Олександр Яровий: БЕЗСМЕРТНИЙ ГІСТЬ – ХРИСТОС

01.02.2008 archive, Вестник №77, Православный взгляд

Роздуми над книгою інока Всеволода (Філіпьєва) «Гість камери смертників, або Начальник тиші». – Видавництво Спасо-Преображенського Мгарського монастиря Полтавської єпархії УПЦ. – 2006
БЕЗСМЕРТНИЙ ГІСТЬ – ХРИСТОС

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

«Якби для тіла завжди був піст, то для душі завжди була б Пасха»… Правда ж, ця проста, мудра і водночас свіжа думка звертає на себе увагу, примушує зупинити душевне око на істинах вічних, важливих? А таких мудрих думок у книзі багато. Можна щиро подякувати невтомним працівникам монастирського видавництва, яке радує православних читачів найрізноманітнішими книгами: і повчаннями святих отців, і оповідями про подвижників благочестя недавньої доби, і розвінчанням «тайни беззаконня», і православно-історичною літературою… Але художній (взагалі мистецький) твір православної тематики поки що рідкість. Як ми знаємо, значною подією став нещодавно фільм «Острів». Десь із цього розряду гостро актуальних мистецьких феноменів – і книга інока Всеволода, який подвизається в православному монастирі у Джорданвіллі (США).
У Мгарському монастирі, нагадаємо, був свого часу настоятелем святитель Іоасаф Білгородський, а до Джорданвілла має безпосереднє відношення дивовижний американець, православний подвижник на цьому далекому континенті, пріснопам’ятний отець Серафим (Роуз). Православні світочі своєю молитвою формують нові зв’язки між душами людськими, творять вселенську Церкву як Тіло Христове, і ця особлива духовна реальність кличе до Христа все нових людей, спраглих за правдою на цій засліпленій землі…
Книга має підзаголовок «Повість-притча для тих, хто втратив надію…». У ній поєднується непереможний християнський оптимізм і усвідомлення трагічності існування «поза Христом». Помітно, що книгу писав монах, та ще й монах здорового духовного влаштування. Небуденним є художній талант літератора-інока. Звичайно, всякий православний читач ставить перед собою проблему: наскільки можна одягати в художню форму, в одежу вимислу величні істини православної віри? Щодо цього існують різні думки. Наприклад, православний видавець та журналіст із Санкт-Петербурга Олександр Раков у своїх нотатках «Записки редактора» категоричний до «сочинителів». Письменник, запевняє він, понесе тяжчий осуд, ніж інші особи, оскільки створює персонажі вигадані, нереальні, себто в чомусь суперечить Божій дійсності, конструюючи «фіктивних» людей, які ніколи не існували, не були хрещені, вінчані, відспівані… Може, надто різка думка, але православній душі таки справді відворотне найменше лицемірство, гра, вдавання і прикидання, неприємні найдрібніша фікція, обман. У часи свт. Іоанна Златоуста актори та любителі театру мусили знаходитися у притворі храму, як такі, що мають відношення до омани та спокуси. Ніколи не слід забувати, що всяка культура, яка ніби складає «речовину дихання» для людей, зокрема інтелігенції, у більшості своїй є неспоживним газом – якщо не отруйним, то й не життєдайним для духу людського. Родоначальниками музичних інструментів та технічної цивілізації були нащадки Каїна – каїніти. Бамканням різнорідних тимпанів тисячами років заглушується печаль Адама та його нащадків за втраченим раєм. Після Адама раю вже ніхто не бачив на власні очі, точніше – ніхто з земнородних не жив у раю, але душа прагнула напівзабутого Едему, намагалася прикрасити квітами душевних розваг пустелю духовного вигнання. Зважаючи на неміч людської душі, багато священиків дозволяють не відкидати так категорично все краще зі світської культури. Хай першою, легкою поживою буде хоч «розведене молоко» мирського мистецтва. Згаданий о. Серафим Роуз, будучи глибоко освіченим культурологом і знавцем філософії, вказував, що найкраще і найчистіше в культурі повинно вести нас до християнства. Святитель Феофан Затворник, (за його власним висловом) «ледве чутно, крізь зуби», дозволяв читати благочестиві світські книги. Сучасний священик і православний публіцист о. Сергій Ніколаєв із Підмосков’я обстоює думку: православні християни не повинні відмовлятися від хорошої літератури, музики, живопису, але не варто й приписувати їм того, чого вони не мають, не слід перетворювати мистецтво в якусь подобу релігії. За словами ієрея, мистецтво – «це попереднє оформлення хаосу душі». Нарешті, наведемо авторитетну думку архімандрита Рафаїла (Кареліна), який цілком резонно зазначав: щоб зрозуміти сутність і самого життя, і культури як дзеркала життя, треба стати християнином. Але, ставши християнином, людина вже не потребує замінника – культури, оскільки має істинну євангельську перлину, заради якої продає все поле, малоплідні свої ґрунти…
Інок Всеволод розв’язує цю проблему завдяки Достоєвському. Словами, точніше думками Федора Михайловича, він говорить: охудожнення євангельських істин можливе, але воно не повинне суперечити догматам віри.
Книга, яку ми розглядаємо, дуже багатопланова. Як думається, автор не без вагань нанизав глибокий задум на каркас сюжету пригодницького, навіть детективного. Переказувати його не варто, щоб не збавляти інтересу потенційних читачів, але виділимо головні моменти. Наприкінці 90-х у камері смертників очікує приведення вироку у виконання засуджений Влас Филимонов. І тут до нього являється незвичайний Гість. Незнайомця в’язень приймає спочатку то за божевільного, то за «підсадну качку»… Потім поступово з’являються симпатія і жаль, промовляє щось людське в закам’янілому серці… Нарешті – сльози розкаяння і безмежної вдячності забутому від дитинства «Боженьці»… Якась очисна буря підіймається в душі холоднокровного вбивці, який, за його власними словами, «ішов по життю, як танк», змітаючи все і всіх, вважаючи себе надлюдиною. Чи вся вина виключно на цьому Власові? Він – дитя атеїстичної епохи. Слава Богу, що хоч був хрещений завдяки бабусі в дитинстві. Він пережив розчарування у фальшивих ідеях, пройшов манівці безідейності, захоплення ніцшеанством та іншими бісолюдськими теоріями й, увірувавши тільки у власне брудне егоїстичне «я», докотився до такого духовного самогубства… Гість навчив засудженого словам Іісусової молитви і розповів йому про все його, Власове, життя, про тих, хто молився за вбивцю, навіть будучи його жертвами, – як безвинний віруючий юнак Авель, невільний очевидець кілерівського злочину, чи як дівчина Надія, яка теж стала свідком Власового розбою і тільки чудом вижила (а згодом, як дізнаємося, стала черницею… ) Випадкового в людському житті нема… А головне – Гість дає смертнику Власові Филимонову зрозуміти, що всі люди – це єдине тіло, і, вбиваючи іншого, людина вбиває себе, приносячи страждання іншому, прирікає на відмирання якусь частину себе. Земля без Бога – камера з мільярдами взаємно ворогуючих, озлоблених, приречених смертників. І тільки Безсмертний Гість виводить нас із неї. Якщо… захочемо! Як страшно звучить. Бо безліч тих, хто – не хоче!..
А ще Христос дав ув’язненому надію. І за цим настала глибока покаянна переміна, в’язень зрозумів, що своїми злочинами він не тільки розпинав доброго і кроткого Спасителя, як це роблять всі, хто чинить гріх, але й що кожен його постріл був пострілом у самого себе… На ранок приходить звістка про скасування в країні смертної кари, про Гостя ж ніхто нічого не може сказати – де Він?.. А Влас уже не може жити так, як жив. Щось змінилося на краще в його душі. Мабуть, це зародилося насіння вічного Життя після цього темного існування, більшу схожого на повільну смерть. Йому після звільнення хочеться поділитися своїм чудесним відкриттям, розмовою з Гостем. У Москві його не впізнають ані любляча мати, ні доброзичливий, але поки що безвірний друг-бізнесмен, ані багато інших. За час ув’язнення багато що змінилося в навколишньому житті.
Влас хоче розкрити душу дівчині з поетично-казковим ім’ям Василиса, яка волею-неволею стала повією. Здавалося б, усе знайомі схеми: «благоразумний» розбійник, що кається, блудниця, яка так само омиває сльозами ноги Христа. Але ці великі образи Євангелія будуть повторюватися і наповнюватися новим змістом завжди.
Не дрімає й одвічний ворог роду людського. Автор не мудрує, подібно до сучасних мирських письменників, не вигадує якихось зашифрованих назв та імен. І за промовистим прізвищем Князєв, як і за портретом, поведінкою, метою, словами цього персонажа прозирає моторошний образ чорного князя світу сього, якому передано все, чим можна погубити людську душу. Цей Князєв постає у різних личинах – від директора підозрілої фірми з сатанинською назвою до «майора міліції» Князєва; його зброя – залякування, шантаж, брехня, наклеп, підкуп. Не зупиняється він і перед вбивством. Жертвою стає Василиса, причому слуги тьми хочуть виставити цю смерть як самогубство, адже недарма слово «диявол» перекладається як «наклепник». Оббрехати чисті душі йому не вдається. Діють у книзі і персонажі світу небесного, в якому Василиса постає у вінку мучениці, вона своїм щирим розкаянням змила дотеперішні гріхи. А Влас закінчує земне життя подібно до святого мученика Севастіана, пронизаного численними стрілами мучителів. Так само оббреханий, він постає жертвою нацькованих ворогом спасіння злочинців, які вбивають його метанням зеківських заточок. Але Влас переміг князя тьми, оскільки він переміг кров’ю Христовою дію «зміїної отрути» у своїй душі – дію зла. Перед самою смертю йому знову з’являється, як і давнім мученикам, безсмертний Гість – Христос і закликає простити всім мучителям, кажучи парадоксальну фразу: «Адже я люблю їх так само, як і тебе». Здавалося б, усяка буденна людська логіка буде противитися такому судженню, «жестоко слово сие…», але християнин має свою логіку, яка робить його безсмертним і здатним діяти тільки в одному напрямку – напрямку творення Добра. І з першою пролитою краплею крові як ніколи сильно зазвучала у душі Власа Іісусова молитва, що й послужила мостом до життя вічного… Герої зробили цей світ кращим – пішовши за Господом Іісусом, повівши інших.
Скільки перемог отримали християни на чолі з подвигоположником Христом! Але сатана не втрачає надії губити нові душі. І вже підкрадається враг до іншого зневіреного смертника – такого ж слов’янина, росіянина, але вже в американській тюрмі, де той чекає кари на електричному стільці. Тут уже на скасування не сподівайся. Але знову з’являється небесний Гість, і поліцейський-наглядач кидає в’язневі по-англійськи: «Гей, руський, тут до тебе Гість…». Ось такий, відкритий до продовжень, фінал цієї повісті.
Три волі, за святоотецьким ученням, діють у кінечному земному світі. Воля Божа – досконала і всерятівна. Воля сатанинська – руйнівна і всегубительна. Переважає та чи інша завдяки втручанню третьої волі – людської, яку не може присилувати ніхто. Ця воля сама по собі не рятівна і не згубна, вона здатна посилювати імпульс або добра, або зла. І так буде до Другого Пришестя Христового. От на такій догматичній основі і тримається цей чудовий, духовний і художньо досконалий твір православного письменника.
Ще раз підкреслимо, що п’ятдесят шість глав книги «Начальник тиші» становлять доволі складну конструкцію з багатьма сюжетними ходами, багатьма героями. Тут діють духоносний отець Серафим і нерішучий, слабкий аж до зради, отець Понтій, який, відповідно до свого промовистого імені, «умиває руки, душу ж оскверняє»; інтелектуальний православний сторож моргу Архипич, якому сниться Достоєвський і якого всі, навіть начальство, вважають несповна розуму, з чим він охоче погоджується, оскільки й сам себе атестує справді безумним для цього безумного світу. В уста Архипича вкладено цікаві міркування про майбутнє Русі. Автор вживає (як термін на означення «недуховної» віри) поняття «русские иудеи». Зрозуміло, в сенсі не національному чи релігійному, а в євангельському значенні. Давні іудеї не чекали Месію в такому образі, як прийшов Христос, – Жертва, Страдник за гріхи всього людства. Їм треба було зовнішньої пишноти, слави, блиску, земної, тимчасової царської могутності. Отак і деякі патріоти, пише інок Всеволод, не помічали й не розуміли страждань св. царя-страстотерпця Миколая, як іудеї на помічали страждань Спасителя. Одні й другі вимагали від Царя небесного (і царя земного…): «Зійди з хреста, спаси себе і нас!» Але без хреста спасіння неможливе.
Соціальна філософія книги теж доволі прозора і… в чомусь незаперечна. Коли рухнула радянська держава, відзначає автор, коли з негативом загинув і позитив, коли, здавалося, що з’їхав з глузду цілий світ, коли потоком хлинули розмаїті біди, – люди потяглися до храмів. А тепер стало більш сито, спокійно ніби, але й більш байдуже. Дорога до храму звужується. 1917 рік, пише автор, мучив тіло народу, а тепер ідеться вже про життя чи загибель народної душі. Але головна думка письменника – та, що особисте спасіння можливе в будь-які часи, для будь-кого, у будь-яких обставинах. Свого часу прп. Силуан Афонський писав: «Благодать ніхто у людини не відніме, вона високо, вона у Бога». Тому епіграфом до твору автор використовує слова: «Даремно ставлять капкани на шляху тих, у кого є крила». А слова ці взято із введеного автором до тексту, розсіяного між главами рукопису «Начальник тиші», який ніби належить перу богонатхненного подвижника, також персонажа повісті. Одинадцять вставних глав цього рукопису мають такі назви: «Монашество», «Іісусова молитва», «Людина, людство, Христос», «Смерть», «Страждання» і «Блаженство» («Глава непоследняя»), якою завершується ця цікава і зворушлива книга.
Автор лишається оптимістом, та й не може християнин вдаватися до песимізму. Письменник зазначає: які б не відбувалися на землі катаклізми, руйнації, біди, долями держав, народів і навіть Помісних Церков неухильно й неусипно опікується десниця Божа. І ті, хто вистоїть, хто здійснить своє особисте спасіння з допомогою безсмертного Гостя, який перед кожними дверима душі стоїть і з любов’ю вдаряє небесним перстом, ті блаженні подвижники подолають муку цього минущого світу і будуть вічно царствувати із Христом. Іншого шляху, крім любові, тут бути не може («Истинная любовь преображает мир…»).
Письменник зреалізував цією корисною книгою багато завдань, поставив багато питань і дав на них відповіді. (Хай ця книга послужить маяком для багатьох, хто збився з дороги, «в узах томящимся» – в узах видимих і в незримих). Інок Всеволод не тільки роз’яснив істини православної віри в доступній формі, не тільки показав на прикладі окремих людських доль можливість духовного Преображення, але й зумів подати вічні істини у знаковій системі сучасної доби, зокрема в доступній та цікавій для сучасного молодого покоління формі. Хоча, гадаємо, книгу з цікавістю прочитають люди різного віку, різного ступеня віри (а може, й когось невіруючого вона приведе до Бога), люди різної освіти та найрізноманітніших естетичних уподобань. Органічно вплетені до твору ще й віршовані фрагменти. Показав себе автор майстром описів, діалогів. Дуже доречними були б переклад цієї книги українською мовою і поширення її якнайбільшим тиражем замість різнорідних «пустейших басен», непристойностей, які в нас і перекладаються, і пишуться «своїми». Ця книга примушує замислитися над тим, що мета життя завжди наявна – навіть перед лицем смерті. Смерть не має влади над душею християнина, вона стає переходом до блаженної вічності. Вдумливому читачеві книга інока Всеволода (Філіпьєва) послугує ще одним вагомим штрихом до уявлення про повноту цієї життєвої мети. Вона, мета, не в гонитві за шумом людської слави, фальшивими цінностями, безглуздими приманками цього минущого світу. Вона – у вічному блаженному мирі душі, в безмежності життя, в перебуванні зі святими. Наша мета – бути там, де Безсмертний Гість Христос, Начальник добра, тиші й миру – «Спас Благое Молчание»… Там, де Бог.

01.02.2008. ОДЕССА. Мэр города награжден церковным орденом

Отчет доклады