Олександр Яровий. НЕПЕРЕМОЖНА ПЕРЕМОГА

01.05.2010 archive, Вестник №104, Тема номера

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Україна разом з іншими державами колишнього Радянського Союзу та країнами світу радісно зустрічає 65-літній ювілей Перемоги над фашизмом.

Тебе не переможуть, Перемого,
І не загатять пам’яті джерел,
Хоч знов ширя нахабно і розлого
Стерв’ятник світу – західний орел,

хоч пруть на площу,
шпальту,
на плакат
Нечисті, що Вітчизну погубили;
Хоч я – німий,
мов кам’яний солдат
Над німотою братської могили.

О, Перемого, знов переможи!
Земні й небесні, на молитву станьте,
Святий народе, меч відпережи
Під стягами державної Оранти,

при лику Спаса, при стеблі Хреста,
Під небограєм святоруських дзвонів,
Лжу сокруши – облудних нью-тевтонів…
І з нами – Перемога.
Та,
свята.
А по війні – доріг на сотні гонів!

Дай, Боже, пережити ці бої,
Які нам розпалили сили аду,
Щоб кроки переможного параду
Переросли у день новий Землі!
22 червня 2007 року

Саме урочим поетичним словом хотілося розпочати цей матеріал – така велика ця радість! Хоч відомо з історії, із оповідей іще живих (на щастя) очевидців-учасників цієї грандіозної війни, що її початок не віщував переможних перспектив для нашої країни. Православний дух було підірвано. Народ, який тисячу років жив із Богом у всіх виявах свого життя, в кожному ударі пульсу, в кожній мислі, – 22 червня 1941 року вже майже як чверть століття був змушений дивитися на забиті вікна храмів, на бані з поверженими хрестами, з жахом стежити за гоніннями більшовицького звіра на всяку християнську душу. І кара вторгнення неприятеля – жорстокого, непідступного, нещадного – була закономірною, оскільки мільйони руських людей засліпилися пропозиціями провокаторів, вікових ворогів християнства і власними руками зруйнували Богом дану споруду своєї християнської державності. Похмура влада сатани була попущена на цих землях… А інші полки ворога спасіння людського йшли зі сторони призахідного сонця. І так мав бути знищений народ Божий на землі…
Гітлер та його подільники були, як відомо, прихильниками диявольської містики. Тому, підігнавши початок свого, як вони планували, «бліцкрігу» («блискавичної війни») на день Всіх святих землі Руської, вони сподівалися містичним чином вцілити у душу кожного нашого співвітчизника чи співвітчизниці, адже наші люди носили імена цих святих, перебували під їх покровительством.
Проте фашистські зайди прорахувалися. Пасха 1945 року настала на день Георгія Побідоносця (та й невипадково одна з ключових фігур- переможців цієї війни – широковідомий і популярний в народі маршал Жуков носив це ім’я), а сам День Перемоги припав на Світлу Седмицю.
А спочатку ж були відступ, зневіра, гнітючі настрої. Німецькі листівки закликали радянських людей «припинити безглузду війну». За логікою цивілізованих європейців, кого, що було захищати цим людям? Більшовицьку верхівку? Той лад, який репресував, відбирав майно, кидав у тюрми, розстрілював? Ворог сподівався, що народи величезної країни розповзуться, як то кажуть, по національних квартирах і там, боязко визираючи, чекатимуть приходу «ослобонителів». Але так не сталося. Тому що на Руських землях діяла не крамарська європейська логіка, а пряме Боже правління…
Був на початку відступ, і був тяжкий занепад духу.
Переді мною – нотатки мого діда, що замислювалися свого часу як стаття до одного з республіканських журналів, «На вогняних дорогах війни: із солдатського щоденника бійця військової частини № 12377-В». Це нотатки перших тижнів і місяців війни. «Минуло три тижні, як припинили навчання школи міста Дебальцеве. Сумні й пригнічені тиняються наші вихованці. У багатьох батьки пішли на фронт. Ранком та вечорами величезний натовп людей збирався послухати, про що розповість Левітан. Як завжди коротко: «Після жорстоких боїв, завдавши ворогові значних втрат у живій силі та техніці, наші війська залишили…» Далі йшов перелік населених пунктів та цифрові зведення. І так до болю хотілось почути: «Наші війська перейшли в наступ»… Горіли міста і села України. Ночами в небі стояла страшна кривава заграва пожеж, завмирало життя на заводах і фабриках, не чути було веселих пісень…» Мій дід, як учитель, мав так звану «броню», тобто певну відстрочку щодо призову на фронт. Але далі описує, як наші люди, для яких зовсім не були красивими фразами слова, що «повісткою є совість», самі вирушали до військкоматів. Навіть неповнолітні юнаки «додавали» собі років і йшли захищати Батьківщину… Бійці рухалися в напрямку Ворошиловграда (нині знов Луганська), переходили ріку Дінець. У донецьких селах, містечках, станицях їх із надією зустрічали і проводили старики, жінки, діти. Із опису розмов, спілкування постає картина непорушної віри в перемогу. «Хоч як тяжко не було, але ніхто й не припускав, що фашист, навіть якщо його чобіт ступить на цю землю, зможе тут залишитися назавжди».
Та інакше міркували фашистські верховоди. Людожерські плани Німеччини стосовно східних земель особливо актуально приводити на пам’ять зараз, коли багато молодих людей, задурених викривленою «пропагандою Європи» – наче якогось споконвічного чуда, прихильників Заходу, який нібито завжди бажав нам добра, – вважають, що «коли б нас завоювали німці», то ми б тільки пили баварське пиво, їли смачні сосиски та подорожували світом. Таким романтикам гітлерівського європеїзму варто час від часу заходити в Музей Великої Вітчизняної війни, дивитися на мило з людського жиру, гільйотину середньовічного зразка, призначену для сучасників наших дідів та прадідів на слов’янських землях, на рукавички й абажури із людської шкіри… Гітлерівський поплічник Альфред Розенберг розробляв найдетальніші плани щодо того, як влаштовувати життя гіпотетичних переможців-німців на землях аж до Уралу. Планував, що їх там будуть мільйони, згодом сотні мільйонів; усе розроблялось до дрібниць – аж до архітектурних подробиць їхніх обійсть на цих багатих землях. Слов’яни, цигани, євреї – все це не вважалося навіть «людським матеріалом», а чимось расово нижчим, що не заслуговує, за великим рахунком, на повноцінне людське існування. Звичайно, рабська сила була потрібна. Навчати нас планувалося тільки до четвертого класу – так, аби вміли прочитати застережний напис, розписатися, порахувати кілька предметів, знати, що є на світі Велика Німеччина. Тим тубільцям, які б дуже добре працювали, може, пощастило б раз за життя з’їздити в Берлін – столицю великого Рейху – і подивитися, як живе недосяжна вища раса. Культурно і цивілізовано!
Повертаємося до записів бійця. «28 грудня 1941 року. Мороз – 40°. Вийшли на марш. Намагаємося швидко йти, щоб зігрітися. В небі кружляє ворожий літак. Далеченько залетів… Збільшується захворюваність на грип». Запис наступного дня. «На дворі лютує буран, проривається ожеледь. Самолікування грипу наслідків не дає. Тепер основне – дійти до пункту формування. Буран з морозом посилюються. Післязавтра – Новий 1942 рік. Рік нових сподівань, надій, успіхів…» «Завтра – Новий 1942 рік. Важкими були останні чотири місяці 1941 року. Чи не вони вирішили долю зореносної Москви, до якої звернені погляди усього людства, всієї земної кулі. Як пишуть газети, передають по радіо – весь світ захоплений успіхами Червоної Армії, монолітністю нашого народу…» Уявімо картину: той натер ноги, того наскрізь продуває в благенькій вдяганці лютий вітер, в автора нотаток – драний чобіт, скручений мотуззям та проволокою; і вони йдуть, не випрошуючи для себе ні послаблень, ані комфорту, ні особливої уваги; вони знають, що треба йти, іти на Сталінград, на Захід, іти до перемог і до великої спільної Перемоги.
Як не захоплюватися героїзмом цих людей? Але було всяке… Були зрадники й холуї. На сором нашій землі, фашистів зустрічали із хлібом та сіллю, були вітальні промови та статті в націоналістичних газетках про «великого фірера – визволителя української нації». Ні! Не треба нам сьогодні під вивіскою прекраснодушних закликів «про єдність народу» (на самозраді єдності не вийде!) йти на повідку за жменькою галицьких радикалів, чиє ставлення до війни й до нашої Перемоги більш ніж дивне – і воно не поділяється добрими трьома чвертями українців. 30 червня 1941 року на відомій львівській Цитаделі замайорів німецький «райхкрігсфлаг» – військовий прапор рейху. «Гостей» зустрічали із хлібом-сіллю, у вишиванках, з викинутою уперед по-нацистськи рукою… Тепер на території Янівського концтабору під Львовом, де був встановлений «совєтами» пам’ятник загиблим – фігура матері з дитиною, – хтось відбив скульптурі дитини голову. Це ж ким треба бути?! Але галицькі «просвітителі» протягом останніх п’яти (якщо не двадцяти…) років намагаються відбити «голову», себто пам’ять, усім іншим регіонам України, де подібна ідеологія може прищепитися тільки тоді, якщо населення захворіє масовою психічною хворобою. Бо пролита кров не когось, а власних предків – це не тріскотня оплачених гасел, які міняються залежно від політики. Українські націоналісти в 1941 й далі, бачте, чекали, що «великий фірер» утворить українську державу! Очевидно, саме для цього сунули сюди гітлерівські полчища, – щоб не тільки її утворити, а ще й зробити процвітаючою! Ну, чисто нинішні байки про добрий Захід… Тевтонська психологія не змінилася. Ми для них були і будемо «нижчою» расою, хоча міняються, стають більш обтічними формулювання. «Нижчою» – бо нібито не цінуємо земного успіху, матеріального благополуччя. Бо стоїмо вище цього! Як писав Іоанн Златоуст: піднімися вище землі, не повзай, як змій, приречений з’їдати пил всі дні життя свого, плазуючи на череві, піднімися вище, і диявол нічого не зробить тобі. Тому-то нам нічого не можуть зробити, а лише лютують і оголошують нас «не такими», як всі цивілізовані люди. А ми справді не такі… Якщо «всі люди» будуть без Бога, а ми – з Богом, то краще залишимось не такими.
Зараз поширюється багато брехні, множаться викривлені «теорії» щодо цієї війни. Намагаються прирівняти, поставити на одну полицю лад фашистської Німеччини і лад радянський. Абсолютно недолугими й брехливими видаються ці спроби. Адже не секрет для тих, хто хоч трохи знає історію Європи, що саме представники комуністичного крила з орієнтацією на курс СРСР в європейських країнах були активними борцями з фашизмом. Достатньо почитати класичний, хрестоматійний «Репортаж із зашморгом на шиї» Юліуса Фучика – чеського комуніста, антифашиста. Диво дивне! Комуніст Фучик апелює і до народження, й до Воскресіння Христа, і до базових людинолюбних цінностей, які утверджувало християнство. А Москва була доленосною зорею, яка для багатьох народів світу стала ідеалізованим символом боротьби із фашистським злом, зі всякими спробами поневолення людей і народів. М’яко кажучи, некоректно порівнювати гітлерівський фашизм і радянську дійсність, яка, попри безліч мінусів та помилок, все-таки здійснила багато епохальних звершень – економічних, соціальних, культурних. Рік тому, по приїзді своєму в Україну, Святіший Патріарх Кирил чітко провів незаперечну різницю між двома ладами. Фашистський режим був людиноненависницький. У нас тоді був режим тоталітарний. Так. Він жорстокий, він нещадний. Для нього мало значила окрема людина, але все таки ця ідеологія не проповідувала вищості людини над людиною, раси над расою! Не закликала до нищення й загарбання! «Винятковість» нашого співвітчизника могла полягати хіба що в більшій любові до цілого світу, до всіх поневолених фашизмом народів. У своїх зведеннях окупанти зазначали, що німецькі солдати, прийшовши на нашу територію, ніяк не могли навіяти аборигенам думки про власну вищість. Та й справді, чи не абсурдно комусь сприйняти гадану вищість когось іншого: расову, культурну, національну? Окупанти були вкрай здивовані, що радянські люди виховані в дусі «рівності всіх людей», допомоги іншим народам…
Український письменник Володимир Дрозд в одній з автобіографічних повістей пригадує, як уже по війні полонені німці, працюючи біля одного з чернігівських сіл, сіли на обідню перерву. А тут дітлахи, граючись, зняли хмару куряви, сміття полетіло в миски полонених. І мати майбутнього письменника, вискочивши, надавала віником малим бешкетникам, суворо кажучи: «Ви що не бачите, – люди їдять?» «Це були ті «люди», – зазначає В. Дрозд, – які розстріляли її родичів, розграбували майно, зробили нещасними її й дітей…» Оце і є та вищість. Її дають не расові параметри. Її дає Бог, дарує кращим душам людським. Така вищість – це пожертва собою, власним «я» для іншого. (А тим, хто хоче дізнатися більше про ідеологічні постулати «великих цивілізаторів» зі свастикою на прапорі, можемо порадити одну із найсвіжіших і багатих фактажем книжок – Кеворкян Костянтин. Опасная книга (Феномен нацистской пропаганды). – Харьков: Фолио, 2009). Все те, що готувалося для Сходу, – готувалося не для людей; це готувалося, за уявленнями фашистів, для «тварин у людській подобі», які годяться тільки на те, щоб бути наполовину знищеними, а друга половина щоб обслуговувала велику германську, арійську расу.
І хто намагався стрибнути на білого коня й тріумфувати останні п’ять років у нашій бідній, поневоленій брехнею фашистського зразка (хоч і в ліберальній упаковці) Україні? Старі знайомі – «біснуватенки»-націоналісти. Все повторювалось у суті. Зайдіть до Музею однієї вулиці, що на Подолі. Погляньте на стенд, присвячений рокам окупації. Подивіться окупаційні націоналістичні газетки, плазуючі рептильки «українсько-німецьких (хто більше дасть) націоналістів», як писав знищувально-сатиричним пером український майстер усмішки Остап Вишня… Ось плакат: «Фюрер Адольф Гітлер сказав 3 жовтня 1941 року: ми ставимо весь континент на службу нашій боротьбі проти більшовизму». І вдвічі більшими літерами: «Українцю! Твоє місце поруч з Німеччиною в боротьбі за кращу Європу!» От і зараз ми хочемо стати часткою кращої Європи, яка сама не бажає нас знати, бо в неї й без нас досить лиха… Європейський союз розлазиться. Гляньте на проблеми бідної Греції! На черзі – Іспанія, Португалія… Та й у самій Німеччині, в Італії далеко не все до ладу. Але ми й далі вперто, в якомусь одуренні-засліпленні хочемо вклонятися цивілізації призахідного сонця, забуваючи свої скарби, зраджуючи своїх дідів і прадідів, зрікаючись вікового слов’янського православного братства!
Звернімо увагу на те, що пишуть зараз ренегати старшого віку (хоч їм має бути соромно писати подібне, бо хай в дитячому віці, але були очевидцями правди), в що вірить бідолашне засліплене юнацтво… Розвелося в нас різних американських «неурядових фондів», які формально можуть займатися захистом морських котиків, кажанів або підтримкою музик-авангардистів, але не забувають при цьому і старої добротної ідеологічної диверсії часів холодної війни. Гортаємо бюлетень «Смолоскип України», виданий американо-українським видавництвом «Смолоскип» (за січень 2010 року). О. Маслак, стаття «Війни пам’яті»: автор називає Велику Перемогу «міфом совєтської ідентичності»; блюзнірськи говорить про це свято як «Великдень совєтської громадянської релігії»; радянськими «святими» блюзнірськи називає (цитую) «героїв-краснодонців, Зою Космодем’янську та інших павликів морозових», змішуючи докупи святе і грішне; знущається над георгіївськими стрічками… Говорить, що «так звана» реабілітація фашистів у країнах Балтії сфантазована російськими пропагандистами. Це не фантазії, коли ми своїми очима бачимо фашистські марші на Хрещатику у святий день Покрови, бо це, бачите… день УПА! Та за такі заяви повинні, як кажуть у народі, на їх авторів «ікони падати»… Автор не вгаває: апеляціями до «Великої Перемоги» нинішня російська влада намагається легітимізувати нову державну ідеологію, «нову постросійську ідентичність, яку цілком справедливо можна назвати совєтизмом без соціалізму».
Так і хочеться сказати за Шевченком: «Брешеш, людоморе»! – без ніякої політкоректності. До чого тут Росія? До чого тут «совєти»? Коли я приходжу до пам’ятника воїнам-визволителям у своєму рідному селі Капустинцях на Київщині, я дивлюся на стелу, де викарбувані три десятки прізвищ. І половина (якщо не дві третини) прізвищ – російські: Маслов, Комаров, Клюєв, Логінов, Єлістратов… До рукопису мого діда Федора Перешивка, який я цитував, додано військову фотографію. І на цьому пожовклому фотодокументі кілька людей. Підпис на звороті: зліва направо – Доронін, Лапенко, Сергєєв, Бродський, Перешивко. Принаймні Дороніна і Сергєєва аж ніяк не викинеш із цієї шеренги, як і тих Маслових, Комарових; як людей із прізвищами інших народів Радянського Союзу, дорогих нам імен із мармурової плити в Капустинцях і багатьох інших селах та містах, де ті плити не перетягли у фундаменти новоявлених пам’ятників голодоморам (Як казав один письменник, не вловивши анекдотичності у своєму вислові, «президенти міняються, а голодомор був, є і буде!»).
Воювали Україна, Росія, воювала вся колосальна країна, Радянський Союз. І ми не віддамо й не продамо свою Перемогу новоявленим фашистам та їхнім поплічникам, нащадкам тих, хто, як казав поет, «плели павучу сіть Бандери». Красномовно-патетичний у своїй люті О. Маслак водночас пише: «що ж може протиставити українська держава у цій війні за історію? Інформацію про голодомор чи визвольні змагання українців у ХХ столітті?» (Таки від профано-примітивної подачі цих тем вже оскомина навіть у дитсадках, не кажучи про людей більш зрілого віку)… «Як правило, – продовжує автор, – книжкова, телевізійна чи кінематографічна продукція, присвячена цим темам, відзначається низьким професіоналізмом і непривабливістю для пересічного українця». От що правда, то правда! По-перше, ті, які нещиро й бездарно хвалили партію, тепер нещиро й бездарно взялися за національну тематику. По-друге, народові вкрай нелегко «замінити мізки», навіть якщо цим займалися президент, міністри і багато їхніх платних та добровільних помічників. Це не міняється за п’ять років. Та й взагалі… змінити правду на брехню надзвичайно важко. Бо правда – це позитивний полюс, це буття, а брехня – це мінус-існування, ніщо, це неіснуюче. І суще завжди переможе несуще, неіснуюче, фіктивне. Скільки не обілюють людожерів з УПА, є незаперечні документи, які атестують їх просто як людожерську, фашистську секту фанатиків. Кому невідомий єдиний афоризм Степана Бандери: «Наша влада мусить бути страшною»? Або націоналістичні вказівки на перші дні організації державного життя – стосовно національних меншин, які проживали в Україні: «Національні меншини поділяються на: а) приязні нам; б) ворожі нам: москалі, поляки, жиди… Винищування в боротьбі, зокрема тих, що боронитимуть режиму. Винищування… інтелігенції, якої не вільно допускати до урядів. Проводирів нищити, жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків». «Наша влада мусить бути страшна для її противників. Терор для чужинців і своїх зрадників». І невже ми були настільки засліплені за двадцять років цього розвалу, за п’ять років ющенківського періоду, який став верхом історичного гнійника, – що ми наче готові були продати, віддати, занедбати подвиг тих, хто в чесному кривавому бою виборов Перемогу, і віддати пальму першості в боротьбі за Україну… оцим виродкам і недолюдкам, зліпленим із того ж сатанинського тіста, що й вояки з черепами та свастиками на уніформі?!
Поширюються й брехливі вигадки нібито про масові звірства, грабежі, ґвалтування, мародерство з боку радянських військ, які переможно взяли Берлін. Теж є відповідні документи-спростування! Є спогади людей, яких абсолютно не звинуватиш у симпатії до «совєтів», задокументовані часті випадки покарань-розстрілів за спроби мародерства чи ґвалтування. Є оповіді очевидців, які говорили не «на мікрофон», не для газетних шпальт і не для інтернету, а те, чого не вимагала ніяка ідеологія, говорили правду.
І наскільки піднесено й водночас правдиво в літературах народів СРСР було відображено цілком природну приязнь, чисте кохання представників різних народів у тій війні! Не було потягу до бруду… Кохання українки-снайпера й солдата-росіянина в драматичній дилогії колись дуже популярного, а тепер незаслужено забутого Олекси Коломійця; в популярному романі російського письменника Юрія Бондарєва «Берег» – історія кохання російського офіцера й німецької жінки; «Альпійська балада» Василя Бикова – про те, як двоє утікачів із фашистського концтабору, білоруський військовополонений Іван Терешка та італійка Джулія Новеллі, проводять три дні в блуканнях серед альпійської природи, з якою так різко контрастує їхня тяжка ситуація переслідуваних (і плодом незвичного знайомства стає син Джулії, що чудом врятувалася, і її глибока симпатія до незнаної, далекої Білорусі); новела «Модри Камень» Олеся Гончара – про кохання українського солдата і словацької дівчини-підпільниці…. (За цю новелу, до речі, автора немало «били» критики, які на той час носили червоний колір маркування: «кольорових» холуїв, слуг всякого режиму, який приносить «хліб із маслом», завжди вистачало, мінялися тільки самі кольори…)
Правда про Перемогу проривається, й дедалі рішучіше. У статті «Зґвалтування історії» Ігоря Слісаренка (газета «2000», 5.05.09 р.) згадується про відому на Заході книгу О. Вайта «Дорога переможця». Слісаренко пише: «Вайт зовсім не симпатизував Радянському Союзу, навіть навпаки. Він глузує над брудними засмальцьованими фуфайками радянських солдатів…, взагалі над азіатами і пихато протиставляє їм чистеньких, із золотими медалями англійців та американців». Проте Вайт чесно описує події, викладає лише перевірені особисто факти. Він пише про жорстокість і мародерство американців, зґвалтування з їхнього боку і зазначає: «жодних дій проти злочинців не було вжито. Водночас у Червоній Армії панує сувора дисципліна. Число зґвалтувань, пограбувань і знущань у них не більше, ніж у зоні окупації американців або англійців. Дикі історії про звірства росіян виникають через перебільшеність окремих випадків. Шеф англо-американського бюро зібрав журналістів і сказав: «Німці сподіваються чимало добитись, посіявши серед нас ворожнечу. Я попереджаю вас: не вірте німецьким казкам про російську жорстокість, не перевіривши факти»». Вайт описує, як у радянській зоні окупації було налагоджено постачання їжі, питної води цивільному німецькому населенню, проводились роботи з відбудови. У радянській зоні вже працювали школи, в яких викладали звільнені з концтаборів вчителі-антифашисти. Це тоді, коли американці тільки думали: а чому ж це навчати дітей переможених!
До редакції газети «2000» пише читач: «Восхваляя националистов, власть унижает роль народа в освобождении Украины от немецких захватчиков, уничтожает память народа путем демонтажа памятников воинам-освободителям и устанавливает памятники воинам ОУН-УПА, которые преклонялись перед нацизмом в Великой Отечественной войне. В нашей семье умерли от голода моя сестра и брат, и меня очень возмущают действия президента (тоді – В. Ющенка. – О. Я.) по признанию голода только геноцидом украинской нации. А я – еврей по национальности, отслужил двадцать семь лет на командирских должностях и уволился в звании подполковника. Александр Гойфман, Житомир».
Не завагаємося сказати, що попередній режим в Україні наче продовжував справи тих, хто ішов сюди «освоювати східні території», але продовжував іншими методами. Уже не пожежею, динамітом, кулею, багнетом, а – дезінформацією. Ця війна триває, і вона триватиме, доки буде жити її останній солдат. Вона триватиме і в наших душах. Тож ж не будемо добивати цих людей страшною брехнею і не отруювати нею себе.
Слава Богу, що ситуація змінилася. Із 2004 року, в якому відбулася горезвісна кольорова «революція» (а точніше, підступно спрямована Заходом саморуйнівна дія одурених мас), не проводилося у нас справжнього параду на День Перемоги. Тепер він відбудеться синхронно з іншими столицями колишніх радянських республік та в чотирьох містах-героях України. Знамено Перемоги пронесуть штандарти чотирьох українських фронтів. Як сміють політичні маріонетки говорити про якесь поневолене становище України, про якусь радянську окупацію України, коли чотири фронти – українські! – внесли свій величезний внесок у справу Перемоги! Дніпрогес був відновлений після війни! Та й дев’ять електростанцій УРСР збудовано в радянський час. Пройшло кілька років – країна почала будувати київське метро, а через п’ятнадцять літ уже була в космосі перша людина – Юрій Гагарін, якого нам ніколи не уявити старим, хоча йому вже б мало виповнитись 76 років…
Ми віримо і сподіваємося, що Президент Віктор Янукович відбере незаслужене звання Героїв України із закривавлених рук «зловісних мерців» – Бандери і Шухевича. Рік тому представники військово-патріотичних організацій на пагорбі Слави тримали транспарант: «Ющенко! Твої герої стріляли нашим у спину!» У нас не повинно бути таких «героїв»… А слава повинна належати справжнім героям! Тим, що визволяли Капустинці на Київщині, що визволяли Київ, Львів, Станіслав (Івано-Франківськ), всю Україну, Радянський Союз і Європу від коричневої чума, яка тепер все ще намагається підняти голову! Але ця гідра буде розгромлена. Остаточна перемога буде за нами. Не було Бога з тими, хто блюзнірськи викарбував на своїх пряжках «Гот міт унс», нема Бога зараз із тими, для кого бог – це черево, матеріальне споживацтво будь-якою ціною, чий лад життя – моральний розклад, зневага до істини Божої, презирство до людей і націй. «С нам Бог, разумейте языцы и покоряйтеся, яко с нами Бог!» І Перемога знову… переможе: цього разу підлу брехню, наклеп, історичну несправедливість.
Дай, Боже, щоб 9 травня, як величне радісне свято, до кінця земної історії займало гідне місце в серцях і душах нащадків переможців. Ми перемогли не Німеччину, не німецький народ і навіть не Захід; ми перемогли метафізичні тьму і зло. Це була перемога Божих солдатів над спробою встановлення пекла на землі. Якщо ми переможемо неправду і безпам’ятство, тоді ми подолаємо все, що шкодить нам у поступі до кращого життя.
* * *
…Писав колись Т. Шевченко: «За кого Ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?» За кого вмирали кращі сини православного християнського люду, чи не марною була їхня жертва?.. Минули десятиліття після великої і страшної війни. Та й далі кривавить планета, так само, як велось віками, процвітає буквальне рабство, піратські захоплення, торгівля не лише людьми – а й людськими органами… ростуть мільйони дітей, які вміють малювати тільки війну. Голодує мільярд людей на планеті; виношуються страхітливо-неофашистські, хоч завуальовані багатьма облудними фразами і гаслами, плани іншого мільярду, так званого «золотого», який ладен скоротити населення земної кулі на 80%, аби забезпечити тепле існування новій «вищій расі», якій одній тільки й має вистачити природних ресурсів, води, робочої сили. Для неофашистського знищення людства годяться нові інфекції й одночасно убивчі вакцини «по боротьбі з ними», алкоголізм, наркоманія, проституція, всілякий блуд і збочення. Отже, фашизм ніде не зник, гідра знову піднімає свої потворні, отруйні й хижі голови. Невже марною була наша жертва?
Ні. Ця жертва була не марною, оскільки сини слов’янства, сини всього людства віддали свої життя для того, щоби вкотре утвердити істину, яку забувають злотворці, – завжди, паки і паки, зло буде покарано. І тільки-но воно підніме голову, на нього впаде караючий Господній меч, який тримають людські руки. «Могущие, покаряйтеся, яко с нами Бог. Аще бо паки возможете, и паки побеждени будете. Яко с нами Бог!» (З Великого повечір’я).
Одноплемінник антифашиста Ю. Фучика поет Ян Неруда писав (подаємо в російському перекладі):
Если славянство встало на страже, –
Кто нарушителем мира не будь,
Как бы он ни был хитер и отважен,
Грудь разобьет о славянскую грудь.
Слава слов’янам-переможцям! Слава непереможній Перемозі! Слава справжнім героям-ветеранам, многая їм літа! Хай живе наш великий, святий православно-руський народ! У храмах нині символічно й невипадково лунає: Христос Воскресе! – Воістину Воскресе! Зі святом! Це – наша Перемога.

Протоиерей Михаил Бойко.Победа – вечная жизнь

30.04.2010. ПОЛТАВА. Владыка Филипп ознакомился с ходом реставрационных работ в монастыре