майже 30-річному віці – цілком обдуманий крок. Проте, що вплинуло на таке рішення, живучи в країні, де подібний вчинок можна було розцінювати, як десидентство чистої води?
- Сьогодні я вдячний Богу, що в той переломний момент мого життя втрутився Господь і дав мені розуміння, як інколи апостолу Петру, який вигукнув на весь світ: Господи куди я піду (окрім Тебе), бо в руках Твоїх слова вічного життя. Дійсно з ранніх літ обравши професію будівельника, я зрозумів, що це моє покликання, але згодом всією своєю душею переконався, що серце моє шукає іншого. Я всім своїм єством служив любимій справі, по-християнськи відносився до своїх професійних обов’язків, але служити обраній справі для мене було мало, щоб прославляти Христа. Різні фактори передували моєму вибору, але я прийнявши доленосне рішення служити Богу в рясі, отримав полегшення. Немов вже тоді благодать Божа зійшла на мене. Я поступаю в Ленінградську Духовну семінарію. Мені було тоді тридцять, і це був цілком обдуманий, серйозний крок, про який я не жалкую жодної хвилини. Він вніс в моє життя справжній смисл життя, дав ясне розуміння людських страждань, відповів на багато моїх питань, які ставило моє сумління.
Сьогодні тисячі молодих юнаків, отримавши освіту, не можуть сформуватися як фахівці своєї справи і часто шукають себе в інших галузях. Цей пошук може тривати інколи все життя, тому я хотів би порадити таким людям. Щоб вони йшли за покликом свого серця, воно є седалище Бога і він Сам вкаже вам ваш шлях.

- А як відреагували на ваше рішення близькі Вам люди? Я маю на увазі вашу родину, друзів, колег. Чи змінилося тоді коло вашого оточення?
Уся моя родина віруюча і мій вибір сприйняли навіть з великою радістю. Кожна людина розуміє що є Бог, Який керує нами, а якщо йому моляться, Він ще більше турбується про нас. Тому мої батьки і родичі усвідомлювали, що вони вже мають молитовника перед Богом і всіляко підтримували мене на обраній стежині життя. Друзі і колеги по-різному віднеслись. Ті, які були виховані в комуністичному дусі скептично ставилися, але більшість зрозумінням віднеслись до мого вибору. Через роки я не втратив з ними зв’язок і в спілкуванні сьогодні навіть відчуваю, що вони як і тоді поділяють мій світогляд. Безумовно, коло моїх друзів змінилося, появилось більше однодумців з якими можна було говорити про не дуже тоді популярні теми. Ці розмови були для мене немов повітря, в них я черпав оптимізм і наснагу на шляху пізнання Бога. Я став більше подорожувати по святих місцях, відвідував майже усі монастирі, які тоді відкривалися. Знайомився з великими старцями-молитовниками і відчував на собі ту невидиму благодать Божу, яка підтримує і веде кожного із нас до спасіння. Спастися можна тільки в Церкві, і всі, хто усвідомлюють це не можуть погано ставитися до мого вибору.

- Вас не викликали тоді на «серйозні розмови» у відповідні органи для «промивки мозку»? Тоді ж любили розповідати про необхідність створення сім’ї, де мама і тато звичайні інженери, а разом з дітьми – вони осередок радянського суспільства – сірого, проте, стабільного.
- Вороже ставлення комуністичної партії до Церкви відлякувало тоді багатьох від пастирського служіння. Тільки наполегливі, впевнені в своїх переконаннях люди, могли добитися своєї мети. Це давалося не легко, багатьом доводилося проходити через оці психологічні тортури, залякування, знущання. Сім’ї платили велику ціну за подібний вибір їх близьких, годувальника звільняли з роботи, виставляли усіх на соціальне приниження. Моя сім’я і я також перетерпіли чи мало знущань, але все це заради прославлення Бога. На «серйозні розмови» мене не викликали, мабуть, тому що був приписаний в одному місці, служив в іншому, багато подорожував і не був постійно в полі зору тих, хто здійснював нагляд за церковними справами. Але той страх, який створила безбожна комуністична ідеологія, відчувався усюди. Люди, які навіть лояльно відносились до Церкви боялися відкрито про це заявити. А я у 1975 році не тільки відкрито заявив, але й поступив в духовну семінарію і став готуватися до пастирського служіння.

- Отож, 1975 рік для Вас став переломним. Проте, тоді семінарію Ви так і не закінчили…
- У 1975 році я прийшов із армії. Нова сторінка життя для кожного юнака відкривається саме після армії. Пройшовши, як говорили раніше, школу життя, кожен юнак вже серйозно і відповідально починав будувати своє життя. Я не був виключенням цієї закономірності, проте, закладений духовний фундамент в дитинстві, загартований армією, підштовхнув мене в період нового гоніння на Церкву стати на захист рідної батьківської віри. Докорінно змінивши світогляд, я вирішив поступити в Ленінградську Духовну Семінарію, але за сімейними обставинами довелося залишити. Залишивши навчання, я не залишив Церкву, а продовжував бути читцем кафедрального собору м. Курська, де я тоді проживав. Богословську освіту я отримав вже пізніше, але в стінах Московських Духовних шкіл.

- Владико, за роки служіння Церкві Ви пройшли не лише шлях від читця до почесного й високого сану митрополита, тобто, сходинок було пройдено чимало. Звісно, що на шляху доводилося стикатися з багатьма труднощами, заздрісниками. Що допомагало Вам долати перешкоди? Можливо, були люди, наставники, котрі підтримували?
- Шлях кожної сучасної людини не простий, скорботи і труднощі, людська злоба і заздрість переслідують її упродовж всього життя. Але Господь сказав, що багатьма стражданнями належить нам ввійти в Царство Небесне. І тільки смиренно переживши це, ми отримуємо нагороду. Православні християни, не повинні ремствувати або ж піддаватись відчаю, пам’ятаючи про те, що цей короткий період земного життя відпущений нам Отцем Небесним для того, щоб ми зуміли заслужити Царство Боже. «Шукайте насамперед Царства Божого, і решта додасться вам», — навчає нас Спаситель світу. Зі сторінок Святого Письма Господь відкриває нам таємницю ієрархії цінностей, ставлячи на перше місце духовне вдосконалення.
Йдучи по цьому шляху вдосконалення я також зустрічався з багатьма труднощами, з людською злобою і заздрістю, але слова Спасителя: «Мужайтеся, Я переміг світ», надихали мене на духовний подвиг. Я більше молився, перечитував Псалтир огороджував себе духовним щитом. Усі труднощі я долав з Божою допомогою. Багато трудився і труд мій, як бачите, увінчався білим клобуком, священноначаліє нашої Церкви відзначило мене високою церковною нагородою – митрополитом. Другим фактором, що сприяв моєму духовному росту і допомагав мені долати різного роду перешкоди були розмови з духовними наставниками. Відвідуючи монастирі я багато спілкувався з старцями, яким старався подражати і наслідувати їх у всьому. Але завжди я відчував і відчуваю Промисел Божий, який вів і веде мене, а відтак і всю ввірену мені паству, по дорозі духовної радості і життя.
Знову ж таки, зустрічаючи у церковному середовищі несправедливість чи людські підступи, вас не відвідували думки, що Ви у житті обрали не той шлях?
В Євангелії є слова: взявшись за плуг не оглядайся назад. Образно говорячи я «взявся за плуг» вже у зрілому віці, вибір був обдуманий і серйозний. Як колись апостоли залишили все і пішли за Христом так, мабуть, кожен чернець, наслідуючи апостолів, не повинен жалкувати за світом і за всім, що в ньому. Розіп’явши себе для світу чернець вибирає молитву. Колись Гоголь писав своєму другу: «Немає вищого покликання, ніж чернецтво, — і нехай сподобить нас Господь надіти коли-небудь просту ризу ченця, так бажану душею моєю, про яку вже і одна думка мені у радість.» Великі митці слова так високо оцінювали чернецтво, їх служіння Христу.
Хоча я вважаю, що служити Христу можна не лише в рясі, але кожен на своєму місці: стань добросовісним науковцем чи службовцем ради Христа, заради Христа віддай весь свій професіоналізм іншим, і той вплив, якого ти доб’єшся з часом направ на користь свого народу і Церкви. Якщо ти хочеш бачити свою країну Православну ти повинен виховати православних депутатів, економістів, міністрів, бізнесменів, вчителів, ти повинен привити їм смак до успіху, до життя, до творчості. Людина повинна усвідомити, що знання цінні лише тоді, коли вони єднають розум та чисте серце в якому повинно бути місце для Бога.
Такі міркування мене ніколи не покидали, я ніколи не жалів, що обрав цей шлях, хоча завжди запитую ставлеників, яких рукополагаю для священнвчеського служіння: чи сідають вони у свої «сани». Але для людини немає іншого шляху, щоб всім свої єством служити Богу.

-Ви служили Господу і за часів «застою», і за часів «перебудови». А на початку 1990-х років, взагалі, стали священнослужителем у новій, незалежній державі. Чи можна коротко розповісти, як трансформувався церковний уклад за ці роки? Наскільки він був чи став іншим в порівнянні з радянськими часами? Можливо, змінилися самі парафіяни?
- Мені здається у часи гоніння, ті, хто відвідував церкву, були щирішими у своїх помислах. За часів «застою» в свідомості багатьох людей була тверда думка про те, що Церква – це пережиток, який достався у спадок, це як та ікона, яку передали від однієї епохи до іншої. До Церкви відносились, в кращих випадках, як до музейних експонатів, які скрашували дійсне життя тоді бездуховного радянського суспільства. Цей образ Церкви сьогодні міняється на очах. Розуміння Церкви в свідомості сьогоднішнього покоління зовсім інше, Церква вже розглядається не просто як явище історії і культури, але як глибока містична основа життя, яка володіє духовною силою, що здатна побороти зло. Церква закликає людину до духовного відродження, нагадує її про виконання свого боргу перед Богом, сутність якого полягає у звільненні людини, які і суспільства в цілому, від гріха.
Саме таке розуміння Церкви мали люди, які за радянської доби відвідували храми Божі і дійсно складали ту малу горстку, яка під страхом смерті не боялася відкрито сповідувати Христа.
Зміни в церковному середовищі відбулися вже з самим фактом свободи віросповідання за часів «перебудови». Страх, який переслідував усіх, вніс свої корективи в зовнішній устрій Церкви. Але суттєві зміни відбулися в душах багатьох людей, той вакуум, який утворився в результаті безбожної ідеології, починає заповнюватися незаперечними Христовими істинами. Сьогодні ми можемо бачити в храмах вчителів, лікарів, представників влади, людей тієї категорії, що в минулому столітті і подумати не могли. Парафіян значно побільшало. Говорити про щирість тих, хто ще не утвердився в своєму світогляді рано, одне можна сказати, що молодь сьогодні дійсно щирим серцем шукає в Церкві розуміння всього, що відбувається у світі.

- Ваше Високопреосвященство, більше двадцяти років ви служите у Хмельницькій єпархії: з 1989 року секретарем єпархіального управління, а з 1993 року – керуючий архієрей. За цей час, звісно, зробили доволі багато. Та для більшості хмельничан ви людина, котра отримала дозвіл влади на будівництво кафедрального собору. Наскільки я знаю ви навіть особисто брали участь у будівництві. Як це відбувалося?
- В січні 1989 р. за рішенням Священного Синоду вже архімандритом я приїхав на Хмельниччину і зразу був призначений на посаду секретаря Хмельницької єпархії і настоятелем Свято-Різдво-Богородичного кафедрального собору м. Хмельницького. У той час не було великого собору у місті, який міг би стати кафедрою. Я вважаю, що не випадково приїхав на Поділля, мабуть Промислом Божим було угодно проявите себе саме як зодчий. Згадую зараз, як тоді я повністю занурився в будівництво, особливо по селах де були зруйновані святині, доводилося навіть за день закладати по два камені для майбутніх храмів, допомагати громадам у їх будівництві, все тримати під контролем.
Той переломний і доволі важкий час для православних хмельничан ознаменувався будівництвом нового Свято-Покровського кафедрального собору по вул. Володимирській.
Не легко було отримати дозвіл на будівництво храму, але, мабуть, молитва, наполегливість і толерантність в спілкуванні з владою дали свій результат. Влада хоча і дозволила будувати, але всіляко ставала на заваді цього будівництва. З одної сторони відсвяткували 1000-ліття Хрещення Русі, і здавалося б появилась можливість місіонерства, але з другої сторони – на партійних зборах приймались рішення про посилення антирелігійної пропаганди. Багато прийшлось витерпіти, навіть відкриту відразу, але воістину сповнюються слова Спасителя: стукайте і вам відчинять. Господь сприяв нам усьому, іноді сам дивувався звідки приходила допомога. Не раз доводилося змінювати священичеські ризи на кірзові чоботи і фуфайку і трудитися на будівництві, серцем вболівати за храм Божий.
Я вважаю, що після морального погрому і масового зруйнування святинь, що трапилося у ХХ столітті, священнослужитель, мабуть, і повинен бути обдарованим і Божим даром духовного наставника і будівничого, щоб відродити традиції Церкви.

- А депутатом обласної ради ви також вирішили стати для того, щоб відродити традиції православ’я в регіоні? Що тоді вдалося втілити в життя?
-Безперечно, людина наділена світською владою, може більше зробите для людей. І я щиро вдячний подолянам, що вони тоді довірили мені у ті переломні часи захищати свої інтереси і інтереси Церкви в органі влади. Завдячуючи цій діяльності вдалося вирішити багато злободневних питань, які турбували Церкву. Це насамперед відродити традицію ролі Церкви у суспільстві. Адже до революції Церква опікувалася соціальною сферою і разом з владою духовно і матеріально окормляли нужденних. Саме тоді започатковано було на всі громадські і соціальні заходи залучати церковнослужителів, і це стало для нас унікальною можливість відкрито говорити про християнський світогляд.

- Проте, я знаю, що у 1992 році вас перевели у Харківську єпархію. І нібито, тоді не обійшлося без певних інтриг, котрі точилися навколо вашого імені.
- На початку дев’яностих роках минулого століття багато віруючих людей були розгублені церковною політикою, яку проводив не добросовісний пастир громадянин Денисенко, який сьогодні називає себе «патріархом Філаретом». Він був не задоволеним моїм депутатством і не долюблював тих, хто багато знав, розмірковував, а головне – діяв не по указці зверху. Це, мабуть, і стало остаточною причиною переводу мене у Харківську єпархію. Але у всіх своїх життєвих віхах я вбачав Промисел Божий, Який не покидає кожного із нас. Богу угодно було, щоб я залишив Хмельниччину, коли в ній налагоджувалося церковне життя, будувався собор, коли я мав велику підтримку зі сторони віруючих людей, Господь вів мене по дорозі правди, щоб знову повернути у цей край, який став для мене рідним. Харківський Архієрейський собор, який відбувся у травні 1992 року, ще більше утвердив мене на цій дорозі істини. Цей рік для мене став знаменним, адже у липні Церква покликала мене служити вже в єпископському сані.
Наступного року рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Хмельницька єпархія поділяється на дві самостійні: Кам’янець-Подільсько-Городоцьку, й Хмельницько-Шепетівську і я був призначений керуючим Хмельницькою єпархією.

- Владико, а з якими труднощами нині пов’язане служіння на Хмельниччині? Які зміни відбулися за останні роки і що планується зробити в єпархії? Знаю, ви відродили та започаткували чимало православних традицій на Поділлі, зокрема, декілька років поспіль влаштовуєте гучне святкування масляної.
- Моє служіння на Подільській землі самого початку було пов’язане з труднощами. Адже Хмельниччина, яка була експериментальною областю атеїстичної ідеології, залишилася духовно спустошеною. Щоб налагодити духовне життя, відбудувати зруйновані храми й монастирі, відродити забуті традиції, словом, воцерковити народ, потрібно було чи малих зусиль. І ще потрібно не один десяток років, поки Православ’я повстане з руїн у всій своїй величі.
За існування Хмельницької єпархії відбулися не лише об’єктивні зміни, що помножили кількість храмів, монастирів, але відбулися помітні зміни в суспільній свідомості. Якщо раніше обласному центру вистачало для богослужіння кафедрального собору, то нині шість міських храмів ледь вміщають прихожан. Зараз в храмах переважають люди середнього віку, чимало молоді. Дуже відрадно, що сьогодні усі громадські заходи проходять за участю священиків і це є одним із напрямків просвітницької роботи єпархії. Взагалі ми постійно прагнемо до нових форм співпраці, як з органами державного управління, будь-то робота з військовими чи засудженими, так і з громадськими об’єднаннями. Більше 10-ти років особливу увагу приділяємо місіонерству та благодійності.
Започаткована хороша традиція відзначати ювілейні етапи становлення Церкви на Поділлі. Так у 1995 році ми святкували 200 – літній ювілей Подільської єпархії, 10-ти річчя Хмельницької єпархії, її 15-ти річчя, — ці віхи дають нам можливість проаналізувати минуле і намітити плани на майбутнє. Усі події церковного життя Хмельницької єпархії висвітлює наша газета «Благовіст Хмельниччини».
Окремо хотів би зауважити про регулярні науково-практичні конференції, які проводить єпархія разом з вищими навчальними закладами міста. Ці наукові зустрічі мають одну спільну мету — духовне відродження українців. І масляна, про яку ви згадали, також характеризує відродження українського колориту.

- У свідомості більшості звичайних людей образ священика, передусім, асоціюється з серйозною людиною, котрій чуже усе мирське. А як ви проводите свій вільний час? Можливо, маєте, якесь хобі? Скажімо, любите порибалити чи переглянути сучасні кінострічки?
- Господь покликав нас бути рибалками душ людських, і це передусім є головною задачею для кожного священика. Весь час свій пастир повинен дбати про спасіння ввірених йому душ. А до спасіння не можливо відносить байдуже, тому образ священика і асоціюється з серйозною людиною. Але як людині — і священику, і архієрею не чужде земне. З молодих років я захоплювався афористикою, збирав афоризми — золоті вислови. Все почалося з Псалтиря в якому незбагненна мудрість. Немало таких перлин залишили нам отці Церкви, філософи, митці слова. Наприклад, який глибокий зміст закладений у словах подорожуючого філософа і поета Григорія Сковороди: «Мир ловил меня, да не поймал», «Что посеешь в юности, то пожнешь в старости», «Коли тривога, тоді до Бога» та інші. Люблю музику, пісні, які здатні лікувати душі, але більш за все, вабить архітектура, бо не пропускаю жодної передачі, яка висвітлює церковні пам’ятки архітектури. Мабуть, як говорили мудреці в древності коли ікона – це молитва в красках, дзвін – це молитва в звуці, то храм звичайно є молитвою в камені. Тому все своє життя і стараюся молитися у такий спосіб, будуючи храми і храми душ людських.

- Я знаю, що свого часу ви захищали дисертацію, і, здається, згодом видали книгу (принаймні, її можна прочитати в Інтернеті) про життя Святителя Димитрія Ростовського та його Пастирство. Напевно, обрали цю історичну постать невипадково?
- Дійсно, вибрана тема для моєї наукової дисертації була не випадковою. Ще в стінах духовних шкіл, багато часу проводячи в бібліотеці, мені в душу запала просвітницька тема, а лекції відомих богословів сучасності: Осипова, Скурата тільки укріпили в душі моїй цей вибір. Тема дуже корисна для сучасного духовенства, оскільки вивчення пастирського досвіду святителя Димитрія Ростовського наближає нас до спадщини святих отців, показує нам зразок справжнього самопожертвування і мудрості. Я переконаний, що немає священика, який би не читав труди святителя, це невичерпна скарбниця духовності. Я у свій книзі на основі історичного матеріалу розкрив пастирський досвід видатного агіографа, ревносного апологета Православія і натхненного проповідника слова Божого.
Сьогодні доволі багато говорять про те, що молодь до церкви залучати все важче. Наприклад, католики навіть почали з цією метою влаштовувати у соборах рок-концерти та організовувати драматичні гуртки. Дійсно, залучити молодь до Церкви важко, але це є основною нашою задачею, бо майбутнє саме за підростаючим поколінням. Сотні невидимих ворогів борються за дитячі душі і серця, бо від них залежить завтрашній день. Тому я хотів би зауважити, коли ми увійшли в період перебудови і становлення незалежної держави, коли завдання морального і духовного виховання молоді в школах і вищих навчальних закладах стало головним, ми всіляко сприяли вивченню Закону Божого, історії Церкви, бо глибоко переконані, що релігієзнавство розвиває культурний, духовний і науковий кругозір дітей, допомагає їм зрозуміти велич і значення Біблії, прищеплює повагу до християнських цінностей, до Православія, яке нерозривно поєдналося з історією нашого народу.
На превеликий жаль, більшість освітян хоч і розуміють позитивну роль введення у школах і навчальних закладах предмета «Основи Православної культури», або «Основи християнської моралі», але систематичного введення предмету нам так і не вдалося вибороти в міністерстві освіти, за винятком МАУПа, який носить ім’я Предстоятеля нашої Церкви.
У всіх міських храмах та в багатьох районних і сільських діють недільні школи, які прищеплюють дітям любов до Церкви, органічно вливаючись в ряди християнської сім’ї, вони стають живими носіями Православної традиції і культури. Виховані на таких моральних засадах, вони будуть мати чим поділитися з іншими в майбутньому.
Зазвичай такі діти стараються об’єднуватися в громади з різними назвами: будь-то скаути, чи навіть козаки. Хочу зауважити, що сьогоднішня православна молодь прагне брати участь у діяльності козацьких общин. Одна така община і була створена викладачами із студентів Хмельницького Гуманітарного інституту. Юнаки та дівчата, що вступають до лав юного козацтва, отримавши благословення у священика, урочисто обіцяють служити на благо ближніх та твердо сповідати Православну віру.

- Ваше Високопреосвященство, напередодні великого та світлого свята Різдва Христового дуже хотілося б, щоб ви звернулися до читачів нашого видання з напутнім та привітальним словом.
- Дорогі читачі, подія, яка трапилася в маленькому містечку Віфлеєм більш ніж дві тисячі років тому, докорінно змінила світ, стала серцем історії і дала новий відлік християнського часу. Господь прийшов на цю грішну землю для того, щоб примирити людину з Богом, дати їй надію на спасіння і вічне життя. За цей великий дар, що принесло Небо землі, людина повинна відповісти взаємною любов’ю і прославити Спасителя світу. Різдвяними колядками прославляючи Сина Божого ми висловлюємо свою подяку Творцю. Я щиру вітаю усіх з наступаючими зимовими святами, бажаю вам щастя, духовної радості і миру, який Господь приніс на землю в ніч Свого Різдва. Нехай цей мир перебуває у кожному домі, сім’ї і родині. З Різдвом Христовим і Новим Роком.

Бесідував Г. Подольський.

12.01.2011. МОСКВА. На рождественской елке дети подарили Патриарху Кириллу щенка

12.01.2011. ОДЕССА. Горсовет выделит 1 млн грн на содержание кафедрального Спасо-Преображенского собора