Сергей Баршай. З ким ми маємо сьогоді справу?

01.02.2003 archive, Вестник №17, Межконфессиональные отношения

З КИМ МИ МАЄМО СЬОГОДНІ СПРАВУ?

Сергій Баршай,

науковий співробітник Інституту журналістики

КНУ ім. Тараса Шевченка

Про трагедію православних Галичини, яка розпочалася уже понад десять років тому, зараз в українському суспільстві говорити якось не прийнято. Факт захоплення кількох сотень храмів у православних прибічниками греко-католиків із застосуванням нечуваного насильства над людиною сьогодні називають не тільки «відновленням історичної справедливості», а й «міфами та легендами».

Так, наприклад, автор матеріалу про нинішнє положення канонічного православ’я в Західній України Микола Митрохін у часописі «Людина і світ» прямо пише, що усередині РПЦ побутують легенди (виділено мною. — С.Б.) про агресивних уніатів, які «за долари» і тільки за допомогою ЗМОПу, РУХу й УНА-УНСО «захопили православні храми» (Руська православна церква в Західній Україні // Людина і світ. — 2001. — №10). Далі автор пише, що насправді греко-католики повертали собі колишню церковну власність не тільки «за правом сили» (цим непрямо стверджуючи те, що агресія все ж таки була), а й за правом традиції. А на побудовані православними культові споруди, вважає дослідник, замахів не було. І як приклад він наводить факт захоплення уніатами у православних кафедрального собору у Мукачеві, але залишення їм єпархіальної резиденції, що у 20-х рр. була побудована для православного єпископа.

Далі пішов автор іншого матеріалу, присвяченого ситуації в Україні напередодні візиту Римського папи — о. д-р Михайло Димид (Виклики і поклики // Людина і світ. — 2001. — №5). Говорячи про причини, які називав Патріарх Олексій, мотивуючи несвоєчасність візиту до України Римського папи, він зазначає, що Патріарх бомбардував Ватикан не лише закидами щодо прозелітизму й майнових конфліктів, але й списками вигаданих (! — С.Б.) новомучеників, які постраждали від греко-католиків.

«В УПЦ знають — зазначає головний редактор журналу «Людина і світ» В. Єленський у червневому номері свого видання за 2001 рік, — що розмови про «ріки крові в Галичині» також не відповідають дійсності <…>, стан УПЦ в регіоні не катастрофічний».

Тут буде доречно процитувати Львівського владику Августина, який з 1992 року очолює православну єпархію у Львові: «Звичайно, тих погромів, тих проявів насильства, котрі були на початку 90-х років, немає. І деякі можновладці дивуються: «Які ж утиски, які гоніння, де вони?». Це схоже на ситуацію, коли після погрому приходить городовий і каже: «Слухайте, вас же ніхто не чіпає, не б’є» (Владика Августин: Відродження духовності — це відродження церкви // Камо грядеши. — 1999, №4).

Дивно і сумно це усвідомлювати, але ситуація нині й справді така, як її охарактеризував архієпископ. А як же було тоді, на початку 1990-х? Ми наведемо лише один яскравий приклад. Чи не найстрашнішою з усіх була історія захоплення православного храму Різдва Богородиці у м. Самборі на Львівщині, яка була описана в «Українській православній газеті» (№1 за 1991 рік). Нижче ми наводимо фрагменти зі статті «Трагічні події у Самборі».

«До храму Різдва Пресвятої Богородиці о третій годині ночі під’їхало двадцять автобусів, з яких вийшли люди, вдягнені у форму правоохоронних органів, у масках на обличчях. Вони направились до храму, який охороняли віруючі. Не пред’являючи ніяких звинувачень, почали бити людей, які несли варту біля церкви. Тих, хто втрачав свідомість, били ногами, а потім кидали до кузова вантажної машини…

У храм бандити потрапити не змогли — надто міцними виявились двері. Навіть вибухівка, яку підірвали прямо перед дверима, не вибила їх повністю, довелося зачепити двері тросом і машиною вирвати їх залишки.

А далі почалася справжня «варфоломіївська ніч», інакше не назвеш те, що відбувалось у храмі. Пустивши сльозоточивий газ, до храму увірвались люди у масках. Вони почали жорстоко бити тих, хто знаходився всередині, —священиків і мирян. Били навіть у вівтарі, кийками по голові, по тілу. Храм сповнився гвалтом, пролилася кров…

Перемогли, звичайно, люди в масках, бо їх було майже тисяча чоловік проти кількох десятків беззбройних людей. Потім їх заарештували і відвезли до Дрогобича, де протримали під арештом у міському та районному відділах міліції протягом 11 годин — без хліба і води, без медичної допомоги, не пред’являючи жодного звинувачення чи пояснення протиправних дій. <…>

Потерпілі, які намагались зв’язатись з Києвом, свідчать, що в них не приймали телеграми на підставі того, що «цього не може бути!» <…>

Неодноразово у нашому храмі бились двері та вікна, його намагались незаконно захопити. Православні самбірчани щоразу боронили свою святиню. Та останній напад перевершив за варварством та цинізмом всі попередні».

Далі наводяться розповіді жертв того нападу.

Михайло Фігура, 62 роки: «Я був біля церкви. Налетіли як скажені, звалили на землю, били кийками, штурхали ногами, топтали».

Михайло Мордзинський: «Ми стояли, прикриваючи собою вхід до церкви. Навпроти нас вишикувалась шеренга з восьми чоловік. <…> Без попередження, у гробовому мовчанні вони почали рухатись на нас. Ближче, ближче. І почалася бійня. Били нещадно — по двоє-троє одного. Гнались за людьми, доганяли, валили на землю та знову били».

О.Микола (Бухній): «Коли рухнули двері, всередину церкви увірвався шалений натовп у масках, бронежилетах із щитами та кийками в руках. Храм негайно наповнився газом — у них були газові пістолети та балони. Бити почали без попередження — кийками, ногами, чим попало по чому попало. <…>

…Потім виволокли багатьох вже без свідомості, кинули до машини без номерів, один з поранених лежав, витікаючи кров’ю прямо на підлозі».<…>

Серед побитих був Іван Халявко, інвалід, який втратив на війні ногу. Йому проломили голову, і зараз він лежить у лікарні. Життя його на волоску…»

Думаю, що наведений приклад є досить переконливим, щоб пересвідчитись у тому, що новомученики були не вигадані, а найсправжнісінькі.

Сьогодні ж католики усюди декларують виключно тільки любов і почуття дружби до своїх «братів православних», українських зокрема. «Приходжу до вас, дорогі жителі України, як друг вашого благородного народу — говорив папа Римський у Бориспільському аеропорту. — Приходжу як брат у вірі, щоб обняти стількох християн, які серед найважчих страждань зберегли вірність Христові.

Приходжу, спонуканий любов’ю, щоб усім дітям цієї Землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь.

Вітаю тебе, Україно, відважний та стійкий свідку приєднання до цінностей віри. Скільки ти вистраждала, щоб у важкі хвилини відстояти свободу віросповідання!» — останні слова папи чомусь після вищенаведених подій у Самборі сприймаються тільки як глузування.

«Я прибув до вас як паломник миру, спонуканий тільки одним бажанням — свідчити Христа, що є «Дорогою, правдою і життям» (Ів.14,6). Я прийшов, щоб поклонитись святиням вашої історії та разом із вами просити у Бога заступництва для вашого майбутнього,» — говорив папа на зустрічі з українськими діячами політики, культури, науки та підприємництва.

Залишається незрозумілим: невже і папа, і інші симпатики католицизму справді вважають, що у православних українців така коротка пам’ять, що вони вже забули, як їх понад десять років тому виганяли з храмів і нещадно переслідували?

Коли греко-католицька церква на початку 1990-х років «відновлювала історичну справедливість», у Львові у православних було загарбано майже усі православні храми, включаючи і кафедральний собор Св.Юра. На початку нашого матеріалу ми наводили твердження одного дописувача про те, що греко-католики ніколи не зазіхали на православну власність. Але ж власне цей собор за правом має належати православним! Адже на тому місці, де він побудований, до цього стояв православний Святоюрський монастир із церквою Св.Юрія, яку у XVIII ст. було зруйновано уніатським митрополитом Афанасієм Шептицьким і розпочато будування на тому місці нинішнього собору Св.Юра. То хіба те, що уніати колись зруйнували на тому місці православний монастир і побудували собор, навіть присвятивши його тому ж святому, якому був присвячений зруйнований монастир, є підставою для того, щоб вважати собор таким, що історично належить уніатам?

Проте, незважаючи на те що сьогодні у ЗМІ іде активна пропаганда образу нинішнього католика як християнина у повному розумінні цього слова — мирного, люблячого, терпимого до інших, — хижий оскал католицизму, зокрема його дочірнього явища, унії, неважко нині помітити і у висловлюваннях самих представників католицизму найвищого рангу.

У червні 2001 року, напередодні візиту до Києва папи Римського, московська газета «НГ-религии» опублікувала інтерв’ю з предстоятелем УГКЦ кардиналом Любомиром Гузаром. І хоча з моменту виходу інтерв’ю минуло вже немало часу, проте для православних воно є дуже цікавим передусім тим, що в ньому засвідчено ставлення лідера українських уніатів до проблем православних. Після цього інтерв’ю, думаю, у багатьох зникнуть сумніви відносно того, на що здатні ті люди, якщо в їх руках з’являються певні важелі впливу у суспільстві.

Ось якою є думка кардинала Гузара стосовно найболючішого на сьогодні для православних Львова питання про виділення земельної ділянки під будівництво кафедрального собору:

«Я уже два или три года назад официально написал в городской совет, что мы, греко-католики, не видим причин для того, чтобы Украинская Православная Церковь не имела места для храма. Несколько дней назад я опять сделал такое же заявление. Я не изменил своей точки зрения. Но в чем проблема? Владыка Августин прав, что хочет построить храм. Но он не хочет понять, что Львов имеет особенное мнение. Вы знаете, какие настроения во Львове в отношении русского языка. <…> тут были проблемы. Многие люди негативно настроены в отношении Русской Православной Церкви. Украинская же Православная Церковь владыки Владимира (Сабодана) тождественна здесь для многих с Русской Церковью. И поэтому возникают трудности у власти. Она боится демонстраций протеста, боится создавать врагов в народе. Власть не говорит, что не хочет дать, но и не дает».

В першу чергу впадає в очі те, що Любомир Гузар сам провокує відповідне ставлення до православних на Галичині. «…он не хочет понять, что Львов имеет особенное мнение. Вы знаете, какие настроения во Львове в отношении русского языка». Цікаво, відносно чого це Львів має особливу думку? Відносно православних? Так левова ж частина населення Львову, зокрема і Галичини, взагалі є православними, то яка у них може бути думка? І як цю думку для себе визначав сам кардинал: референдумом, опитуваннями? Щось дуже схоже на атеїстичний період, коли знищували храми через те, що «широкие слои трудящихся» вимагали їх закриття. До речі, до унії ставлення населення Західної України у XVI ст., при її введенні, і наприкінці ХХ ст., при її відродженні, переважно було негативним. Але це ніяк не заважало її прибічникам насаджувати її.

Постановка ж питання про ставлення у Львові до російської мови в контексті вирішення проблем православних і взагалі є абсолютно провокаційною. Який зв’язок між православними галичанами і російською мовою? Те, що люди, бажаючи мати канонічну ієрархію, зберігають єдність із Руською Православною Церквою? Що це, як не нагнітання напруження у суспільстві і не розпалювання міжрелігійної ворожнечі? Греко-католицька церква має не менше відношення до недружніх у минулому Україні латинської і польської мов, аніж Православна Церква до російської мови. Так навіщо зайвий раз підливати масла у вогонь, дратуючи нецерковні світські кола дешевими популістськими фразами? Невже мало було пролито крові протягом останнього десятиліття минулого віку? Невже не страшно, що нинішнє відродження унії, як і її зародження у XVI ст., супроводжувалось насиллям, кровопролиттям і людськими трагедіями?

Але почитаємо далі. Владика Любомир знову визнає права православних: «Мы можем не любить Русскую Православную Церковь, потому что такова была наша история. Но мы имеем во Львове людей, которые принадлежат к Украинской Православной Церкви, и имеем владыку. Он нуждается в кафедральном соборе». Ну, дякуємо. Хоч і не любите нас (яка різниця, що християни мають любити і ворогів, не те що Церкву-сестру), але залишаєте нам право мати свій собор.

Ще більш цікавий подальший хід думок греко-католицького ієрарха: «Я не думаю, что владыка Августин будет строить огромный собор. Надо быть реалистом. Он должен иметь кафедральный собор, но в меру необходимости». Чуєте, владико Августин? Будьте реалістом! Будуйте собор «у міру необхідності»! Я не можу сказати, якою є ця міра, але, можливо, владиці Августину варто буде звернутись до владики Гузара, щоб він йому визначив і розміри майбутнього собору, а може, і його місцезнаходження. Тільки, пам’ятаючи популярні у Західній Україні гасла початку 1990-х на кшталт «Православні, геть за Збруч!», боюсь, що кафедральний собор православного Львівського єпископа, з урахуванням бачення «реалій» греко-католиками, прийдеться будувати десь за Збручем або навіть і… за Уралом. А якщо відкинути іронію, то як можна прокоментувати подібні думки? У православних Галичини забрали усе! Їх вигнали з їхніх храмів, зовсім не турбуючись про забезпечення їхніх конституційних і просто людських прав. Як величезної милості православні Львова і інших багатьох міст і сіл Західної України просять сьогодні про виділення місця під будівництво свого храму! І яку ж треба мати безтактність, щоб говорити таке: «Він повинен мати кафедральний собор, але в міру необхідності».

Далі — більше: «Когда архиепископ Августин стал архиепископом, то в решении Синода было написано, что он получил этот сан за «утверждение православия в Западной Украине». Это неделикатно. Так нельзя говорить». Уявляєте собі?! Це неделікатно! Що саме неделікатно: утверджувати Православ’я чи нагороджувати за це? То що має робити православний архіпастир у своїй єпархії? Утверджувати католицизм чи, може, навіть і винищувати Православ’я?! Подібним висловлюванням кардинал Любомир демонструє вершину неделікатності. Він втручається вже не тільки у справи православної єпархії, а у справи всієї Української Православної Церкви, оскільки рішення про нагородження ієрархів приймає Синод Церкви. Цим він показує, що нинішній греко-католик, тим більше в особі самого предстоятеля — це не мирна, не любляча («Ми можемо не любити Руську Православну Церкву») і не співчуваюча іншим християнам людина.

Правда, далі кардинал робить спробу пояснити свою думку: «Православие тут утверждалось известно как: КГБ силой забирал храмы у греко-католиков и передавал православным». А чому ж не згадати було б владиці, як насаджувалась унія тут після 1596 року? Чи було там щось схожого на християнські методи? І знову ж таки порівнювати діяльність владики Августина по утвердженню Православ’я з діяльністю КДБ є верхом некоректності. Отець кардинал знову робить провокаційний прийом, намагаючись в очах пересічного необізнаного читача створити негативний образ православних. Тут можна теж відповісти словами кардинала: це неделікатно, так не можна говорити!

Також кардинал Гузар демонструє повне ігнорування принципів дисциплінарного покарання у Православній Церкві і не бачить для себе різниці між Православною Церквою в Україні і розкольниками, що, до речі, розбігається з позицією Римського папи, який в Україні визнає лише Православну Церкву, очолювану Митрополитом Володимиром (Сабоданом). Так, на запитання, у чому для нього різниця між трьома Православними Церквами України, кардинал відповів, що немає ніякої різниці. Все це політика.

На запитання ж, чи поняття канонічності для нього існує, кардинал Любомир відповів буквально таке: «Это очень сложное понятие. И мне кажется, что сегодняшняя постановка этого вопроса нас ни в чем не убеждает. Мы тоже живем по канонам. Даже дело Филарета для нас трудно понять. Мы не понимаем, как он в один день превратился в раскольника. От чего он отделился? Киевский Патриархат не каноничен. Но Московский Патриархат 150 лет не был каноническим. Или был?» — Тут, як мені здається, владика Любомир проявляє повну необізнаність принаймні в історії Церкви. Філарет не за один день перетворився у розкольника, а за півтора місяці — з моменту відмовлення від відставки на початку квітня до виборів нового митрополита в кінці травня. А повторювати примітивну профіларетівську нісенітницю про 150-річну неканонічність Московського Патріархату і зовсім не до лиця релігійному діячеві такого рівня.

Підводячи підсумки нашої статті, хочеться іще раз сказати: не будемо себе обманювати з приводу великої любові і всепрощення католиків. Про те, з ким ми насправді маємо справу в їх особі, свідчать їхні діла і висловлювання. Події, які відбувалися у Самборі і в багатьох інших місцях України, неможливість православним сьогодні навіть отримати місце для побудови своїх храмів, провокаційне і недостойне асоціювання православної віри з органами КДБ і навіть прямі заяви про нелюбов до Руської Православної Церкви — це все нинішні українські католики. І як би не намагалась Клара Гудзик в газеті «День» створювати позитивний імідж католикам, сьогодні це звучить непереконливо. Занадто багато трагічних подій відбулося за останні десять з лишнім років в Україні, щоб їх можна було так забути. Сьогодні просто дивно читати твердження В. Єленського у «Людині і світ» про те, що стан УПЦ на Галичині не катастрофічний. Сотні побитих людей, сотні захоплених храмів, нинішні принизливі прохання православних клаптика землі під храм — усе це свідчить про справжній стан справ.

Але чому дивуватися? У кінці цього інтерв’ю предстоятель УГКЦ говорить: «В нас еще много шовинизма против россиян, поляков, венгров… Мы стараемся с этим бороться. Это нелегко». Побажаємо ж їм успіхів у цій боротьбі!

Митрополит Черновицкий и Буковинский Онуфрий: «Духовник должен вести человека ко Христу, а не к себе»

Зарубежное обозрение