Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Миколай: «Господь ніколи не залишає людину напризволяще»

01.02.2004 archive, Вестник №29, Слово пастыря

Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Миколай: «Господь ніколи не залишає людину напризволяще»

— Ваше Високопреосвященство, тривають різдвяні свята. Скажіть, будь ласка, чим вони є для вас особисто?

— Різдво Христове — це радість, тому що Царство Боже прийшло з неба на землю і почало наповнювати людські серця. Для мене особисто це радість в духовному піднесенні, сповнена надії на те, що з настанням тілесної смерті життя не закінчується. Через Христа ми переходимо у вічність для бажаного спілкування з завжди живим Богом.
Мені пригадуються слова вже покійного митрополита Антонія Сурожського, які він якось сказав перед прихожанами однієї з лондонських парафій в день перед Новим роком: «Сьогодні знову відкриваються двері часу, і перед нами з’являється Новий рік. Через ці двері ми бачимо Різдво Христове. І саме Різдвом в цей Новий рік вступає вічність. Живий Бог приходить на землю, прийнявши на себе образ людини… А зараз ми стоїмо в очікуванні цього дива».
Цікаво, що чекає не тільки людина. Якщо вийти на вулицю в ніч перед Різдвом, то можна побачити, що вся природа ніби принишкла. Це не просто нічна тиша — в ній є щось неземне. У інший день такого вже не побачиш. Цього дня природа не просто мовчить, вона ніби чекає…Так і для мене різдвяні свята — це час очікування і надії на краще.

— Владика, ви тільки що говорили про важливість народження Спасителя, але ж часто різдвяні свята сприймаються як привід для посилених розваг у світському розумінні цього слова…

— Звичайно, це трагедія, коли славне християнське свято перетворюється у привід для того, щоб зайвий раз випити та повеселитися. Ще якось можна, закривши очі, змиритися, коли це робиться в світські знаменні дати. Але у нашому випадку мова йде про найсвятішу подію. Сьомого січня ми святкуємо Різдво Господа нашого Іісуса Христа, Який прийшов на землю в образі немовля, народженого у вбогій віфлеємській печері. Таким чином були втілені в життя слова пророка Ісаї про прихід Спасителя світу. Тому в цей день потрібно не напиватися досхочу (ніби «за здоров’я немовля»), а молитися в церкві, дякуючи Богові за любов до людства.
Дванадцять днів після Різдва Христового називаються святками зовсім не тому, що це свято у світському розумінні цього слова, тобто привід «щось відмітити». Назва пішла від того, що ці дні сповнені святістю завдяки знаменній події, яка відбулася більше ніж дві тисячі років тому. І люди повинні свято прожити цей період, намагаючись зробити якомога більше добрих справ в ім’я новонародженого Спасителя. А це можливо тільки при наявності міцної віри та любові до Бога.

— Але ж для православного духовенства це не тільки свято, але ще і наполеглива праця…

— Інколи в народі можна почути такий вислів: «Коли прочани відпочивають, духовенство працює». Звичайно, різдвяні свята для православних священиків — це період невтомної праці. І це слід сприймати нормально, адже ми покликані для того, щоб постійно служити Богу і людям. Цього року духовенство Івано-Франківської єпархії брало активну участь в організації святкових заходів, що пройшли практично в усіх дошкільних, загальноосвітніх та середніх навчальних закладах, а також у дитячих будинках, лікарнях та місцях позбавлення волі. По всіх храмах та недільних школах єпархії були проведені різдвяні вертепи. У цьому році ми організували багато різноманітних вікторин для учнів загальноосвітніх середніх шкіл. І виявилося, що хлопчики і дівчата, які майже увесь вільний час просиджують у комп’ютерних клубах та переглядають все, що пропонує нам сьогодні кінематограф, прекрасно знають, хто такий Христос, де і коли Він народився, навіщо прийшов на землю та постраждав на хресті. Як бачимо, розумом діти все усвідомлюють. Отже, нам, священикам, залишається пробудити в них живу віру в Бога.

— Священики зі славною звісткою про Різдво Спасителя побували в багатьох соціальних закладах та установах. Скажіть, будь ласка, де найкраще сприймається проповідь Євангелія?

— Дуже близько проповідь про народження Спасителя сприймається в місцях позбавлення волі та лікарнях, особливо коли священики в своїх проповідях акцентують увагу на тому, що Христос прийшов на землю, щоб врятувати людство від рабства гріха (адже в більшості випадків хвороби та ув’язнення — це наслідки гріховного життя).
Пригадую, як один священнослужитель під час бесіди з ув’язненими провів таку аналогію. Людину ув’язнили на п’ять років. Це довгий строк, для в’язня це ціла вічність. Але раптом через чотири роки і триста п’ятдесят вісім днів йому кажуть: «За тиждень тебе звільнять». Здається, ну скільки там того тижня? Аж ні, ці сім днів для нього тривають дуже довго. Він з нетерпінням чекає, коли ж йому нарешті скажуть: «Ти вільний». І чим менше днів залишається, тим веселіше стає йому на серці. Приблизно так має чекати людина той славний день, коли у віфлеємській печері більш як дві тисячі років тому народився Ісус Христос, щоб врятувати людство від загибелі.
Не менш сприятливий ґрунт для проповіді і серед хворих. Христос — це теж лікар, який рятує хворі душі (відомо, що тілесні хвороби походять саме від духовних). Людина повинна з таким нетерпінням та бажанням очікувати народження Спасителя, як важкохворий чекає лікаря. Часто говорять про велике нетерпіння (у доброму розумінні цього слова), з яким зустрічають Різдво Христове діти. Це так, але, на жаль, мало хто з них здатен серйозно сприйняти до серця євангельські події. Вони радіють не тому, що прийшов Спаситель, а тому, що їх чекає багато подарунків, а також прекрасна нагода поколядувати. І ми, розуміючи це, все-таки намагаємось зробити так, щоб кожна дитина єпархії отримала різдвяний подарунок. Ми не маємо права засуджувати цих дітей, адже все знаходиться в руках Божих. Сьогодні вони чекають зимових свят заради цукерок, а завтра прийдуть до храму, щоб вклонитися новонародженому Спасителю і принести Йому безцінні дари: свою віру, надію, любов.

— Владика, а хто допоміг зробити так, щоб майже кожна дитина на ваших приходах отримала подарунок від священика?

— Дійсно, в цьому році діти взяли участь у різдвяних вертепах і отримали подарунки. Все це робилося виключно зусиллями прихожан православних храмів. З благословення священика люди ходили по домівках, збирали гроші, за які потім купувалися цукерки, хтось приносив до храму борошно, прихожани випікали печиво та пиріжки. Все це роздавалося дітям.

— Виходить, місцева влада залишилася байдужою до бажання Православної Церкви зробити дітям свято?

— На жаль, у цьому році ніхто з представників органів місцевої влади не виявив бажання допомогти нам. Мені дуже важко про це говорити. І тут справа не в якихось особистих амбіціях, не в тому, що Церква така бідна, що конче потребує допомоги від влади. Вона виконувала свою священну місію, виконує і буде виконувати її завжди. Ми зібрали все необхідне для того, щоб принести радість в домівки наших прихожан. Але зверніть увагу ось на що. Коли до священика підходила дитина, він не питав, чи ходила вона до храму протягом року, не питав, чи віруючі у неї батьки. А радісно посміхаючись, клав їй в долоні подарунок, примовляючи: «Христос народився — славімо Його!»
Ми також побували в сирітському будинку, що знаходиться в юрисдикції органів місцевої влади. Відвідали дитяче відділення Івано-Франківського онкодиспансеру, де знаходяться безнадійно хворі дітки. Їм, можливо, і жити залишилось «що нічого», але з якою радістю вони зустрічали священиків!
Таким чином, ми зробили все можливе, щоб проповідь про народженого Спасителя голосно пролунала навкруги, і я не розумію, чому посадовці не йдуть нам назустріч.

— І все ж таки місцеву владу потрібно було привітати з Різдвом, чи не так?

— Звичайно, бо в Євангелії говориться, що немає влади не від Бога. Тому я завжди вітаю наших посадовців з Різдвом, поздоровив і цього року.

— Владика, ви наголосили на тому, що, незважаючи на байдужість з боку влади, Івано-Франківська єпархія достойно зустріла народженого Спасителя. А чи ви могли б пригадати, як святкувалося Різдво Христове в роки вашого дитинства?

— На жаль, моє дитинство пройшло в атеїстичні роки, коли Церкву переслідували органи. Так що священики не мали змоги проповідувати в увесь голос. Але з наближенням зимових свят наші дитячі серця сповнювалися радістю. Ми завжди намагалися поділитися цими почуттями з іншими, тому і поспішали опісля богослужіння в домівки односельчан з колядками.
І чим більше ми це робили, тим дужче на нас озлоблялися місцеві активісти. Часто траплялося так, що вони забирали у дітей-колядників музичні інструменти, казкові костюми та маски, віднімали пиріжки, цукерки і гроші, які пожертвували добрі господарі. Більш того, інколи навіть наших батьків викликали до міліції і усіляко їм погрожували.
Якось вони так обізлилися на прихожан, що спробували зірвати різдвяне богослужіння. По селу була розповсюджена постанова, згідно з якою місцеві жителі повинні були принести в будинок сільради певну кількість м’яса, молока, яєць та інших продуктів. «Тільки за цієї умови, — говорили активісти-безбожники, — в церкві буде служба на Різдво». І люди, незважаючи на свою бідність, змушені були послухатись.
А одного разу місцеві посадовці наказали селищному священику заборонити дітям до вісімнадцяти років відвідувати храм. На це він їм сміливо відповів: «Якщо ви це оформите письмово, я прочитаю цю постанову в церкві». Звісно, вони не могли цього зробити, бо на це не було дозволу «зверху».
Отже, незважаючи на тиск з боку безбожної влади та матеріальну скруту в родинах, я пригадую свої дитячі святкування Різдва Христового як найсвітліший період у житті.

— Ви сказали, що в дитинстві разом зі своїми однолітками багато колядували, і вас радо приймали в усіх оселях. А як ви дивитесь на те, що сьогодні люди не завжди відкривають двері своїх домівок колядникам?

— Я говорив, що ми йшли колядувати лише після богослужіння. Тобто робили це, причастившись Святих Христових Таїн та отримавши благословення священика. Пам’ятаю, як приносив додому шапку, наповнену всякою всячиною. Там були і цукерки, і бублики, і горіхи, і копійки… Головним для нас було сповістити односельчан про народження Спасителя, так що ми і не думали про гроші і подарунки. Тому і не брали з собою торби.
Зараз, на жаль, по домівках з «колядками» ходить набагато більше дітей, чим їх стоїть у храмі під час різдвяного богослужіння.
Уявімо собі: хлопчик років чотирнадцяти, прокинувшись рано, прибіг до вас додому і аби як протарабанив два стовпчики з найвідомішої колядки. Що він таким чином приніс у вашу оселю? Чи є це звістка про Різдво Христове, чи увійде в ваш дім мир, який приніс на землю Христос? Звичайно, ні.
До колядок теж треба готуватися, щоб прийти не тільки до заможного господаря, який дасть п’ятак, але і до старенької бабусі, яка сама була б рада отримати від когось хоча б шматок білого хлібу.
Мета колядників — поділитись з усіма радістю, а не наповнити кишені. А де ж отримати цю радість, як не на різдвяному богослужінні. Багато хто сьогодні це прекрасно розуміє, тому не поспішає відкривати двері колядникам.
Інша справа, коли людина взагалі не хоче і чути про цю священну подію. У цьому випадку залишається сподіватися, що рано чи пізно Господь затеплить в людському серці іскру віри.

— Владика, далеко не всі зустрічали різдвяні свята за багатим столом. Є люди, яких ці свята застали в порожніх нетоплених хатах, а то і на вокзалах, в підземних переходах, чи взагалі на вулиці. Але ж Православна Церква повчає, що Різдво Христове — це радість для всіх без винятку…

— Важко знайти влучні слова, щоб пояснити, що саме відбулося цими днями, але майже кожна людина напевне відчула на серці тепло, мир і спокій. Інколи в цю пору забувається навіть матеріальна скрута. У передріздвяні дні я завжди закликаю прихожан якось допомогти своїм малозабезпеченим сусідам зустріти народженого Христа у доброму настрої.
Колись мене до глибини душі вразила життєва історія, яка вже багато років переходить із уст в уста. Була собі родина: хвора мама, старший братик та маленька сестричка. Рано помер батько, тому жили вони бідно. Наближалося Різдво, а в них не було навіть шматка хліба. Хлопчик взяв папірець і стареньким олівчиком написав: «Господи, незабаром Різдво. Кажуть, у цей день Ти виконуєш усі бажання. Пошли, будь ласка, для моєї мами здоров’я, а для сестрички хоча б декілька цукерок до свята». Цього листа він поніс до поштової скриньки, але ж через невеликий зріст не міг дістати. Раптом до нього підходить поважний чоловік і питає: «Що ти робиш?», на що хлопчик відповів: «Я написав листа Богу, а відіслати не можу». Тоді чоловік узяв аркушик і ніби кинув у скриньку. Насправді ж пішов до місцевого храму і прочитав його перед прихожанами. Згодом на адресу, що була зазначена на папері, надійшло багато подарунків: одежа, взуття, іграшки, а також цукерки та печиво. Таким чином, Господь через своїх вірних не залишив людей у скруті перед святом.

— Позаду 2003 рік. Чи можете ви сказати про якісь підсумки?

— Час від часу необхідно підводити підсумки, але робити це слід обережно, щоб не зупинитися на досягнутому. Добре те, що вже завершується будівництво православного храму в Івано-Франківську. До половини побудоване приміщення церкви у місті Верховина та завершуються внутрішні роботи у церквах двох верховинських сіл.
У наступному році хотілося б, з Божою допомогою, розпочати будівництво Спасо-Преображенського кафедрального собору на місці колишнього дитячого садка по вулиці Чорновола в Івано-Франківську.
Сьогодні Україна перебуває у глибокій економічній кризі. Багато людей відчули на собі негативні наслідки невдалих реформ. Більшість з тих, хто колись сам роздавав, змушені просити на шматок хліба.
Щодня на своєму шляху людина зустрічається з чисельними проблемами: заборгованість по заробітній платні, безробіття, хронічне недоїдання, тілесні хвороби, складнощі у родинних стосунках… У таких умовах важко підняти голову, поглянути на чисте небо та подумати про вічне. Дійсно важко, але необхідно. Тому в ці святкові дні я хотів би побажати, щоб люди не зупинялися на досягнутому, не опускали руки і, тим паче, менше скаржилися на долю.
Нехай разом з доброю звісткою про славне Різдво Спасителя у кожен дім увійде радість, тепло та злагода, а людські серця сповняться миром та спокоєм.
Світова історія не знає жодного випадку, коли б Господь залишив людину напризволяще. Не залишить Він і нас, якщо, незважаючи на життєві випробування, будемо вірити, надіятися та любити.

Бесіду вів Олександр Андрущенко

Отец Николай Запорожец: «Все мы — прежде всего пример для своих детей»

Игуменья Серафима: «Без милосердия и благотворительности жизнь христианина немыслима»