О. Яровий. Рятівний ідеал для багатостраждальної України

01.09.2003 archive, Вестник №24, Православный взгляд

РЯТІВНИЙ ІДЕАЛ РУСІ
для багатостраждальної України

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

Рано чи пізно християнин у пошуках Вітчизни Небесної, незалежно від національності та суспільної ролі, стикається з проблемою есхатологічної, “афонської” печалі: земне існування мине і вже минає, воно далеко “менш справжнє”, ніж вічне існування Дня восьмого1 . Відчувається фатальне наближення заключного акорду світової історії. Проте прагнення побачити “щось хороше” ще на землі властиве всім нам, і тут згадуються слова свт. Ігнатія (Брянчанінова), великого вчителя: християнин — аж ніяк не “непотрібний”, “некорисний” член суспільства; навпаки, свою земну справу він робить відповідально, як перед очима Бога. У плані космічному будь-яке наше добре діяння подовжує існування світу, отже, ще хтось встигне почути голос Христа; тому, відверто кажучи, добре було б сфокусувати зусилля не тільки окремих людей, а й православних народів, які власною планетарною долею з її жертовністю й мучеництвом підтвердили свою історичну місію — “пропозицію” Світла земним племенам. Біда в тому, що мудрість земна тлумачить це як “експансію” Світла чи навіть “агресію”. Але те вже можна застосувати хіба до тактики світла з маленької літери, “світла” в лапках —темряви лукавого люциферіанства, яке купує (залякує) народи привидами й міфами.
“Чимось хорошим на землі” було б відновлення реальної духовної спільності трьох православних народів — українського, російського, білоруського. Це ідея, м’яко кажучи, непопулярна для світу, що лежить у злі. Вона оббрехана і зневажена.
Та винні в цьому й ми — люди православні, брати єдинокровні з різних епох і поколінь… Шанс Переяслава у 1654 році, шанс братерського єднання, поклик до нової Русі, Духовної, було перекреслено з обох сторін. Взаємних образ багато, і найкращий вихід — їх не чіпати. Минає три з половиною століття, сьогодні ювілейний Переяслав кличе вдруге і, скоріш за все, востаннє…
У січні 1654 року пролунав духовний грім серед зими, неможливий грім, з погляду повсякденної логіки… Зима історії закінчується, на порозі —метафізичний березень Землі. За Священними Переданнями Церкви знаємо, що — як у березні місяці відбулося Благовіщення — початок спасіння людства, як сталося розп’яття й Воскресіння Іісуса Христа, — так “в один із березнів” може закінчитися світ, що вичерпав своє призначення… Зимовий дзвін, зимовий грім Переяслава пропонує нам “лагідний реванш” історії наприкінці історії — кличе переглянути помилки, забути беззмістовну ревізію образ, стати в одну духовну шеренгу. Приємно вірити в якесь багатоаспектне східнослов’янське відродження — та ще добре, якби тривале! Але дивовижно слушним видається судження російського філософа Л.Тихомирова: передостання, за Одкровенням Іоанна Богослова, Філадельфійська Церква (в містичному сенсі — єдність “братолюбців”, “філадельфійців”, сповідників Любові — істинних християн) буде існувати паралельно з Лаодикією, показним “народоправством”, теплохолодною псевдодуховністю “земних” людей. І справді, ми бачимо співіснування, переплетіння, а не послідовність передостанньої й останньої епох: зводяться нові храми, а водночас торжествує масове безвір’я.
Тому, схоже, наша східнослов’янська Філадельфія більше метафізична, а не політико-географічна, чого ніяк не візьмуть до тями вершителі земних доль. Щоправда, як нам возлюбити брата, коли братство зруйноване не тільки й не стільки зловмисником-світом, як внутрішньою нашою сліпотою, мстивістю, ненавистю?..
Як можна розуміти історію? Дух Істини, відомо з Євангелія, провадить до цілої Істини (Ін. 16, 13). У зовнішній, фактуальній історії багатоплемінного роду людського абсолютну правду шукати проблематично — насправді, тут є хіба що спроби наближення до неї; справедливе те, що є меншим злом. Христос — Істина достукується до свідомості й серця, при нашому бажанні зректися диктатури егоїзму. Хаотичні егоїзми людських воль формують колективні егоїзми народів. І тут постають правди тимчасового віку, правди нащадків старого Адама — навіть царів та гетьманів. Безжально-об’єктивний аналіз примушує подивитися в вічі правді: людство глибоко нещасливе завжди; і, безумовно, світлих періодів в історії не було, власне, ніколи, починаючи від гріхопадіння праотців. Землю, як прокляття, витримати з гідністю важко. Для цього треба мати душу мученика, християнську душу. Оптимальний погляд на історію — це погляд очищеного, християнського помислу, коли зло бачать і не бачать, знають про нього і не карають. Вихід — помічати концентроване “світле” в історії. Прагнути до максимального розвитку й реалізації ідеалу. “Из истории исчезло святое”, — скаржився Василій Розанов. Інакше кажучи, можна, наприклад, побачити різними очима факт війни: або кров, гній, смерть, або самопожертву, героїзм, красу подвигу та любові. Навіть у безбожні часи в бій вело святе…
Віра людини формує нову дійсність — метафізичну, божественну. Пояснимо цю “напівпоетичну” думку. Ось ми кинули гривню в карнавку з написом “На ремонт храму”, а нечистий на руку сторож ту гривню вкрав. Та в дійсності невидимій, духовній, де порядкують ангели, цей вчинок нам записаний як внесок на ремонт храму. Мабуть, ще й за таким “модулем вчинку”, а не виключно за вчинком, ми будемо оцінювані… Або згадаймо описаний в патрології випадок: грішниця, що розкаялася під впливом авви-пустельника, рішуче прямує до монастиря з бажанням провести в ньому решту днів і вмирає при його брамі. Як узріли духоносні отці, душа її вознеслася у блаженний світ праведників. Бо твердість наміру була записана Богом як вже реалізоване, як здійснене.
Святоотецькі писання переконують нас у необхідності очищувати помисли, думати “чисто” про все: від рис і вчинків окремої людини до параметрів міжнаціональних і вселюдських. В чистоті серця давні отці вважали всіх, крім себе, святими, причому щиро.
Отож і на історію може існувати загалом два погляди: продуктивний та руйнівний. Перший прагне виявити в ній чисте, світле, святе, акцентувати на цьому засобами науки, культури, ідеології. Він має “вартість для неба”. Другий — колекціонує негатив. Це не історична пам’ять, і тим більше — не міфічна історична справедливість. Це — самотерзання, вирощування ненависті, на якій ніхто нічого не збудує, шлях зла.
Хочеться збагнути саме духовний сенс Переяслава як містико-“неземне” поєднання православних (отже, тих, хто істинно з Богом) народів на противагу вселенському злу, втіленому в земних соціально-політичних процесах. Як у церковному обряді — є видима для тілесних очей обрядова сторона, зовнішня. А є перетворююча, невидима благодать, яка бачиться духовно. Духовний сенс події — це невидима сторона історичного Божого священнодійства.
… Після добротного вузла, зав’язаного представниками двох братніх народів, у подальшій історії нащадки сторін збивають демонічний ковтун, переплетення зради та деспотії; як Росія, так і Україна дружбу во Христі поступово відтісняють в абстракцію. В 1917, чи трохи раніше, чи трохи пізніше (не суттєво) — одурює і підминає нас, одне на одного “ображених”, третя сила, мікроб світового зла валить з ніг ослаблені богозабуттям організми. Милістю Божою в численних бідах (тобто у вимушеному покаянні) через голодомори і війни спинаємося на ноги, зводимося — напівживі, фактично безбожні, виховані хоч літературою, раз уже без Господа. І тут оце наше, навіть таке болісне зведення на ноги, “прямоходіння”, стає вже кісткою в горлі ситому (і водночас парадоксально неситому!) світові мертвого споживацтва. Сімдесят з гаком років “без Бога” на Його невидимій милості. Тіло суспільства за інерцією так-сяк функціонує, а душа розкладається… І тут на Вкраїну, яка не становила різкого “позарадянського” винятку, на таке суспільство впала “перебудова”, ніби чавунна “груша” екскаватора, якою добивають напіврозвалені халупи. Духовно нас майже добито, ми присутні фактично при загибелі народів — і найбільше це відчувається в бідолашній Україні, де морок вичерпаності, безвиході, беззмістовності існування усіх суспільних верств зумовлений нечуваною і підступною відірваністю від рятівної істини Православ’я. Симптом і водночас причина багатьох суспільних негараздів — сирітство української інтелігенції.
Де Україна-романтика, Україна-пісня?
Фактично знищено Україну як багатоголосий хор натхненних творців та будівничих. Вона зараз — психічно неврівноважений стихійний мітинг озлоблених, доведених до відчаю людей. Твердимо самі собі: це — через економіку…
У нашого православного народу віками не стояли на покуті ні якась економіка, ні “шляхи подолання кризи”. А був — Бог. І метафізичне прагнення Добра, туга за ним, творення і примноження його на окраденій гріхом землі… Тепер на цій землі зневажено Божу Церкву, як ніде після доби атеїстичного мороку.
Риба псується, як відомо, з голови. Козацький народ розбещувався через сріблолюбство і зрадництво старшин. Тепер “естафету псування” переймають ті, кому, в ідеалі, пасувала б хоч секулярна “святизна”, якщо можна так сказати, тобто безкорисливість, шляхетність та піднесеність помислів — це ми про інтелігенцію… Крім традиційної гордості багатого, якому і на думку не спадає подякувати за багатство Власникові дарів, українську інтелігенцію не пускає до істинної Церкви “національна ідея”, як колись не пускала марксистська теорія. Слово “інтелігент”, нагадаємо, означає “той, що відає”, “знаючий”. Інтелігенція, в масі своїй, давно втратила своє світле душевне око й водиться темрявою. В інтелігенції відібрано найголовніше: сенс існування, а вона “майстерно” не помічає цього…
Православний християнин не сліпо вірить — він через таїнства Церкви просто знає, відчуває, “бачить” душею істини віри. Безвірна ж інтелігенція вірить викладкам псевдологіки, щораз новим…
Мисляча частина “нас” дуже скоро збагне, що ми залишаємось на українській землі ні з чим. Не репресіями, а розрахованими на наші похоті хитрощами, масованою інформаційною лжею у нас відібрано Бога Отця і Матір-Церкву. Яка без них нація, де народ? Без них не буде чистого “світла в собі”, не буде діалогу душі з Істиною, ясного погляду на реальний стан речей. Без них інтелігенція приречена на імітацію духовної діяльності і на погибель. Що робити з омріяною незалежністю, ми не знаємо. Надзвичайно нудно стає слухати публіцистичні байки, яким намагаємось вірити: ось підніметься економіка, тоді…. Все печально крутиться навколо земного. Лишилася риторика стосовно Бога, властива західноукраїнським дописувачам та активістам товариства “Просвіта”. Єдності з Богом нема; до Церкви, якщо відкинути риторику, глуха неприязнь. Наприкінці світової історії ми вирішили бути планомірно щасливими, себто будувати земний рай, виходячи, звернімо увагу, не так з власних позитивів, як із ненависті до єдинокровного брата, якою “можна пояснити все”.
Нинішній інститут модерного рабства невидимий мирській людині. Формально вільні. За духом — раби. Раби своїх і нав’язаних доктрин. Так, представників “світу сильних” ми цілком влаштовували б як… буфер між натівською Польщею і незрозумілою Росією, як заражений тромб, де накопичується світова інфекція.
… Громом серед зими лунали вигуки козацьких депутатів на Переяславському майдані, і тим громом, ніби сургучем історії, припечатався вибір Богдана. Ми вдаємо, що не чуємо. Лукавий розум схиляється до ігнорування Божого промислу, шукає видимої, себто зрозумілої логіки — замість того, щоб відповісти на питання: чому ми так нещасливо перетворюємо на суїцидну реальність навіть рятівні “підказки” Провидіння?.. Хули на вибір нерішучого Богдана багато. Покаяння за власні неправди немає. Що ж, не буде каятися все людство перед Другим Пришестям, і не ставатиме вся Україна на коліна за чимало зраджених предками присяг — як і за все пропите, розпродане, осквернене; за зраду козацького православного духу та “оборудки” з католиками і крамарями. Не покається поголовно й українська інтелігенція, “самосвячена” еліта (за здоровим розумінням — верхівка, духовна крона!) — у своїй історичний сліпоті, в довірі до руйнівних теорій історичного буття.
Українська ідея, здорове самоусвідомлення себе як окремого, щедро Богом наділеного народу перетворилася на трагікомічне самовозвеличення під фольклорним гаслом “хвали мене, моя губонько”. Незламна козацька волелюбність викривлено трансформувалася у пекельну гординю, псевдосвободу, возвеличення, а на цьому ґрунті з’являється не тільки маячня про багатотисячолітню Україну, ровесницю Єгипту, не тільки ідея української монархії, підкинута ніби для гумору, а й ідея неканонічного “київського патріархату”. Зрозуміло, духовні закони здаються світові безумством.
Українська ідея знала багато героїв: чесних, відданих, великодушних патріотів, але…
Без Христа нема добра, без любові до Вітчизни Небесної, до якої веде шлях непорочної віри, не збагнеш, чого бажати земній Батьківщині. Перед Богом навіть небо нечисте, не те що ми, люди… А тут — сімдесятилітній полон без Церкви. І “пришествие продолжается”, морок прихованого богоборства вже десять літ як звив міцне гніздо у квазіцеркві. Без духовного (духовного, повторимо для газетних фарисеїв) приєднання до православних країн-сестер, без такої спільності на основі єдиної тисячолітньої Церкви Україна просто загине. Ми стали невільниками псевдодуховної доктрини, ми “намагаємось” полюбити Україну, в якій і України, власне, майже нема: вона зліплена по заокеанських запічках та “оздоблена” міфами авторів, яких можна поділити на три категорії — а) оплачені діячі, б) ошукані громадяни, в) люди-романтики, люди ідеї. Третю категорію найбільше шкода. Більшовицька революція “замінила” Бога класовим змістом історії. Тепер на місце Творця поставлено обожнену націю. Як і після 1917, маємо своїх нетерпимих фанатиків і своїх лицемірів, яким не вперше міняти прапори чи портрети вождів заради життєвих зручностей. Тому справжній, реалістичний, негасельний патріот України, який бажає державі добра, зараз буде і непотрібним, і незручним, і ніким не почутим. Бо він чинитиме до юродства незвично: бажатиме теплих стосунків з Москвою та Мінськом і, як від чуми, тікатиме від “доброзичливого” Заходу. Та згодом все, дасть Бог, поступово проясниться. Росія й Білорусія ще помітніше обженуть нас не тільки в економіці, а й у тому, що є зараз штатною тематикою плачу для професійних патріотів: у сфері науки, культури, в утвердженні позитивних літературних ідеалів після постмодерного хаосу, в успіхах книговидання, кінематографії тощо. А ми будемо побиватися — “І що ми за народ такий?..” — по всіх національних радіо- й телеканалах, у супроводі меланхолійно-лагідного рокоту бандур. “Отакий” ми народ — обступивши тисячолітню колиску слов’янського православ’я, втішаємося зрадою батьківської віри. Не хочемо знати істинної Церкви, в якій хрестилися Г. Сковорода, Т. Шевченко, О. Довженко, О. Гончар, Леся Українка та й, власне, звідали хрещенську купіль чимало нинішніх адептів декретного “патріархату”.
Церква св. князя Володимира Великого й свт. Петра Могили не потребує агітації. Навіть коли в ній залишиться за антихристових часів “один єпископ, один ієрей, один мирянин”, як пророкував один із старців перед революцією, вона буде дорогою до неба. А “безодні навіть демони бояться”, говорив, добре звідавши духовним зором сутність святого і грішного, чудотворець ХХ століття св. Амфілохій Почаївський. Невже нам, українцям, не страшно без спілкування з Христом? І не схаменемось, і не замислимось. Бо будемо сліпо жити земним і, сто раз одурені, чекати сто першого доброго благодійника, “при якому” все буде. Причому кожному… А потім помремо і підемо на Суд — кожен зі своїм вантажем діянь. Будучи часточками і ланками довгого ланцюга поколінь, де, погодьмося, не всі предки прожили праведниками…
Господь дає шанс хоч надалі очистити історичне русло, усвідомити згубні помилки і, може, востаннє в історії об’єднатися духовній Русі, “слов’янській трійці”. Прекрасним було б це об’єднання на основі православної любові. Засліплені бідами земні народи з подивом прозріють від стовпа світла, що поєднає небо і землю на цьому живому острові серед земних катастроф. Провидіння пропонує нам ще раз “прожити Переяслав”, відчути єдність, засновану на любові та рівноправ’ї, а не на утиску, зрадах, взаємних образах. Православний “вузол Переяслава” регулює тривалість історії. Після гріха двох революцій і перебудови як розвалу розваленого ми — це вже “пост-ми”.
Але ми ще є, є для того, щоб покаялися. І тоді, цілком можливо, ще настане 2054 рік, який стане земним, всеслов’янським, вселенським Торжеством Православ’я. Лютому миродержцеві велика мука спостерігати хоч острівне царство Добра на тій землі, де він хвалиться своєю безмежною владою.
Три волі, за незаперечним ученням отців Церкви, діють на землі: Божа — рятівна; диявольська — погибельна; людська — якщо не погибельна, то й не рятівна, такий собі нейтрал, який все одно “на середині” не втримається і гарантовано скотиться в безодню.
Якій із цих трьох воль, що складають рух існування земного світу, служить кожен з нас на рідній Україні?
“Духовні вожді”, “поводирі нації”, відчувши власне банкрутство, не знаходять нічого кращого, як публічно каятися в “такій Україні”, яка не подобається самим українцям, як колись каялись у своїй “радянськості”. Для народу таке каяття політиків і “митців” — маловтішне. Одиниці з інтелігентських кіл, які більш-менш розуміють, що насправді коїться навколо (серед них, між іншим, є й нардепи), оголошуються… добре хоч не зрадниками рідного народу, а тільки “жертвами”, які, мовляв, потрапили на шовіністичний гачок російської вудки, на вигадки про “мировую закулису”, сфантазовану “москалями” для того, аби звинуватити когось у всіх бідах, виправдати власну недолугість та підтвердити “міф про свою винятковість”.
Всі права на патріотизм (у своєрідному, звичайно, розумінні) застерегли за собою бувалі “козаки-комсомольці”, цей агітаційний “спецназ” будь-яких часів і формацій — їм усе невдивовижу, особливо — мінятися. Якщо завтра політично-фінансовий механізм проголосить для власних інтересів створення єдиного політичного слов’янського союзу — вони так само “щиро” стануть засновниками, забудуть Польщу і Чехію та знайдуть відповідні цитати з Шевченка.
Це не дивує, і їх чомусь не шкода.
Шкода вже покійних жертв ідеї, що завела на манівці тотальної безідейності. Серед них були люди “ювелірної роботи”, великі характери і великі таланти, як, наприклад, поет Василь Стус. Жертви лежать на кладовищах, часом і тюремних. А деякі їхні колеги по “правозахисному рухові” тепер діляться зворушливими спогадами у США, Ізраїлі та на столичних вечорах, де із якоюсь вбивчою солідарною одноманітністю закликають пам’ятати, що ж робили і роблять з Україною “москалі”. Так і хочеться сказати: борці-“мемуаристи” знали, за що сиділи в часи тісного щодо ненаситних матеріальних апетитів та комфорту “застійного” Союзу. А самопожертву героїв-ідеалістів не розуміє вже нинішнє молоде покоління. Такої України, де “люди одне одному в вічі не дивляться” (П.Тичина) не хотіли ні Шевченко, ні Стус, ні численна когорта самовідданих українських ентузіастів.
Де-не-де чуються й тверезі голоси: духовний потенціал треба черпати саме зі спадщини Київської Русі, бо відчувається катастрофічна нестача духу в нашому суспільному житті! Але ці пориви топляться в нудних-пренудних болотах теорії “України-Руси”. О, псевдонаукові аромати діаспорного нафталіну! Це все має вигляд колективної зазомбованості чи одержимості; це, прости мене, Господи, нагадує філіал пекла — де, за християнським віровченням, пристрасті мучать, крім усього, ще й вічною неможливістю їх задовольнити… Наші побудовники стають руйнівниками від нерозуміння, автоматично повторюють одне й теж і ніби “не можуть задовольнитися” цим безнадійним, безкінечним, нечуло-безживним, нецікавим і безрезультативним повторюванням гасел. “Рекшыя: язык наш возвеличим, устны наші при нас суть, кто нам Господь есть?” (Пс. 11, 5). Скрізь проглядає диявольське самовдоволення голих і сліпих: ми, ми, ми… Отаке вдоволення “нічим”. Абсурд вимагає жертв. Канонічна Православна Церква звинувачується у … використанні церковнослов’янської мови!.. Що на що ми міняємо? “Древо благосеннолиственное” на “дерево, яке відкидає файну тінь”, чи як? Справді, Господь відіймає розум у гордих. Але ж, може, не до кінця? Сподіваючись-таки прозріння, протверезіння від самонанесеного (та й чужого) чаду?
Проблема дуже тонка: три народи здатна об’єднати (на користь, нагадаємо, й усьому світу) тільки Церква. На жаль, деякі російські видання православної тематики (журнал “Русский дом”) часом неприпустимо говорять про Україну, її мову, культуру. Україна — це нині реальність; не “україна” перевертнів, а Україна гідних синів та дочок. Безперечно, треба враховувати нинішні суперделікатні особливості “національного полювання” світських емоцій на щиру, єдиновірну слов’янську дружбу. (Як же важко знайти незамулену правду Христову між численних “язиків!”)
Як бачимо, є клубок труднощів та небезпек. Існує, проте, рятівний ідеал.
Цей ідеал, підсумуємо, і не козацька Україна, так зворушливо і з великою словесною силою оспівана Кобзарем, але — й не сучасна тій Гетьманщині Московія.
Україна козацьких часів несла, що там не кажи, зерно отруєння католицизмом. Бажання всидіти на двох ідеях, “на сполученні” земного й небесного цілком передалося значній частині козацької старшини, українських магнатів, а звідти — ширшим масам люду. Звичайно, у ситуації такого нетривкого балансу земне цілком поглинає віру й високі цілі. Це дуже міцно відбилося в національному характері: добре любити Бога і ближнього, коли… все добре — ось тобі вулики, чарочка, ковбаска і “добрі люди”…
Жорстока Московія мала свою безперечну перевагу: тут небесне не забувалося хоча б тому, що було єдиним виходом із земного страждання. По суті, це була держава-монастир: громадянин знав послушання — суворе й тяжке — і недільний храм, як “віддушину”, як місце надії на Вічність-звільнення. Чи дуже любить світ монастирі?.. “Світський переляк” — одна із причин оббріхування непростого змісту московської історії західним м’якошитим гуманізмом, який сповідує своєрідну “любов до людини” —духовно не очищеної, пристрасної, “перстної”, земної — як теорію, вигадану у зручному кріслі біля теплого каміну. Життя-монастир — це не для кожного. Московське “хірургічне спасіння”, що нагадує описану прп. Іоанном Ліствичником Темницю осуджених (монахів, що спокутують гріх відступництва), надзвичайно ефективне, але не для нас, кволих людей останнього віку. Напівкорчемне ж “спасіння” з арсеналу пишнотілої барокової України — взагалі чуже Православ’ю з його вистражданою “радістю аскетизму”.
І отут “світиться” поетичною синню та золотом хрестів на зелених дніпровських кручах вічна Русь. Русь св. Володимира Великого, свв. Антонія та Феодосія Печерських, Ярослава Мудрого, канонізованого з іменем Георгія… Русь святих відомих і невідомих, де в пошані було “повчання” книжне, де й неграмотний смерд творив устами й розумом Іісусову молитву… Йдеться не про політичну ідею: говоримо про Русь духовну, останню й непереможну, в плані вічного продовження; Русь, в якій володар і простолюдин запитують поради у старця, живуть за законами милосердя, шанують людей Божих, владу, батьків і свою землю, живуть у любові і мирі помислів. І творять-працюють натхненно, з молитвою, славослов’ям Бога, зрештою — на землі живуть небесним. Але чи явить Господь чудо цього ідеального пробудження у наших зачерствілих серцях?
Україна, сягнувши крайньої межі національної гордості, усвідомить, схоже, свій порятунок тільки болісно настраждавшись, останньою… Гірка правда: після епохи Русі вона любила “надмирне” все менше й менше. Такі винятки, як феномен Гоголя, хіба що підтверджують правило. За калібром своїм вони “не вскакують” у вузькі гнізда, заготовлені надміру фанатичними аматорами фольклору та просвітянськими вчительками позаминулого століття.
Русь — Київська. А ближче до порятунку, мабуть, стоїть “московська” Росія. Вона збагнула того ж християнина — Гоголя і не підозрювала в земних цілях “вислужування більшому”. Шукати таким явищам раціональне пояснення марно. Бо цьогосвітні правди для таких людей — неактуальні. Гоголь — символічний феномен: у ньому дивовижно поєднався ліричний романтизм українця з аскетизмом російського монаха. Це якесь дивне творення, яке нам іще тяжко збагнути…
Росія завжди була незрозумілою — для невіруючих. Вона пила до паралічу, але каялась до монастиря. Де Дух Святий — там і спокуси, там боротьба. Україна надто зрозуміла світові, її упродовж віків тягне інтегруватися у звичайне, усталене. Погибельний результат цього “буття як усі” оголюється “при кінці”. Між католицькою “культурною” Польщею і “дикою”, православною Росією Україна вибирає західний напрямок.
Один тільки штрих до теми західної “культури” і східного “безкультур’я”. Польські інтервенти, захопивши хутір Хмельницького, навіть кістки ненависного їм Богдана не залишили у спокої: викинули із гробниці. А російські бояри Количови, родичі замученого митрополита Филипа, на могилі його ката Малюти Скуратова спорудили храм, що стоїть і понині у Москві коло Яузьких воріт (церква Петра і Павла, або Покровська церква). Святинею “прикрили”, всепрощенням “загладили” вияв космічного зла, уособленого в людині.
Де Бог — там і культура. Там і людське в людині. Там і надія не загубити Небо ще тут, на землі… Із Заходом буде надзвичайно легко … гинути. Його міфи, обмани вражаюче розкриються ще тут, у добі випробувань, яка не просто на порозі, а вже триває. Із православними братами-союзниками буде нестерпно важко, бо весь світ зла повстане в скаженій люті на останню Русь, яка матиме кордони у вірних серцях — чи, сказати краще, й не матиме кордонів, а втілиться “позавимірним” святим прагненням спасіння.
Повернення до ідеалу Святої Русі — це останній шанс історії світу, остання можливість збагнути ще тут, на землі, сенс “історії” вічної, яку відкриває зневіреним людям і народам поклик істинного Православ’я.

Диакон Андрей Хвыля-Олинтер: : «Современные харизматические культы — это объединения, покупающие людей дешевым экстазом и ложной религиозностью»

Митрополит Днепропетровский и Павлоградский Ириней: «Миссионерство немыслимо без любви к людям»