Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

В. Бурбан. Веселий смуток мудреця

Веселий смуток мудреця

Володимир БУРБАН, лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького

Виповнилося 215 років з дня народження Петра Гулака-Артемовського — письменника, гумориста, ректора Харківського університету
Прізвище Гулаків бере свій початок із сивої давнини. Гулаками, за свідченням «Етимологічного словника української мови», називали «продовгуваті пампушки на олії», або «великі вареники, начинені маком, грушками та ягодами». Як бачимо, і в накличках людей не обходилося без притаманного українству гумору…
Великий і розлогий козацький рід Гулаків дав Україні не одне славне ім’я. Згадаймо Шевченкового побратима, одного із засновників та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, вченого-енциклопедиста Миколу Гулака. Гулаки-Артемовські ведуть свій родовід із села Артемовське і є нащадками генерального обозного гетьмана Дорошенка — Івана Гулака. Петро Петрович Гулак-Артемовський, який народився в містечку Городище (нині Черкаської області) в сім’ї священика, сягнув висот науки і став ректором Харківського університету, другим, після І. Котляревського, фундатором української мови, утверджував «хлопське» слово у царстві шовінізму і русифікації. Його небіж, Семен Гулак-Артемовський, був уславленим співаком європейського рівня, композитором, автором першої української національної опери «Запорожець за Дунаєм», присвятив Т. Шевченкові, з яким товаришував, пісню «Стоїть явір над водою». А ще ж мав талант художника-мініатюриста, лікаря-гіпнотизера і навіть створив проект… петербурзького водогону.
Чи не яскраві це приклади невичерпного багатства нашого краю на самородні таланти?
Свій шлях до визнання високообдарований 11-річний Петро Гулак-Артемовський почав у Київській духовній академії. Але через смерть коханої дівчини залишає навчання і влаштовується репетитором поміщицьких дітей, вчителює у приватному пансіоні в Бердичеві. Через деякий час стає вільним слухачем Харківського університету, викладає в ньому польську мову, працює на посаді екстраординарного (позаштатного), а після захисту дисертації — ординарного (штатного) професора історії. Його науково-педагогічна кар’єра стрімко росте — він обіймає посаду декана словесного факультету, а в 1841-1849 р.р. — ректора університету, що став відомим не лише на теренах України, а й Європи.
Він рано відчув святе почуття єдності з рідним краєм, своїм упослідженим народом, з його розкішною, як природа, мовою. Таїна українського слова захоплювала його все життя (він навіть мріяв створити тлумачний словник української мови, та не довелось). Продовжуючи традицію І. Котляревського, «Енеїду» якого глибоко шанував, Петро Гулак-Артемовський довів, що рідна мова, незгірш будь-якої європейської, здатна передавати найтонші почуття, найглибші думки. У традиційній настановчій промові перед студентами закликав їх позбуватися низькопоклонства перед чужоземним, яке «велить нам зрікатися духу, характеру, простоти звичаїв і самої мови шановних предків наших». Його дратували усякого роду дряпічки, які спекулювали на українському слові: «у нас теї погані, віршомазів, стільки наплодилося, як у доброго попа дітей» (а хіба в наші часи це зловредне плем’я перевелося?).
Отже, Україна завдячує Петрові Гулаку-Артемовському за те, що він у своїх творах зберіг народне слово, соковитий народний гумор, національний колорит. За те, що започаткував і утвердив українську літературну байку («Пан та Собака», «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», «Тюхтій та Чванько», «Дурень і Розумний» та ін.). Глибокий знавець європейської культури, він подарував нам переспіви та переклади з Горація, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мільтона, Ж. Деліля, багатьох псалмів. Завдяки йому на українському грунті прищепилася романтична балада — «Рибалка» за Гете та «Твардовський» за А. Міцкевичем. Останній зауважував, що «українська переробка вища за оригінал». Гулак-Артемовський збагатив український художній арсенал філософськими віршами, посланнями, віршованими гуморесками, що так заграли іскрометним вогнем у співомовках С. Руданського.
Гулак-Артемовський, який написав не один твір, в якому прославляється товариство, застілля, першим застеріг громаду від «оковитого лиха» влучним поетичним словом:
Ніс, як пістряк;
І скрізь синяк;
Бач, пика як набрякла!
Одна нога
Щось шкутильга,
Друга зовсім заклякла.
Пустив діток
Без сорочок
І жінку без запаски;
А сам в шинку
На привалку
Жду Лейбиної ласки!
Сучасники відзначали, що, навіть ставши ректором, Гулак-Артемовський не був академічним сухарем. Однак його життєрадісність нерідко змінювалася задумливістю, глибоким смутком. Це пов’язувалося не тільки зі станом здоров’я, а й з незаживаючою раною, заподіяною втратою коханої людини. В епіграфі до байки «Тюхтій та Чванько» — блискучому вірші французькою мовою — поет з гіркотою скаржився: «Мої дні — це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання — ці солодкі чари для багатьох сердець — для мого серця було джерелом болю та сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших».
Він сміявся, а його разюче слово випікало виразки пихатості, недоумкуватості, консерватизму, захоплення сумнівними новаціями тих, хто, скажімо, повчав, «як локшину варить для війська із паперу». І був упевнений:
До часу над слабкими,
хто дужчий, вередує,
До часу мужиків ледачий
пан мордує…
Серед його залишених нам заповідей є одна, яку, на мій погляд, давно сповідує газета, де друкуються ці рядки:
— Хліб ви їжте,
А правду, хоч яким панам
вельможним, ріжте!