С.Баршай. Великопісні рекомендації від світських журналістів

01.04.2003 archive, Вестник №19, Обзор прессы

ВЕЛИКОПІСНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ВІД СВІТСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ

Сергій БАРШАЙ

Великий піст і все, що з ним пов’язано, — ось головна тема публікацій українських ЗМІ, присвячених релігійній проблематиці. Автори вказаних матеріалів намагались розкрити найширше коло аспектів людської поведінки, обумовлених цим періодом. Рівень суворості посту, його тривалість, великопісне меню, норми поведінки людини — все це було у колі уваги журналістів. Можна зазначити, що з року в рік зростає якість подібних матеріалів, а світські журналісти не виглядають невігласами, як це нерідко траплялося раніше.
Найбільше негативу на адресу Церкви серед вітчизняних ЗМІ у березні виходило від “Дня”. Використовуючи для цього усі можливі засоби (у тому числі неперевірену інформацію та сумнівної авторитетності прогнози), газета уперто намагалася створити негативний імідж Української Православної Церкви як якоїсь дестабілізуючої структури в державі.
Серед подій, що відбулися протягом березня в житті православних України, світські ЗМІ зацікавили у першу чергу віднайдені митницею контрабандні ікони у вагоні, освячення каплички у Києві, побудова нового храму під Києвом та інші.

ЦЕРКОВНІ РАДОЩІ І ТУРБОТИ

(Православне життя очима світських ЗМІ: 3-9 березня)
Масляна неділя. –– Московські «легенди». –– Ватикан і Росія. –– Антиклерикальна освіта у Франції. –– “Самоуправство” в монастирі. –– Кримський святитель. –– Печерний монастир на Полтавщині. –– Древні Княжичі.
Перший весняний тиждень у цьому році припав на масляну, або сиропусну неділю, тобто останню перед Великим постом. Українські ЗМІ не наділили цій темі значної уваги. Так, скажімо, у газеті «Київська правда» за 4.03.2003 р. у матеріалі під назвою «Масляна, масляна…» про це свято розповідається тільки з позицій етнокультурного характеру і зовсім не розкривається його християнський смисл.
По-іншому підійшла до цієї теми газета «Сегодня». Наряду з описом язичницького трактування Масляної автор О. Лукіна у своїй статті «Печь блины церковь разрешила, а связывать их с праздником –– нет» за 4.03.2003 р. православне розуміння масляної неділі попросила озвучити відомого у Києві священика, клірика Іллінської церкви м. Києва о. Романа Косовського: «Блины печь церковь, конечно, не запрещает, но относиться к ним, как к чему-то важному, не стоит. Кушать в эту подготовительную к посту неделю можно все, кроме мяса. В Прощенное воскресенье –– событие уже церковное –– нужно попросить друг у друга прощения, покаяться, освобождаясь от грехов перед Великим постом».

Неординарний «Огляд українських та зарубіжних ЗМІ» у газеті «День» за 7.03.2003 р. запропонувала нам на минулому тижні відомий «релігієзнавець» газети К. Гудзик. З усіх матеріалів даної підбірки тільки один можна віднести до позитивних відносно православної Церкви –– це матеріал про ікону в пам’ять Т.Шевченка з Вознесенського собору м. Конотопа (з посиланням на нашу прес-службу). Аналізуючи ж решту матеріалів, неосвічений читач зможе зробити тільки один висновок: «православні –– погані, католики –– гарні».
Свій огляд авторка розпочинає з пережовування теми здоров’я Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ. І хоча, як зазначає і сама К. Гудзик, розглядати подібні теми «не дуже по-християнському», але, видно, вона все ж таки не змогла втриматися, щоб ще раз не посмакувати подібний «інформаційний привід». Пані Гудзик пішла далі, і переповіла навіть «легенду» про те, що «перед самою хворобою Патріарх Алексій ніби мав видіння». Незрозуміло тільки, навіщо газеті «День» було публікувати цю «легенду» (як її охрестила сама авторка), і неодноразово. Якщо це легенда, вигадка, то вона ж не має важливого значення, тим більше, що вона стосується такої делікатної сфери, як «видіння», тобто сугубо особисті відчуття людини. Очевидно, «День» починає хилитись у бік сенсаційності і «жовтизни».
Якщо розглядати попередню тему, за словами авторки, було «не дуже по-християнському», то наступні її «аналізи» виходять за рамки просто елементарного етикету. «Тепер про більш матеріальне, –– по-діловому «розвиває тему» К. Гудзик, –– про можливих кандидатів на Московську кафедру» (?! – С.Б.). Своєю безтактністю журналістка просто вражає, вона так сміливо береться аналізувати «можливих кандидатів» на Московський патріарший престол, неначе це справа уже сьогоднішнього дня або, принаймні, недалекого майбутнього. Охарактеризувавши «кандидатів», Гудзик зазначає, що «пророцтва –– невдячна річ». Ваші пророцтва, пані Гудзик, є не тільки невдячною річчю, але й елементарною безтактовністю та блюзнірством!
«Деякі представники католицької церкви переступили межі духовної сфери та почали займатися діяльністю, несумісною зі статусом духовної особи –– комерцією», –– цитує «День» з посиланням на західне Інтернет-агентство Zenit представника РФ у Ватикані Віталія Литвина. Він пообіцяв надати докази висуненого обвинувачення і підкреслив, що Святий престол не повинен мати якихось ілюзій щодо повернення до Росії позбавлених віз духовних осіб, які порушили її закони. «Однак, –– сказав посол, –– Кремль не проти заміни цих духовних осіб іншими». Клара Гудзик зазначає, що «італійська католицька газета «Avvenire» вже встигла назвати пред’явлені обвинувачення «неймовірними і навіть образливими». Цікаво, а що іще могла сказати з цього приводу італійська, та ще й католицька, газета? Пригадую, як після візиту до України Римського папи на сайті католицького радіо «Воскресіння» з’явилося повідомлення про те, що «Італійські газети погоджуються між собою, зазначаючи, що подорож на Україну (Івана Павла ІІ. – С.Б.) принесла принаймні одну річ –– раз і назавжди зруйновано злісну брехню, начебто у Львові і його околицях католики переслідують православних». Логіку «італійських газет» у даному випадку просто неможливо ухопити: як, яким саме чином ця подорож змогла «зруйнувати злісну брехню»? Православних на Галичині як гнали, так і продовжують гнати, навіть більше –– до візиту папи хотіли навіть зламати невеличку православну церкву св. Володимира у Львові (на Сихові). А вони –– «зруйновано брехню»… Так що у даному випадку і пані Гудзик не варто було б наводити коментар заангажованої італійської «Avvenire».
Неправильно, очевидно, православні хочуть будувати і систему релігійної освіти для дітей. К. Гудзик розповідає, з посиланням на агентство «Благовест-инфо», про візит у Росію французького соціолога професора Франсуа Дюбе, який виступив з доповіддю «Школа та релігія: непорозуміння?». Він розповів про систему світської освіти у Франції, яка з часів Французької революції має антиклерикальний характер; за його словами, «антиклерикальний» не означає «антирелігійний», а поняття світськості не рівнозначне атеїзму. Французька світська школа керується принципом релігійної нейтральності і робить акцент на загальнолюдських моральних цінностях. «Цікаво, що у створенні школи такого типу свого часу взяли участь багато католиків», –– вставляє «свої п’ять копійок» журналістка. «У дискусії з московськими православними професор Дюбе, зокрема, сказав: «У вас є повне право бути православними, але є й обов’язок –– нікому не нав’язувати вашу релігію». За словами гостя, неможливо уявити, щоб у школах Франції вивчали історію тільки католицтва або щоб заняття у світській школі вели священнослужителі», –– такими словами завершується це повідомлення. Звичайно, у Франції досвід викладання релігії у школі набагато більший, аніж у нас, на пострадянському просторі. І, можливо, нам є чому повчитися у них, а щось і перейняти для себе з їхньої системи освіти. Проте, аналізуючи сьогоднішній духовний стан населення Франції (порожні храми і вимираюча титульна нація), виникає запитання: а чи така вже й ефективна система світської освіти у Франції, що «керується принципом релігійної нейтральності і робить акцент на загальнолюдських моральних цінностях»? Може б, не варто було так французам вихвалятися своєю шкільною освітою і тим, що у них неможливо уявити, щоб «заняття у світській школі вели священнослужителі»?

Під заголовком «Самоуправство» у рубриці «Новини плюс» вміщено повідомлення у газеті «Україна молода» від 7.03.2003 р. про те, що «ченці Введенського монастиря Української православної церкви Московського патріархату силоміць захопили приміщення по вул. Московській, 40-а у місті Києві, де розташовано Інститут демократії імені Пилипа Орлика та фундацію Україна-США-програма «Партнерство громад». Газета умовчує тільки про те, що це приміщення не тільки історично належить монастирю, а навіть і передано йому рішенням Кабміну від 19 листопада минулого року (докладніше про конфлікт – у рубриці «Порушення прав віруючих» на нашому сайті). Прикро, що про це не було сказано, адже для об’єктивної картини ця інформація була б не зайвою.

«Святой хирург. Неизвестные страницы из жизни лауреата Сталинской премии» –– під такою назвою вийшла стаття Бориса Колимагіна у газеті НГ-Религии від 5.3.2003 р., в якій іде розповідь про нашого земляка, видатного архіпастиря і науковця святителя Луки Кримського (Войно-Ясенецького): «…Популярность святителя в научных и церковных кругах была столь велика, что в 1946 г. власти решили добиваться от церковного руководства его перевода из Тамбова куда-нибудь подальше. Подходящим местом оказался Крым, превращенный войной в руины. Крымские города лежали в развалинах, от многих храмов не осталось и следа, жители нищенствовали. Вопреки ожиданиям архиепископ не только не пал духом, а взялся за работу.
О святителе Луке написано немало книг. Однако многие архивные материалы, проливающие свет на духовную жизнь послевоенного Крыма, до сих пор не изучены. К ним, в частности, относятся документы уполномоченных Совета по делам РПЦ и Совета по делам религиозных культов, хранящиеся в Государственном архиве Российской Федерации.
«Церковные дела мучительны. Наш уполномоченный, злой враг Христовой Церкви, все больше и больше присваивает себе мои архиерейские права и вмешивается во внутрицерковные дела. Он вконец измучил меня», –– напишет архиепископ Лука за год до смерти.
Многое в поведении архипастыря воспринималось в то время как неслыханная дерзость. Один из самых ярких примеров –– чтение лекций в медицинских вузах в рясе и с панагией. Ему неоднократно предлагали выступать в светском костюме, но святитель не соглашался. Тогда его попросту перестали приглашать…
Святителя любили и уважали не только представители различных вероисповеданий, но даже убежденные атеисты. 11 июня 1961 г. архиепископ скончался. Стихийная демонстрация, в которую переросли его похороны, стала грандиозным провалом агитационной деятельности советских чиновников», –– цими словами закінчується матеріал.

Про унікальну святиню –– печерний монастир поблизу Диканьки на Полтавщині розповідає Д. Гомон у газеті «Сегодня» за 4.03.2003 р. (стаття «В подземный монаший скит сможет попасть любой»): «О пещерах, находящихся в лесу в 1,5 км от околицы Диканьки, ходят разные легенды и слухи. Одни считают, что их создали лесные разбойники. Другие утверждают, что это всего лишь волчьи или лисьи логова. Лишь недавно окончательно подтвердилась версия о том, что подземные жилища –- давно заброшенные монашеские кельи. «В архивах Санкт-Петербурга мы изучили переписку Василия Кочубея, –– сообщил Василий Петрович (директор краєзнавчого музею у Диканьці. – С.Б.).–– В одном из писем 1602 года он говорит, что монахов следует переселить из подземного скита в наземный монастырь, что, видимо, вскоре и было исполнено. Судя по письму, речь шла о наших местах». Окончательно подтвердила догадки сотрудников музея фотография, сделанная студенткой Натальей Педик, которая смогла проникнуть в одну из пещер с фотокамерой. На одном из снимков явственно виден изображенный на стене крест».

«Як живеш, село? По-княжому» –– під такою назвою опублікований матеріал О. Онопрiєнка у газеті «Київська правда» за 4.03.2003 р., де розповідається про давнє село Княжичі, що під Києвом. Розповідаючи про село, голова місцевої сільради Ольга Касьян з гордістю розповіла про будівництво нового храму в селі: «Княжичi, –– повинна сказати, –– споконвіку село віруюче. Не раз протягом віків духовні банкрути знищували наші церкви, плюндрували нашу землю. Та всеперемагаюча сила княжичан, їх наполегливість, їхня праця втілились у будівництві нового храму.
Церкву будували всім селом на зiбранi кошти. Сільська рада підтримала ініціативу людей i сама взяла участь у будiвництвi. Організатором цієї святої справи була наша жителька Галина Костянтинiвна Петренко. Треба віддати належне i архімандриту о. Софронiю, який доклав багато зусиль, i сьогоднi керує добудовою храму. Цi старання, як виявилось, не були марними. На свята у нашiй церквi дуже людно. Зворушливо, що сюди приїздять люди не лише з навколишнiх сiл, а й iз Києва i Броварiв».

ВЕЛИКИЙ ПІСТ: СІМ ТИЖНІВ БЕЗ ОДНОГО ДНЯ

(Православне життя очима світських ЗМІ: 10-16 березня)
Великопісне меню в семінарії. –– Тривалість Великого посту. –– Православні «сумні справи» від «Дня». –– Уніати в Севастополі. –– Ікони серед вугілля. –– «Самый издаваемый богослов» Кураєв.

Початок Великого посту –– на минулому тижні ця тема була домінуючою у вітчизняних ЗМІ серед матеріалів, присвячених релігійній проблематиці. Автори даних статей докладно роз’яснювали: що в які дні можна вживати і кому можливі якісь послаблення. «Верующие… должны отказаться от мясных, молочных, рыбных блюд и яиц. Причем в первую и последнюю недели ограничения в еде самые строгие: нельзя есть горячие блюда, супы и борщи. Соблюдение поста дается нелегко. Здесь нужна сила воли. Однако ученые утверждают, что результат того стоит: вегетарианская диета оздоровит организм и наполнит его творческой энергией», –– пояснює журналіст Ігор Осипчук у газеті «Факты» за 13.03.2003 року (стаття «Церковный устав не предусматривает кулинарных рецептов для питания в Великий пост –– все зависит от умения и изобретательности повара»).
Як пише журналіст, «чтобы увидеть типичный набор блюд Великого поста», він поїхав у Лавру на трапезу до семінаристів. «Трапеза началась с общей молитвы. Во время приема пищи один из семинаристов читал «Житие святых». Молодые крепкие парни в рясах с аппетитом уминали весьма аскетичный обед: печеный картофель, квашеную капусту, винегрет и компот. Елей (подсолнечное масло) в блюда не добавляется. Но на столах он стоял –– ввиду юношеской потребности семинаристов в калорийной пище им делают небольшое послабление. А вот воспользоваться ли им, каждый решает сам». Про практичну користь від постування журналісту розповів ієромонах Аристарх (Лєбєдєв), викладач КДС: «Длительный отказ от скоромной пищи дается поначалу очень непросто, но усилия воздаются сторицей: сознание становится более ясным, ум –– быстрым, а душевное состояние –– уравновешенным. Человек начинает смотреть на мир другими глазами».
Наступним співрозмовником журналіста був заввідділом Інституту фізіології НАНУ професор Вадим Березовський, який розповів про вплив на організм людини утримання від їжі тваринного походження: «Растительная пища очищает организм от зашлакованности. Скажем, многие африканские народы, которые едят преимущественно овощи и фрукты, почти не страдают заболеваниями пищеварительного тракта. Ведь в растениях содержится значительная часть неперевариваемых волокон (клетчатки), которые действуют словно трал, очищающий кишечник. Кстати, куры заглатывают камешки, а собаки глотают кусочки древесины как раз с этой целью… Священники справедливо отмечают, что вегетарианская диета улучшает умственные способности. С точки зрения физиологии это объясняется умеренным содержанием питательных веществ в крови при низкокалорийной диете. А если их в избытке, то умственная активность падает».
Більше на духовному значенні Великого посту акцентує свою увагу газета «Хрещатик» за 12.03.2003 року: «…церква постійно підкреслює, що піст має бути не лише тілесним, а й духовним, оскільки без молитов і причащання може перетворитися на звичайну дієту. А головними у ці дні є аналіз свого життя і богомислення. Тож парафіянам пояснюють, що, утримуючись від їжі, людина має задуматися над стражданнями Христа, очистити душу від заздрощів, ревнощів, нелюбові…» (стаття К. Салєй «Не споживай ближнього свого…»).
Правда, на жаль, авторка, описуючи різні аспекти посту, дає незрозуміло звідки взяті «поради»: «Неналежне, за церковним статутом, додержання режиму харчування можна компенсувати іншим –– утриманням від перегляду телевізійних програм, читання світських книжок, від усіляких розваг». Хочу підказати журналістці, що «утриманням від перегляду телевізійних програм, читання світських книжок і усіляких розваги» під час Великого посту неприпустимі за будь-яких обставин, адже поняття «духовний піст», окрім молитви і причащання, якраз і розуміє саме це.
Цікава деталь: у трьох публікаціях, що були опубліковані у центральних українських ЗМІ на тему Великого посту, названо помилкове число днів Великого посту. Так, у вищезгаданій статті в «Хрещатику» на піст «відводиться» 47 днів. А от газети «Факты» і «Вечерние вести» (стаття «Начался праздник духа» за 10.03.2003 року) «дають» на піст 49 днів. Істина ж знаходиться посередині: Великий піст разом із Страсною неділею триває 48 днів –– тобто сім тижнів без одного дня.
Свої рекомендації на другий тиждень Великого посту пропонує «Комсомольская правда в Украине» у статті Л. Коваленко «Великий пост: неделя за неделей» (14.03.2003 року): «Одним из главных блюд на постном столе являются коливо и каши –– желательно на воде, а не масле. Чтобы они вам не приелись, попробуйте сделать из них биточки, зразы, запеканки. Гречневой кашей с луком можно вместо мяса нафаршировать голубцы… особенно налегайте на квашеную капусту, морковку, свеклу и зелень –– в них много витаминов, которые в период голодания лишними не будут. Хорошо насыщают желудок орехи, грибы и сушеные фрукты».

На жаль, не втрималась навіть на першому тижні Великого посту від того, щоб не жбурнути каменем у Православну церкву, газета «День». У номері за 14.03.2003 року в статті «Наші сумні церковні справи» її беззмінний «релігійний аналітик» К. Гудзик спробувала описати невтішний стан вітчизняного Православ’я, зазначаючи, що «ситуація з трьома церквами якщо й змінюється, то не на краще».
Найгірше, за авторкою, себе поводить, звичайно ж, Українська Православна Церква. Вона сьогодні, бачте, «нарощує, як у лихоманці, кількість парафій і храмів; її єпископи-українці (а їх немало) покірно мовчать і стараються вислужитися у Російській церкві; під російською, а іноді –– відверто антиукраїнською –– церковною літературою прогинаються полиці в храмах, монастирях, крамницях, кіосках. Церква практикує силові самозахоплення своєї колишньої власності, незважаючи ні на цінність об’єктів, ні на громадську думку (як в чужій завойованій країні)». Після такої характеристики виникає враження, що мова йде, принаймні, про якесь терористичне антидержавне угруповання, а не про провідну, історичну, домінуючу релігійну конфесію держави. Журналістку чомусь дратує динаміка розвитку Православної церкви в державі («нарощує, як у лихоманці»)… Особисто мене (як і мільйонів наших співгромадян) високі темпи росту кількості православних общин тільки радують, тому що це (хоч і непрямо) свідчить про навернення населення до вічних цінностей. Хоча розумію, що багатьох це дратує: наприклад, атеїстів, сатаністів та, як виявляється, деяких журналістів.
«…її єпископи-українці (а їх немало) покірно мовчать і стараються вислужитися у Російській церкві» –– у цій голослівній фразі нічого, окрім мітингової патетики немає. Гудзик не наводить ніякого прикладу «вислужування» єпископів, тому що просто не зможе навести таких. Може, вона вважає вислужуванням те, що архієреї тримаються канонічної Церкви і не йдуть у розколи? А що, розбивати Церкву на шматки –– це ознака «невислужування»? Чи, може, є якесь добро для України і її народу від вчинку товариша Денисенка, який порушив обіцянку і вкинув багатомільйонну паству в полум’я розколу заради власного комфорту? А щодо літератури, яка продається у церковних крамницях, то вона не російська, і тим більше не антиукраїнська, а у першу чергу духовна, тобто така, що покликана підводити людину до Бога. І це проблема всієї держави (а не тільки Православної церкви), що видавнича справа набагато краще налагоджена в Росії, аніж у нас, що в свою чергу проявляється на книжковому виборі також і духовної літератури. До речі, наші «незалежні національні» церкви (УАПЦ і УПЦ-КП), попри усю декларовану незалежність і несприйняття «імперської Москви», без усякого сорому продають у своїх храмах і монастирях безліч літератури, яка не тільки видана була у Москві (на відповідній мові), а і з грифом “Благословення Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ”. Література ж, видана за благословенням Митрополита Київського і всієї України Володимира (навіть на російській мові), теж постійно присутня у крамницях вищеназваних церков.
Авторка сама проговорилась, що Церква захоплює свою власність, «незважаючи ні на цінність об’єктів, ні на громадську думку» і, як приклад, наводить «відому історію в ботанічному саду». Безсовісність цього звинувачення очевидна. Якщо це власність Церкви, то вона і має їй належати! А повертає собі Церква майно якраз «зважаючи на цінність об’єктів», які, побувавши в користуванні у багатьох «господарів», часто приходили до катастрофічного стану (це ж відомий факт!). З приводу ж «громадської думки», то, думаю, що її з цього питання не знає в першу чергу сама Гудзик. А «громадська думка» православних, яким по праву належить усе майно, колись конфісковане у Церкви, завжди з цього приводу є позитивною.

«Буде в місті-герої український храм» –– такий претензійний заголовок можна було прочитати у газеті «Голос України» від 12.03.2003 року. І далі починається сама замітка: «Севастопольська міськрада прийняла рішення виділити земельну ділянку для будівництва першого в місті українського храму…» Взагалі-то храми у нас Божі, і за національною ознакою поділяти їх не прийнято. За рідким винятком, тільки коли мова йде про якусь діаспору, що будує для себе у чужій країні храм. Проте справжнім дивом є те, що «українським храмом» називається майбутній храм… УГКЦ. Авторка матеріалу очевидно не знає історії створення унії у XVI ст. та насильницького «навернення» до неї українців. Також авторка, мабуть, не читала Тараса Шевченка або Івана Франка, інакше б вона так голосно не називала українським майбутній храм конфесії, історія створення якої так щедро покрита кров’ю тих же українців.

«Вечерние Вести» за 14.03.2003 року розповідають про вдалу операцію українських митників: у поїзді «Москва –– Київ» було знайдено три ікони XVII-XVIII століть (замітка «Три иконы в тамбуре под углем»): «…пакет с тремя старинными иконами находился в рабочем тамбуре под углем. Все иконы имеют специфический запах, который может указывать на длительное их нахождение в церковном храме. Не исключено, что таможенникам удалось пресечь попытку вывоза ценных икон, похищенных из российского храма. По мнению экспертов, которым сразу были переданы иконы, все три иконы имеют большую художественную, культурную и музейную ценность… Начато расследование».

Нестандартний портрет сучасного богослова і місіонера, частого київського гостя диякона Андрія Кураєва подала газета «Известия –- Украина» у номері за 12.03.2003 року (стаття В. Коновалова «Приключения миссионера»). Автор розповідає про о. Андрія, починаючи ще від його студентських років: «О том, что он верит в Бога, родители узнали случайно. Вернулись домой раньше времени и застали его с иконами, Евангелием. Для них это был шок.
Мама, Вера Трофимовна, и сейчас, когда рассказывает мне о том дне, волнуется: «Наша семья никогда не приближалась к религии. А тут вдруг узнаем, что сын тайно крестился, мечтает о семинарии. И для нас это оказалось не только неожиданно. Опасно. Все сразу рушилось. Это же начало 80-х. Андрюша ведь прекрасно в университете учился, ему уже предлагали остаться там преподавателем, обещали блестящее будущее. Он вообще мог стать самым молодым преподавателем МГУ. И у мужа карьера –– в самом расцвете».
Разговоры были мучительны. Как это бывает у любящих, но неспособных достучаться друг до друга людей…
Когда я шел к нему в первый раз, задумался по дороге: а как выглядит такой человек в быту, каков вообще его быт? Что у него за дверью –– келья? А сам он дома как –– в рясе, в халате, в спортивном костюме?
За дверью оказалась стандартная квартира. Много икон. Разве что иконами и отличается кабинет диакона Кураева от домашнего рабочего места какого-нибудь светского ученого. Компьютер с плоским монитором на столе. Со всех сторон стеллажи книг до потолка. Газеты, журналы. На келью не похоже…
…он самый издаваемый из живущих ныне богословов. Тиражи его книг перевалили за 600 тысяч экземпляров.
Он самый деятельный миссионер в нашем православии сегодня. Объехал с лекциями, диспутами, проповедями более 60 регионов и не по одному разу. На его лекциях в МГУ не протолкнуться…
«Книга, которая, действительно, по-настоящему перепахала меня ––это «Братья Карамазовы». Я ею заболел. Две недели, пока читал, ничего кроме этого в голове не было. И, как ни странно, вывод из этой книги: есть дьявол, и только потом, что есть Христос. Если Христом был отвергнут дух сверхчеловечески умный и злой, значит, Христос более, чем человек. В легенде о Великом Инквизиторе для меня сконцентрировались все философские вопросы, которые мы обсуждали до этого с друзьями, ребятами в университете»…
Из выступления диакона Кураева на рок-концерте в Санкт-Петербурге:
«Но однажды сердце обжигает мысль: зачем я тут? Что такое человек? Что такое моя жизнь? Просто тире между двумя датами на могильном памятнике? А человек? Просто покойник в отпуске? Меня не было целую вечность и потом не будет вечность. И вот из этой тьмы меня отпустили на побывку. В этом ли смысл моей жизни? Это ли «все, что останется после меня»? И тогда понимаешь: моя биография не сводится к истории моего тела, то есть, в конце концов, к истории моей болезни –– от первого зуба до последнего инфаркта.
И тогда понимаешь, что самое главное знакомство, которое может произойти в твоей жизни, –– это не знакомство со знаменитостью, а знакомство со своей душой. Ты, моя душа, и ты, мое тело, –– не одно и то же. И у тебя, моя душа, есть свои поводы к радости и свои поводы к боли».

ПІСНІ СТРАВИ З ЧАСІВ ХРЕЩЕННЯ РУСІ

(Православне життя очима світських ЗМІ: 17-23 березня)
Пісні страви з часів хрещення Русі. — Знову про Іонівський монастир у контексті ботсаду. — Сьогоднішнє фінансування Софії Київської. — Лаврські печери і повінь. – Болгарське православ’я і церковні “нестроения”. — “Купина неопалимая” о .Олександра Глаголєва. –– Капличка на місці трагедії. — Новий “Православный міръ”.

Чим більше ми віддаляємося від початку Великого посту, тим менше публікацій на цю тему зустрічаємо в світській пресі. Проте повністю ця тема не зникає з шпальт світських видань. У газеті “Сегодня” за 20.03.2003 р. (стаття Л. Ковальчук “Великий Пост — он строгий самый”) даються поради на піст як для душі, так і для тіла. Автор матеріалу робить цікавий і “апетитний” екскурс в історію великопісної домашньої кухні на Русі: “Рецепты многих постных блюд сохранились со времен крещения Руси: тогда не было кулинарных книг, и секреты поваренного искусства передавались от матери к дочери, из дома в дом.
Из первых блюд это были щи, уха, рассольники. К горячим щам подавали пироги с начинками из каш — гречневой, овсяной, рисовой “с добавками”. В постные нерыбные дни к такой начинке добавляли измельченные грибы, мак, горох, репу, капусту и разные ягоды. В “рыбные” с кашей для пирогов смешивали измельченную рыбешку. Эти дни обычно были праздничными, поэтому столы постящихся “ломились” от таких деликатесов, как раки, крабы, креветки, омары, устрицы”.

Знову ожила тема конфлікту між Іонівським монастирем і ботсадом. У газеті “Вечірній Київ” за 18.03.2003 р. вміщено цілий ряд матеріалів, які є відгуками на раніше опубліковану статтю Н. Строковської “Бузкову колекцію сховають під рясу?” у “ВК” за 29.01.2003 р. Так, опубліковано два листи до головного редактора “Вечірнього Києва” О. Балабка від намісника монастиря о. Іони та керуючого справами монастиря ієродиякона Климента, в яких вони висловлюють обурення з приводу січневої публікації. Архімандрит Іона, зокрема, пише: “У 1928 р. (!) нараховувалось 214 насельників Свято-Троїцького монастиря. Як свідчать архівні документи, усіх ченців було відселено без надання місця проживання, а згодом більшу їх частину репресовано та знищено у концтаборах. Головний Троїцький собор монастиря було перетворено на сховище хімреактивів. У цьому ж приміщенні Ботанічний сад влаштував відхоже місце, а значна частина унікального живопису, виконаного Їжакевичем, просто згнила разом із дахом. У ті часи ніхто не писав про те, що місце духовного заспокоєння багатьох тисяч віруючих, яким завжди був наш монастир, знаходилося не просто під загрозою, а було безжалісно знищене разом із життям сотень людей, які намагалися стати на його захист… Монастир протягом кількох років пропонував адміністрації Ботанічного саду ділові пропозиції щодо зазначених споруд, проте всі вони відкидались, а ці ж корпуси здавались у оренду іншим організаціям”. От цитата з листа о. Климента: “П. Наталія Строковська пише, що монастир за ніч створив кладовище серед колекції яблунь. А чому б їй було не звернути увагу на те, що Ботанічний сад, переступивши через всі мислимі моральні закони, знищив один з найбільших київських некрополів, на якому було поховано, окрім ченців, ще й видатних громадян міста, на місці нього розбив колекцію яблунь та стежки для гулянь, а з гранітних плит, які вкривали могили, зробив східці до так званої “кактусової гірки”… Запевняю, не потрібно так р’яно турбуватися про долю бузкової колекції. 10 років монастир та ботсад живуть поряд, і нічого з нею ще не трапилось. І стосунки ці дві організації теж вирішували б, як і раніше, якби поважні академіки з переконаним матеріалістичним світоглядом не намагалися перенести свої переконання і в сферу державно-церковних стосунків”.
Також у цьому номері вміщена відповідь головного редактора О. Балабка, де він називає січневу публікацію “цілком толерантною”. О.Балабко пише: “…архімандрит Іона вважає, що наша цілком толерантна публікація (про це я написав у листі до нього) кинула тінь “на діяльність Української Православної Церкви в цілому”. Але ж ця церква згаданими діями сама досить успішно кидає на себе не лише тінь, а й викликає справедливе обурення людей в Україні”. Отакої! Врятувавши визначний пам’ятник архітектури від повного жалюгідного і принизливого стану (думаю, багато хто сьогодні пам’ятає, як виглядав наприкінці 1980-х Троїцький храм Іонівського монастиря), повернувши на місце мощі великого київського святого ХІХ ст. (св. Іони), до наруги над тілом якого безпосереднє відношення мали робітники ботсаду, проводячи широку соціальну діяльність, “ця церква”, виявляється, “згаданими діями сама досить успішно кидає на себе не лише тінь, а й викликає справедливе обурення людей в Україні”, нічого сказати, логіка вповні в атеїстичному дусі. “Опіум для народу” — та і все тут. Далі головний редактор робить “слушне” зауваження: “Тепер про низку президентських указів щодо повернення культових споруд, якими оперують священики. Кому і які споруди, дозвольте запитати, слід повертати? Адже в Україні й досі немає помісної православної церкви, маємо аж три, — Московського і Київського патріархатів, автокефальну, — то хіба на часі були оті укази? Чи сприяють вони порозумінню в суспільстві?” Помиляєтеся, пане редакторе, в Україні сьогодні не три “церкви”, а набагато більше. Адже Ви, принаймні, не назвали “Українську автокефальну православну церкву – соборноправну” на чолі з “митрополитом Київським і всієї Русі-України Мойсеєм” та “Українську реформатську православну церкву”, презентовану “архієпископом Сергієм” Журавльовим. З часом, враховуючи недосконалість українського законодавства в релігійній сфері, їх буде ще більше. То що ж тепер робити православним людям: чекати з моря погоди, тобто часу, коли усі “національні”, “автокефальні”, “соборноправні”, “істинно православні”, “реформатські” та інші “церкви” об’єднаються у якусь “помісну”, щоб їй тоді і передали культові споруди? Так зрозуміло ж кожному, що таке ніколи не відбудеться, тому що створені ці “церкви” суто з амбіційних причин, і про щось домовлятися та йти на компроміси їхні лідери не вміють. А визначити, кому передавати у даному разі споруди Іонівського монастиря не так уже й важко — у ХІХ ст., коли був заснований Іонівський монастир, ні про які “патріархати”, що ведуть свій родовід, у кращому випадку, від ГубЧК 20-х років ХХ ст., у Києві не було і чуток.
А взагалі, не можна не погодитися з думкою пана головного редактора, коли він висловлює впевненість у тому, що наслідки тоталітаризму “ми здолаємо не реваншистськими, по-більшовицьки агресивними методами, а еволюційними, довготривалим терпінням, працею на благо України”. Але саме довготривале терпіння і бажання йти еволюційним шляхом виявляє братія монастиря, коли просить собі порожні аварійні (“старезні”, як зазначала і Н.Строковська у своєму матеріалі) споруди, від яких ботсаду все рівно немає ніякої користі, для того щоб кияни різного віку мали можливість займатися у недільних школах монастиря, вивчати іконопис, церковний спів, користуватися бібліотекою, аудіо- і відеотекою.

Громада Київського Іонівського монастиря фактично врятувала від повної розрухи Троїцький храм монастиря — пам’ятку архітектури ХІХ ст. і сьогодні, якщо монастирю не буде повернуто інші будівлі, їх “перспективу” передбачити неважко. Адже відомо усім, що проблема збереження пам’яток архітектури — навіть національного масштабу — була завжди саме “проблемою” для нашої країни ще з часів СРСР. Сьогодні ситуація з найвизначнішою пам’яткою нашого народу — Софією Київською — є цьому наочним прикладом. У газеті “Хрещатик” за 19.3.2003 р. про стан цього заповідника розповідає його директор Неля Куковальська (матеріал “Світло і тіні собору”). Коли мова зайшла про заміну інженерних мереж і журналіст запитав, чи має музей гроші, директор відповіла: “Ні копійки. За план інженерної мережі треба заплатити 320 тисяч гривень. Два роки тому авансом перерахували 120 тисяч. Тепер проектувальники працюють у борг”. І далі директор знов констатувала сутужну фінансову ситуацію в Національному (!) заповіднику: “З грошима у нас сутужно. Цього року на невідкладні роботи запланували 5 мільйонів 800 тисяч гривень — і ні копійки не дали… Коли поряд із нами облаштовували підземний паркінг, сталася чергова аварія у вбиральні. Вода потрапила в котлован. Я попросила допомоги. Ще наприкінці 2000-го пообіцяли купити сантехніку, а зробили тільки гідроізоляцію. Балачки про гроші — байка. Нові сусіди пофарбували фасад муру, що виходить на їхнє подвір’я, і загосподарювали його. Усе це й порахували. Будівництво фітнес-центру завдало великої шкоди — впала частина муру”. “Вас же має утримувати Держбуд”, — не здавалася журналістка. “Торік він перерахував на заробітну платню лише 25 відсотків від запланованої суми. Решта лягла на наші плечі… Мене запитують, що треба, аби Софію утримувати на належному рівні? Я завжди відповідаю: фінанси. Фахівців у нас достатньо”. Якщо так животіє сьогодні наша національна культурна скарбниця, де, за словами директора, навіть громадський туалет “небезпечний для собору і дзвіниці, бо не один десяток років протікає й підмочує грунти”, то що вже говорити про “рядові” пам’ятки історії і архітектури?

Натомість у “об’єктів”, що перебувають на балансі у Церкви, подібні проблеми вчасно попереджуються. “Лаврским пещерам паводок не страшен” — під таким заголовком уміщена замітка у газеті “Сегодня” за 17.3.2003 р. “В редакцию звонят обеспокоенные читатели и спрашивают, не угрожает ли вода пещерам Киево-Печерской лавры?
Нас успокоил помощник наместника лавры отец Сергий. По его словам, пещеры устроены так, что сырость туда не проникает. “На всякий случай там стоят датчики, которые следят за влажностью. Геологи их регулярно проверяют — никаких сигналов нет”. Единственная неприятность произошла около трех лет назад. Весной из-за таяния снега случился оползень в саду. Тогда склон укрепили сваями и пока что все хорошо”. Вчасна реакція на несподіванки природи і часу завжди притаманна віруючим людям, для яких церковні або монастирські споруди не просто будинки, об’єкти або пам’ятки, а передусім святі місця, до яких і ставлення має бути відповідним.

Черговий “наїзд” на Православну церкву маємо від газети “День” за 21.03.2003 р. У матеріалі К. Гудзик “Дорога до автокефалії: болгарський шлях” авторка, розповідаючи про історичний шлях Болгарської Православної Церкви, проводить паралелі, які “невигідно” характеризують сьогоднішню політику Руської Православної Церкви, спрямовану на подолання розколу в українському православ’ї. Пишучи про болгарський розкол, Гудзик “заспокоює” читачів: “свої схеми “нестроения” мають також інші православні церкви – Сербська, Молдавська, Естонська, Казахстанська (?! — С.Б.). Такий стан справ можна вважати тільки природним…”Такий стан можна вважати природним настільки, наскільки можна вважати природним наявність у світі гріха взагалі, і зокрема такого як зрада. У кожному суспільстві були свої іуди, навіть серед учнів Христа. Тут з авторкою сперечатись немає чого. Тільки не потрібно подавати, що факти “нестроения” позитивні і корисні як для Церкви, так і для суспільства взагалі. На завершення статті вона підсумовує: “Головне для нас усіх — робити все можливе і необхідне для становлення незалежної Православної церкви і сподіватися. I не уподібнюватися тим московським боярам Смутних часів, які кілька разів перебігали “сюди-туди” від одного лжецаря до іншого”. Що має на увазі Клара, коли говорить “робити все можливе”, не зовсім зрозуміло. Якщо це значить, що треба чимдуж намагатися розривати єдність канонічної Церкви на користь розкольницьких течій (правда, точно невідомо, якої саме з них), то коментарі тут зайві. А з приводу останньої поради “не уподібнюватися тим московським боярам Смутних часів, які кілька разів перебігали “сюди-туди” від одного лжецаря до іншого”, то тут я повністю згоден з автором: краще б було не перебігати нашим “боярам” від одного лжепатріарха (або лжемитрополита) до іншого, а триматися одного, але справжнього.
А для співробітниці марчуковської газети “День” нагадаємо справжній “шлях” болгарського розколу. Як відомо, його запровадив самозванець “патріарх” Пімен, який був викритий болгарською пресою як агент болгарського ГБ за прізвищем “Пірін”. Його доноси склали біля ста томів. Шлях українського розколу був таким самим: його очолив агент КДБ “товариш Антонов-Денисенко” (Філарет). Скільки томів доносів написав цей улюбленець українського письменства, невідомо. Але не має сумнівів, що свій орден “Червоного прапору” він отримав не задарма. До речі, товариші Антонов та Пірін наносили візити одне до одного як лідери розколу. Так що шляхи української та болгарської схизм давно сплелися.

У статті О. Слєпиніна “Сто лет в кольце огня. Опыт прочтения православной книги”(тижневик “Зеркало недели” за 15-21.3.2003 р.) іде розповідь про книгу “Купина неопалимая”, недавно видану видавництвом “Дух і Літера”. У цій книзі, як зазначає автор, уміщено проповіді, статті, дослідження і листи професора Київської духовної академії о. Олександра Глаголєва, який був замучений у 1937 році в Лук’янівській тюрмі. “В книгу включены любопытнейшие воспоминания его близких и фотографии из семейного архива. Жизнь профессора Глаголева (в понимании “биография”, хотя вернее бы употребить слово “житие”) и его богословские труды составляют — и это ясно каждому, прочитавшему сборник, — единое гармоничное целое. Исследования и проповеди о. Александра предстают отчасти ещё и с комментариями к грядущим событиям его жизни, а иногда, как видится, даже и с их предвосхищением. В проповеди 1912 г. он говорил: “Только тогда страдания христианина будут подобны страданиям Христа и спасительны для страдальца, когда он среди страданий сохранит и правую веру, и твёрдую любовь к Отцу Небесному, вразумляющему бедствиями, а также братскую любовь к ближним, не исключая и врагов своих…” “…для людей, подобных Глаголеву, всё всегда в жизни было очень серьёзно. Ему не было нужды возвращаться — ни через марксизм, ни тем более через Ницше”. Александр Глаголев — сын сельского священника Тульской губернии — шёл по жизни удивительно прямым, “узким” путём, в православии он был рожден и в нем прожил свои трудные и славные 65 лет. Мир горел вокруг него…
Профессор Глаголев знал 18 языков. В конце жизни он учил итальянский. Внучка Магдалина Глаголева-Пальян вспоминала: “К нему приходила пожилая учительница. Временами она говорила: “Правильно, молодец”. Нам, детям, было обидно за дедушку, такого умного, которого кто-то осмеливается хвалить как ученика, а он по доброте своей это терпит”. Магдалина Алексеевна пишет: “Дедушка никогда никому не отказывал. Деньги, которые к нему приходили, он щедро раздавал. Даже в другие города посылал… Дедушка был истинным бессребреником… Многое прощал, очень снисходительно относился к людям, к их слабостям”. Из тех же воспоминаний можно вывести, что семья Глаголевых спасала детей крестьян, умиравших от голода на улицах Киева (1932—33), пристраивала их в детские дома, что, очевидно, не было безопасным и простым делом. Семья была его продолжением и подтверждением правоты его богословских трудов и проповедей, верностью тысячелетней традиции. О спасении сыном Алексеем евреев во время немецкой оккупации известно достаточно. Укрывал о. Алексей кого-то и из партизанского подполья, спасал подростков от угона в Германию… Эти сведения как-то глухо проступают из воспоминаний. Магдалина Алексеевна поясняет: “В то время как раз нужно было поменьше знать, ввиду смертельной опасности как для спасённых, так и для спасателей”…
Название книги “Купина неопалимая” принято по названию исследования, в котором автор приводит множество интереснейших толкований чуда, когда Ангел Господень явился Моисею в горящем кусте. Терновый куст (купина) горит огнём, но не сгорает…
Вот и слово о. Александра мы слышим из “Купины неопалимой”, как бы из бушующего огня времени”.

Газета “Хрещатик” від 18.3.2003 р. у замітці “На місці Куренівської трагедії відкрито капличку” повідомляє про те, що “у трамвайному депо імені Красіна на місці трагедії відкрито капличку. Її будівництво ініційоване Подільською райдержадміністрацією на чолі з головою Григорієм Романюком. Він посприяв тому, щоб відшукали кошти для вшанування жертв стихійного лиха. Депутат Київради Ольга Арканова вручила святим отцям коштовне Євангеліє для потреб каплички. Таїнство освячення здійснив ієрей Свято-Іллінського храму Андрій Гоєнко”. Невеличке зауваження колегам із “Хрещатика”: правильно писати потрібно не “таїнство освячення”, а, наприклад, “чин освячення”. Таїнств у Православній церкві сім, і освячення каплички, або навіть храму до них не входить.

Вийшов черговий номер вісника “Православный міръ” (додаток до газети “Кіевскій телеграфъ” у випуску за 17-23.03.2003 р.). Центральним матеріалом номеру є інтерв’ю з Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ під назвою “Киев является важным духовным центром Вселенского Православия”. Характеризуючи значення Києва для Православ’я в цілому, Святіший Патріарх сказав: “Мы не должны забывать о роли, которую Киев и Киевская Русь сыграли в истории России и всей Восточной Европы. Достаточно сказать, что для Русской Православной Церкви Киев является крещальной купелью. Трудно переоценить и то значение, которое имела в истории домонгольской Руси Киево-Печерская Лавра. Она стала центром распространения монашества по всей Руси того времени, воспитала множество епископов и миссионеров, благодаря которым Русская Церковь значительно расширила свои пределы, в том числе на север и восток… именно отсюда, из Киево-Могилянской академии, в Москву было приглашено множество ученых, которые внесли большой вклад в становление русской богословской науки… Именно Киеву обязана Русская Православная Церковь развитием своего богословского образования в XVIII веке”.
Під рубрикою “Небесное и земное” вміщена стаття ігумена Гавриїла (Рибальченка) “О православном отношении к властям и политике”.
Публікується цікаве дослідження директора Інституту державно-конфесійних відносин і права (м. Москва) Ігоря Понкіна “Правовой статус традиционных религий: мировой опыт”, де на конкретних прикладах автор показує, що у більшості розвинених країн традиційна конфесія має законодавчо закріплене привілейоване місце серед інших конфесій. “Подобная практика позволяет государству опереться на традиционные религиозные организации в сферах культурного воспитания населения, развития национально-культурных традиций, повышения нравственной, и, как следствие, правовой культуры, духовно-нравственного и патриотического образования”. Сподіваємось, колись дійде до цього кроку і Україна із своєю більш як тисячолітньою православною спадщиною.
Стаття “Неизвестный Гоголь” розкриває відомого письменника як видатного православного мислителя. В цьому матеріалі подається незвичний для пересічного читача образ Гоголя як глибоко віруючої людини, для якої небайдужі проблеми внутрішнього духовного світу людини. “Церковь наша должна святиться в нас, а не в словах наших. Мы должны быть Церковь наша и нами же должны возвестить правду. Они говорят, что Церковь безжизненна. — Они сказали ложь, потому что Церковь наша есть жизнь… Только и есть для нас возможна одна пропаганда — жизнь наша. Жизнью нашей мы должны защищать нашу Церковь, которая вся есть жизнь; благоуханием душ наших должны возвестить ее истину… Для христианина нет оконченного курса; он вечно ученик и до самого гроба ученик… Чудна милость Божия, определившая равное воздаяние всякому, исполнившему честно долг свой, царь ли он или последний нищий. Все они там уравняются, потому что внидут в радость Господина своего и будут пребывать равно в Боге”.

10.03.2003. КИЕВ. Председатель НСЖУ Игорь Лубченко опроверг причастность Союза журналистов к определению номинантов конкурса «Золотое перо», а филаретовскую газетенку «Голос Православ’я» не только не читал, но и в глаза не видел
Председатель Национального союза журналистов Игорь Лубченко, отвечая на вопрос, каким образом филаретовский боевой листок «Голос Православ’я», который с профессиональной журналисткой точки зрения не выдерживает никакой критики, вообще мог попасть в журналистский конкурс, заявил, что НСЖУ не имеет к этому никакого отношения, поскольку номинантов отбирал некий Центр социально-политических технологий. Саму же газету он никогда не видел и не читал.
Это, кстати, не первый случай, когда профессиональные журналистские организации дают «крышу» неведомо кому, что оборачивается смешными и глуповатыми казусами. Этим только и можно объяснить, что мало кому известной и лживой до корней слов филаретовской газетенке, возглавляемой бывшим парторгом «Вечернего Киева» Ю. Цюпой вручается некое «золотое перо», причем, за «вагомий внесок у справу піднесення духовного рівня українського народу, єднання суспільства на християнських засадах для створення єдиної Помісної Української Православної Церкви.» С такими «раскладами» филаретовцы, глядишь, «поцупят» не только «золотое перо», но и весь Союз журналистов.
18.03.03. КИЕВ. Председатель Национального союза журналистов Украины Игорь Лубченко подтвердил информацию пресс-службы УПЦ относительно «золотых перьев» филаретовцев
В связи с обвинениями филаретовцев в адрес пресс- службы УПЦ в распространении «недостоверной информации» о присуждении «золотого пера» филаретовской газетенке «Голос Православ’я» пресс-служба УПЦ снова обратилась за разъяснениями к председателю Союза журналистов Украины Игорю Лубченко. Он полностью подтвердил информацию о филаретовцах, размещенную на нашем сайте. Игорь Лубченко заявил, что, во-первых, «Национальный союз журналистов не определял номинантов конкурса» (этим занимался Центр социально-политических технологий, который никакого отношения к профессиональной журналистике не имеет). Во-вторых, сам председатель СЖУ «никогда газету «Голос Православ’я» в глаза не видел и не читал». Так что филаретовцам кичиться «золотыми перьями» от «тети Дуни» и прочих шарашкиных контор просто глупо. Как УПЦ-КП не имеет никакого отношения к Православию, так и его информационные структуры –– к журналистике. Ложь в любой упаковке (религиозной, информационной и пр.) остается ложью.

Прот.Виталий Косовский. Влияние дошкольного религиозного воспитания на формирование личности

Международная антисектантская конференция в Черкассах