Митрополит Антоній. Лавра: Монастир чи заповідник? До 2-ї неділі Великого посту

09.03.2026 first, news, Церковь и СМИ

Дорогі у Христі браття і сестри!
Сердечно вітаю вас із другою неділею Великого посту — особливим днем, коли Свята Церква одночасно згадує великого богослова і святителя Григорія Паламу, архієпископа Фессалонікійського, а також усіх преподобних отців Києво-Печерських.

Не випадково саме в цей період посту Церква ставить перед нашими очима постать святителя Григорія Палами. Великий піст — це не лише час стриманості, покаяння і молитви. Це час внутрішнього преображення, час, коли людина покликана знову віднайти своє справжнє призначення — єднання з Богом. Саме про це вчив святитель Григорій Палама. У своїх богословських творах він розкривав одну з найглибших істин християнства: людина покликана до обоження. Найвище благо людини — не земний успіх, не влада і навіть не просто моральна праведність. Найвище благо — це участь у житті Божому, єднання з Творцем, яке змінює саму людську природу.
Святитель пояснював, що Бог, за Своєю сутністю, залишається неприступним для створеного світу. Але Бог не закритий для людини. Він являє Себе через Свої божественні енергії, через благодать, яка реально діє у світі. І коли людина через покаяння, молитву і духовний подвиг очищає своє серце, вона стає здатною прийняти цю благодать.

Богослов’я святителя Григорія отримало назву паламізму. Але насправді воно не було новим вченням. Святитель лише ясно сформулював те, чим жила Церква від апостольських часів: що мета християнського життя — не просто бути кращою людиною, а стати новим творінням, преображеним благодаттю Божою. І якщо ми хочемо побачити, як ці ідеї виглядають не на сторінках книг, а в реальному житті, достатньо згадати наших великих святих — преподобних отців Печерських. Погляньмо на їхній подвиг. Вони залишали світ, земні блага, людську славу. Вони обирали печери, молитву, піст, мовчання, боротьбу із власними пристрастями. Навіщо? Невже для того, щоб втекти від життя? Ні. Їхня мета була та сама, про яку писав святитель Григорій Палама — обоження і преображення людини. Саме тому Києво-Печерська лавра стала духовним серцем нашої землі. Тут народжувалися святі. Тут формувалася духовна культура нашого народу. Тут покоління монахів шукали того самого світла, про яке писав святитель Григорій Палама.

Усвідомлюючи це, ми не можемо не замислитися над досить болючим для нас питанням: невже засновник цієї святої обителі — преподобний Антоній Печерський — прийшов на київські пагорби для того, щоб створити пам’ятку архітектури чи історичний музей? Чому сьогодні, коли людина відкриває пошукач «Гугл» і вводить слово «Лавра», вона бачить перед собою не монастир, а заповідник? Невже Києво-Печерська лавра перестала бути живою духовною обителлю? Невже місце, де століттями звучала молитва, де подвизалися святі, де мільйони людей знаходили дорогу до Бога, тепер повинно бути лише об’єктом туристичного огляду?
Преподобний Антоній засновував не заповідник. Він засновував монастир. Він прийшов сюди, щоб заснувати місце молитви, покаяння і духовного подвигу. Місце, де людина шукає не земної слави, а Царства Божого. І тому виникає ще одне питання: чому живий монастир раптом став непотрібним нашому суспільству? Чому місце молитви повинно перетворюватися на музей? А може, за наше суспільство це хтось вирішив? Може, це рішення приймається не серцем народу, а десь поза ним?

Ми розуміємо, що зміна самої суті того, чим є святиня, ніколи не починається раптово. Вона часто починається з, на перший погляд, невеликої деталі — зі зміни назви. І тому важливо чесно сказати: зміна сприйняття Києво-Печерської Лаври — це не просто формальна або технічна зміна назви. Це значно більше. Це принциповий підхід до того, як сьогодні пропонують дивитися на одну з головних святинь нашої землі. Бо монастир — це живий організм. Це місце, де людина шукає Бога і змінює власне життя. Заповідник же — це інше. Це місце, де зберігають пам’ять про минуле. Де експонати розміщують у вітринах. Де історію можна оглядати, але не обов’язково жити нею.
І коли святиню починають називати заповідником, за цим мимоволі проглядається одна дуже тривожна тенденція: спроба змінити саме ставлення до православної традиції. Наче справжнє, живе Православ’я, яке протягом століть формувало духовний світ нашого народу, яке виховало покоління святих, яке визначально вплинуло на становлення нашого світогляду і навіть нашого ментального коду, пропонується поступово перенести у сферу історії. Наче воно повинно залишитися лише частиною минулого. Наче його місце — не у житті народу, а у музейних вітринах. Наче його можна акуратно зачинити на замок, відвести для нього окремий зал історії і показувати відвідувачам як вже застарілий експонат.

І з цього випливає ще одне, можливо, найболючіше питання: чому ми мовчимо? Мовчимо тоді, коли святиня, яка формувала нашу духовність тисячу років, поступово втрачає своє справжнє призначення. Мовчимо тоді, коли монастир, заснований святими, починають сприймати лише як історичний об’єкт.
Ми знаємо, що традицію преподобних отців успадкували та продовжили сучасні монахи, які відроджували обитель після її відкриття у 1988 році. Це був важкий, але благодатний шлях праці та молитви, що привів до відродження та процвітання монастиря. І до певного часу обитель була центром духовного життя нашого народу. Люди просили молитов лаврських ченців, йшли вклонитися мощам, несли свої жалі та радощі до обителі. Що ж тепер? Молитва лаврських монахів уже не потрібна сучасному суспільству? Суспільству, яке занурилося у розбрат, розруху та ненависть. Що ж до самих монахів, то їх цинічно намагаються вигнати з власного дому — монастиря, а для того, щоб помолитися біля мощей преподобних у печерах, монахам сьогодні потрібно просити дозволу в адміністрації Заповідника, представники якої можуть бути взагалі людьми невіруючими.

Чим же стали неугодними молитви і подвиги, які протягом століть преображали не лише самих монахів Лаври, але й мільйони наших співвітчизників? Адже духовне життя цієї святині ніколи не обмежувалося лише стінами монастиря. Благодать, яка народжувалася у молитві ченців, торкалася сердець людей далеко за його межами. Скільки поколінь приходило сюди зі своїм болем, зі своїми надіями, зі своєю вірою. Скільки людей шукали тут розради, відповіді на найважливіші питання життя, сили для того, щоб підвестися після падінь і почати все знову.
І хіба ми забули, як наш народ ішов до цієї святині? До Києво-Печерського монастиря йшли з усіх куточків нашої землі. Йшли пішки, долаючи сотні кілометрів. Йшли сім’ями, поколіннями. Іноді люди приходили сюди навіть на колінах, сприймаючи це паломництво як особливий подвиг, як знак покаяння і глибокої віри у Бога. Паломництво до цієї святині здавна вважалося особливим родом благочестя. Для багатьох людей воно ставало переломним моментом життя — моментом, коли людина знову знаходила дорогу до храму, до молитви, до внутрішнього миру. Тут люди вчилися найпростішим і водночас найвищим речам: чесності, ціломудрію, вірності, любові до родини, повазі до старших, відповідальності перед Богом і ближніми. Тут люди згадували, що життя людини має вищий сенс, ніж лише щоденна метушня.

І тому сьогодні мимоволі виникає ще одне непросте запитання: можливо, саме ці ідеали — чесність, ціломудріє, родинні цінності, духовна відповідальність — перестали бути затребуваними нашим суспільством? Можливо, світ, який дедалі більше звикає жити лише миттєвими інтересами, вже не хоче чути про чесноти? Але якщо так, то тоді проблема не лише в долі монастиря. Тоді проблема значно глибша — вона стосується самої душі нашого суспільства. Бо святині існують не лише для минулого. Вони існують для того, щоб нагадувати людині про її справжнє покликання — про те, що людина створена не тільки для земного життя, але й для вічності, для єднання з Богом.

Можливо, справа ще й у тому, що саме духовне послання Печерських святих сьогодні комусь здається незручним? Адже згадаймо, до чого закликав
преподобний Феодосій Печерський — один із головних устроїтелів Печерської обителі. Його слово було звернене не лише до монахів, але й до всього суспільства. Він закликав людей до тверезого життя, до боротьби з пияцтвом, до моральної чистоти, до внутрішньої дисципліни і відповідальності перед Богом. Чи, можливо, ці заклики сьогодні вже перестали бути актуальними? Можливо, тверезість, стриманість і духовна відповідальність більше не вважаються цінностями, які варто підтримувати? Можливо, суспільству зручніше не чути тих голосів, які нагадують людині про її моральну відповідальність?
Але є ще одна сторона духовної спадщини преподобного Феодосія, про яку також не варто забувати. У своїх посланнях він доволі прямо і жорстко застерігав від того, що вважав духовними помилками Заходу, зокрема від папізму. Його слова були не проявом ворожнечі, а прагненням зберегти чистоту православної віри такою, якою вона була передана Церкві від апостолів. Чи не здається комусь сьогодні така позиція занадто «нетолерантною»? Чи, можливо, така чіткість у питаннях віри не вписується у ті уявлення про майбутнє суспільства, які хтось намагається сформувати? Адже нині дедалі частіше звучать голоси спікерів Греко-католицької Церкви, які дозволяють собі говорити про те, що Православ’я нібито є застарілим, що воно не відповідає духовним потребам сучасності. Але тоді постає логічне запитання: якщо Православ’я справді «застаріло», то як сталося, що саме воно протягом століть формувало духовний світ нашого народу? Як сталося, що саме з нього виросла наша культура, наша моральна традиція, наше розуміння добра і зла?
Можливо, комусь сьогодні не догодив преподобний Нестор Літописець, який залишив нам безцінний історичний твір — “Повість минулих літ”, де прямо описується як колись язичницький Київ відмовився від поклоніння ідолам, скинув їх в дніпровські води, і на їхньому місці почали зводитися християнські храми. Для преподобного Нестора це була не просто історична подія. Це було духовне народження народу, його перехід від темряви язичництва до світла Христової віри. Саме так він бачив і описував історію Києва — як шлях, що веде від ідолів до храмів, від страху перед стихіями до довіри живому Богові.

Але іноді складається враження, що сьогодні цей історичний вектор ніби намагаються повернути назад. Бо ми бачимо дивні речі. Храми, які століттями були місцем молитви, сьогодні відбираються у істинної Церкви, яка реально жила в них і звершувала богослужіння. І що відбувається далі? Дуже часто ці храми не наповнюються новим духовним життям, якого поза Церквою просто не існує. Вони закриваються, пустують, поступово занепадають і руйнуються. І водночас на київських пагорбах починають знову встановлюватися ідоли Перуна, споруджуються язичницькі жертовники. При цьому виникає болісне питання: невже духовний шлях нашого народу — від язичництва до Христової віри — сьогодні комусь здається помилкою, яку потрібно переглянути? Адже святі Печерські отці бачили історію нашого народу зовсім інакше. Для них хрещення Русі було не просто політичним актом і не культурною реформою. Це було зустріччю народу з Христом, зустріччю, яка змінила його духовну долю.
Можливо, комусь сьогодні не до вподоби й інші святі подвижники нашої Лаври, які залишили нам не лише приклад життя, але й духовну пам’ять нашого народу. Згадаймо, наприклад, імена святителя Симона, єпископа Суздальського, та
преподобного Полікарпа, які є авторами знаменитого Києво-Печерського патерика. Цей твір — не просто історична пам’ятка чи збірка стародавніх оповідей. Патерик став справжньою духовною енциклопедією Печерського чернецтва, книгою, яка протягом століть формувала релігійну свідомість нашого народу. У ньому розповідається про подвиги, молитви, духовну боротьбу і перемоги святих Печерської обителі. У цих історіях — не суха хроніка, а живий досвід віри: досвід того, як людина, долаючи власні слабкості, наближається до Бога. Покоління наших предків читали ці сторінки не як легенди минулого, а як настанову для життя. Патерик навчав смиренню, терпінню, любові до ближнього, боротьбі з пристрастями, вірності Євангелію. Через нього люди бачили, що святість — це не щось недосяжне, а реальний шлях, який проходили люди на цій землі, у цих печерах, у цьому місті. І невже ця духовна спадщина сьогодні комусь стала зайвою? Невже приклад святих, який століттями надихав людей на покаяння і моральне оновлення, більше не потрібен сучасному суспільству?
Або згадаймо ще одну постать, яка стоїть біля витоків духовної культури нашої землі — святителя Іларіона, одного з перших митрополитів Київської Русі. Саме йому належить один із найвеличніших творів давньоруської духовної думки —
«Слово про закон і благодать». У цьому творі святий Іларіон розкриває глибоку богословську істину: що людство перейшло від старозавітного Закону до новозавітної Благодаті, що Христова віра відкрила для всіх народів шлях до спасіння. І водночас у цьому слові звучить щира радість за те, що і наш народ став причасником цієї благодаті через Хрещення. Крім того, святитель Іларіон залишив нам також своє «Сповідання віри», яке свідчить про глибину православного богослов’я нашої Церкви вже в перші століття після Хрещення Русі.
Чим же не догодили нашому суспільству ці постаті? Чим стали незручними ті люди, які закладали духовний фундамент нашої цивілізації? Чому спадщина, що століттями формувала моральний і духовний образ нашого народу, сьогодні ніби поступово відсувається на узбіччя? Бо коли з життя народу зникає пам’ять про його святих, коли їхні слова і приклади перестають звучати у суспільстві, тоді поступово слабшає і саме розуміння того, хто ми є і звідки походить наша духовна культура.

Саме тому сьогодні так важливо не лише говорити про історію
Києво-Печерської Лаври, але й пам’ятати, що ця історія — це не просто сторінки минулого. Це духовна основа, на якій протягом століть будувалося життя нашого народу. І допоки живе ця пам’ять, поки звучить молитва, поки людина здатна шукати Бога — доти залишається надія, що і наш народ не втратить того духовного шляху, який протягом століть прокладали преподобні Антоній та Феодосій Печерські.
Святі преподобні отці наші Печерські, моліть Бога про нас!

Джерело

КИЇВ. Митрополит Павел звершив постриг нового монаха Києво-Печерської Лаври

ВІННИЦЯ. У єпархії звершили чернечий постриг