Обзор прессы

01.07.2003 archive, Вестник №22, Обзор прессы

КОЛИ ПРАВОСЛАВНІ МОНАСТИРІ ОТРИМАЮТЬ СВОЄ МАЙНО?

Сергій БАРШАЙ

Питання, пов’язані з сутичками навколо храмових споруд (зокрема ситуація навколо Лаври та Іонинського монастиря), особливо цікавили світські ЗМІ в даний період. Автори матеріалів — у міру заангажованості свого видання — намагалися подати інформацію як із одного, так і з іншого боку.
Серед інших подій церковного життя в ЗМІ розповідалося про відродження церкви в Плисках на Чернігівщині, про проблеми київського монастиря, що в урочищі Церковщина, про взаємозв’язки християнської цивілізації і майбутньої Європи та про інші події.

ЧИ БУДЕ МОТОТРЕК У ЦЕРКОВЩИНІ?
(Православне життя очима світських ЗМІ: 19-25 травня)

“Легендарний” лаврський 68-й. — Монастир у Церковщині і мототрек. — Православний храм у Римі. — Звіт від Держкомрелігій.
Питання, пов’язані з майновими суперечками навколо деяких київських монастирів, знову отримали своє висвітлення у столичних ЗМІ. Газета “Хрещатик” за 23.05.2003 р. у статті В. Матвієнка “Храмова боротьба” знову розповідає про лаврський інцидент навколо 68-го корпусу, до якого напередодні Великодня увійшли монахи. “Служителі культу виправдовують свої дії Указом Президента і постановою Кабінету Міністрів про передачу культового майна. За словами керівника прес-служби ієродиякона Лонгіна, різкими діями послушники хочуть прискорити виконання державних розпоряджень. Адже та будівля спочатку була гостиним двором, пізніше там створили гостьові келії і церкву Ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість».
— І ми не проти передачі нерухомості, — сказала працівник заповідника Олена Черняхівська. — Лише хочемо, щоб усе було за законом. Отож чекаємо відповідне рішення спеціально створеної комісії. Самі ж віддавати майно не можемо, бо не є його власниками — ми керуємо ним. Усі ж корпуси Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника є комунальною власністю”.

Тему подальшої долі релігійних пам’яток історії і архітектури продовжує матеріал М.Євграшиної, опублікований у “Фактах” за 20.05.2003 р. У ньому йде розповідь про давній київський монастир, що розташований в урочищі “Церковщина”. “В окрестностях уникального исторического памятника в урочище Церковщина под Киевом началось строительство мототрека, который должен прославить сегодняшнюю Украину”, — говориться у назві. “Но не похоронит ли он вчерашнюю?” — розвивається тема у підзаголовку. Дійсно, монастир, який знав іще Феодосія Печерського і пережив два періоди забуття (останній після революції), тепер, на зорі свого відродження, стоїть перед новою небезпекою. “…вот на северном склоне горы, возвышающейся над монастырем, затеяли строить… мототрек. Уже снесены десятки деревьев, срезан слой грунта по линии предполагаемых трасс. На самой же горе, согласно проекту, предстоит красоваться паркингу. А ведь под землей могут быть обнаружены неизвестные прежде участки пещер, и там, помимо слоя трипольской, тшинецкой, скифской и зарубинецкой культур, возможно, скрываются следы поселений XI-XII веков — того самого «села монастырского», куда, по словам Нестора Летописца, ходил святой Феодосий!”
Проте, як пише журналістка, «мототрасса была проложена несколько десятилетий назад, здесь тренировались гонщики, которые приносили славу Советскому Союзу… Михаил Эммануилович (віце-президент Федерації мотоспорту України. — С.Б.) так вдохновенно о них рассказывает, что, кажется, сама встала бы в ряды устроителей соревнований, которые намечено провести здесь в сентябре. Тем более, что соревнования-то непростые — заключительный этап мирового чемпионата! Провести его у себя для Украины большая честь. Но трасса не использовалась почти два десятка лет, заросла, и теперь ее нужно восстанавливать, чем, собственно, и занимается федерация”.
Але висновок журналістка робить інший: “…не могу я стать единомышленницей Михаила Эммануиловича. Престиж страны, сроки — все это уже было на моей памяти. Запуски спутников к славным датам, завершение строек к юбилеям… А потом — жертвы и слезы. Здесь такими последствиями не пахнет. Но… Со времени распада Союза мы слышим с трибун о том, что большевики сделали с Киевом: «Уничтожили город храмов и монастырей! Раньше колокольни и церкви были самыми высокими зданиями и стояли на самых красивых местах, а потом столицу изуродовали. Рядом с лаврой поставили Родину-мать, например». А разве происходящее сегодня — не то же самое? Только большевики открыто искореняли религию. Те же, кто нынче посягает на духовные святыни, похоже, ведут двойную игру. Мир оказал Украине честь? А давайте посмотрим, как сам он относится к своей истории.
Бельгия, Германия, Франция… Оттуда, с Запада, к нам пришли не только машины, «сделанные с умом» — для облегчения жизни человеку. Оттуда пришли к нам и некоторые понятия, рожденные заботой о жизни духовной. Например, представление об исторической среде. Прежде у нас тоже охранялись памятники истории и культуры, но они напоминали залетных птиц в контексте советских пейзажей. Сейчас же мы говорим о сохранности исторической среды. Тот самый Париж, откуда веют на нас ветры сексуальной моды, любовно пестует остатки римских терм, стилизуя под древнюю кладку близлежащие постройки”.

“Вечерние вести” від 21.05.2003 р. у матеріалі С.Карпенка “Храм с видом на Ватикан” розповідають про те, що “После долгих переговоров между Ватиканом и Священным синодом РПЦ достигнута договоренность о строительстве в Риме, на территории виллы Абамелек-Лазаревых, первого русского православного храма”.
Цікаво, що, згідно інформації, “решение о строительстве православного храма в Вечном городе вызвало отрицательную реакцию Ватикана.
Если бы не премьер-министр Италии Берлускони, который дружит с семьей Путиных, то вряд ли Россия получила бы согласие властей Рима и Ватикана на сооружение храма. С большим скрипом, но Папа Римский все же дал добро на то, чтобы в 20 минутах ходьбы от ватиканских врат появился религиозный центр другой христианской церкви… РПЦ учла пожелание Папы Римского: крест на куполе православного собора должен быть на восемь метров ниже, чем предполагалось по проекту. Это обусловлено тем, что главный храм католиков должен все-таки быть хоть на пару метров выше, нежели православный”.

У статті Г. Гаєвської “Церковні школи”, опублікованій у “Хрещатику” за 21.05.2003 р., розповідається про прес-конференцію голови Держкомрелігій В.Бондаренка, на якій він “звітував про роботу свого відомства”. Відносно означеного у заголовку питання (тобто церковних шкіл) у матеріалі говориться, що “Є ідея створити під патронатом релігійних організацій загальноосвітні школи, на кшталт колишніх при церквах. Спочатку, звичайно, Міністерство та управління освіти їх контролюватимуть, а згодом, вважає пан Бондаренко, рейтинг таких закладів визначатимуть самі батьки”. Далі було сказано кілька слів про співпрацю Церкви з силовими структурами та медичними закладами.
Проте більш цікавою була розповідь В. Бондаренка про вимоги, які висуває комітет до релігійних організацій, що бажають зареєструватися в Україні.
“Канонічні церкви ми реєструємо протягом місяця. А от невідомі організації вивчаємо детально: розсилаємо запити у диппредставництво держави, де ті громади діють. Висновки дають правовики, релігієзнавці і навіть медики, адже психологічний вплив на віруючих під час служб мало вивчений, — поділився голова Держкомрелігій. — Тож ми звернулися до Верховної Ради з проханням подовжити термін експертизи до півроку”.
Похвалився Віктор Дмитрович тим, що допоки жодну реакційну релігійну структуру в Україні не зареєстровано.
Наразі неможливо з’ясувати, який смисл вкладав голова Держкомрелігій у поняття “канонічні церкви”. Адже неканонічні (у прямому розумінні цього терміну) громади УПЦ КП та УАПЦ, які відносять себе до розряду православних структур, реєструвались і реєструються комітетом у справах релігій без ніяких проблем, хоча вони й самі себе не відносять до канонічних.
І дуже сумнівним є твердження про буцімто настільки скрупульозне відношення цього відомства до “невідомих організацій”. Цікаво було б дізнатися: кому розсилали чиновники запити, приймаючи рішення зареєструвати в Україні, наприклад, громади “Церкви останнього Заповіту — віссаріонівців” (а вони в нас уже існують) — однієї з нових тоталітарних сект російського походження? Ще у 1995 році депутат Російської Держдуми В. Савицький, який їздив спеціально в Сибір із депутатським розслідуванням діяльності цієї секти, однозначно відніс її до розряду тоталітарних. Також цей депутат наводив приклади смерті членів секти через недоїдання, при цьому зазначивши, що анемія — це у них звичайна річ. У нас же, очевидно, наряду із православними розколами, у Держкомрелігій до “канонічних” відносять і подібні “церкви”. І у цьому контексті логічною є заява Віктора Дмитровича про те, що “допоки жодну реакційну релігійну структуру в Україні не зареєстровано”. Виходить, вони самі себе зареєстрували у вищезазначеному комітеті.

ЮВІЛЕЙ МОНАСТИРЯ НА ВОЛИНІ
(Православне життя очима світських ЗМІ: 26 травня – 1 червня)

Ювілей монастиря на Волині. — Благочинна допомога миротворців. — Мироточивий хрест. — Новий храм на кладовищі. — Древній іконостас із Соловків. — Християнство і нова Європа.

Найпомітнішою подією, що сталася в церковному житті і привернула увагу світських журналістів, стало святкування десятилітнього ювілею відновлення чернечого життя у Свято-Миколаївському Милецькому монастирі на Волині. Про цю подію повідомляє Н. Малімон у статті “Ювілей волинської святині” (газета “День” за 30.05.2003 р.). “Невеличке село Мильці нечасто бачить стільки чужих людей, як було їх тут у день «весняного» Миколая. Здавалося, що вся Волинь знялася з місця, аби побувати на святковій службі в місцевому Свято-Миколаївському монастирі. Велелюддя і кількість автомашин, автобусів нагадували багатьом Почаїв напередодні Великодня… Втім, історія Милецького монастиря теж древня і нараховує більше півтисячі років, проте цього року в день пам’яті Святого Миколая тут відзначали десятилітній ювілей з часу відновлення діяльності монастиря.
Споконвіків життя Мильців і округи було пов’язане з монастирем. Монаша обитель і дала назву селу. За переказами, сюди, у місцеву поліську пущу, втікали, рятуючись від татар, ченці Вербського монастиря, що під Ковелем. І, зачаровані її красою, назвали ці місця «милими»…
Перша письмова згадка про нього відноситься до 1532 року. Про рівень і намоленість Милецького монастиря свідчить те, що були в ньому аж дві чудотворні ікони — Святителя Миколая та Милецької Богоматері, котрі, на жаль, у вирі століть втрачені безслідно. Проте за Божим промислом кілька років тому в колишній їдальні інтернату для старих, а за первісним призначенням приміщення — у Свято-Миколаївському храмі у вівтарі було виявлено фреску з ликом Богоматері. Це була наукова сенсація, бо фреска добре збережена, виконана в оригінальній іконографічній манері. Вірогідно, що вона була схована за шаром цегли у часи, коли монастир належав уніатам. Стиль написання, оригінальність зображення дають підстави науковцям стверджувати, що ікона відноситься до так званих іменних ікон і може отримати назву Милецької Богоматері…
Митрополит Луцький і Волинський владика Ніфонт розказав православній громаді, як десять років тому у Почаєві увів у монашеський чин п’ятьох послушників, як кожному з них дано було монаше ім’я не випадково, а з умислом: на честь тих святих, на чиє благословення сподівалися в складній справі відновлення монастиря. Адже діяли на його території і штаб НКВД, і сільськогосподарське училище, а потім на багато літ сюди переселився інтернат для старих. Той, хто давно не був у Мильцях, не впізнає цієї території. Малими силами, але з Божою і людською поміччю відновлено монашу обитель, в якій буває все більше паломників. У колишньому клубі й колишній їдальні відновлено Божі храми”.

“Украинские миротворцы дружат с женским монастырем” – під таким заголовком було опубліковане в газеті “Сегодня” за 29.05.2003 р. інтерв’ю з ректором Національної академії МВС Я. Кондратьєвим, який щойно повернувся з Косово, де наші хлопці (спеціальний миротворчий підрозділ МВС України) виконують миротворницьку місію. Докладно розповідаючи про умови, в яких перебувають наші вояки, а також про їхній побут, пан ректор розповів і про те, як українці допомагають одному жіночому монастирю, що став заручником сьогоднішнього нестабільного положення у краї. “…наши миротворцы дружат с женским монастырем. Это святыня, расположенная в удивительных по красоте горах, считается матерью сербских православных церквей. Монастырь охраняют итальянцы, но и сербы ведут постоянное наблюдение… А наши ребята приходят в монастырь, чтобы помочь пожилым женщинам по хозяйству, приносят медикаменты, просто общаются. Ну и чарку ракии с игуменьей можно выпить.
— На базе нельзя, а в монастыре можно?
— Это святое — угостить гостя чашечкой турецкого кофе, сладкой выпечкой, напоминающей нашу, и ракией. Одну рюмочку, не больше. Меня в монастыре тоже так принимали”.

Про мироточиве розпяття розповідає газета «Вечерние вести» в номері за 26.05.2003 р., із посиланням на інформаційно-видавничий відділ Єкатеринбурзької єпархії (замітка «В поселковом храме замироточило распятие»). «В Свято-Троицкой церкви поселка Билимбай Свердловской области замироточило распятие… «Не заметить его было сложно, так как мироточило распятие довольно обильно. Миро стекало с нижней трети креста и достигало Голгофы (основания распятия), омывая изображенную на ней главу Адама», — рассказывается в сообщении епархии…
Настоятель храма рассматривает это явление как знак Божий, посланный для того, чтобы укрепить прихожан в вере. Раньше на месте церкви во имя Святой Троицы в Билимбае стояла деревянная церковь, которая была уничтожена пожаром. В 1775 году в Билимбае выстроили новый храм, который тоже стал жертвой огня. Ныне действующая церковь была заложена в 1820-м. Она — трехпрестольная, выстроенная в классическом стиле по проекту петербургского скульптора Ивана Свиязева».

Також «Вечерние вести» в номері за 28.05.2003 р. повідомляють про початок будівництва на території Машкінського кладовища у Москві церкви. Як пише газета, «Церковь возведут в честь великомученика воина Уара. Считается, что этот греческий святой ходатайствует об облегчении участи душ умерших, которые при жизни не были крещены… Примечательно, что храма во имя этого святого нет ни в Москве, ни в области.
Как будет выглядеть объект и каких он будет размеров, пока неизвестно».

Інформаційно-аналітичне агентство Infonews (http://i-news.org) у своєму повідомленні від 27.05.2003р., з посиланням на інтернет-видання Vlasti.net, розповідає про виставку на аукціоні в Нідерландах давньоруського іконостасу з Соловків, вік якого перевищує чотири століття. Як повідомляє агентство, „древнерусский иконостас, 450 лет назад украшавший придел Соловецкого Преображенского монастыря, 26 июня будет впервые показан на выставке в северном голландском городе Гронинген. Подлинность иконостаса и его художественная и историческая ценность подтверждены несколькими экспертизами”.
У повідомленні наводиться коротка — „почти детективная” — історія цього іконостасу. „По некоторым сведениям, в XVI веке он был внесен в опись Соловецкого Преображенского монастыря. Эксперты не исключают, что он некогда висел в отдельном приделе над ракой с мощами отшельников Зосимы и Савватия, в XV веке основавших Соловецкую обитель.
В 1676 году по приказу царя Алексея Михайловича, боровшегося со старообрядчеством, обитель была разгромлена стрельцами, а монахи перебиты. Но незадолго до стрелецкого штурма из монастыря на Урал тайно ушла группа старообрядцев, унеся с собой главную монастырскую реликвию — иконостас.
Почти 400 лет он переносился из одного тайного молельного дома в другой, пока в конце 1960-х годов не оказался на чердаке старого дома семьи старообрядцев в Прибалтике. Правда, нашедший его хозяин настолько слабо понимал в иконописи, что использовал доски с ликами святых для сооружения полок в коровнике.
Он успел сострогать красочный слой с шести из 13 досок, бездумно погубив почти половину древнего шедевра. Оставшиеся иконы купил частный коллекционер, тем самым сохранив иконостас от полного уничтожения. Тогда же новый хозяин отреставрировал последние иконописные доски в московских мастерских имени академика Грабаря.
После распада Советского Союза Прибалтика вышла из состава СССР, и древний шедевр автоматически оказался за пределами России. В 2001 году последний хозяин выставил его в Голландии на аукционную продажу.
У него уже появился покупатель, некий азиатский коллекционер, готовый выложить за соловецкие иконы 1,5 миллиона евро.
Но живущий в Голландии русский бизнесмен Константин Макаренко все же убедил владельца вернуть древнерусскую реликвию в Россию.
«В ноябре 2001 года я сообщил о существовании древнего иконостаса Патриарху всея Руси Алексию и в администрацию Президента России, о нем стало известно и министерству культуры”, — говорит Макаренко… Для экспертиз древнего шедевра в Голландию приезжали специалисты из Парижа и Москвы. Сегодня семь оставшихся досок иконостаса размером 88 на 140 сантиметров находятся в хранилищах Амстердама. Несмотря на древний возраст, они в хорошем состоянии, почти не требуют реставрации и сияют яркими красками.
Иконостас состоит из 22 икон. По свидетельству экспертов, сейчас крайне редко можно встретить столь древний целостный памятник русского церковного искусства…
Министерство культуры России прилагает титанические усилия, чтобы с помощью спонсоров собрать 1,7 миллиона евро, которые следует выплатить хозяину шедевра для его возвращения в Россию. При этом неожиданно оказалось, что большинство русских олигархов вовсе не горят желанием помочь благому делу, отделываясь отписками”.
Можна порадуватися за наших братів-росіян, що їм раптом пощастило віднайти такий скарб, і, звичайно ж, побажати, щоб все ж таки знайшлися меценати, які б взяли на себе таку нелегку, але достойну місію як викуп власних святинь заради майбутнього свого народу.

Проблема взаємовідносин християнського світу і нової Європи порушується в статті “Чи згадають Бога в Конституції Європи?”, опублікованої в №4 журналу “Людина і світ” (додаток “Релігія і суспільство”). Вищезгадана проблема турбує мільйони християн планети уже протягом кількох років, сьогодні це питання є певним викликом сучасному світовому християнству. Християни мають показати (а може, і доказати), яке місце вони посідають у сучасному світі. Тому лідери основних світових християнських течій постійно висловлюють своє бачення з приводу вищезгаданої проблеми. У даній статті наводяться думки багатьох визначних релігійних діячів світу.
Окрім цитування заяв римського папи Івана Павла ІІ, представників католицьких організацій мирян Європи, католицьких єпископів Європи, президента ЄС Романо Проді та інших, у статті розповідається про спеціальну нараду з цього приводу представників Православних Церков, яка відбулася нещодавно на острові Кріт. “…на порядку денному стояло одне питання: “Європейська Конституція про церкви і релігії: пропозиції Православної церкви”.
У запрошувальному листі Вселенський Патріарх Варфоломій І так сформулював проблематику зустрічі: “Органи, що відповідають за складання та ратифікацію Конституції Європи, зіткнулися з необхідністю детально викласти свою позицію стосовно світових релігій і Церков, включно із Православною Церквою; визначити критерії і вихідні положення для визнання інших релігій як таких і розглянути можливість надання їм законних привілеїв, якими користуються основні традиційні релігії в контексті релігійної терпимості, релігійної свободи і відокремлення релігії від держави; визначити критерії класифікації деструктивних чи кримінальних організацій, які видають себе за релігійні, а також виробити загальні принципи ставлення до них”.
У підсумковому документі конференції, на яку зібралися представники десяти Помісних Православних Церков, заявлено, що майбутня Конституція має містити прозоре посилання на християнську спадщину Європи. Православні також вважають, що “релігійна свобода має право бути гарантованою не лише як особисте право людини, але і як право традиційних європейських церков і релігій”.

МАЙБУТНІ ХРАМИ СТОЛИЦІ
(Православне життя очима світських ЗМІ: 2 – 8 червня)

Майбутні храми столиці. — Відродження храму на Чернігівщині. — Поховання на місці зруйнованої церкви. — Знову про Іонинський і ботанічний. — Чвари навколо лаврських споруд.

Тема збереження існуючих, відновлення колишніх та побудови нових пам’яток сакральної архітектури цікавила журналістів світських видань за вказаний період. “В Деснянском и Дарницком районах столицы появятся два новых христианских храма”, — так звучить заголовок до матеріалу К. Новосвітньої у “Фактах” за 5.06.2003 р. “А на углу улиц Коминтерна и Жилянской 2 августа — на Илью — заложат камень, символизирующий начало строительства церкви Ильи Пророка”, — повідомляється в підзаголовку. “Довольно много подарков «для души» столицы пребывает пока в стадии «изготовления». …семикупольный храмовый комплекс в часть 1000-летия крещения Киевской Руси на проспекте Мира, 16 в Дарницком районе, который заказала Свято-Михайловская парафия, в скором времени, уже начнут сооружать.
2 августа (на Илью) на углу улиц Коминтерна и Жилянской городские власти торжественно заложат камень (а затем начнут археологические раскопки), символизирующий начало строительства церкви Ильи Пророка. Ранее на этом месте стояла церковь для путников, отправляющихся в дорогу”.
Що й говорити, інформація приємна. Залишається тільки сподіватися, що ці та подібні їм новобудови дістануться православним віруючим, а не якимось абстрактним “національним церквам”.

Газета “Хрещатик” за 4.06.2003 р. розповідає про початок відродження храму с.Плиски на Чернігівщині (стаття Л. Чичканьової “Церква святого Михаїла Архістратига”). “В селі Плиски Борзнянського району на Чернігівщині за ініціативою місцевої громади і сприяння земляків — народного депутата Івана Плюща та заступника голови Київської міськдержадміністрації Михайла Голиці — починається відновлення церкви святого Михаїла Архістратига. В суботу, 31 травня, на місці відбудови храму за участю Київського міського голови Олександра Омельченка, керівництва корпорацій “Укрреставрація”, “Укрпроектреставрація” та духовенства відбулося урочисте закладання капсули.
На урочистості зібралося майже все село. І це зрозуміло, адже люди давно хотіли мати свій храм. Коли і за яких причин зник він у цьому чудовому, мальовничому селищі — невідомо. Але старше покоління зберегло пам’ять про те, що велична культова споруда там була.
Плиски згадуються в архівах з XVII століття. У 1648-му це володіння гетьмана Івана Виговського. І за деякими даними, Михайлівська церква, що входила до складу Чернігівської єпархії, була ще тоді, однак невдовзі горіла. У кліровій відомості Чернігівської духовної консисторії за 1909 рік значиться, що храм збудували в 1857 році на пожертви прихожан. Тоді він був дерев’яний на кам’яному фундаменті. При ньому — дзвіниця, зведена 1876 року. Певно, багате село тоді було, бо кількість мешканців, за архівними даними, стрімко зростає: якщо ще у 1866-му налічувалося 346 дворів і 2359 жителів, то у 1897-му — вже 600 дворів та 3557 жителів. А нині там мешкає лише1321 селянин. Подальша історія культової споруди наразі невідома, вона просто зникла”.

Про досить дивну знахідку — десятки людських черепів, віднайдених на місці відновлення одного з древніх київських храмів на Подолі, розповідають “Киевские ведомости” за 2.06.2003 р. у статті С. Бондаренка “Гора черепов на Подоле”. “Более 70 человеческих черепов найдено на улице Почайнинской столичного Подола. И число страшных находок увеличивается.
Основную массу людских останков экскаватор, роющий котлован для будущего храма, поднял ковшом сразу: они находились на месте бывшего Введенского храма, уничтоженного в 1935-37 годах. Но это нельзя назвать захоронением: все кости перемешаны. Есть версии, что они свезены сюда со старых разоренных кладбищ, а, возможно, это кости расстрелянных или уничтоженных фашистами людей.
— Они найдены в центре старого фундамента церкви, где просто не могло быть захоронений, — сказал «Ведомостям» настоятель Введенского храма, временно размещающегося в переоборудованном вагончике, отец Ахила (Шахтарин)…
Как поведали археологи, продолжающие горизонтальную зачистку грунта и уже добравшиеся до слоя XVII века, работы им здесь хватит на полтора- два месяца. Столько же придется ждать и результатов экспертизы. По обоюдному договору между начальником Подольского райуправления милиции Олегом Школьным и отцом Ахилой, после получения результатов исследования останки будут захоронены здесь же по православному обряду. Впрочем, если выяснится, что это уничтоженные фашистами иудеи, то их похоронят по соответствующей традиции”.
Проблема протистояння між Троїцьким Іонинським монастирем та ботсадом була в центрі уваги статті С. Петрової “Земля розбрату”, опублікованої в “Хрещатику” за 6.6.2003 р. Слід віддати належне авторові матеріалу. Нею зроблена спроба подати суть проблеми дійсно об’єктивно і неупереджено. Журналістка розповіла про історію конфлікту, подала точку зору обох конфліктуючих сторін, а також умістила коротку історичну довідку про Іонинський монастир, де, зокрема, розповідається, що на початку ХХ століття монастир володів “земельними угіддями на території Звіринця, мав 45 споруд. Серед них 5 корпусів для прочан, 4 для робітників, а також лікарню, школу, 19 господарських будівель, в яких розміщувалися живописна, палітурна, столярна, шорна, кравецька майстерні, кузня, бондарня. Кількість ченців і послушників, котрі проживали в обителі, у різні роки сягала від 400 до 600 осіб.
З встановленням радянської влади монастир закрили. В його приміщеннях розмістилася дитяча колонія. У вересні 1935 року Раднарком передав ці території для будівництва ботанічного саду Академії наук України: 117 гектарів землі разом із колишніми монастирськими і житловими будинками, з яких відселили 360 сімей. У 60-х роках у Свято-Троїцькій церкві, просто по розписах художника Їжакевича, поставили стіни-перегородки і зробили кабінети для науковців. Юні робітники-комсомольці глумилися над нетлінними мощами отця Іони. Пізніше у храмі за сумновідомою традицією розмістили склад”.
Не хочеться у черговий раз аналізувати та коментувати цей тривалий конфлікт, проте нехай нинішні захисники «садівників» не забувають, що монахи мають на це місце історичне право. І саме тому з ними слід шукати порозуміння не за принципом «агресор — господар», а як із законними власниками, які, зрозуміло, не зі своєї вини були виселені з цієї землі.
У статті говориться про те, що комісія Київради, створена для вивчення ситуації, “підготувала пропозиції щодо врегулювання конфлікту, які виклала у зверненні до Верховної Ради і Кабінету Міністрів. Зокрема територію обителі в центрі саду запропоновано обнести легкою декоративною огорожею, рослини, які опиняться по той бік паркану та біля нього, інвентаризувати, вказавши вартість кожної з них. Проїзд машин через заповідну територію слід обмежити і виділити для них окрему дорогу, а головне — чітко визначити статус культового закладу: скільки ченців можуть проживати на заповідній території, яку діяльність вести, аби не шкодити природі…”

На превеликий жаль, немає й тіні об’єктивності у статті С. Галати „Лавра: війна у «святому» місці, або Чи буде подарована національна святиня сусідній державі”, опублікованій в „Україні молодій” за 5.06.2003 р. Проблема, яка порушена в матеріалі, також не нова, і присвячена вона майновому конфлікту в іншому столичному монастирі — у Лаврі. Після прочитання цього матеріалу створюється враження, ніби він був опублікований не в загальнодержавній пресі, а (в кращому випадку) в бойовому листку якогось політичного угруповання. Вузька однобокість і необ’єктивність є основними рисами цієї статті, що кидається у вічі з самого її початку: „Бойові дії ченців монастиря Києво-Печерської лаври по «зачистці» території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника від його працівників тривають уже кілька років. Усі пам’ятають інцидент, який стався в Лаврі на страстному тижні, коли монахи (замість глибинного покаяння) займалися захопленням 68-го корпусу заповідника”. Вважаю, що коментувати даний пасаж просто немає необхідності, і точно не журналістам світських видань вирішувати, наскільки „глибинне покаяння” мають приносити православні ченці на Страсному тижні.
На підставі роботи міжвідомчої комісії з підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, які були порушені внаслідок проведення колишнім СРСР тоталітарної політики стосовно релігії (очолюваної віце-прем’єром Дмитром Табачником) у статті робиться висновок, що „влада шукає шляхи повернути Лавру не справжньому власнику — українському народу (?! — С.Б.), а подарувати її сусідній державі”. Далі йде ще більш абсурдне й навіть блюзнірське: „все-таки майно заповідника захопили не лаврські святі, а громадяни невідомо яких держав”.
Заради справедливості відзначимо, що в статті робиться спроба подати хоч якийсь аргумент „іншої сторони”: „…державні посадовці з Міжвідомчої комісії, ченці та прихильники МП можуть заперечити, мовляв, багато корпусів заповідника у напіваварійному стані, територія запущена, та й, взагалі, «у тих музеях і дивитися нічого», але „контраргумент” виявився більш аніж дивним: „Звичайно, нинішні колекції музеїв у порівнянні з втраченими скарбами є бідними, стан будівель через відсутність коштів жалюгідний, але хіба це можна вважати аргументом для «подарунку» української національної святині церкві іншої, фактично, держави?”
Звичайно, публікації подібного характеру честі ніякому виданню (і „Україні молодій, зокрема) не роблять. Недостойна спекуляція словосполученнями „сусідня держава”, „громадяни невідомо яких держав” є не кращим засобом відстоювання власної позиції. Найбезглуздішою в статті можна назвати думку про те, що „влада шукає шляхи повернути Лавру не справжньому власнику — українському народу, а подарувати її сусідній державі”. „Передавати у власність народові”, байдуже якого — радянського, українського, російського чи іншого — це ми не так давно проходили. Під такими гучними — „народними” — гаслами руйнувалися тисячі храмів, знищувалися мільйони людей („ворогів народу”). Тому маніпулювати розрахованими на наївних читачів поняттями „народ” та „сусідня держава” просто аморально. І братія Лаври, і її прихожани є в першу чергу християнами, а потім, до речі, громадянами України. Тому аргументи „громадянства” не витримують ніякої критики, а з християнської точки зору є просто антирелігійними.
На жаль, авторку статті не стільки турбує аварійний стан лаврських споруд, як якийсь містичний страх перед „громадянами невідомо яких держав”, а точніше ченцями (тобто історичними господарями цих споруд). Адже ж монастирі якраз і будувалися для ченців, а не для того, щоб їхні площі здавалися в оренду невідомо яким структурам.

У газеті „День” за 4.06.2003 р. К. Гудзик подала дайджест релігійних подій у світі під назвою „Про християнські свята та „битви біля патріаршого престолу”. На жаль, ця журналістка тут притримується своєї традиційної „інформаційної політики” — говорити добре про усіх, окрім православних (тим більше РПЦ або УПЦ). Тому і в цій підбірці серед чотирьох повідомлень майже половину місця займає останнє — про життя Руської Православної Церкви. Найцікавішим тут для журналістки виявилося, звичайно, питання здоров’я Патріарха Олексія ІІ, а після цього вона продовжила свою недостойну справу: прогнозування можливих кандидатів на патріаршество (тут Гудзик ще й безсоромно нагадує, що „«День» уже писав про це”).
Коротко охарактеризувавши двох кандидатів, представниця ніби-то солідного видання зазначає: „на думку багатьох професійних і непрофесійних аналітиків — «вони обидва набагато гіршi».” А хто ж ці „професійні”, а тим більше „непрофесійні” аналітики, поділіться ж з нами їхніми іменами! Якщо вони авторитетні люди, потрібно ж їх „конкретизувати”, щоб читачі знали, чия це думка!
Гортаючи газету „День” і читаючи в ній подібні матеріали, я постійно задаю собі запитання: коли врешті-решт релігійне життя в газеті „День” буде розглядатися не під одностороннім поглядом заангажованої людини, а всебічно, об’єктивно, так, як цього вимагають сучасні запити читацької аудиторії та елементарна журналістська совість?

Святейший Патриарх Алексий: «Проблема патриаршей преемственности решена каноническим правом»

Святейший Патриарх Алексий: «Проблема патриаршей преемственности решена каноническим правом»