Митрополит Антоній: Декілька думок про автокефалію

30.09.2025 first, news, Церковь и СМИ

▪️Автокефалія – один з видів адміністративно-канонічного принципу

У Святому Письмі і святоотцівському переданні немає прямих згадок про автокефалію чи автокефальний устрій. Святе Письмо не знає поділу Церкви за моделлю незалежних адміністративних центрів. Свідчення Церкви сконцентровані навколо єдності у Христі, збереження апостольської спадкоємності та спільності у вірі. Святий апостол Павел пише у своєму посланні до Єфесян: «Одне тіло і один дух, як ви й покликані до однієї надії покликання вашого; один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Котрий над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Єф. 4:4-6).
Церква завжди мислила себе не як замкнену інституцію з власними національними, культурними чи політичними інтересами, а як універсальну спільноту, яка служить справі спасіння людей. Ідея автокефалії виникає у зв’язку з практичними потребами управління й організації церковного життя, а не як самоціль чи принцип, що сам по собі гарантує благодатне буття. Тобто, автокефалія — це один із видів адміністративно-канонічного принципу, що покликаний допомогти конкретній Церкві ефективніше виконувати своє головне завдання — місію проповіді Євангелія та звершення Таїнств. В православному розумінні автокефалія не є ані єрессю, ані злом, бо вона не стосується догматичної істини Церкви і таким чином не порушує основ спасительної віри. В той же час автокефалія не є панацеєю від усіх проблем, з якими стикається Церква в своєму історичному розвитку.

▪️Єдність у Христі – одна з головних цінностей Церкви

Церква — єдине Тіло Христове, в якому немає «ні елліна, ні юдея» (Кол. 3:11), а головною метою Її є не організаційна самостійність, а спасіння кожної людської душі. Саме тому відсутність автокефалії ніколи не ставила під сумнів благодатність і дієвість окремої помісної громади. Святі отці Церкви неодноразово підкреслювали, що єдність Церкви є її сутнісною ознакою, а не лише організаційною умовою. Так, священномученик Кипріан Карфагенський писав: «Церква єдина, і вона не може бути розірваною чи розділеною, бо її єдність походить від єдиного Бога». Ця єдність не залежить від адміністративних структур, а ґрунтується на спільній вірі та євхаристійному спілкуванні. Автокефалія, якщо вона розглядається як самоціль, може призвести до ізоляції та втрати цього духовного зв’язку між помісними Церквами. Інший священномученик — Ігнатій Антіохійський — у своєму посланні до Смирнян наголошує: «Там, де є єпископ, там нехай буде і громада, як там, де є Христос, там і Соборна Церква». Ці слова вказують на те, що серце Церкви — це Христос, а не її адміністративна структура. Автокефалія, як форма самоврядування, має сприяти збереженню цієї єдності в Христі, а не ставати приводом для розділення чи гордині. Святий Василій Великий у своїх творах також застерігав від надмірного акценту на зовнішніх аспектах церковного життя. У одному з своїх листів він зазначає: «Не в зовнішніх речах полягає сила Церкви, а в любові, що єднає всіх у Христі». Якщо автокефалія стає приводом для суперництва чи самоствердження, вона відходить від свого справжнього призначення — служити єдності та місії Церкви.

▪️Автокефалія не є умовою існування Церкви

Розмірковуючи над поняттям автокефалії, можна зробити сміливий висновок про те, що Церква може цілком успішно здійснювати своє служіння, перебуваючи і в неавтокефальному статусі. Упродовж століть існували митрополії, архієпископії та інші форми адміністративної залежності, які не заважали виконанню основного завдання Церкви — приведенню людей до спасіння, звершенню Таїнств і проповіді Євангелія. У більшості випадків віряни навіть не відчували різниці в адміністративному статусі тієї чи іншої єпархії або Церкви, адже для них найголовнішим було духовне життя й участь у Божественній Літургії. Таким чином, автокефалія не є умовою існування Церкви як такої, а радше інструментом, що може бути корисним у конкретних історичних обставинах.
Сучасне уявлення про автокефалію сформувалося переважно в XIX–XX століттях через низку різних як церковних, так і політичних чинників. У канонічному праві поняття «автокефалія» не було центральним, згадки про нього, як ми вже відмітили, відсутні у Святому Письмі, у отців Церкви, у правилах святих апостолів, постановах Вселенських і Помісних Соборів. Історія Церкви показує, що існували інші форми церковної організації — митрополії, патріархати — які забезпечували єдність і водночас певну самостійність у вирішенні локальних питань. Проте в добу національного відродження XIX століття стремління до автокефалії часто набувало політичного змісту: її сприймали як символ незалежності народів від імперських центрів. На Балканах, зокрема у Греції, Сербії, Болгарії та Румунії, проголошення автокефалії було тісно пов’язане з визвольними рухами від Османської залежності та прагненням позбутися грецького церковного та культурного домінування. Наприклад, автокефалія Болгарської Церкви у 1870 році стала результатом не лише назрілих внутрішніх релігійних потреб, а й національно-політичної боротьби з Константинопольським патріархатом, що розглядався як знаряддя грецького впливу.
Як вже було підкреслено, автокефалія, як форма організації церковного управління є інструментом, що має служити основній меті Церкви — спасінню людини й проповіді Євангелія. Саме тому будь-які процеси, пов’язані з проголошенням або утвердженням автокефалії, повинні носити характер консолідації, а не розділення. Традиція Православної Церкви завжди підкреслювала, що зовнішні форми устрою мають бути підпорядковані внутрішній єдності Тіла Христового. Святий апостол Павел наголошує: «щоб не було розділення в тілі, а усі члени однаково дбали один про одного» (1 Кор. 12:25). Отже, будь-яка реформа чи інституційна зміна, що завдає шкоду єдності і породжує протистояння, суперечить самій суті Церкви як спільноти любові.

▪️Автокефалія не може будуватися на антагонізмі

Відмітивши позитивні риси такого явища, як автокефалія, слід вказати і на певні труднощі і проблеми, пов’язані з нею. В першу чергу, потрібно уточнити, що автокефалія не може будуватися на антагонізмі. Історія Православної Церкви показує, що там, де автокефалія ставала результатом національно-політичної боротьби, а не плодом внутрішньої духовної зрілості, вона часто приносила розкол і тривалі конфлікти. Сучасні українські події засвідчують, що автокефальний процес, коли він протікає без належного соборного узгодження, здатний стати причиною внутрішнього поділу та навіть взаємного невизнання. У таких випадках сама автокефалія, замість того щоб бути «знаком зрілості» і консолідації, перетворюється на джерело протистояння та підриває авторитет Церкви у світі.
Коли прагнення до автокефалії ґрунтується на антагонізмі, ворожнечі чи протистоянні між народами, воно втрачає свій духовний сенс і суперечить сутності Церкви як Тіла Христового. Святитель Іоанн Златоуст застерігає: «Розділення Церкви — це рана на Тілі Христовому». Якщо автокефалія стає інструментом для поглиблення ворожнечі між людьми, вона відходить від свого призначення і замість єднання породжує розкол.
Якщо тема автокефалії викликає гострі суперечки, розділяє єпископат, духовенство, чернецтво і мирян, породжує підозри чи навіть ворожнечу, це означає, що церковне тіло не має достатньої внутрішньої єдності та соборного консенсусу для такої зміни. У цьому випадку автокефалія стає передчасною й ризикує перетворитися з інструмента розвитку на фактор руйнації. Критерій готовності до автокефалії полягає не стільки у формально-юридичних аргументах чи політичних передумовах, скільки у внутрішньому духовному стані церковного тіла. Автокефалія має бути плодом зрілості, соборності та узгодженості між ієрархією, духовенством і мирянами. Там, де ця єдність досягнута, автокефалія може стати потужним чинником розвитку місії й проповіді, а там, де єдності немає, вона лише поглибить існуючі тріщини.

▪️Автокефалія не може бути нав’язана ззовні

Автокефалія не може бути нав’язана ззовні чи здобута через конфлікт. Вона має бути вільним виявом церковного життя, що дозріло до відповідальності за своє свідчення у світі. Тому головне завдання Церкви при обговоренні автокефалії — не формально-юридичне вирішення питання, а плекання внутрішньої єдності, братньої любові та справжнього соборного духу. Тільки тоді автокефалія стане благословенням, а не випробуванням. Автокефалія повинна бути корисним інструментом для кращої місії та проповіді, але вона ніколи не була й не може бути абсолютною цінністю. Справжня сутність Церкви полягає не у формі її адміністративного устрою, а в житті у Христі, у вірності апостольському Переданню та в звершенні Таїнств, які ведуть людину до спасіння.
У той же час, коли ми говоримо про автокефалію, завжди потрібно пам’ятати: Церква Христова є не політичною інституцією, а Тілом Христовим (пор.: 1 Кор. 12:27). Її єдність і спосіб життя не визначаються державними кордонами чи національними ідеологіями, а єдністю у Святому Дусі. Якщо ж автокефалія розуміється не як форма пастирського піклування та відповідальності, а як політичний світогляд, тоді ми маємо справу з небезпечною підміною.

▪️Якщо автокефалія побудована на політичному світогляді, вона перетворює Церкву на арену ідеологічних суперечок

Господь наш Іісус Христос Сам чітко окреслив межу між політичним і духовним, коли сказав: «Віддавайте кесареві кесареве, а Богові — Боже» (Мф. 22:21). І ці слова не тільки про податки, а про більш глибинний принцип: земне і тимчасове має бути відділене від Вічного і Божественного. Держава і політика мають свої завдання, але Церква — це простір спасіння, що перевищує будь-які національні чи політичні інтереси.
Коли автокефалія зводиться до політичного протистояння, Церква починає втрачати свою небесну природу і стає схожою на державну структуру. Завдання Церкви не в тому, щоб задовольняти політичні уподобання, а в тому, щоб вести людину до вічного життя. Святий апостол Павел нагадує: «Наше життя — на небесах, звідки ми очікуємо і Спасителя, Господа Іісуса Христа» (Флп. 3:20).
Християнин не може жити лише інтересами політики, бо його головне громадянство — це Царство Небесне. Саме тому християнин має перемогти в собі всі політичні уподобання і пристрасті, які розділяють людей, і поставити на перше місце не партійну чи національну ідею, а Святе Євангеліє. Автокефалія, побудована на політичному світогляді, перетворює Церкву на арену ідеологічних суперечок, а в такій атмосфері зникає головне — спасіння душі. Церква ж залишається святинею тільки тоді, коли вона вміє відрізняти Вічне від тимчасового, а християнин залишається вірним Христу лише тоді, коли перемагає політичні пристрасті й зберігає серце для Бога.

▪️Церква не є власністю одного народу чи однієї землі, вона є Вселенською, бо належить Христу

Хочу наголосити, що автокефалія, як форма церковного устрою, є важливим аспектом організації православних помісних Церков, але вона не може і не повинна бути самоціллю існування Церкви. Церква Христова покликана до єдності у вірі, любові та служінні Богу, а не до утвердження адміністративної незалежності як кінцевої мети.
У сучасному православному богослов’ї автокефалія розглядається як засіб для кращого виконання місії Церкви в конкретному культурному чи національному контексті. Проте, як зазначає святитель Іоанн Златоуст, «Церква не є власністю одного народу чи однієї землі, вона є вселенською, бо належить Христу». А це означає, що і автокефалія не може бути самоціллю, адже вона покликана служити вищій меті — проповіді Євангелія та спасінню людських душ.
Святитель Григорій Богослов нагадує нам про головне: «Ми покликані не до розділення, а до єдності в любові, бо любов є печаттю досконалості». Отже, автокефалія, як і будь-яка інша форма церковного устрою, має бути підпорядкована цій любові та єдності, щоб Церква і надалі залишалася вірною своєму покликанню — бути Тілом Христовим.

Джерело

КИЕВ. Адвокат УПЦ протоиерей Никита Чепман поблагодарил верующих за поддержку