Олександр Яровий. Ефект російського кіно

01.08.2010 archive, Вестник №107, Церковь и культура

Відрадним культурним явищем стають стрічки російських кіномитців на зразок «Чорної блискавки» та «Кандагару», які відроджують поняття про «розумне, добре, вічне»

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук
Сучасній людині, особливо молодій, катастрофічно бракує позитиву. Бракує ідеалу, немає зразків для наслідування, а часто немає й мети. Духовний хаос, безладдя, безцільність заполонили суспільне життя. Від того – всі негативи, духовні руйнації, від того – деформовані, покалічені людські долі. Якби ж то тільки на землі! Але, на жаль, пропадають душі і для вічності, гинуть назавжди. Розхитуються вікові традиційні суспільні інституції. Ті сили, які прагнуть до безроздільного світового панування, ставлять за мету формування «нової людини» як такого собі «вільного атома»: без роду-племені, без сімейних і національних традицій… тільки із «сверблячкою» споживацтва, із прив’язаністю до комп’ютеризованих схем куплі-продажу. Продається все! Моральні правила скасовуються! Принаймні, нас у цьому хочуть переконати. І на це «переформатування умів» спрямовані засоби, їм же ім’я легіон: реклама, мода, фашизм ювенальної юстиції; цьому послуговуються руйнівні, розтлінні та агресивні фільми, відсутність нормальної літературної продукції. Невпинно постають фальшиві цінності, фальшиві герої…
Що коїться в нинішньому світі? Під який розряд істот підпадаємо ми? Адже нищителі вікових устоїв, нищителі всякого релігійного начала (що робить людину – людиною, а народ – народом) вже говорять навіть не про «золотий мільярд», а навіть про «платиновий мільйон» чи «діамантову тисячу»! Тільки вони претендують на право вважатися людьми й господарями світу. Отже, має бути тільки еліта вибраних, якій слугують вцілілі після всіх планетарних катаклізмів раби…
Тільки Христова Церква, тільки апробовані тисячоліттями православні цінності можуть бути надійною опорою в цьому житті, антиотрутою до згаданих вище токсинів духу та справжнім порятунком для мільйонів душ. Але щоб відродити нам святу Русь на цих православних засадах (передусім у душах людських, а потім уже і в реальності поза ними), нам треба згадати, що таке справжні вартості, хто такі справжні герої. Для чого треба жити і як поводитися у нашому стрімко-мінливому земному житті.
Після безвірного століття ті цінності треба для багатьох неготових адаптувати, пристосувати їх вираження до розуміння відвиклою свідомістю. згадуючи вислів апостола Павла, можна сказати, що тверда духовна їжа – це для досконалих, а духовних немовлят треба годувати молоком… Часто в ролі такого «молока» виступають твори літератури, мистецтва, зокрема кінематографу. Хай не образяться митці, але існує загальновідома ще від часів святоотецьких (Августин Блаженний) і до нинішніх християнських мислителів (К. Льюіс, ієромонах Серафим (Роуз)) думка, що все краще в мистецтві має вести до порогу храму, а далі вже починається праця Церкви.
Так от, хочеться відзначити, що російське кіномистецтво продовжує радувати тими стрічками, які спрямовані на формування позитивних, прохристиянських ідеалів у нинішнього покоління, зокрема юного. На жаль, ми цим похвалитися поки що не можемо. У нас «національно-патріотична» спільнота довго критикувала «Тараса Бульбу», хоча нічого рівновеликого в нас не знято і не може бути знято: адже 20 років націоналісти розхитували всі нормальні православні устої, суперечки велися в якомусь псевдорелігійному плані: образно кажучи, хотіли одягнути Христа і святих у вишиванки. А для душі важить не вишиванка, для душі значать узори невидимі – думки, помисли і справи: добрі чи недобрі. От що вишито буде на канві нашої духовності, особистісної і всесуспільної, перед лицем Вічності. Це ж «вишивали» і класики – як наш спільний геній, невичерпно кінематографічний майстер слова Микола Гоголь…
Сучасна молодь (та й не тільки молодь) звикла легковажити із найсвятішими поняттями. Щодо Батьківщини – іронія, щодо кохання, вірності, сім’ї – теж. Послухайте популярну естрадну пісеньку, присвячену… розлученню, наче чомусь природному:
Разойдемся. Ну и что?
Тоже мне страданье!
Ось у такому танцювальному аранжуванні на FМ-хвилях ідеться про проблеми, що руйнують життя людські. А скільки було насмішок над патріотизмом, над службою в армії, над коханням? Тобто паплюжиться все те, що колись було визначальними гранями людини як особистості громадянської, сімейної і глибоко індивідуальної.
Але перейдемо до відрадного.
У цьому році на екрани вийшли дві стрічки. Перша з них – «Чорна блискавка». Режисери – Олександр Войтинський та Дмитро Кисельов. В оболонці фантастико-пригодницького фільму подається спроба пригадування давніх і вічних моральних законів. За карколомними пригодами та ефектами проглядає світлий задум цієї «Чорної блискавки». Для тих, хто не був на прем’єрі взимку цього року, в двох словах нагадаємо головні змістові вузли. Московський студент Дмитро походить із простої робочої сім’ї. Його батько – звичайний чесний трудівник, вихований на кращому із системи радянських цінностей. Між ним і сином часто виникають полемічні баталії. Адже син, перебуваючи в середовищі «успішних», дещо відчуває себе «білою вороною». Дмитро має взаємну симпатію із дівчиною, але час такий, що… філософія «раю в шалаші» відходить у минуле. Ознакою престижу, основою для взаємин, в тому числі любовних, стають тугий гаманець, престижний статус, предмети, які раніше вважалися просто засобами, що обслуговують людське існування, а тепер стали фетишами, «магічними» знаками престижу, – телефони, одяг певної марки, автомобілі…
Так от, до речі, головна історія – про автомобіль. Фантастична лінія фільму оповідає, що колись, іще в 60-ті роки, група радянських вчених виконувала урядове завдання із створення супербатареї – нанокаталізатора. Звичайно, про нанотехнології тоді не йшлося, але, знову ж таки, фільм сповнено багатьма символічними моментами. Потужне джерело енергії – нанокаталізатор – було створене для того, щоб розробити крилатий автомобіль, такий собі вияв романтики 60-х, коли була відома дискусія між фізиками й ліриками, між прихильниками філософії космічного прогресу та їх опонентами – адептами «старомодного» романтизму-ліризму. (До речі, цей нанокаталізатор теж символічно нагадує за формою людське серце). Але в сучасній Москві і в сучасному світі знаходяться люди, яким не потрібні польоти, на відміну від покоління батьків-шістдесятників, які співали під гітару:
Чтобы к звездами далеким на «Волге» лететь,
Мы огонь реактивный зажгли…
Притяженье Земли мы смогли одолеть,
Притяженье любви – не смогли…
Тепер у Москві об’являється новий господар життя, такий собі скоробагатько з промовистим прізвищем – Віктор Купцов. І йому нанокаталізатор потрібен зовсім не для того, для чого його винаходити «романтики хреновы», як він називає тих старомодних вчених. Йому потрібне джерело енергії для суперпотужного буру. З його допомогою він намагається добути алмази під геологічною платформою, на якій стоїть Москва. Купцова не турбує загроза того, що внаслідок зсуву все місто може провалитися під землю, йому треба тільки алмази, він працює тільки на збагачення. Його філософія дуже проста: не допомагай іншому, думай тільки про власну наживу. (Хоч наше, зі спільного радянського кореня, кіно навіть негідників традиційно наділяє хоч тінню позитивності – Купцову далеко до голівудських злотворців, на яких «проби ніде ставити»; бо навіть супергерої «у них», до слова, часто недалекі за мораллю від злочинців…)
Читаючи лекції по економіці у вузі, де навчається Дмитро, зловісний бізнесмен пропонує без жартів один мільйон тому, хто… не буде допомагати іншому. Ніби в жарт Дмитро каже: «Ну, що ж, дайте мені мільйон, а не допомагати я буду вже якось іншим разом». Звичайно, мільйон він потім повертає, але отруйним паросткам цієї філософії не може протистояти одинак (до того ж без допомоги Божої, бо фільм, зазначимо, таки секулярний, там жодного разу не згадується Боже ім’я, нема якогось релігійного навантаження, і тому, звичайно, є певна недомовка: як людині протистояти, як діяти одній? – адже світ зла став таким без Божих законів, бо їх ігнорують люди). Звичайно, «вовча» егофілософія змією заповзає в юну душу. Бо так багато привабливого навколо! Хочеться подарувати щось дороге коханій дівчині, і хочеться їздити не на оцій розвалюсі-«Волзі» (про яку він ще не знає, що вона «крилата»), і прагнеться мати гроші не з любові до них (бо не так його виховували!), а хоча б для того, щоб жити, як усі. У молодому віці це особливо зрозуміло – коли видимий світ видається таким принадливим, і мало думається про якісь духовні висоти, таки часом ближче синиця у жмені, аніж журавель у небі. І от, коли до Дмитра звертаються з проханням допомогти людині, якій погано, він відповідає словами авторитетного «вчителя» – Купцова: «Дзвінок до швидкої – безкоштовний». А виявляється, що це вмирав поранений ножем бандита його батько… Тато, який навчав сина добру, правді, працьовитості, навчав допомагати іншим людям. Скільки Дмитро сперечався з ним до цього, казав, що світ, мовляв, не можна змінити. «А ти пробував?», – резонно парирував батько. Так, у цьому світі можна поміняти себе. І жити не за його злими законами, а за Господніми повеліннями. І хоча ідеї фільму, повторимо, світські, але нема нічого того світського, що не охоплено Христовим ученням. «Дерзайте, яко Аз победих мір» (Євангеліє від Іоанна 16, 33). Отже, роблячи добро, така людина уподібнюється Христу, навіть не називаючи Його імені, стає Його послідовником і тому – перемагає злий світ.
Загибель рідної людини робить переворот у душі Дмитра. Так складаються обставини, що він зустрічається з уже постарілими конструкторами свого «допотопного» літаючого авто, і стає на ньому героєм – захисником усіх покривджених, Чорною Блискавкою в небі над Москвою. Він рятує людей із пожеж, зриває злочинні наміри, допомагає в природних катаклізмах, про нього шириться слава… Але легендарна «Чорна Блискавка» (так називають і машину, й невловимого героя) ховається від людської слави, від телекамер та мікрофонів.
І от у цій атмосфері полювання за героєм, коли ненаситному Купцову потрібне надпотужне джерело енергії, і він не зупиниться ні перед чим, – ми бачимо непримиренний конфлікт цінностей: битву наших східних православних цінностей із темрявою Заходу, із західним споживацтвом. Наприкінці фільму цей поєдинок матеріалізується у двох концептах. З одного боку – старомодна крилата «Волга» Дмитра, а з іншого – модернізований, оснащений стріляючою технікою летючий «Мерседес» Купцова. Але зло, якщо не остаточно покаране, то принаймні вигнано далеко… аж на орбіту. Не впоравшись із керуванням, Купцов разом зі своїм броньованим, ощетиненим «стволами» «Мерседесом» вилітає, як колись писали у зведеннях про польоти супутників, до «щільних шарів атмосфери». І чи він там згорає, чи він там кружлятиме довіку як штучний супутник Землі, але… зло вже відсторонене. Відігнане, знешкоджене. Між злом і людьми встановлено дистанцію, Москву порятовано. Не тільки від геологічного зсуву, але й від агресивного напору духів алчності, від метафізичного зла, яке руйнувало передусім фундамент духовний, геологію духу, наші моральні устої.
Фільм зачіпає багато інших проблем. Ніби з іронією, але водночас і серйозно розкрита проблема повального вітчизняного алкоголізму. Хоча, може, дещо прямолінійно перевиховані алкоголіки переходять до здорового способу життя, але цей заклик авторів цілком зрозумілий. Люди показані живими людьми, більшість – з іще не втраченою остаточно совістю. Мотив самопожертви, захисту покривджених, знедолених звучить доволі переконливо. Хоча, звісно, фільм можна назвати зробленим і за голівудськими мірками, але це тільки форма ефектного «екшену»; а зміст у нього – високий, позитивний, не побоїмося цього слова сказати, педагогічний, хоча без нав’язливого дидактизму. На нього можна й з дітьми сходити, що сьогодні, власне, рідкість (як це не дико усвідомлювати). Він – у захоплюючій і цікавій для молоді, школярів оболонці несе ідею: все одно людина не може жити егоїзмом, це зло, яке з’їдає саму людину, і винятків тут не бува. Нажива розтліває, ставши ціллю, і тільки добротворення так чи інакше оживляє душу людини і, між іншим, слугує підґрунтям для справжніх, високих почуттів. Філософія «не допомагай іншому» може бути легко привабливою тільки на перший погляд, але коли горе торкається тебе, ти прозріваєш і розумієш: якщо не допоможеш ти – не допоможуть і тобі. Такий закон. І без взаємодопомоги люди приречені просто бути злими розрізненими механізмами руйнування, які перебувають у стані війни всіх зі всіма, і ніякі земні матеріальні блага, які виявляються все одно примарами, не зможуть наситити людські душі, які так чи інакше прагнуть неба, плачуть за істинною радістю й добром. Яку писав святитель Миколай Сербський: «Тугу за Богом у душі можна тільки втамувати небом або заглушити землею». Більшість вдається до другого, але це призводить до вічної загибелі душі. І тільки порив до неба, навіть до найнижчих його ярусів, перероджує людину, робить її корисною для інших, а відповідно – підіймає її саму на високий і почесний щабель.
Фільм «Кандагар» більш реалістичний і суворіший, він не нагадує новорічної казки. Тут нема феєричних польотів над кремлівськими зорями у нічному небі зимової Москви. Тут є один політ – фатальний і небезпечний рейс. Хоча він прямо не пов’язаний із війною, але перетворюється на війну за власну людську гідність, за своє життя, за збереження людини в собі. Дія відбувається у 1995 році. Екіпаж із 5-ти льотчиків (серед них є і наш земляк-українець, якого психологічно переконливо і зворушливо зіграв Богдан Бенюк) погоджується на ризиковане завдання. Вони везуть до Афганістану, де йде громадянська війна, небезпечний вантаж – боєприпаси. Вони свідомі, що цей крок не назвеш законним (щоб не сказати, що він є злочинним, адже за документами значиться, що вантажний літак везе амуніцію, а насправді – військовий вантаж). Якщо обман розкриється, навряд чи це зійде екіпажу з рук. Але чи можемо ми засуджувати цих людей? Ми всі пам’ятаємо катастрофу і хаос 90-х років, коли рухнула велика держава, коли, здавалося б, всі сили зла ополчилися на землі святої Русі, коли злидні сукупно з іншими бідами упали на мільйони людей з їх родинами, дітьми, близькими… Адже люди, які звикли до певної стабільності, до хоч мінімального захисту з боку держави, опинилися в становищі немовлят на морозі. Багато «пострадянців» поставали, по суті, жебраками – як у великій Росії, так і в заможній Україні… Жебраками в небаченому раніше світом сенсі: вони могли мати «з попереднього життя» квартири, меблі, одяг, але фактично були викинуті на маргінеси існування! Злидарювали, билися в лещатах нужди… І тому автори фільму (режисер Андрій Кавун та сценарист Олег Кавун) переконливо пояснюють нехитрими прийомами, чому кожен льотчик вирішив піти на цей крок. Адже легко теоретизувати про моральний обов’язок, а як дивитися в очі голодним сім’ям? Як одружувати дітей, ростити онуків, як влаштовувати хоч трохи терпиме життя при страшній байдужості власної напіврозваленої, збожеволілої країни?
Російський вантажний літак насильно садять на аеродромі в Кандагарі, другому після Кабулу великому місті Афганістану. Він під контролем талібів. Як ми знаємо, це радикальне мусульманське «партійне» крило не дуже виявляло гуманізм до супротивників і до тих, хто порушував закони шаріату. Моторошну позицію фундаменталістів-талібів озвучує невідомий мулла, який зловісно віщає командирові екіпажу: «Ви з американцями думаєте, що сильні тим, що маєте атомну бомбу. У нас теж скоро буде атомна бомба, і тоді світ зміниться. Тому що убогі й голодні завжди перемагали ситих і багатих, якщо воювали з вірою. Ви відреклися навіть від заповідей свого Іісуса, ви називаєте себе християнами, а примушуєте жінок торгувати тілом, одружуєте гомосексуалістів, проводите концерти у храмах. А в нас є віра, ми вмремо за Аллаха, і ми переможемо вас, і весь світ буде належати нам».
Страшне людиноненависництво довелося звідати героям під час полону, що тривав 378 днів. Нелюдські умови, ненависть місцевого населення, настирні пропозиції прийняти іслам, тривога, туга за домом – все це, мов отруйна іржа, роз’їдало душі полонених. А тут з’являються байдужі працівники посольств, підстрибують цинічні журналісти, для яких головне – «смажений факт», а не людські трагедії, запитують, чи сумують вони по Росії. «А ми самі і є Росія», – спокійно, без патетики говорить бувалий командир екіпажу. І говорить він це без якоїсь бравади, без надмірної патетичності, бо це справді так. Руський характер виявляється у тій силі духу, яка черпає енергію навіть не в зовнішніх обставинах, а тільки у внутрішніх покладах, які акумулювалися століттями, які збиралися поколіннями. Звичайно, тут з’являється лінія віри, тема конфлікту релігій. Деякі з льотчиків взагалі не хрещені. З іншого боку, герой Бенюка до останнього не дає зірвати з себе хрестик, але таліби все-таки зробили це, причому поранивши його, від чого льотчик впадає в гарячку інфекційного зараження й ледве не позбавляється життя. Наймолодший із членів екіпажу, сирота Вітьок, взагалі мало не надломився й ледь не прийняв іслам. Чому? Та не тому, що так глибоко розбирався в релігійних тонкощах і шукав віру для серця! Ні. Просто після морального тиску в полоні хотів отримати для себе певне полегшення, збудувати хоч хисткий місток до втечі – в Пакистан, наприклад, а там би, можливо, й на Батьківщину… Але яким духовним калікою повернувся б він сюди у випадку, якби, хоч і нехрещений, але всупереч віковим традиціям свого народу прийняв чужовір’я? Психологічно переконливо, відчутно показали кіномитці, як тяжко людям бути в замкнутому просторі, у чужому недружелюбному середовищі. Майже фізично відчувається, як кожен день, позначений іржавим цвяхом на глиняній стіні тюрми, лягає болючим карбом на серця п’ятьох. Їм пропонують навчати льотчиків-талібів, буди інструкторами. І що ж? Доводиться погодитися. Це хоча б якийсь шанс на виживання, на втечу…
І ця втеча вдається. Після більше ніж року поневірянь, морального протистояння, туги за рідними та за Вітчизною нарешті: драматичний епізод злету, за яким – точка неповернення до страшного чужинського «вчора». Злітна смуга закінчується мінним полем. Якщо не встигнуть набрати висоту, все, – смерть. Але трапляється майже чудо! І всупереч всім законам аеродинаміки літак на меншій, ніж треба, швидкості набирає висоту і піднімається в небо. Афганістан лишається позаду. У ньому йде колотнеча, бійня. Після виходу радянських військ з Афганістану він перетворився на страшний відстійник наркобізнесу, міжусобиць, кровопролиття і середньовічних жорсткостей та цивілізаційного мороку. Другий прихід туди руських героїв (таки героїв!) відбувся вже в якості цивільних полонених. І вони своєю гідністю все-таки не дали приводу ворогам для зневаги, тим більше, що один із них кілька років тому покидав цю землю після виконання, як тоді казали, інтернаціонального обов’язку…
Найцікавіше, що ця історія має реальних прототипів. Щоправда, їх було не п’ятеро, а семеро. Стрічка закінчується документальними кадрами про те, як реальні герої цієї кандагарської епопеї повертаються до Росії.
Як їм було перед лицем ненависті і смерті? Як не зрадити друзів, віру, Батьківщину? Як не зламатися, лишитися людиною? Як змиритися й усвідомити, що ти таки в чомусь справедливо спокутуєш вину?.. Ці та інші питання непрямо ставлять автори фільму. Натуральні зйомки в Марокко дають уявлення про ті пустельні ландшафти, які забрали в полон наших героїв. Чужа мова, чужа молитва, чужі пейзажі, навіть чуже небо, але при цьому з ними була Батьківщина не як політичне утворення, а як те, що носять у серцях. Те, що пов’язано із найсвітлішим і найсвятішим.
Отже, ці два фільми можуть багато оповісти молодим людям і навчити їх того, чого, в принципі, іще за чверть століття до теперішнього часу навчали кращі зразки нашого вітчизняного кінематографу. Отже, російське кіно виглядає як прогресивне. Воно оговтується після «перестроєчного» паралічу, після «порнухи» і «чорнухи». Воно дає зразки як «світського», виховного, скажемо так, морального кіно в хорошому розумінні, – так і розробляє ще кардинально нову й перспективну для кінематографічного мистецтва світу православну тему. Нарешті воно може говорити на повен голос!
Безперечно, на цій дорозі є й певні невдачі. Доводилося писати про фільм «Цар», який навряд чи можна назвати православним. Так само і фільм «Чудо» (про так зване «Зоїне стояння» у Самарі в часи безбожних хрущовських гонінь) навряд чи теж є православним, тому що…якраз самого чуда, яке в Самарі стало Господньою відповіддю на наступ войовничого атеїзму, тут і нема! Є така собі страшилка про дівчину, яка закам’яніла після блюзнірського танцю з іконою, є страшненько загримована акторка, обплутана павутиною – це, мабуть, мало символізувати її багатоденне стояння, є відправка її наприкінці до психіатричної лікарні, і – немає перемоги віри, немає світла, є тільки темрява. Нічого світлого не показали творці фільму. І навпаки, як разючий контраст – фільм «Піп», про який теж ми окремо говорили при огляді творів кінофестивалю «Покров»-2009, фільм, у якому для віруючих і невіруючих подано високохудожній та високоморальний ряд – образ пастиря, образ доби, образ Вітчизни.
Підсумовуючи сказане, можемо незаперечно сказати: Україні потрібне кіно нашої православної сусідки Росії. Годі слухати галас націоналістичних крикунів про те, що це кіно несе якийсь «шовінізм», «великодержавництво». Добро людське та Боже несуть ці фільми! Вже інша, слава Богу, доба, інший «час тепер на Украйні» – з ознаками оздоровлення… І самі крикуни-хулителі визнають, що багато «наших» псевдомистецьких поробок на ходові в останні п’ять років, гіпертрофовані в часи ющенківського панування теми (голодомор, УПА і т.д.) зроблені абсолютно антихудожньо й безживно, не викликають найменшого відгуку в душах людей, зокрема молодих. Чому? Та тому що зроблені вони просто як реалізація ідеологічного замовлення. Нема душі в цих агітках. Як колись безживно писали (знімали) про Леніна й партію, тепер плюскло пишуть і знімають про голодомор і УПА. Та й на те грошви бракує! Доборолась Україна до самого краю. При «гнобителях» більше (набагато!) знімалося українського. кіно й видавалося українських. книжок, ніж при такій дивній незалежності, яка… існує незалежно від уярмленого, знекультуреного, прибитого злиднями українського народу.
(…А душу людську показати – для цього треба над власною душею працювати, для цього треба нести в собі краплю Божого дару. Такі дари Духу Святого можливі тільки в Церкві Христовій – канонічній, апостольській. Хто із творців новоявлених українських ідеологічних агіток перебуває в лоні канонічної Церкви? Ото ж бо. Такі ж мають і плоди – тлін, безживність, фальш і морок).
Тому ми повинні не страждати національнім ізоляціонізмом, якимсь надуманим «пуризмом українства» хоч би при відборі передових (зрозуміло, що ми маємо на увазі) книг чи стрічок, а вбирати усе те краще, що нам приходить із-за північного кордону. Із Заходу ми такого не діждемося. Це справді ті твори, фільми, які цінні незалежно від «своєї національності». Такою універсальною для світу завжди була велика російська культура. Вона відроджується, і сором нам буде, якщо ми далі смішитимемо світ, називаючи її зарубіжною, абсурдно тікаючи від неї.
Такі твори навчають вартостям загальнолюдським: жити зі змістом, любити Батьківщину, любити ближнього, цінувати чисті стосунки, творити добро. І мабуть, в ідеї людинолюбства, в утвердженні тем високих і світлих, в показі незвичайного й піднесеного в нібито найзвичайнісіньких людях (а це не вигадки, таких прикладів багато було, є і буде на нашій святій землі!..) й полягає головний ефект російського кіно – а зовсім не в техніці та віртуальних трюках. Воно сприймається значно глибше душею, ніж самими зором і слухом. Російське кіно позитивних ідей стає флагманом для всього новочасного світового кіномистецтва.

ЗАРУБЕЖНОЕ ОБОЗРЕНИЕ

Крах «Посольства Божьего»: Александр Корчинский. Сектант на подписке о невыезде