Протоієрей Володимир Мелесь: Моя позиція була незмінною – в розкол я не піду, канонічної Церкви не залишу

08.06.2021 announcement1, news, Церковь и СМИ

… Господь ніколи не залишить, ніколи не дасть випробувань, які не можна пережити, витримати чи з якими не вдасться впоратися. Яке би горе, біда чи лихо не спіткало – Господь ніколи не залишить. Адже все в цьому житті має Божий Промисел, і точно ніщо не відбувається не з Його волі.

Такі роздуми у моїй голові засіли після розмови з протоієреєм Володимиром Мелесем, настоятем громади Української Православної Церкви на честь Казанської ікони Божої Матері села Садів Луцького району. Громади, яка однією з перших залишилася без храму після рейдерського захоплення на початку 2019 року. Громади, яка «не перейшла», не зрадила віри. Громади, яка молиться у церковній хатині, молиться і бореться за право на це, бо вороги не сплять. Громади, якій не страшні, ані погрози, ні залякування.

А говорили з батюшкою про різне – сім’ю, навчання, перший прихід, а також ті сумнозвісні події, з якими довелося стикнутися православним Садова, йому та його сім’ї особисто через «добровільне», як у нас люблять казати, приєднання до ПЦУ.

Народився о. Володимир Мелесь у православній віруючій сім’ї в цьому ж таки Садові. Батьки – прості робочі, працювали у колгоспі. Щонеділі усією сім’єю відвідували богослужіння.

«Найперший спогад, пов’язаний з храмом, це коли мені було приблизно років 3, мама підносила мене до помазування, я дуже плакав. З того віку взагалі мало що запам’ятовується, але чомусь цей фрагмент добре закарбувався мені (посміхається, – Авт.).Такий от перший спогад. Не знав я ще тоді, що доведеться пережити у цьому храмі, через що згодом доведеться ще пройти, – розповідає священник та продовжує далі:

– З приходом на парафію до нас о. Георгія Банзюка в 1988, я та нині вже покійний отець Ілля (Хамаза) пішли паламарити. Пригадую, тоді нашого батюшку викликав до Луцька уповноважений та змусив заплатити за нас по 50 радянських карбованців штрафу. А все за те, що школярі ходили паламарити в церкві. Але о. Георгій не злякався, заплатив, і ми ходили далі. Ось так при храмі і пройшло моє дитинство, тож після закінчення школи нікого і не здивувало моє бажання послужити Господу та навчатися у духовній семінарії.

Хотів о. Володимир навчатися у Московській духовній семінарії, але це був 1993-ий рік, і для того, щоб поступити, треба було мати російське громадянство або ж когось з рідних в Росії, хто допоміг би з оформленням документів.

«Однак, нікого з моєї рідні там не було, тож одного дня я завіз і подав документи, а іншого – забрав та повернувся до Луцька з бажанням навчатися у Волинській духовній семінарії, яка тоді тільки укомплектовувалася», – зізнається священник.

Навчання у ВДС в ті часи теж було не медом. Після захоплення Свято-Троїцького кафедрального собору єпархія тільки отримала приміщення під семінарію. Облаштували там храм і почали навчання. Вступні іспити майбутні студенти писали не на партах, бо їх просто не було. Стояли тільки кілька столів, поверх яких поклали двері. Так і писали. Але це не відлякувало молодих хлопців, лише загартовувало, об’єднувало та укріпляло в вірі.

Чи не в такий спосіб Господь готував майбутніх душпастирів до гонінь, які ще будуть попереду? Але на все Божа воля…

Так минуло кілька років, і на 4 курсі ще тоді студент Володимир Мелесь одружується, рукополагається та отримує указ правлячого архієрея митрополита Ніфонта на перший прихід – село Тристень Рожищенського району.

«У Тристені тільки будувався храм. Коли ми приїхали, були тільки стіни і дах. Не було ще ні вікон, ні дверей, замість підлоги – тільки тирса. Але молилися, почали служити. Проте пробув я там недовго, лише 10 місяців. І, пригадую, на Покрову у 1997 році владика Ніфонт видає указ про моє призначення на Садів», – веде розповідь далі батюшка.

На той час на Володимир-Волинську єпархію прийшов владика Симеон, що нині в розколі, який і забрав до себе попереднього батюшку з Садова – о. Георгія. А оскільки на парафії почала загостроватися ситуація через можливе захоплення храму прихильниками Київського Патріархату, владика Ніфонт приймає рішення призначити туди священника «зі своїх», як то кажуть, хоч і молодого, але свого, з надією на те, що прихід вдасться зберегти.

«Пригадую, тоді біля єпархіального управління забирав указ і почув розмову двох священників. Вони говорили за Садів, мовляв, як туди такого молодого батюшку відправляти? Що він має там роботи? Щоб вирішити ті проблеми, треба, щоб батюшка на цьому приході вже жив років 15. Але, як бачте, Господь так управив, що прослужив у храмі 22 роки», – зазначає о. Володимир та зізнається, що на початках не було легко, адже активісти не давали спокійно жити. Проте з часом усе вляглося, зупинилося, люди заспокоїлися, парафія стала жити помірним життям.

За ці роки чимало уваги приділили ремонтним роботам. Адже, попри те, що храм у Садові – дуже гарний, величний, з часу його освячення минуло майже століття, тож він потребував капітальних оновлень. Були замінені надкупольні хрести, дах, усе дерево для перекриття, зовнішня штукатурка, повністю розписаний вівтар, відреставровані кіоти, замінені всі вікна храму та меблі у вівтарі. Роботи виконали чимало, але не менше було й у планах. Допоки не настали сумнозвісні події 2018-2019 років.

О. Володимир пригадує, що ще задовго до отримання Томосу у селі вже велася робота з опрацювання населення. Батюшку теж попередили, що садівський храм – перший у списку на захоплення. Ініціатором цих всі подій став, що найсумніше, один з церковних хористів, він же заступник директора сільської школи з виховної роботи. Людина, яка постійно ходила до храму, однак, так сталося, що стала на іншу сторону.

«На Різдво 2019 року, замість того, щоб прославляти Христа Спасителя, ось ці люди, ініціатори, пішли по хатах, щоб зібрати підписи про перехід. Що традиційно, підписувалися далеко не лише члени церковної громади, підписувалися і ті, хто немав ніякого відношення до села на той час, бо був на заробітках, чи не жив, а був лише вихідцем з села. Назбирали у такий спосіб аж 500 підписів, – розповідає настоятель громади, – і ось вже 10 січня делегація активістів пропонує мені перейти до нової української церкви. Мовляв, все село і так іде за мною, тож залишилося тільки мені піти за людьми. Однак моя позиція була незмінною – в розкол я не піду. Щоб не сталося, канонічної церкви не залишу… Тож ці люди ідуть до Михаїла (митрополит ПЦУ, – Авт), і він уже 16 січня видає указ про призачення священника ПЦУ з села Сьомаки в Садів».

Далі події із захоплення храму у селі розвиваються дуже сумно. «Активісти» ріжуть замки церкви під спів гімну «Ще не вмерла Україна». Люди, які називають себе патріотами, гімн, святиню народу, поєднують з розбійними нападами. Хоча, які то патріоти? Ще кілька десятків років тому вони, будучи в комуністах, не пускали дітей до церкви, а нині вже вирішили, що мають вказувати, у якій церкві кому молитися.

Зрештою, відтоді православна громада Садова, яка залишилася вірною УПЦ, звершує богослужіння у церковному будинку, де проживав і проживає о. Володимир Мелесь разом зі своєю сім’єю. Здавалося б, на цьому, за прикладом інших сіл, де теж захоплювали храми прихильники ПЦУ, історія мала би завершитися, однак не так було у Садові.

Адже «активісти» на цьому не зупинилися, і продовжили виживати священника УПЦ з села. Зокрема, уже двічі билися вікна, до церковної хати кидалися відра з нечистотами та гноївкою, було і жорстоке побиття сина священника, а залякувати продовжують і досі, та не лише його особисто та членів сім’ї, а чи не усіх членів релігійної громади. Усе це виглядає так, ніби ці люди щиро переконані, що як тільки вдасться прогнати батюшку, вдасться й об’єднати село, і люди, які пішли молитися в хатину, від безвиході підуть до церкви.

Однак, переконаний мій співрозмовник, це неможливо. Адже віряни пішли не за ним, а за Христом, тож за цей час люди ще більше укріпилися в своїй вірі. От і виходить, що зліпити те, що роздерли у таких жахливий спосіб, просто неможливо.

«Але цього не зрозуміти людям, які не живуть літургійним, церковним життям. А там, за винятком великої кількості хористів, прийшли ті, хто ніколи раніше і не ходив до храму. От, наприклад, новий староста у них – це людина, яка за всі мої роки служіння не причащалася жодного разу і в церкві була хіба що тільки на похоронах своїх батьків», – пояснює священнослужитель.

До того ж, нині у храмі не ведеться повноцінне літургійне життя, адже, окрім Літургії, іншого богослужіння у ньому ніхто не звершує. Навіть на Різдво не служилася вечірня. А для того, щоб якось заповнити час перебування у храмі, прихильники ПЦУ годинами можуть співати псалми. Про це отець Володимир знає не з чуток, адже досі живе в церковному будинку, який знаходиться поряд. Гучна озвучка, встановлена у відібраному храмі, дозволяє добре все чути на власні вуха.

Тож прихильники ПЦУ ніколи не зрозуміють вірян УПЦ, людей, які готові йти молитися у хатину, бо їх віра – це не лише про храм, який без Бога є лише стінами.

На завершення о. Володимир наголошує на тому, що попри всі негаразди його обов’язок, як священника та пастиря, не втекти та покинути своє стадо на поїдання вовкам, а залишатися та молитися у тих умовах, у яких це поки що виходить. Утім, і це лише питання часу, адже гонима громада не упускає руки та вже готується до будівництва нового храму на землі, яку пожертвували небайдужі вихідці з села.

А суд Божий не змусить довго чекати, багатьох з тих, хто різав замки храму у Садові, вже немає на цьому світі. Будемо про це завжди пам’ятати.

Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”

Игуменья Серафима (Шевчик) рассказала, как спасли Русский Афон от запустения в XX в.

ХОЛМ. Иерархи Украинской Православной Церкви приняли участие в чествовании мучеников Холмских и Подляшских в Польше