Слово Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима

01.11.2002 archive, Вестник №14, Летопись епархий

Слово Митрополита Харківського і Богодухівського Никодима

Я дуже стурбований і, мабуть, мені сьогодні говорити важче, ніж коли-небудь. Я хочу висловити щиру подяку Його Блаженству за те, що Він сам вирішив принести благословення Польської Православної Церкви. Я щиро дякую професорам і представникам Польської та Російської держав і всім вам, дорогі гості, що ви взяли участь у цій визначній події. Це змушує мене пригадати пройдений 82-річний шлях. Чи гідно я його прожив? Про це буде судити історія, але відрадно, що Ви своєю присутністю разом з польськими гостями, які присудили велику нагороду доктора «honoris causa» Польської богословської академії, висловили мені велику повагу. Я дуже радий з приводу того, що сьогодні зарахований до вашого співробітництва та праці — тієї праці, яка єднає людей з Богом та між собою. Той малий труд, що я зміг при співдії Духа Святого зробити, я відношу на рахунок благодаті Божої, яка надихає мене, бо як сказав Христос: «Царство Небесне здобувається силою і ті, які докладають зусиль, восхищають його». Господь хоче бачити в нас синів, співробітників, і всі ми, скільки дістає совісті, розуму і подиху любові, співробітничаємо з Творцем. І це нагадування виконує велику місію, бо Христос сказав: «Творіть Царство Небесне на землі». Чому небесне? Дуже просто. Бо наша маленька земля обертається зі всім сузір’ям Царства Небесного. І хіба ми можемо припинити рух землі? Ми повинні своїми силами зробити її прекрасним куточком, вівтарем Божої присутності між нами. Якось, аналізуючи пройдений шлях, я пригадав такі слова:

Як мати дитину, я жереб свій леліяв,

Мов орел понад землею і морями літав

(бо це було),

Про щасливу долю свого народу мріяв,

А злий геній сільце мені підготував.

І я в нього попав.

Важко на серці, бо писати не можу, от і виконую місію пророка Давида, який сказав, що вік людини — сімдесят років, а від сили — вісімдесят. Так і моя місія закінчується, як Христос Петрові присудив: «Коли ти постарієш, піднімеш руки, і другий тебе підпояше і поведуть, куди не хочеш». Така вже моя доля. Так завершується мій послух перед Богом, перед своїм народом та народами світу. Я не маю слів дякувати Творцю.

Південну та Північну Америку, Африку та Європу, Індію та Японію — все це я пройшов, всюди я був, всюди я бачив людей. Я бачив, як люди цінують свою культуру, надбання своїх предків, як готують майбутню історію свого народу. Мабуть, тут як раз підійдуть слова Т. Г. Шевченка: «Чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Часом буває, потрапляє чоловік між чужих людей і, як голодна ворона, на що попаде, те і хапає, а ми повинні брати все прекрасне від інших народів та з інших релігій. Я бачив, як люди шанували пам’ять жертв Хіросіми: мільйони свічок пускали по річці в пам’ять про загиблих.

Я намагався тим прекрасним, що є у інших народів, збагатити українську скарбницю.

Кожен хоче бачити свій народ прекрасним, і, напевне, це той стимул, що робить нас силами добра, силами правди. Бо є хулителі, які не будують, а руйнують — травлять одного проти другого. Хіба можуть славолюбство і властолюбство збудувати суспільство єдності? Але я думаю, вірю і молюсь, щоб наш народ був гідний інших народів, щоб історія не соромилась за пройдене нами XX століття і за те, як ми почали третє тисячоліття. Ми повинні, як ніхто, внести найкраще, щоб нащадки дякували нам за те, що ми щедро і старанно трудилися на ниві Божої присутності між нами.

Я ще раз сердечно дякую всім, Вам, Ваше Блаженство, вам, почесні професори, вам, мої гості, за те, що ви сьогодні зуміли засвідчити, що, незважаючи на складність нашого часу, ми вміємо складати братерство, єдність, релігійне взаєморозуміння з різними політичними поглядами, але не руйнуючи Божий мир, а будуючи, щоб на землі панувало Царство Боже.

Я ще раз сердечно дякую усім, владиці Митрофану, синовній уклін прошу передати Блаженнішому Митрополиту Володимиру і сказати, що присвоєння такого високого звання відбулося не мені, а всій нашій Церкві. Бо якби я був тільки Никодимом, а не єпископом Православної Церкви, я був би тільки Никодимом. Лише тому мені сьогодні присвоєна велика повага, що я син великої Церкви — Церкви в Повноті всього Вселенського Православ’я. І це — наш шлях, основа нашого життя, це наш подвиг. Я думаю, що останнім подвигом мого життя будуть слова апостола Петра: «Боже, Ти усе знаєш. Ти знаєш, що я люблю Тебе». І своєму народу, і всім народам я, як міг, так і служив. Любов моя до Вас, як до Бога, бо Ви — сини Божі, дякую Вам і низький Вам уклін.

Прот. Петро Влодек. Короткий огляд історії Волинської єпархії

Святейший Патриарх Московский и всея Руси Алексий II: «Мир можно изменить»