Архієпископ Сильвестр (Стойчев): «Новий Статут ПЦУ: що змінилося?»

04.09.2023 announcement1, news

Пресслужба УПЦ з посиланням на пресслужбу КДА публікує статтю ректора Київських духовних шкіл архієпископа Білогородського Сильвестра про основні положення Статуту ПЦУ, затвердженого 27 липня 2023 року.

27 липня 2023 р. у Києві відбувся помісний собор ПЦУ, який прийняв кілька важливих рішень. Зокрема, тут було остаточно затверджено перехід ПЦУ на новоюліанський календар («новий стиль»). Саме це рішення набуло найбільшого резонансу в українському суспільстві. При цьому, в тіні залишилася інша, не менш важлива постанова. Маємо на увазі затвердження Статуту (положення) про управління ПЦУ.

В цьому нарисі спробуємо проаналізувати Статут (положення) про управління ПЦУ, затверджений 27 липня.

Коли з’явилися перші повідомлення про підготовку в ПЦУ «нового Статуту», одразу ж постало прогнозоване питання: як цей документ буде узгоджуватися з вже існуючим Статутом ПЦУ? Нагадаємо, що ще у 2018 р. грецькими богословами був підготовлений Статут ПЦУ. Його прийняв (з незначними змінами) так званий об’єднавчий собор у Києві 15 грудня 2018 р. Цей документ аналізувався в одній зі попередніх публікацій[i].

Новий документ має офіційну назву «Статут (положення) про управління ПЦУ». В преамбулі до нього сказано, що цей документ був розроблений «з метою більш детального регулювання статутних питань життя Православної Церкви України». Разом з Томосом про автокефалію (від 6 січня 2019 р.) та Статутом ПЦУ (від 15 грудня 2018 р.) новий Статут (положення) про управління включено до переліку офіційних статутних документів ПЦУ[ii].

При цьому у своїх постановах Собор 27 липня 2023 р. засвідчив «повноту, дійсність та незмінність всього тексту і всіх норм Статуту Православної Церкви України, ухваленого Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р., та відданість Православної Церкви України Патріаршому і Синодальному Томосу, отриманому 6 січня 2019 р.» (Постанови, п. 6)[iii]. До того ж в новому Статуті (положенні) про управління чітко зазначено, що норми цього документу «тлумачаться у світлі Томосу про автокефалію та Статуту Православної Церкви України, а в разі розбіжностей – положення цих двох документів мають переважну силу» (Розділ І, п. 11).

Таким чином, «новий статут» аж ніяк не відміняє інших статутних документів ПЦУ. Більш того, положення Томосу і Статуту 2018 року мають пріоритет над новоприйнятим документом. Але саме використання у назві нового документа слова «Статут» може внести плутанину. Тому надалі в тексті цієї статті будемо називати «Статутом» документ 2018 року, а документ, прийнятий у 2023 р., будемо називати «Статутом (положенням)».
Джерела «нового статуту»

Вже при першому знайомстві зі Статутом (положенням) про управління ПЦУ кидається в очі його принципова відмінність від Статуту 2018 року. Новий документ є в кілька разів більшим за обсягом. Відповідно, тут детально прописані такі аспекти життя ПЦУ, які в Статуті 2018 року навіть не згадувалися. Наприклад, в новому документі є спеціальні глави, присвячені життю парафій та духовним навчальним закладам. У Статуті 2018 року подібних розділів не було.

Ця різниця між двома документами не є лише формальною. Два Статути ПЦУ написані у принципово різних парадигмах. Згадаємо, що проект Статуту 2018 року був підготовлений у Греції. Він відбивав типовий підхід грецьких каноністів до написання подібних документів. Текст 2018 року залишав певний «простір для маневру». Ті сфери церковного життя, які не були в ньому чітко регламентовані, ПЦУ могла розвивати на власний розсуд. Отже, статутні положення 2018 року можна було наповнювати різним змістом.

Натомість Статут (положення) 2023 року був розроблений в Україні. Він цілком відповідає вітчизняній практиці розробки церковних документів. Новий Статут (положення) продовжує традицію, започатковану у 1990 р., коли з’явився перший Статут про управління Української Православної Церкви (УПЦ), який досить детально регламентував різні сфери церковного життя. В цій же парадигмі був пізніше написаний і Статут про управління Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП)[iv].

Не викликає сумнівів, що розробники нового Статуту (положення) спиралися, перш за все, на Статут про управління УПЦ КП. Саме останній слугував основним джерелом для нового документу. Порівняння цих двох Статутів виявляє численні текстуальні співпадіння. Цілі розділи Статуту про управління Київського патріархату були перенесені до Статуту (положення) про управління ПЦУ з мінімальними правками.
Прерогативи Константинопольського патріарха

Історичний досвід показує, що статутні норми далеко не завжди втілюються в церковне життя в повній мірі. Тому Статути, скоріше, відбивають певні тенденції у внутрішньому житті відповідної конфесії. Новий Статут (положення) про управління ПЦУ також цікавий перш за все, як певна «декларація про наміри». Саме під цим кутом зору і треба дивитися на новий статутний документ ПЦУ.

Свого часу, аналізуючи Статут ПЦУ 2018 року, була звернена увага на те, що в ньому (як і в Томосі 2019 року) був досить чітко прописаний особливий статус Константинопольського патріарха у світовому православ’ї. Цілком очевидно, що для творців того Статуту було вкрай важливо задекларувати своє бачення першості у світовому православ’ї.

Наприклад, у Статуті 2018 року спілкування ПЦУ з Константинопольським Патріаршим престолом тлумачиться як необхідна умова приналежності до спільноти Помісних Церков: «Православна Церква України є … невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами» (Розділ І, п. 1). Тобто, згідно зі Статутом 2018 року, ПЦУ має спілкування з іншими Помісними Церквами не безпосередньо, а виключно через Константинопольський патріархат. Також у Статуті 2018 року чітко сказано, що Константинопольський патріарх має «екстериторіальну юрисдикцію» (розділ Х, п. 13), тобто стоїть над усіма іншими предстоятелями. У випадку, якщо під час обрання Київського митрополита виникають «непереборні проблеми», ПЦУ зобов’язана звертатися по допомогу до Константинопольського патріарха (розділ Х, п. 13). Крім того, ПЦУ має отримувати від Константинопольської Церкви Святе Миро (Розділ IV, п. 1, IX).

В тих випадках, коли положення Статуту ПЦУ вступають у конфлікт з положеннями Томосу, пріоритет віддається Томосу. Виключне право тлумачити положення Статуту по відношенню до Томосу має Вселенський патріарх (Розділ IV, п. 1, ІІІ). Якщо в житті ПЦУ постають питання, які не оговорені в Статуті, передбачається створення змішаної комісії з представників Вселенського патріархату і ПЦУ, яка має запропонувати рішення спірних питань (Розділ IV, п. 1, ІІІ). Також Статут 2018 року передбачає, що Архієрейський собор ПЦУ має звертатися до Вселенського патріарха за роз’ясненням «найважливіших питань, які потребують спільних обговорень та дій» (Розділ І, п. 3).

За Статутом 2018 року, священнослужителі ПЦУ «будь-якого сану» (тобто і єпископи, і священники, і диякони), які були засуджені «своїми церковними властями до будь-якого покарання», можуть подавати апеляції до Вселенського патріарха (Розділ ХІ).

Як бачимо, автори Статуту 2018 року послідовно відобразили в ньому вчення про особливі права Вселенського патріарха. Цікаво, що офіційні представники ПЦУ у своїх публічних промовах ніколи чітко не висловлювалися з приводу такого бачення першості у Вселенській Церкві. Тому цікаво подивитися, якою мірою ця концепція першості відображена у Статуті (положенні) ПЦУ 2023 року.

Знайомство з новим Статутом (положенням) показує, що згадки про особливі права Константинопольської Церкви тут зведені до мінімуму. З усіх перелічених пунктів Статуту 2018 року до документу 2023 року був прямо перенесений лише пункт про Святе Миро. В обох документах вказано, що Київський митрополит має дбати про отримання Святого Мира від Вселенського патріархату. Мабуть, цим і обмежуються прямі вказівки нового Статуту (положення) на прерогативи Вселенського патріарха.

У першому пункті Статуту (положення) 2023 року вказано, що ПЦУ «перебуває у єдності з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі – Вселенським патріархатом і з усіма іншими автокефальними Помісними Православними Церквами» (Розділ І, п. 1). На відміну від Статуту 2018 року тут вже немає слів про те, що ПЦУ спілкується з іншими Помісними Церквами через Константинопольський патріархат. У документі 2023 року також немає жодних згадок про «екстериторіальну юрисдикцію» Вселенського патріарха. Новий Статут (положення) нічого не говорить і про можливість створення спільних комісій з представниками Константинопольської Церкви для вирішення спірних питань внутрішнього життя ПЦУ. Не йдеться тут і про можливі звернення Архієрейського собору ПЦУ до Вселенського патріарха по допомогу у складних ситуаціях.

У Статуті (положенні) 2023 року не сказано, що Вселенський патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту ПЦУ по відношенню до Томосу. Натомість тут з’явився пункт про те, що «Священний Синод у разі необхідності тлумачить статутні документи Православної Церкви України» (Розділ IV, п. 32). Однак за документом 2018 року право тлумачити та частково змінювати норми Статуту ПЦУ («але завжди в дусі Патріаршого і Синодального Томосу») надавалося Архієрейському собору ПЦУ (Розділ IV, п. 1, ІІІ). Відтепер це право надане Священному Синоду ПЦУ.

Статут (положення) не містить згадок і про можливість подання апеляцій до Константинопольського патріарха. У розділі про церковне судочинство вказано, що право суду над єпископом у першій інстанції має Предстоятель зі Священним Синодом, у апеляційній інстанції – Предстоятель з Архієрейським собором, у останній касаційній інстанції – Помісний собор. Суд над священниками та дияконами звершує єпархіальний архієрей з Єпархіальною радою, у апеляційній інстанції – Священний Синод; у виключних випадках така справа може бути передана на розгляд Архієрейського собору (Розділ ХІ, п. 3.1-3.2). Суд над Предстоятелем у першій інстанції звершує Архієрейський собор, який подає свої висновки на розгляд Помісного собору. Помісний же собор є «останньою інстанцією Православної Церкви України, яка має право розглядати догматичні і канонічні відхилення в діяльності Предстоятеля» (Розділ ХІ, п. 4). Отже жодних вказівок на можливість апеляцій до Вселенського патріарха в Статуті (положенні) про управління ПЦУ немає.

Як в Томосі, так і в Статуті 2018 року чітко вказувалося, що ПЦУ розповсюджує свою канонічну юрисдикцію виключно на територію Української держави. Членами ПЦУ, згідно Статуту 2018 року, є православні християни, які мешкають на території України, незалежно від їхньої національності. При цьому православні християни українського походження, які мешкають у діаспорі, мають перейти у підкорення архієреям Вселенського патріархату (Розділ І, п. 4).

В Статуті (положенні) 2023 року вказано, що канонічна юрисдикція ПЦУ «поширюється на всю територію України та на всю Православну Церкву України» (Розділ І, п. 4). Таке формулювання можна тлумачити по-різному. На перший погляд, ця фраза взагалі позбавлена сенсу (адже цілком очевидно, що ПЦУ розповсюджує свою владу «на всю ПЦУ»). Однак, слід згадати, що у 2019 р. ПЦУ включила до свого складу і тих єпископів колишнього Київського патріархату, які несли служіння за межами України. Отже, закордонні структури колишньої УПЦ КП формально перебувають у складі ПЦУ. Тому дивну фразу про те, що юрисдикція ПЦУ розповсюджується «на всю ПЦУ», можна тлумачити і як поширення влади ПЦУ на закордонні структури. До того ж, ніде в новому Статуті (положенні) не сказано про відмову ПЦУ від колишніх закордонних структур УПЦ КП. І це може стати підставою для непорозумінь у взаєминах з Константинопольським патріархатом.
Влада предстоятеля

Як вже було сказано, Статут (положення) 2023 року містить чимало прямих запозичень зі Статуту про управління УПЦ КП. В цьому відношенні найбільш характерними є норми, які стосуються предстоятеля. Добре відомо, що Статут УПЦ КП відбивав владні амбіції очільника цієї структури – колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенка). Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що в межах УПЦ КП існувала своєрідна «монархія» Філарета.

Однак, тепер певні статутні положення, які вважалися специфічними «винаходами» Київського патріархату, внесені і до Статуту (положення) про управління ПЦУ. Звернем увагу лише на одну (але вкрай промовисту) норму нового Статуту.

В розділі, присвяченому роботі Священного Синоду ПЦУ, читаємо: «У тих випадках, коли Митрополит Київський і всієї України визнає, що прийняте Синодом рішення не буде на благо Церкви, він заявляє протест. Протест повинен бути зробленим на тому ж засіданні, а потім у семиденний термін у письмовій формі поданий до Синоду. Після семи днів справа знову розглядається Священним Синодом. Якщо Митрополит Київський і всієї України не погоджується з новим рішенням, справа передається на розгляд Архієрейського Собору. Якщо справу відкласти неможливо і рішення має бути прийняте негайно, Митрополит Київський і всієї України діє на свій розсуд відповідно до канонічної православної традиції. Прийняте таким чином рішення виноситься на розгляд надзвичайного Архієрейського Собору, від якого і залежить його остаточне рішення» (Розділ IV, п. 23).

Цей пункт наведено повністю лише для того, щоб показати, що він повністю дублює аналогічне положення Статуту про управління УПЦ КП (див.: Розділ V, п. 19). І там ця норма відповідала тому фактичному статусу, який мав Філарет (Денисенко) в межах Київського патріархату.

Статут (положення) про управління ПЦУ передбачає, що кожен член Синоду може висловити свою незгоду з прийнятими рішеннями та викласти свою окрему думку в письмовій формі. Однак, ці окремі думки членів Синоду лише додаються до протоколів і не тягнуть за собою перегляду прийнятих рішень (Розділ IV, п. 11). У випадку ж протесту, заявленого предстоятелем, рішення або переглядається, або виноситься на обговорення Архієрейського собору. При цьому до того часу, коли збереться Собор, предстоятель може прийняти тимчасове одноосібне рішення з суперечливого питання.

У Статуті ПЦУ 2018 року ми не знайдемо і натяків на подібну «монархічну» владу предстоятеля. Якщо уважно почитати розділ Статуту 2018 року, присвячений Священному Синоду, стає очевидним, що предстоятель тут виступає, скоріше, як перший серед рівних. Він скликає засідання Синоду, головує на них, у випадку рівного розподілу голосів його голос має перевагу. Але при цьому чітко вказано, що предстоятель має виконувати рішення Священного Синоду (Розділ VI, п. ХІІ). Про перегляд прийнятих рішень на підставі одноосібного протесту предстоятеля в документі 2018 року не йдеться.

Отже, новий Статут (положення), формально не руйнуючи норм документу 2018 року, все ж просуває зовсім іншу концепцію церковного управління – більш «монархічну». Цілком очевидно, що документ 2023 року розширює права предстоятеля. Це є прямим продовженням традицій Київського патріархату.
Склад Синоду

Свого часу, аналізуючи положення Статуту ПЦУ 2018 року, звертали увагу на те, що проект цього документу не передбачав наявності у складі Синоду постійних членів. Тим не менше, вже в Києві до Статуту було внесене положення про те, що на «перехідний період» постійні члени Синоду все ж будуть існувати. В якості таких членів до складу Синоду мали увійти «три колишні очільники церковних груп, що об’єднуються». А у випадку неучасті в Об’єднавчому соборі очільника, постійним членом Синоду мав стати «найстарший за архієрейською хіротонією представник церковної групи, що об’єднується» (Розділ V, п. 1, примітка). За цим положенням постійними членами Синоду ПЦУ у 2019 р. стали митрополит Філарет (Денисенко), митрополит Макарій (Малетич) та митрополит Симеон (Шостацький). При цьому у Статуті не було сказано, скільки має тривати цей «перехідний період».

В Статуті (положенні) 2023 року ця норма зазнала змін. Тут вказано, що згадані архієреї є постійними членами Священного Синоду «безстроково» (курсив мій – А. С.). Отже, ніякого «перехідного періоду» в історії ПЦУ більше не існує. Те, що у 2018 р. греки вважали тимчасовою поступкою українській стороні, тепер перетворилося на «безстрокову» норму.
Парафіяльне життя

Наостанок звернемо увагу на восьмий розділ Статуту (положення) про управління ПЦУ. Він присвячений парафіям (релігійним громадам). Як сказано, у Статуті 2018 року подібного розділу взагалі не було. Тому цікаво подивитися, яким чином ПЦУ планує будувати парафіяльне життя.

Цілком очевидно, що і в цьому розділі переважна більшість норм прямо запозичені зі Статуту про управління УПЦ КП. Тим не менше, є тут і деякі пункти, яких не було в статутних документах Київського патріархату.

Зокрема, очевидні новації містяться у підрозділі «Парафіяни». Якщо Статут УПЦ КП просував і на парафіяльному рівні жорстку «монархічну» модель управління, то в Статуті (положенні) про управління ПЦУ ця модель зазнала певних трансформацій. Відтепер передбачається, що релігійна громада буде приймати до свого складу нових та виключати існуючих членів «на власний розсуд». Рішення про прийняття або виключення членів парафії приймається парафіяльними зборами простою більшістю голосів. Відповідно, передбачається створення «відкритого реєстру членів парафії», який має вести парафіяльна рада (Розділ VIII, п. 10).

Ця новація означає перехід до фіксованого членства у релігійній громаді. Нагадаємо, що практика чіткого фіксованого членства на сьогодні відсутня у переважній більшості громад як в ПЦУ, так і в УПЦ. Ця невизначеність складу громади часто породжувала складні конфлікти, оскільки в сільських парафіях було вкрай важко визначити, хто саме є членом конкретної релігійної громади і, відповідно, хто саме має право вирішувати долю громади. Перехід до фіксованого членства теоретично має суттєво змінити характер парафіяльного життя. Досвід інших Помісних Церков показує, що фіксоване членство формує більш відповідальне ставлення парафіян до своїх обов’язків перед громадою.

Можна вказати і на інші новації Статуту (положення) про управління ПЦУ у порівнянні зі Статутом УПЦ КП. В підрозділі про парафіяльні збори вказано, що такі збори можуть бути скликані не лише настоятелем, єпархіальним архієреєм або парафіяльною радою, але й «на вимогу 1/3 членів парафії» (Розділ VIIІ, п. 22). Також новий Статут (положення) надає парафіяльній раді право звертатися «до єпархіального архієрея з проханнями і пропозиціями про заміщення вакансій членів кліру» (розділ VIII, п. 26.11). Парафіяльні збори також можуть «письмово висловлювати пропозиції єпархіальному архієрею щодо призначення та звільнення настоятеля» (розділ VIII, п. 32).

Хоча новий Статут (положення) не передбачає обрання настоятелів та парафіяльних священників громадою, все ж певний дорадчий голос парафії надано. При цьому правлячий архієрей не зобов’язаний дослухатися до цього голосу. Отже, монопольне право архієрея на призначення парафіяльних священників залишається в силі.
Висновки

Статут (положення), затверджений 27 липня 2023 р., досить добре відбиває тенденції внутрішнього розвитку ПЦУ. Хоча Помісний собор ПЦУ ще раз наголосив, що пріоритетне значення для неї мають Томос 2019 року та Статут 2018 року, все ж новий статутний документ написаний в зовсім іншій парадигмі. У новому Статуті (положенні) майже не згадуються особливі права Вселенського патріарха по відношенню до ПЦУ. Тут немає вказівок на жодні важелі впливу Константинопольської Церкви на внутрішнє життя ПЦУ. Звісно, ці важелі нікуди не ділися, адже лишаються в силі і Томос 2019 року, і Статут 2018 року. Тим не менше, ПЦУ воліє не згадувати зайвий раз про наявність цих обмежень у власному житті.

Система церковного судочинства ПЦУ в новому документі прописана як цілком автономна. Жодні апеляції до Константинопольського патріарху тут не згадуються. При цьому до Статуту (положення) внесені певні норми колишнього Статуту про управління УПЦ КП, які спрямовані на підсилення влади предстоятеля.

Лише в розділі, присвяченому релігійним громадам, можна бачити обережні кроки до збільшення прав парафіяльних органів управління. Відтепер парафіяльним зборам та парафіяльній раді надано більше прав, але зроблено це так, щоб жодним чином не обмежити владу єпархіального архієрея.

Отже, ПЦУ рухається шляхом зміцнення особистої влади предстоятеля. Це є прямим продовженням традицій Київського патріархату. Серед можливих шляхів розвитку, які відкривав Статут 2018 року, обрано найбільш архаїчний. Мабуть, це недивно. Адже переважна більшість єпископів ПЦУ є вихідцями саме з Київського патріархату. І тепер вони намагаються зберегти звичну для них парадигму церковного життя…

[i] Сильвестр (Стойчев), єп. Статутні документи УПЦ та ПЦУ: порівняльний аналіз // Труди КДА. № 33. К., 2021. С. 35-56.

[ii] Тут і далі ми наводимо текст Статуту (положення) про управління ПЦУ за публікацією на Офіційному сайті ПЦУ за адресою: https://www.pomisna.info/wp-content/uploads/2023/07/polozhennya-pro-upravlinnya.pdf.

[iii] Постанови Помісного Собору ПЦУ. 27.07.2023. [Електронний ресурс:] https://www.pomisna.info/uk/document-post/postanovy-pomisnogo-soboru-upts-ptsu/.

[iv] Див.: Статут про управління Української Православної Церкви Київського патріархату. [Електронний ресурс:] https://www.cerkva.info/306-2/.

ЧЕРКАСИ. Звернення Черкаської єпархії до Президента, державної влади України та Черкаського суду

ТУЛЬЧИН. Опровержение епархии фальшивой публикации в греческой газете