Митрополит Феодосий. Християни! Будьте пильні!

01.11.2001 archive, Вестник №2, Юбилеи

ХРИСТИЯНИ! БУДЬТЕ ПИЛЬНI!Митрополит ФЕОДОСІЙ (Дикун)

Лжехристи i лжепророки йдуть на нас навалою,
Пiдмiняють Божу Правду брехнею зухвалою.
Кого словом, кого срiблом в тенети заманюють;
Обiцяють жить безбiдно, а зашморг затягують.

Християни! Будьте гiднi незборених пращурiв!
Не кидайтесь на приманки чужих нам ораторiв.
Не руйнуймо Божу Правду мовчазною згодою
I не даймо нас повести згубною дорогою!

Людинi властиво прагнути Iстини i шукати Правди. I не просто правди, а Божої Правди. Колись блаженний Августин говорив: «Неспокiйне моє серце, Господи! Неспокiйне, аж поки не заспокоїться в Тобi». Якщо людську правду ми черпаємо з довколишнього свiту, то Божу iстину — з Божого джерела, iз Святого Письма.
Пiсля 70-лiтнього атеїстичного тиску на релiгiю, її паплюження, вiдкритого переслiдування вiруючих, духовного голодомору тепер багато людей повернулися лицем до Бога. Взялися читати, вивчати i навiть тлумачити святу Бiблiю. Але, не маючи належної пiдготовки, дехто тлумачить її по-своєму, iнодi заздалегiдь упереджено; до Божої iстини приплiтаються людськi помилки, вiд чого страждають шукачi iстини та їхні послiдовники, з’являються все новi й новi секти та єресi, які ведуть людей не до Бога, а вiд Нього.
Внаслiдок невмiлого користування Бiблiєю, необережного трактування, а то й просто зловживання нею тепер на свiтi вже iснує 3500 рiзних сектантських течiй, кожна з яких претендує на повноту Божої iстини i називає себе християнською Церквою. Але Христос говорив: «Я збудую Церкву Мою» (Мф. 16, 18). З цих слiв видно, що в Божому планi була побудова Церкви, а не Церков, що Він збудував тільки одну Свою Церкву, одну християнську течiю, а не три тисячi п’ятсот.
Як же людям тепер, серед цього сектантського хаосу, знайти саме ту Церкву, про яку говорив Iсус Христос? Найпростіший спосiб — це вдатися до iсторiї: iстинна Церква — є найдревнiша Церква. Христос заснував Свою Церкву в 33-му роцi пiсля Свого народження, себто в першому сторiччi. Тодi була лише одна Церква — Православна. Лютеранство, кальвiнiзм, баптизм, пашковщина, толстовщина, п’ятидесятники, ієговісти, суботники, адвентисти з’явилися пiзнiше — у XVI-XX сторiччях. Зрозумiло, що це не є церкви Христовi, вони — людськi. Христос до їх виникнення не має нiякого вiдношення.
Ми не маємо змоги розглянути тут усi 3500 сект або вступити з кожною з них окремо в полемiку. Та оскiльки усi вони мають антиправославну платформу, то ми, по можливостi, постараємося коротко тут показати, як i у що вiрує наша Церква i як вiрять сектанти.
Перш за все ми, православнi, вiримо в Христа — нашого Спасителя, Котрий про Себе сказав: «Я є Путь i Iстина, i Життя» (Iн. 14, 6). Ми вiримо в те, що «Один Господь, одна вiра» (Єф. 4, 5) i тому визнаємо лише одну «Святу Соборну Апостольську Церкву», яку заснував Христос i яку проповiдували апостоли. Iнших вiрувань — самочинних, саморобних, породжених лжехристами i лжеапостолами, — ми не визнаємо, бо вони порушують єднiсть Церкви Божої, єднiсть стада, про яке Спаситель говорив: «I буде одне стадо i один Пастир» (Iн. 10, 16).
Сектантськi вожаки, якi тепер майже щотижня вигадують нову релiгiю, розганяють це стадо, тому в ньому вже нема єдностi, а неслухнянi вiвцi виходять з-пiд опiки Пастиреначальника i стають здобиччю вовкiв.
Господь не раз у Своєму святому Євангелiї попереджав, що настануть лихi часи для Церкви. Вiн казав: «Бережiться, щоб хто не спокусив вас, бо багато хто прийде пiд iменем Моїм, i казатиме: «Я — Христос», — i багатьох спокусять» (Мф. 24, 4). «Тодi, якщо хтось скаже вам: ось, тут Христос (у Лютера чи в Кальвiна), або там (у Пашкова, Мiллера чи Муна), не йміть віри: бо встануть лжехристи i лжепророки i покажуть великi знамення та чудеса, щоб звабити, якщо можливо, навiть i обраних» (Мф. 24, 23-25).
Про це саме писав i апостол Павло до єфеських єпископiв: «Я знаю, що пiсля мого вiдходу прийдуть до вас лютi вовки, якi не щадитимуть стада; та і з вас самих повстануть люди, котрi говоритимуть неправдиво, аби повести за собою учнiв» (Дiян. 20, 28-30).
Вiдчуваючи духом, що в наш 20-й безбожний, хаотичний вiк замiсть однiєї Церкви iснуватиме аж 3500, цей апостол пише: «Благаю вас, браття, остерігайтесь тих, хто чинить розбрат та спокуси всупереч вченню, якому ви навчились, i ухиляйтеся вiд них» (Рим. 16, 17-18). Те саме застереження ми читаємо i в апостола Петра. Вiн пише: «Були i лжепророки серед людей, як i у вас будуть лжевчителi, котрi внесуть згубнi єресi i, вiдрікшись від Владики, Котрий відкупив, накличуть на себе скору погибель. I багато наслідують їхню розпусту і заради них дорога істини буде в ганьбі» (2 Пет. 2, 1-3). «Ви, улюбленi, — каже апостол Iуда, — пам’ятайте проречене Апостолами Господа нашого Iсуса Христа. Вони говорили вам, що в останнiй час з’являться ганьбителi, що діють за своїми нечестивими похотями. Це люди, котрі відділяють себе (від єдності віри), душевні i не мають духа» (Iуд. 1, 17-19).
Деякi сектанти i самi вiдчувають, що в них щось не так. Вони бачать, що розбита єднiсть мiж християнами, про яку весь час говорив i до якої закликав Христос; що нема вже єдиного Христового стада, що вiвцi розбiглися в усi боки i вже не слухаються Пастиря свого. Та щоб якось виправдатися, сектанти кажуть часто таке: «Адже до Бога можна йти рiзними дорогами. Необов’язково всiм iти однiєю».
Це було б так, якби було багато богiв. Але до Одного Бога веде лише одна дорога. Тому Христос i сказав: «Я є Путь» (Iн. 14, 6) — одна путь, бо одна iстина, а не багато їх. Рiзними дорогами можна прийти до визнання Бога як Творця Всесвiту. Але замало визнавати iснування Бога як Вищого Розуму i не заперечувати Його присутностi у свiтi для того, щоб бути спасенним. Для викуплення роду людського Бог послав Сина Свого Єдинородного. Iсус Христос — це та єдина дорога для спасiння душi людської, смисл i значення якої розкриває у своєму вченнi свята Христова Церква. Отже — Один Христос, одна Церква, одна дорога до спасiння.
Багато дорiг пропонують тi, розбещенiсть котрих вимагає вiд них обгрунтованого скасування обмежень, зумовлених виконанням Заповiдей Божих i прагненням виправдати свiй вiдхiд вiд «вузького шляху», що його пропонує людинi Христова Церква.
Один протестантський пастор сказав менi, що всi релiгiї — це Божi квiти. I як квiти всi приємнi та милi, так приємнi й милi для Бога всi релiгiї, хоч вони й рiзнi за своїми барвами та структурою. Я тодi на це сказав: «А «Бiле Братство», в якому одна жiнка себе оголосила водночас Христом i Богородицею, — це теж квiтка? А секти, якi не вiрять у Христа, в Трійцю, в рай i пекло, — вони теж квiти?» Пастор, подумавши, вiдповiв: «Мабуть, не кожну квiтку можна ставити на стiл».
Отже, секти — це не квiти i не путi, а лише руйнiвна робота сатани.
Секти — це не нове явище. Вони були i за часів святих апостолiв. Якби вони, цi секти, були квiтами та дорогами до Бога, то апостоли не виступали б проти них. Апостол Павло пише до Тимофiя про єретикiв Гіменея та Олександра, якi, вiдкинувши «добру совiсть.., зазнали загибелі корабля у вiрi» i котрих апостол «передав сатанi, щоб вони навчились не богохульствувати» (1 Тим. 1, 20). I вдруге вiн пише Тимофiю: «А непотрiбної балаканини уникай, бо вони ще бiльший будуть мати успiх у беззаконнi, i слово їхнє, як рак, буде розповсюджуватись. Такими є Гіменей i Фiлiт, котрi вiдступили вiд iстини, кажучи, що воскресiння вже було, i руйнують у декого вiру» (2 Тим. 2, 16-18).
Пергамськiй Церквi Господь устами Iоана Богослова каже: «Але маю трохи проти тебе, тому що є в тебе там ті, які дотримуються вчення Валаама…, i в тебе є ті, які держаться вчення николаїтiв, котре я ненавиджу» (Одкр. 2, 14-15).
На змiну цим єретикам прийшли iншi: маркiонiти, якi вiдкидали Бiблiю; гностики, якi змiшували християнство з язичництвом; арiани, що не визнавали Христа Господом; несторiани, монофiзити, монофелiти та iншi, з котрими боролась Церква, щоб зберегти i донести до нас чистоту християнського вчення.
Те, що робили древнi єретики, засудженi Богом вустами апостолiв, тепер чинять сучаснi. Вони, вiдiрвавшись вiд Апостольської Церкви, будують свої власнi, за своїм уподобанням. У журналi «Баптист» у 1911 роцi вони писали: «Ми вiдiйшли вiд усiх iнших християнських громад i заснували свою церкву… i увесь складний механiзм баптистського життя». У цьому самому журналi голова всiх баптистiв Джон Клiфорд цілком вiдверто говорить про свою саморобну церкву. Вiн пише: «У нашiй новiй формi, як баптисти, ми iснуємо з 1611 року».
Отже, баптисти самi зiзнаються, що вони iснують не з 33-го року, не від часiв Христа, а з 1611, i, таким чином, не можуть називатися Христовою Церквою, а лише самочинною, баптистською.
* * *
Сектанти iнколи, бажаючи виправдатися, кажуть, що для спасiння неконче потрiбно бути членом Православної Церкви, бо Христос сказав: «Де двоє або троє зiбранi в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 20).
Сектантам слiд знати, що Церкву складають не двоє-троє вiруючих, має бути Повнота Церкви — набагато бiльше. Окрiм цього необхiдно, щоб вiруючi були справжнiми християнами. Бо коли один з них буде гностиком, другий — арiанином, третiй — з «Бiлого Братства», то можна бути певному, що Христа серед них не буде.
У святому Євангелiї говориться ще й таке: «Якщо згрiшить проти тебе брат твiй, піди і викрий його між тобою і ним одним… якщо не послухає, вiзьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свiдкiв пiдтвердилось кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи Церквi» (Мф. 18, 15-20). Ясно, що Церква Христова бiльша, нiж двi або три людини, i сектанти, якi думають по-iншому, помиляються.
Деякi сектанти твердять, що для спасiння досить бути хорошою, порядною людиною, навiть поза Церквою. Проте, iз книги Дiянь ми знаємо, що Корнилiй-сотник був «благочестивим, і богобоязливим з усім домом своїм, він творив багато милостинi народові й завжди молився Богу» (Дiян. 10, 2). Одного разу Господь сказав йому через Ангела Свого: «Молитви твої i милостинi твої прийшли на пам’ять перед Богом. Отже, …поклич Симона, званого Петром, …вiн скаже тобi слова, якими спасешся ти i весь дiм твiй» (Дiян. 10, 4-6). Петро прийшов до Корнилiя, навчив його, як має вiрити, охрестив його самого i всiх домашнiх його i, таким чином, приєднав їх усiх до Святої Церкви.
Це є свiдченням того, що поза Церквою нема спасiння. Тому i змилувався над Корнилiєм Господь, зробивши його членом Церкви.
Вище ми вже говорили, що Христос створив одну Церкву, а не 3500. Вiн є Главою саме цiєї древньої Церкви, а не багатьох iнших. Отже, сама логiка нам пiдказує, що спасуться лише тi, хто перебуває разом з Тим, Хто головує, Хто очолює цю древню Церкву. Не може розраховувати на вiчне спасіння той, хто не разом з Христовою Церквою, не з її Главою, хто проти Христа, хто вiдкидає Його Церкву.
Сам Христос про це говорив у таких словах: «Я є лоза, а ви — гiлки. Хто перебуває в Менi, i Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене не можете робити нiчого» (Iн. 15, 4-5). Якщо ти будеш гiлкою на живому деревi, тобто будеш у Церквi, ти живитимешся соками вiд цього дерева, тобто Христа. Якщо ти не в Церквi — ти не з Христом, ти та гiлка, яка вiдламалась вiд свого дерева, i кiнець тобi — погибель. Без Христа ти зеленiти не можеш.
Христос Церкву Свою порiвнює зi стадом овець, у якого пастух — Сам Спаситель (Iн. 10, 1-16). Якщо хтось не в стадi, себто не в Церквi, той не має права називати себе вiвцею Христовою, i Христос — не Пастир такому.
* * *
Часом з уст сектантiв можна почути таке: «Ми повiрили в Христа i ми вже спасеннi». При цьому вони посилаються на слова Христа: «Iстинно, iстинно говорю вам: хто вiрує в Мене, той має життя вiчне» (Iн. 6, 47). Люблять сектанти звертатися ще й до апостола Павла, котрий пише: «Благодаттю ви спасенi через вiру, i це не від вас, це — Божий дар: не через діла, щоб нiхто не хвалився» (Єф. 2, 8).
З цього виходить, що сектанти мають надiю спастися тiльки через саму вiру. Та чи ж може нас тiльки вiра спасти? Нiяк! Бо той же апостол писав i таке: «Якщо я маю… вiру так, що й гори можу переставляти, а любовi не маю, то я — нiщо» (1 Кор. 13, 2). Щось не видно, щоб хтось iз сектантiв «переставляв гори». А це означає, що самої вiри для людини недостатньо. А якщо в них ще й любовi та дiл добрих буде мало, то вони, за словами апостола Павла, — «нiщо».
Апостол Якiв з приводу цього каже: «I бiси вiрять i тремтять» (Як. 2, 19). Iншим разом вiн пише: «Вiра, якщо не має дiл, мертва сама по собi» (Як. 2, 17).
Та це тiльки слова, а на дiлi й сектанти в життi прагнуть творити добро. Вони кажуть: «Ми так живемо, щоб не грiшити. Ми не палимо i не п’ємо вина». А що це є, як не добрi дiла? Тож на вiру свою вони не сподіваються, коли чинять таке?..
Стосовно ж того, що вони не п’ють вина, то це бiльше гординя, нiж чеснота. Адже вiдомо, що першим чудом Христа було перетворення води на вино пiд час весiлля в мiстечку Канi. Якби вживання вина було грiховною справою, то Христос не робив би цього чуда. За сектантським ученням виходить, що Христом тут люди були пiдштовхнутi до грiха. Та це не так: грiх — не вино, а пияцтво. Споживав вино i Христос. Це видно ось із чого. У євреїв була традицiя: на Пасху за святковим столом вони їли агнця i з чашi кожен з них обов’язково пив вино. Iсус, Який жив серед цього народу, не мiг цуратися їхнього звичаю.
Сектанти в рот не беруть вина i вважають це особливою своєю заслугою. У даному випадку вони себе ставлять вище від Самого Христа, хочуть бути святiшими Святого Бога. Вони навiть не розумiють того, що чеснота їхня копiйчана, а грiх оцiнюється в десять тисяч талантiв. Ставити себе вище від Христа — значить непомiрно гордитися. А гордiсть — то є один iз смертних грiхiв. Це Люцифер колись захотiв бути вищим за Бога. Вiн не хотiв на небi бути другим, а прагнув стати першим, через що лишився Божої ласки, благодатi й перетворився на злого духа, на сатану. Вiн став першим,… але в пеклi.
Сектанти, що так хваляться своїм знанням Святого Письма, чомусь забули про Послання апостола Павла до Тимофiя, де вiн своєму учневi радить: «Надалі пий не саму воду, а вживай трохи i вина, ради шлунку твого та частих недугiв твоїх» (1 Тим. 5, 23).
Великий подвижник, молитвеник і постник Iоан Ліствичник заради смирення їв iнколи трохи м’яса i пив трохи вина, щоб потiм докоряти собi й таким чином убивати в собi сатанинську гордiсть.
Гординя, самовихваляння та занесення себе в списки святих i безгрiшних — ось найтяжчі грiхи, якi ведуть людину до пекла, до начальника й основоположника гордощiв — сатани. Жаль, що цього не хочуть визнавати сектанти. Людину спасає не гордiсть «праведного» фарисея, а смирення митаря.
Святий апостол Iоан пише: «Коли кажемо, що грiха не маємо, то обманюємо себе, i iстини немає в нас» (1 Iн. 1, 8). Те саме читаємо i в апостола Якова: «Всi ми багато грiшимо» (Як. 3, 2). Апостол Павло пише: «Бог вiрний, а всяка людина неправдива» (Рим. 3, 4). Цей же апостол у Посланнi до римлян пише: «Бо не розумiю, що роблю; тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю, …i тому вже не я роблю це, а грiх, який живе в менi» (Рим. 7, 15-17). Як бачимо, апостол Павло боровся з грiхом, iз спокусою i не казав про себе: «Я святий, я безгрiшний», …не кажуть цього й iншi апостоли. Не чинять вони цього через своє смирення. А от сектанти про себе таке говорять. Вони кажуть, що Христос їх вiдкупив Кров’ю Своєю, що вони «одержали виправдання даром, за Його благодаттю» (Рим. 3, 24) i тому вже є святими.
То правда, що ми, все людство, до приходу Христа були в полонi в сатани, у «князя свiту цього» (Iн. 16, 11). Христос дав за нас великий викуп — пролив Кров Свою, i ми стали вiльними. Але спитаймо себе: хiба грiшать тiльки тi, що в полонi, а вiльнi чи не грiшать?.. Христос нас освятив, але святими не зробив; Вiн нас спас вiд грiха, але безгрiшними нас не зробив… Це все треба заробити своєю наполегливою працею, подвигом усього життя.
У Книзi Дiянь мовиться: «Багатьма скорботами належить нам увiйти в Царство Боже» (Дiян. 14, 22). Апостол Павло про себе пише: «Сам подвизаюсь завжди мати непорочну совiсть перед Богом i людьми» (Дiян. 24, 16). Своєму учневi Тимофію вiн говорив: «Якщо хтось i подвизається, але незаконно буде подвизатися, то не буде увiнчаний» (2 Тим. 2, 5), себто не матиме вiд Бога нагороди. Цiкаво, що апостол Павло, який Богу вже прослужив 14 лiт, не називає себе святим, не покладається лише на свою вiру, а старається подвизатися, щоб мати чисту совiсть.
А сектанти твердять, що все це зайве, що вони святi й добре знають, що їхнє мiсце в Царствi Небесному, деякi зних говорять «у Царствi Божому». Чи не схожа така впевненiсть на релiгiйне нахабство? Треба завжди пам’ятати, що «гордим противиться Бог».
Однiєї вiри для спасiння своєї душi мало. Згадаймо: гiтлерiвцi теж вiрили. У них на пряжках було написано: «З нами Бог». На американських доларах стоїть: «У Бога ми вiримо». Та й диявол теж вiрить i Христа називає «Сином Божим» (Мф. 8, 29). Чи спасає така вiра? Спаситель про це чiтко сказав: «Не кожен, хто говорить Менi: «Господи! Господи!» — ввiйде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7, 21).

Де є iстина?
Сучаснi українськi сектанти вигадали для Православної Церкви новий ярлик. Вони називають її «старою, консервативною». Навiть не бажаючи цього, вони тим самим свiдчать про iстиннiсть її, бо хiба може бути Церква новою чи молодою, коли її заснував Христос майже двi тисячi рокiв тому? Новими, молодими можна називати тi сектантськi об’єднання, якi виникли недавно i зовсiм недавно — рiк чи два тому. Але ж така «молодiсть» хiба не говорить про те, що не вiд Христа ця «церква», а вiд якогось нового лжепророка, якогось нового Мiллера або Лютера, якi не моляться в церквi, а реформують Церкву за своїми уподобаннями та роблять в нiй рiзнi експерименти.
Невмируще — лише те, що iстинне. Це нам несвiдомо доводять новоявленi сектантськi проповiдники, якi зараз беруться в людних мiсцях «проповiдувати» Слово Боже, посилаючись на Бiблiю. Так, Бiблiя — вiчна книга, бо в нiй Iстина. I поки цей проповiдник говорить сам, проводячи свою завчену лiнiю, цитуючи бiблiйнi тексти на задану тему, в його промовi все логiчно. Та варто його запитати про особисте, внутрiшнє, духовне його життя, про дотримання ним хоча би настанов Нагiрної проповідi Христа, як вiн тут же зривається на крик, намагаючись знову повернути слухачiв у русло бесiди про те, що треба лише вiрити в iснування Бога i вважати Його за власного Спасителя, а занадто обмежувати себе в користуваннi земними благами нема жодної потреби. Цей проповiдник не може твердити iнакше, бо сам його вигляд i одяг аж нiяк не говорять про те, що перед слухачами аскет, для котрого в життi перш за все Iстина, а не здобування земних благ у будь-який спосіб.
Коли проаналiзувати iсторичний розвиток Православ’я, то видно, що бiльшiсть часу воно було гнаним, тодi як секти дiяли бiльш вiльно. Але секти виникали, дробилися, поглинали одна одну, зникали i знову з’являлися. Православ’я ж протягом двох тисяч рокiв те саме. I це тому, що Церква не дозволяє змiнювати тi iстини, якi дав нам Сам Бог. Церква свято береже їх i не пристосовує до потреб часу. В цьому — мудрiсть, завдяки якiй Православ’я пройшло через усi випробування.
Сектантськi молитовнi зiбрання — це не Богослужiння, а лише духовна бесiда. Православний храм — це дiм молитви, мiсце святе, де приноситься Безкровна Жертва Богу за грiхи тих, за кого молиться Церква. Нам закидають, що сектанти на всiх перехрестях проповiдують Бiблiю, а нашi священики цього не роблять. Я вiдповiдаю на це з позицiї Церкви i з позицiї людини: маса сектантських проповiдникiв отримують платню, яка забезпечує їм безбiдне iснування навiть у наш скрутний час i дозволяє кидати доларами як чайовими. Питання — звiдки цi грошi? Хто i з якою метою фiнансує ці заходи?
Православний священик живе з пожертв людей. Його «робота» — творити Боже дiло, молитися за свою паству, приносячи Богу Жертву за ввiренi йому душi. Поки віруючі кожної парафiї виконують свої обов’язки, здобуваючи земні блага у повсякденнiй працi, їхнiй священик пiдносить за них молитву в храмi, виступаючи посередником мiж Богом i людьми. А вчить вiн свою паству власним прикладом у особистому життi i проповiддю Слова Божого в храмi, куди парафiяни збираються на молитву в святковi та недiльнi днi. Ця практика перевiрена вiками, i саме її iснування свiдчить про iстиннiсть Православ’я.
Постає питання: як же сучаснiй людинi серед цiєї маси сект i течiй знайти справжню християнську вiру? Передусiм, треба брати перевiрену вiками вiру, а не ту, що з’явилась кiлька лiт тому або тiльки вчора, бо ще невiдомо, куди така вiра тебе заведе. Треба брати стару, випробувану вiками вiру, яка духовно годувала i виховувала багато поколiнь наших пращурiв. Не кожна вiра придатна для цього. Не кожна вiра вiд Бога.
Одного ченця запитали тi, що вагалися щодо вiри:
- Скажи, отче, як дiзнатися, де вiра iстинна, а де — нi?
Чернець одному з них дав гарне з виду яблуко i сказав:
- На, їж!
Той куснув i каже:
- Та ж воно дерев’яне!
- Ось так i з вiрою: говорять про Бога, про Христа i спасiння, але там спасiння нема, бо нема Божої благодатi, яка животворить людську душу. Як не можна наїстися дерев’яним яблуком, так не можна спастися у лжевiрi, — пояснив монах.
I з ним не можна не погодитись.
Сектантськi вождi свою паству годують «дерев’яними яблуками», в яких немає соку життя. Ці люди з Божого вчення викинули святе, вiдкинули зерно i лишили собi полову. Вони вiдкинули найсуттєвiші Господнi настанови, заповiданi нам для спасiння: Хрещення, Причастя, Покаяння, Священство, Єлеєпомазання, Хрест, пiст, молитву за померлих, заступництво Божої Матерi та святих; вони вiдкинули i саму Церкву, зробивши у себе замiсть храмiв духовнi клуби, де танцюють, грають на гiтарах, балалайках i проповiдують не те, що веде до Бога, а те, що вiдвертає вiд Нього. Вони забули про слова Iоана Богослова, який сказав: «Свiдчу я кожному, хто чує слова пророцтва книги цiєї: коли хто додасть щось до них, на того накладе Бог покарання, про які написано в книзi цiй. А коли хто що вiдiйме вiд слiв книги пророцтва цього, в того вiдійме Бог участь у книзі життя» (Одкр. 22, 18-19).
Сектанти до Божого Слова приплiтають, додають свої помилки i тому «накладе на них Бог покарання, про які написано в книзi цiй»; вони вiднiмають чистоту вiд Божої Iстини, обкрадають її, i тому Бог вiдійме у них участь у книзі життя.

Кому це вигiдно?
Тепер запитаймо себе: кому вигiдні сектантство, зруйнування церковної єдностi, сварки та конфлiкти мiж рiзними релiгiйними групами? Бог такого не благословляє. Отже, це вигiдно темним, антихристиянським силам — сатанi.
Тут закладена iдея пекельна: розбити церковну єднiсть, наробити незлiченних сект, пересварити їх, так щоб уже нiхто не знав, що таке Iстина i як насправдi має виглядати християнство. Завести людей у глухий кут, знищити в людських душах усе святе, а потiм на цьому розчищеному майданчику поставити нову церкву, яку очолить не Христос, а Його противник — Антихрист. Коли вiн прийде, то скаже всiм вiрам: «Не сварiться, не бийтеся. Об’єднайтеся навколо бога, а богваш — це я. Я ваш новий спаситель, учитель, наставник i отець. Я нагодую вашi душi й тiла. Я вам дам мир i “новий порядок”».
I тодi, обмануті, люди побiжать до нього. I сектанти теж, бо не маючи благодатi, вони будуть позбавленi духовного внутрiшнього чуття, щоб розпiзнати цього ворога Божого i свiтового обманщика.
Людина спостережлива вже сьогоднi може помiтити тенденцiю до об’єднання рiзних конфесiй, релiгiй. Над цим енергiйно працюють екуменiсти.
Тож тi, якi роздроблюють християнство, i тi, якi його хочуть об’єднати штучно, формально, натягнути на нього обручi, працюють в одному напрямку: вони готують дорогу Антихристові.
На завершення менi хочеться сказати словами нашого великого подвижника преподобного Феодосiя Києво-Печерського: «Сину мiй! Якщо хто i спасе свою душу, то тiльки в православнiй вiрi. Бо нема iншої вiри, яка була б лiпшою, нiж наша чиста, свята, православна. Живучи в цiй вiрi, ти не тiльки уникнеш грiхiв i вiчної муки, але й станеш учасником вiчного життя… А тi, що живуть в iншiй вiрi, не побачать життя вiчного.
Не личить також, сину мiй, хвалити чужу вiру, бо хто хвалить чужу вiру, той все одно що ганьбить свою… Сину мiй! Якщо тобi треба буде навiть померти за святу свою вiру, то з радiстю йди на смерть… Якщо хтось тобi скаже: «Ваша i наша вiра вiд Бога», то ти, сину мiй, отаку дай вiдповiдь: «Кривовiре! Чи ти й Бога вважаєш двоєвiрним! Хiба не чуєш, що каже Святе Письмо: «Один Господь, одна вiра, одне хрещення» (Єф. 4, 5) i одна Церква».

Православнi! Бережiть свою прабатькiвську вiру!
Вона спасе нас усіх вiд духовного розтлiння й погибелi.

Интервью с ректором Православного Свято-Тихоновского Богословского Института

Конференция «Семья в постатеистических обществах»