Митрополит Антоній: Автокефальний рух в Україні у ХХ столітті та політичний контекст

07.10.2025 first, news

Політичний вимір прагнення автокефалії для Української Православної Церкви у ХХ столітті є одним із найскладніших явищ сучасної церковної історії. З одного боку, історичні факти засвідчують, що кожен етап українських автокефальних рухів у ХХ столітті розгортався на тлі політичних зрушень: революцій, падіння імперій, воєн, утвердження чи відродження державності. З іншого — сама Церква, як Тіло Христове, покликана залишатися понад політичними координатами, бо її першочергове завдання — спасіння людини й проповідь Євангелія. Про це в одному із своїх інтерв’ю чітко заявляв нині спочилий Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан): «Благодать діє в Церкві незалежно від політичних обставин. Церква стоїть поза політикою, національними ознаками й поза мінливими людськими бажаннями. У незалежній державі може існувати незалежна або автокефальна Церква, але за умови єдності у стремлінні до цього єпископату, духівництва і мирян. В Україні сьогодні відсутня така єдність, і процес набуття нашою Церквою відповідного канонічного статусу потребує часу, терпіння, а головне, смирення».

Варто зазначити, що у жодному з періодів українських автокефальних прагнень сама ініціатива не народжувалася переважно з внутрішнього церковного середовища, а була зумовлена політичними і національно-державними обставинами. Уже в часи Української Народної Республіки церковний рух за автокефалію розглядався як складова процесу утвердження Української незалежної держави. Про це, зокрема, вказано у праці «Українська Православна Церква: віхи історії», підготованій професорсько-викладацькою корпорацією Київських духовних шкіл у 2021 році: «У цей час (у 1917 році — митр. Антоній) в Україні виникає рух за церковну автокефалію. В політичних колах вона сприймалася як один із атрибутів державного суверенітету, тому ідея її здобуття почала активно проводитися Центральною Радою та її прихильниками, незважаючи на їхню соціалістичну позицію та скептичне ставлення до Церкви загалом. У церковному середовищі ідея автокефалії не мала підтримки серед православних ієрархів і широких кіл духовенства, але її підтримали політизовані священники, які вже відійшли від послуху своїм правлячим архієреям» (с. 93). Крім того, у тому ж 1917 році, всупереч позиції ієрархії в Києві була самочинно утворена Всеукраїнська Православна Церковна Рада, що стала керівним органом прихильників автокефалії Української Церкви і була визнана як законна церковна влада Центральною Радою.

Тогочасні події 1917-1919 років в державі можна охарактеризувати як період переворотів, який звісно відображався на ставленні до Української Церкви. У 1918 році в результаті перевороту Центральну Раду змінив уряд гетьмана Павла Скоропадського. У цей час влада практично не чинила тиск на Православну Церкву, відтак проавтокефальні настрої на певний час згасли. У 1919 році до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки, яка окремим законом проголосила автокефалію Української Церкви. Архієреїв, зокрема, і Київського митрополита, було ув’язнено і відправлено у заслання. В умовах відсутності централізованого управління «активізувалися автокефальні ініціативи окремих груп духовенства й мирян» (с. 97). У 1920 році Всеукраїнська Православна Церковна Рада проголосила автокефалію Української Церкви. А у 1921 році скликаний прихильниками автокефалії «Перший Всеукраїнський Церковний Собор», участь у якому не взяв жоден з архієреїв, підтвердив проголошену автокефалію. Крім того, прихильники автокефалії без участі єпископів звершили самочинні «єпископські хіротонії», чим спричинили виникнення самосвятського розколу.

Варто вказати, що у межах Української держави вже існувала канонічна Українська Церква, яка з 1918 року мала статус автономії. Саме до її складу входили єпископат, духовенство, чернецтво та віряни.
У подальшому, в силу активізації обновленського руху, жорстоких гонінь на православний єпископат, духовенство, чернецтво і мирян проавтокефальні рухи на території Україні вчергове згасають. Фактичне відродження автокефальної ідеї виникає під час Другої світової війни та окупації України. Співіснування, якщо не співпраця, з окупаційним фашистським режимом з самого початку ставило під сумнів чистоту цієї ініціативи. Крім того, окупаційна влада, зокрема в Україні, керуючись вказівками ідеологів фашизму щодо насильницького дроблення Церкви та сприянню національних церков, активно підтримувала «автокефалістів» — послідовників самосвятської «церкви», утвореної у 1921 році. Тим не менше, більша частина української пастви окупованих областей не підтримувала «автокефалістів», а натомість перебувала в юрисдикції автономної Церкви України, яка була відновлена на Соборі у Почаївській Лаврі у 1941 році більшістю православних єпископів, які опинилися в окупації.

Одним з результатів релігійної політики окупаційної влади, став Собор у Пінську, що відбувся у 1942 році за участі автокефальних архієреїв. Собор легалізував ієрархію самосвятської «церкви» і прийняв її духовенство без звершення над ними хіротонії. У тому ж році окупаційна влада визнала УАПЦ. Слід зазначити, що ні в роки війни, ні пізніше жодна Помісна Церква не визнала самосвятську церкву «канонічною». Зі звільненням України від німецьких окупантів «більшість автокефального духовенства полишили Україну» (с. 110). Інша ж їхня частина приєдналася до Руської Церкви, при цьому над ними звершувалися повторні хіротонії.
Третя хвиля автокефального руху відбулася наприкінці 80-х років ХХ століття. І тоді прагнення церковної незалежності вже відверто корелювало з процесом розпаду СРСР та розбудови української державності, що знову підкреслює її політичний вимір. Відновлення ієрархії автокефальної Церкви в Україні відбулося особами із сумнівними хіротоніями. У 1991 році, у тому числі й через політичні чинники, виникає автокефальний рух вже і всередині Української Православної Церкви, яка у 1990 році отримала самостійність і незалежність у своєму внутрішньому управлінні. Цей рух пов’язаний з діяльністю митрополита Філарета (Денисенка), який у подальшому за свою розкольницьку діяльність, авторитарний спосіб управління Церквою та аморальне життя був позбавлений сану та чернецтва, а згодом і анафематований.

Реакцією на діяльність митрополита Філарета став Харківський Архієрейський Собор 1992 року, який обрав Предстоятелем Української Православної Церкви Митрополита Володимира (Сабодана), вніс зміни і доповнення до Статуту про управління Української Православної Церкви та визначив основні напрямки діяльності Української Православної Церкви на майбутнє. Не відкидаючи можливість автокефалії, Собор вказав, що «це серйозне питання потрібно вирішувати з миром Божим, терпінням та щирою молитвою і згідно Церковних Правил і Канонів, а не насиллям та погрозою» (Звернення Архієрейського Собору Української Православної Церкви до духовенства та віруючих України 27.05.1992).
У наступні роки позиція Української Православної Церкви щодо автокефалії поступово набувала більшої визначеності. Так, Собор єпископів Української Православної Церкви у 1996 році, що відбувся у Києво-Печерській Лаврі, засвідчив, що отримання статусу автокефалії для Української Православної Церкви є недоцільним і несвоєчасним. Собор Української Православної Церкви 1998 року за участі єпископату, духовенства, чернецтва і вірян також виступив за збереження тодішнього статусу Української Православної Церкви. У 2000 році на Соборі єпископів Української Православної Церкви архієреї засвідчили, що наявний статус Української Православної Церкви є найбільш оптимальним на той момент для звершення спасительної місії в Україні.

Необхідно також підкреслити, що усі Собори 90-х років у своїх зверненнях та офіційних документах свідчили про постійні утиски та втручання у справи Церкви з боку влади, антицерковну і навіть подекуди антихристиянську діяльність представників інших конфесій в Україні, що ще більше налаштовувало вірян Української Православної Церкви проти ідеї автокефалії. Також в соборних постановах цього періоду вказувалося як один із чинників проти автокефального статусу для Української Православної Церкви — небажання народу, переважна більшість якого виступала проти автокефалії (напр., Собори 1996 та 2000 рр.).

Отже, автокефалія для Української Православної Церкви у ХХ столітті у переважній більшості осмислювалася не як результат органічного дозрівання церковного життя, а як інструмент державотворення та ідентичності. Інакше кажучи, ініціатива була переважно «ззовні-всередину», а не «зсередини-назовні». Проблема виникає тоді, коли політичний фактор домінує над богословським і коли автокефалія починає сприйматися не як засіб спасіння, а як символічний атрибут державності.

Резюмуючи, можна відмитити, що розвиток автокефального руху в Україні у ХХ столітті у своїй більшості був залежним від політичного впливу. Цей вплив проявився у кількох вимірах: автокефалія постійно розглядалася як символ державності і була похідною від політичних процесів; вона щоразу набувала сили у моменти політичних зрушень і занепадала у часи стабілізації; політична влада нерідко тиснула на ієрархію, арештовуючи і переслідуючи єпископів для просування власних цілей; автокефальні ініціативи періоду Другої світової війни не мали церковної природи, були зумовлені політичними чинниками та не знайшли визнання в православному світі; у пострадянську добу автокефалія сприймалася значною частиною суспільства як політичний проект, що спричинило відторгнення серед пастви Української Православної Церкви. Політична детермінованість автокефальних прагнень зумовила їхню історичну нестабільність, спричинила розколи, а також сформувала критичне ставлення до автокефалії як до явища, яке часто підміняло церковні критерії політичними цілями.

Фейсбук-сторінка Митрополита Антонія

ВОЛОДИМИР. Звернення митрополита Володимир-Волинського і Ковельського Володимира до пастви з приводу порушення конституційних прав громадян України