КИЇВ. Митрополит Антоній: Боже, збережи Церкву Твою в істині і єдності!

Звернення керуючого справами УПЦ до вірян.

Дорогі браття і сестри! Вітаю вас із Днем Хрещення Русі та з днем пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира!

Саме через доленосний вибір Православної віри, що його зробив святий Володимир, постає можливість вічного спасіння для нашого народу.
У дніпровських хрещенських водах зародилася і наша Православна Церква, яка протягом вже більш ніж тисячоліття розділяє зі своїм народом все, що Господь нам посилає. У нашій земній історії були різні сторінки: і радісні, і сумні, і перемоги, і випробування та спокуси. Але завжди наші пращури відповідали на них гідно, відповідно до свого християнського покликання.

Сьогодні Українська Православна Церква переживає один із найскладніших періодів своєї історії. У такий час усі віряни, як духовенство, так і миряни, повинні молитовно згуртуватися, щоб разом протистояти всім нападкам.

Але, на жаль, окрім самовідданих прикладів стояння за канонічні засади свого життя, захисту святинь ми бачимо й цілком інші приклади.

Поки беззахисні парафіяни намагаються захистити свої храми від незаконного захоплення, поки архієреїв за наклепницькими доносами відправляють за ґрати, дехто, прикриваючись удаваною турботою про церковне благо, вкотре висувають керівництву Української Православної Церкви вимоги, які не узгоджуються з канонічними традиціями.

Час показав, що всі поступки подібним вимогам, навіть у межах церковної ікономії, навіть із найкращими спонуканнями, не полегшують становище Церкви. І навпаки – щоразу на Неї чиниться ще більший тиск, а вимоги тим часом стають дедалі радикальнішими.

І тепер з усією очевидністю стає зрозуміло, що мета тих, хто висуває такі вимоги, аж ніяк не спасіння Церкви, а Її цілковите знищення.

Нещодавно в просторі інтернету з’явилося чергове сумнівне звернення до керівництва Української Православної Церкви. Якщо опустити всі політичні спекуляції, маніпуляції та емоції, що містяться у згаданому тексті, варто звернути увагу на один важливий пункт. Крім іншого, там є вимога «повернути молитовну єдність» із Константинопольським патріархом та «з усіма Церквами, які визнали ПЦУ».

Це, мабуть, основний момент, що демонструє справжні цілі «активістів».

Важливо нагадати, що наша розбіжність із «ПЦУ» головно в канонічній площині. Насамперед виникає питання щодо законності хіротоній «духовенства» цієї організації, що не дає нам змоги жодного спільного молитовного чи євхаристичного спілкування як з нею, так і з тими Церквами, які, попри церковні правила, вирішили визнати нібито законними її «таїнства». І жодні діалоги із цією структурою не змінять суті: апостольське спадкоємство нічим заповнити не можна, окрім лише покаяння та канонічного висвячення.

І якби Українська Православна Церква розпочала таке спілкування, то фактично перестала б існувати як канонічна Церква. Очевидно, це і є головною метою провокаторів. Чого чекати від них наступного разу? Вимог нової унії? «Жіночого священства»? Чи, може, чогось ще гіршого?

Це не просто припущення з огляду на те, що організатори «звернення» часто висловлюють ідеї, подібні до задумів оновленців минулого століття, а цілком очікувана перспектива.

Це та межа, яку ми не можемо перейти в жодному разі, адже за нею – духовна смерть. Як би нас не утискали, як би не лякали в’язницею та іншими переслідуваннями, як би не погрожували забороною діяльності, ми не маємо права штовхати у розкол увірених нам Богом людей.

Засмучує, що окремі представники духовенства погодилися підписати таке звернення. Хтось це зробив, імовірно, під тиском, хтось під дією емоцій. Та чи треба говорити, що церковний устрій не вирішується емоціями.

Так, гірко бачити, як руйнуються храми Божі. Але ще більше вони страждають від захоплень, від осквернення, від того, що з них виганяють людей, які їх побудували, від того, що цих людей б’ють, від того, що не припиняється цькування тих, хто молиться.

Ще дивніше, коли вимоги «активістів» підтримують люди, які протягом десятків років виступали проти розколу, писали на цю тему богословські статті й доповіді. Може, варто нарешті себе запитати: чи не далеко ми зайшли в поступках духу світу цього?

Утім, як виявляється, низка підписів під зверненням була сфальсифікована, що вкотре демонструє сумнівність методів активістів. Адже це видається за «голос народу Божого».

Наразі ми бачимо, що будь-які політичні вимоги до нас вторинні. Нас просто хочуть знищити і щоразу будуть знаходити для цього дедалі нові й нові приводи, на які пóступки ми не пішли б. І вони не заспокояться, доки ми остаточно не розчинимося в «ПЦУ».

Будьмо відвертими: статус Української Православної Церкви ніколи не заважав Їй виконувати свої прямі обов’язки – вести людей до Бога, а все інше – політиканство, емоції та спекуляції – далеке від суті Православ’я. Намагалися заважати місії Церкви саме Її гонителі, як було споконвіку – під будь-яким приводом.

Вимоги негайного скликання Собору Української Православної Церкви викликають здивування поготів. В умовах безпрецедентного тиску на Церкву, коли наші архієреї зазнають переслідувань і ув’язнень, скликання нового Собору було б не просто сумнівним заходом, його можливі рішення не були б ухвалені всією повнотою Православ’я, адже це матиме вигляд примусу. А такі умови не на добре церковності.

Якщо ж хтось турбується про власний добробут і комфорт більше, ніж про Церкву, нехай не спокушається: історія Церкви показує, що такі спокою не матимуть ні в цьому віці, ні в майбутньому.

Нині час істини, час усім визначитися, кому ми служимо – Богові чи світу, чи готові ми взяти свій хрест і піти за Христом або опинитися в натовпі тих, хто кричить: «Розіпни Його!».