С. Баршай. Релігійні війни в Україні: Волинь, рік 1992

01.11.2002 archive, Вестник №14, Даты

РЕЛІГІЙНІ ВІЙНИ В УКРАЇНІ: ВОЛИНЬ, РІК 1992

Сергій БАРШАЙ,
науковий співробітник Інституту журналістики
КНУ ім. Т. Шевченка

У 2002-му році в Україні відзначалося кілька ювілеїв — і радісних, і трагічних, які відбувалися майже в один час, тому що логічно пов’язані між собою. Десять років тому, у 1992 році, по Західній Україні прокотилася страшенна хвиля релігійного терору, безцеремонно розв’язаного представниками «нового православ’я», метою якого було загарбати якомога більше майна Української Православної Церкви для організації власної діяльності на території України теж у якості православної церкви.

Сьогодні на Волині вже стихли бої, загоєні тілесні рани у простих людей (чого не можна сказати про рани душевні), біля храмів не видно бійок і суперечок, у них ніхто не вибиває шибки і не виламує двері. Віруючих не тягнуть по землі, не вкидають у міліцейські машини, не підпалюють їхні житла, не загрожують на вулиці — принаймні це не носить масового характеру, як було не так давно. Мається на увазі не період будування «світлого майбутнього» часів войовничого атеїзму, а, на жаль, спокійний період розбудови незалежної України.

У нас подібні акції проходять тихо (в розумінні загальносуспільного резонансу), сильніший завжди виявлявся і правішим, тобто на законодавчому рівні пізніше легалізовувались усі випадки насильницького захвату релігійних приміщень і ніхто не був притягнений до відповідальності за насилля, за порушення прав і свободи людини.

Не можна сказати, щоб у світській пресі не приділялося зовсім уваги цим злочинам, але більше уваги висвітленню подібних акцій приділяла, що зрозуміло, православна преса як орган тієї структури, що, власне, і потерпає.

Газета «Дзвони Волині» — вісник Луцької єпархії Української Православної Церкви — видається з жовтня 1991 року. На сьогодні її номери за 1992-1993 роки є безцінними документами, в яких засвідчено про ті страшенні події, що відбувались у Волинській області після того, як у 1992 році на терені України виникла сумнозвісна релігійна структура під назвою УПЦ Київський патріархат.

Мабуть, іще не підозрюючи, що через короткий час їй доведеться писати подібні репортажі з таких подій на власній землі, редакція у квітні 1992 року помістила матеріал про тяжке життя православних у Львівській області [1]. «Прихожан у міській владі католики заблокували на цілу ніч, а на світанку перерізали металеві решітки у вікні і увірвались до храму, — пишеться у статті. — Нас, православних, вигнали зовсім на вулицю, обливаючи нецензурними словами. <…> Православні почали служити й молитися із своїм настоятелем на дорозі, біля дому, де живе священик. Що тільки уніати не виробляли — вони то нападали на дім священика (три рази), то обливали кров’ю тварин (! — С.Б.) місце, де стояв під час богослужень престол, лляли шкідливу рідину із газових балонів, від якої діти непритомніли. <…> Сотні скарг, заяв, вимог ми надсилали до всіх інстанцій, навіть парламенту України, Президенту України, але дарма. Знімали фільми і робили відеозаписи закордонні кореспонденти, приїздили депутати Верховної Ради, але все лишилось по-старому»…

З літа 1992 року православну Волинь спіткала така ж доля, яка уже стала у православних на Галичині. В серпні 1992 року в «Дзвонах» були вже перші матеріали про насилля над віруючими волинянами. «Розпорядженням представника Президента України по Волинській області від 11 серпня 1992 року Свято-Троїцький кафедральний собор та два будинки по вул.Плеханова, в яких розміщалися Волинське єпархіальне управління та Волинська духовна семінарія, були передані зареєстрованій 10 серпня 1992 року громаді Свято-Троїцького собору УПЦ Київського Патріархату, — читаємо у заяві до Президента України Л.Кравчука від Волинського єпархіального управління, опублікованій у вересневому випуску газети. «Розпорядження підписано виконуючим обов’язки голови обласної державної адміністрації Ю.С.Ленартовичем. Це розпорядження являється незаконним, воно винесене без врахування наших прав на вищеназвані будівлі. Наша громада завжди була власником вищеназваних будівель. Ми пройшли крізь лихоліття війн і розрухи, тиск на церкву різних політичних сил — і вистояли, оберігаючи свої святині, як зіницю ока. <…> Приміщення, в якому було розміщено наше єпархіальне управління по вул.Плеханова, 1, збудоване нами і в експлуатацію прийнято ще в 1949 році. <…> Приміщення по вул.Плеханова, 5 рішенням Волинського облвиконкому від 28.08.1991 року було передано для потреб Духовної семінарії. Цей будинок нами ж збудований в післявоєнні роки, тоді в ньому діяла Духовна семінарія. Після її закриття в 1964 році у нас відібрали і будівлю. Рішенням від 28.08.1991 року нам фактично вернули нашу власність. <…>

Прийняття розпорядження, яке ми оскаржуємо, призвело до вкрай негативних наслідків. Зразу ж після його підписання Свято-Троїцький собор та два будинки по вул.Плеханова були загарбані силою представниками наново створеної громади. Вони захопили всі документи, гроші та інше майно Волинського єпархіального управління, громади собору та Духовної семінарії, крім цього особисті речі священнослужителів, робітників єпархіального управління, семінарії та студентів. <…>

Здійснено загарбання Свято-Феодосійської церкви міста Луцька, була спроба вчинити те ж і з Свято-Покровською церквою. Знову різали замки, обрізали сигналізацію. І все це при мовчазній співучасті міліції. <…> Розцінюємо це як відкрите знущання над нами і порушення всіх наших прав та свобод, декларованих чинними актами та законами України».

Про ці ж події, але більш докладно, ідеться і в заяві ректора Волинської духовної семінарії (ВДС) о.Петра Влодека до голови Комісії ВР з питань культури і духовного відродження Л. Танюка, що була опублікована у тому ж випуску «Дзвонів Волині»: «…собор, будинки єпархії, семінарії, а також семінарське майно: столи, бібліотека, ліжка, постіль, гуртожиток, де проживало 75 семінаристів, — все було насильницьким шляхом загарбане, оскільки, мовляв, «передачі в установленому порядку не відбулось».

У вказаному розпорядженні мова йде про передачу приміщень, а про майно не сказано нічого. Більшовики та безбожники, коли 30 років тому закривали семінарію, а я якраз тоді був її ректором, дали два місяці часу на вивезення майна. Незрозуміло з точки зору закону, який зв’язок має утворення нової церковної громади до вже діючого учбового закладу <…>?

Керував цією насильницькою акцією, під час якої мали місце образи, бійка, лайка, депутат обласної ради Г.Кожевніков. <…> Серед віруючих обох юрисдикцій постала страшна ворожнеча і ненависть: ворогами один одному стали самі українці, сусід сусідові, чоловік жінці… <…> Віруючі УПЦ моляться під відкритим небом, на площах. <…> Допоможіть повернути нам наші приміщення, які в післявоєнні роки були збудовані нами ж на пожертвування віруючих і на які теперішні політики навіть і копійки не дали», — такими словами закінчується текст заяви.

Про «логічний» розвиток подій дізнаємося з наступної замітки, що має красномовний заголовок «Безчинства продовжуються»: «В неділю, 20 вересня, під вечір, коли парафіяни Свято-Феодосійської церкви звершували богослужіння перед дверима опечатаного раніше владою свого ж храму, на церковне подвір’я прийшла група екстремістів від УПЦ-КП <…>. Почався черговий розбій, яким керували Вінцукевич та Мельник. Були жорстоко побиті священики Феодосійського храму — протоієрей Валентин Негода та ієрей Микола Бондарук. Били і віруючих, а також представників міліції, які знаходились при виконанні функцій охорони храму.

Хочеться запитати представників влади: доки на Волині купка політиків, які розперезалися до краю, буде знущатися над людьми?» — цим риторичним запитанням завершується повідомлення.

Більш докладно захоплення Феодосійського храму описано в матеріалі під заголовком «Події навколо Свято-Феодосійської церкви міста Луцька» у номері за листопад: «…Одночасно з богомольцями до церкви стали підходити далекі від церковного життя і дуже агресивно настроєні (напідпитку) люди. Об’єднавшись в одну групу, вони стали вимагати від нас залишити храм, викрикуючи різні погрозливі, брутальні і зневажливі слова. Побачивши, що ми не звертаємо на це уваги і продовжуємо богослужіння, вони застосували фізичну силу, стали тиснути на передні ряди, де стояли богомольці, і наближатися до церковних дверей. Незабаром у різних місцях зчинилася бійка, в результаті якої багато парафіян, які стали на захист церкви, одержали фізичні травми. <…>

Коли цей озвірілий натовп прорвався до церковних дверей і до священнослужителів, які продовжували богослужіння, священиків потягнули назад. На них рвали одяг, волосся, били. Під крики і побої, які сипалися з усіх боків, духовенство відвели до міліцейської машини, яка й відвезла їх додому. На щастя, у всьому цьому кошмарі ніхто не зазнав смертельного удару. Слід зазначити, що навіть за пануючого комуністичного і атеїстичного режиму існували закони, якими суворо заборонялось зривати богослужіння, а тепер переступили і цей поріг. <…>

Правоохоронні органи залишались малоактивними, і у всіх, з ким доводилось потім вести розмову, склалось враження, що вони перебували тут тільки для форми.

Незабаром приїхав єпископ УАПЦ КП Спиридон. Він подякував за перемогу і цією, треба прямо сказати, кривавою дорогою увійшов до церкви для молитви».

24 вересня 1992 року віруючі зібрались біля будинку облради м.Луцька, щоб просити від депутатів захисту. Про те, у що вилилась ця акція, розповідається у жовтневому випуску газети, у матеріалі «Всяке дерево пізнається по плодах своїх». Якщо віруючі стояли і молились, співаючи молитви, то «…православні християни з УПЦ-КП готували гумові палиці, кийки, каміння, образливі слова. Все заздалегідь було обдумано, а зброю приготовано і складено у «Волинянку», яка привезла названі знаряддя насилля на очах у всіх для того, щоб озброїти «активістів» побоїща. Так озброїли кілька людей в маскхалатах, а також кілька семінаристів новоутвореної семінарії, були ще й інші бажаючі взятися за батіг. І ось після цього громада «православних християн» УПЦ КП пішла в наступ на тих, що з’їхалися з усієї Волині просити від депутатів захисту, співаючи молитви, стояли на чолі із своїм архіпастирем — єпископом Ніфонтом.

Розпочалося побоїще, били безжалісно, били всіх, кидали й каміння, а найбільше діставалося духовенству. Думаю, що присутні як одна, так і інша сторона до самої смерті не забудуть цих жахливих моментів прояву антихристиянських та антилюдських відносин між людьми, наділеними Богом розумом.

Тих, що відходили, переслідували далеко, б’ючи по спині вже обілених сивиною священиків в рясах, зривали хрести, рвали одяг. Одних гнали аж до автозаводу, інших аж до парку відпочинку і вздовж нього ще одну-дві зупинки. Вибивали скло в машинах, гнули машини ударами палиць»… Мабуть, не випадково автор цього матеріалу підписався «Наш кор.».

Зухвальство, що спричинене було відчуттям безкарності, дійшло до того, що представники УПЦ-КП вчинили побоїще священиків, які приїхали на єпархіальні збори у Луцьк. Вони стали не допускати приїжджих священиків до храму, а одному з них — настоятелю парафії с.Пожарки о.Леоніду – розбили гантелею голову, в результаті чого той отримав струс мозку. Іншим священикам були нанесені тілесні ушкодження. Про це йшлося у статті «Збори духовенства Волині» у номері за листопад.

Такі страшні і ганебні (як для правової держави) події, звісно, не могли залишитись поза увагою світової громадськості. Генеральний секретар Конференції Європейських Церков Жан Фішер надсилає листа президенту України Л.Кравчуку. «…Ми були приголомшені повідомленням про насилля і свавілля, які творяться проти цієї Церкви, її єпископів, духовенства і мирян, — писав він зокрема. — Насильницькі дії характеризувались нападами на собори, храми, єпархіальні адміністративні приміщення, пограбуванням їх, прагненням відняти їх в Української Православної Церкви, визнаної всім православним світом. Такого роду події мали місце в червні, липні і серпні у таких великих містах, як Рівне, Київ, Вінниця, Дніпропетровськ, Житомир і Луцьк.

Більше того, ми глибоко стурбовані повідомленнями про те, що канонічно визнана Українська Православна Церква позбавлена доступу до засобів масової інформації, що саме по собі паплюжить Церкву. Ми дуже занепокоєні тим, що всі ці події, як нам здається, здійснюються при підтримці центральних і місцевих органів влади. <…>

Від імені конференції Європейських Церков ми звертаємось до вас з закликом вжити всі засоби, надані вам Конституцією, з тим, щоб покласти край переслідуванню Української Православної Церкви і сприяти поверненню її церковної власності та іншого майна, відібраного в неї».

Трохи пізніше в Україну прибула делегація від Всесвітньої Ради Церков і конференції Європейських Церков на чолі з митрополитом Паризьким Єремією (Константинопольський Патріархат) з тим, щоб мати інформацію всебічну, вивчити думки як урядових осіб, так і обох зацікавлених сторін. На прийомі в облдержадміністрації — дізнаємося зі статті «Делегація від християн всього світу на Волині» (лютневий випуск 1993 року) — з вуст представників влади прозвучало категоричне твердження, що Україна має своє бачення церковних проблем, переслідує у цьому свої інтереси і має власні українські закони, і лише ними, мовляв, потрібно керуватися при вирішенні міжрелігійних проблем. Після цього твердження професор Берге Фирре з Осло, один із членів делегації, нагадав, що Україна підписала ряд міжнародних угод стосовно свобод людини і прав кожного на вільне віровизнання, що й зобов’язує нашу країну виконувати міжнародні норми; світ не буде байдуже дивитися, як вищеназвані свободи придушуються.

Владика Ніфонт у присутності всіх запитав митрополита Єремію, чи можливо було б у Парижі, де він проводить свої богослужіння, чи, наприклад, у Греції, щоб новоприбулому єпископу державні мужі висловили ультиматум, котрий було в держадміністрації поставлено йому на другий день після призначення на Волинь: за 24 години Ви, владико, повинні визначитися: або приєднуєтеся до Київського патріархату, або їдьте звідсіля геть. Митрополит Єремія здивовано запитав: а хто це сказав? Відповідь вразила всіх делегатів ще більше. Це сказав присутній тут депутат Верховної Ради України О.Гудима…

Проте якихось істотних змін після цього не настало, і насилля по Україні не припинялися і надалі. Про це розповідається в телеграмі, опублікованій у березневому номері «Дзвонів» за 1993 рік. «8 березня о 14.00 депутат Верховної Ради України Червоній з групою січових стрільців, священиками УПЦ-КП розбійницьки напали на єпархію, домову церкву — єдину в Тернополі. Силою, бійкою викинули за ворота єпископа, працівників єпархії, грабіжницьки опустошили приміщення, святотатственно забрали церковні речі: антимінс, хрести, ікони, книги, ризи, інші матеріальні цінності, навіть Передосвященні Дари. Залишили голі стіни, погрожували захопити Почаївську Лавру. Немає можливості служити, виконувати треби. Розслідування обмежилось прийняттям скарг». Підписано: «Комітет захисту Української Православної Церкви, віруючі Тернополя».

Про аналогічні події в області, уже як про буденне явище, писалося в багатьох інших матеріалах газети, таких, як «Хто ким керує?» (грудень, 1992 року), «Не дають в Жидичині молитися» (січень, 1993 року), «Червоній і козаки» (травень, 1993 року), та інших.

Згодом ситуація хоч більш-менш стабілізувалася: суд визнав факт передачі комплексу будівель (собору, єпархіального управління і духовної семінарії) в м.Луцьку релігійній громаді УПЦ-КП таким, що не відповідає закону, хоча, на жаль, виконувати рішення суду ніхто не збирався. Для Волинської духовної семінарії теж виділили приміщення, хоча яке… Про справи семінарії іде мова в матеріалі інспектора ВДС прот. Георгія Антонюка («У гріб її ще не звели», січень, 1993 року). «Тим 59-и вихованцям ВДС, що навчаються зараз у три зміни в одній-єдиній аудиторії (якщо її можна так назвати), бажання отримати духовну освіту і життя своє посвятити Богові і Церкві не позичати. Студенти всіх трьох курсів семінарії живуть у місті (!), де їх з любов’ю прийняли на безкоштовне проживання у тих християнських сім’ях, які мали таку можливість. <…> Лекції з невеликими перервами продовжуються до пізнього вечора, за столами тіснувато, бракує підручників, конспектів, немає і підрясників, та й багато чого ще.

Ніхто з нас не винен, що з наших рідних будівель всіх нас з жорстокістю вигнали, особові справи не віддали, бібліотеку семінарії спалили, розікрали, проштамповані книги продавали прямо біля воріт собору, власні підрясники семінаристів, які ті залишили на літні канікули у шафах, розпродали, аж у Києві дехто випадково знайшов свої.

Невідомо, яка доля тих меблів, ліжок, подушок, одіял, покривал та білизни, що були придбані на 150 чоловік. Не знати, де шафи, музичні інструменти, три фортепіано, друкарські машинки, комп’ютери на 7500 доларів, документи, архів. Не відомо, чи ще на місці закуплені для кухні семінарії великі котли, кип’ятильні агрегати, жарильні шафи, плити, холодильні камери, чи ще є ті п’ять тонн паперу, що був закуплений для друкування єпархіальної газети, книг та конспектів».

Проминули роки, пройшло десятиліття, і слово, зафіксоване на папері, несе нам розповідь про те, про що вже давно забула «широка громадськість». Слово маловідомої газети, через певний час потрапивши до рук випадкового читача, може відкрити страшенні сторінки нашої історії, яка відбувалася в наш час, але, так би мовити, не «на очах» широкого загалу.

Кардинал Вальтер Каспер: «В свободном государстве должна быть свободная Церковь»

Василий Анисимов. Загадка кардинала Каспера