Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Протоієрей Андрій Ніколаіді: Хіротонії «ПЦУ» — канонічність чи обман?


Протоієрей протоієрей Андрій Ніколаіді провів богословський аналіз щодо неканонічності хіротоній «ієрархів ПЦУ», з посиланням на його сторінку в Фейсбук.

Одним з найбільш важливих питань, що виникли у зв’язку з появою в Україні так званої «ПЦУ», є питання про дійсність і канонічності хіротоній т.зв. «ієрархів», які увійшли до складу цієї новоствореної релігійної структури. Звичайно, це питання не єдине, але для багатьох воно є наріжним, значущим, стрижневим. Залишаючи за дужками інші питання, які також вимагають своєї відповіді, зробимо спробу розглянути саме цю проблему.

Отже, в процесі розгляду дійсності та дієвості хіротоній потрібно розглянути два фактори: 1) їх канонічна спроможність і 2) наявність апостольського спадкоємства.

Канонічністю можна назвати відповідність умов рукоположення і самої особистості висвячуваного канонами православної Церкви. Під апостольською спадкоємністю слід розуміти такий фактор боговстановленного способу поєднання ієрархічної влади в Церкві, як нерозривність зв’язку кожного конкретного рукоположення з апостолами через ланцюг, що зберігається. Тобто наявність у єпископа апостольської спадкоємності можна визнати тільки в тому випадку, якщо ті єпископи, які висвячувати його самі мали таке спадкоємство. Важливо розділити їх, оскільки законність і канонічність не зводяться лише до наявності апостольського спадкоємства. Прикладом цього є історія Максима Кініка. Він був висвячений законними єгипетськими єпископами, але отці Другого Вселенського собору відмовилися визнати його хіротонію, ухваливши, що «Ниже Максим был или есть епископ, ниже поставленные им на какую бы то ни было степень клира; и соделанное для него и соделанное им – все ничтожно» (4 правило Другого Вселенського Собору).

Зараз представники «ПЦУ» заявляють, що вони є справжніми, благодатними й канонічним ієрархами. Однак, навіть Константинопольський патріарх, який прийняв їх, вважає, що їх прийняття відбулося тільки по «ікономії», з ласки, оскільки до 2018 року і Філарет Денисенко і Макарій Малетич перебували в розколі, а, отже, і єпископські хіротонії відбувалися незаконно і були неканонічними. Неканонічність цих хіротоній пов’язана з двома факторами – церковним і особистісним. Церковний фактор незаконність хіротоній пояснює тим, що вони вчинені особами, які перебувають в розколі і не мають влади для здійснення даних дій, а також факт поставлення таких єпископів на кафедри, де вже є законний і канонічний єпископ. Особистісний фактор пов’язаний з наявністю у таких ієрархів моральних злочинів і проступків, несумісних з єпископським служінням, тобто невідповідність їх особистості висоті спадщини апостолів. Фактів такої невідповідності можна привести безліч, але тут, заради стислості, варто згадати лише особистість т.зв. «єпископа» Кирила (Михайлюка), який був заборонений в «Київському патріархаті», благополучно прийнятий в УАПЦ і влився як єпископ в ПЦУ. Важливо відзначити, що його «заборону» в Київському Патріархаті так і не було скасовано і тепер незрозуміло, для «митрополита» Епіфанія він заборонений або не заборонений. Але все покрила всеосяжна «ікономія», за яку дуже зручно ховати всі канонічні злочини.

Зараз «ієрархи» ПЦУ люблять говорити, що Константинопольський патріарх Варфоломій визнав їх єпископську гідність. Так, дійсно, в Православній Церкві є багато фактів визнання хіротоній при поверненні розкольників в лоно Церкви. Але тут варто виділити два моменти. По-перше, в 2018 році ніякої повернення не було. Канонічна і законна Церква українського народу не була взята до уваги, глас її ієрархії і народу був просто проігнорований. І сталася глибинна підміна понять. Розкол не подолано (нинішня історія тому свідок – рана розколу на політичній основі українського Православ’я рясно кровоточить). Була зроблена спроба легалізації розколу.

По-друге, не можна визнати того, чого взагалі не існувало. І тут ми торкаємося питання про апостольське спадкоємство в ієрархії ПЦУ. Якщо з єпископами, рукопокладеними в Київському патріархаті все більш – менш ясно: вони незаконні, але, однак, мають апостольське спадкоємство через колишнього митрополита Філарета Денисенка, то з ієрархією колишньої УАПЦ все зовсім не просто.

Початок ієрархічної структури УАПЦ поклав колишній єпископ Житомирський Іоанн (Боднарчук). Він, перебуваючи в стані канонічної заборони від свого священноначалля (був позбавлений сану), оголосив про відновлення «Української Автокефальної Церкви». Але у Церкви повинен бути єпископат. Згідно з Апостольськими правилами, для рукоположення єпископа потрібна участь як мінімум двох ієрархів. І Іоанн Боднарчук для здійснення хіротонії власного брата Василя запрошує пройдисвіта Вікентія Чекаліна, який називає себе єпископом «катакомбної» Церкви.

Але вся річ у тому, що єпископом Вікентій не був, і його єпископський сан не визнано в жодній Церкві. Більш того, через деякий час він зрадив Православ’я і втік на інший континент. Мені не хотілося б копатися в брудній білизні і переказувати всі подробиці життя цього нещасного. Ясно одне – оскільки він не б єпископом, то і хіротонія Василя Боднарчука недійсна, тому, що здійснена при грубому нехтуванні апостольських постанов одним з вивержених ієрархів і не має апостольського спадкоємства. Надалі весь ланцюг незаконних і не благодатних рукоположень в УАПЦ отримав в історичній літературі назви «чекалінської» гілки. Важливо також відзначити, що єпископи, висвячені Іоанном Боднарчуком, з часом «виключили» його зі своєї «церкви».

Сучасні діячі УАПЦ люблять зводити своє апостольське спадкоємство до Польської Церкви і через хіротонію Мстислава Скрипника. Але, по-перше, першоієрарх Польської Церкви Діонісій (Валединський) визнавав згодом неканонічність своїх дій, а, по-друге, діячі розколу визнають, що з висвячень Мстислава Скрипника та Антонія Щерби в хіротоніях нинішніх єпископів колишньої УАПЦ простежується тільки один ланцюжок – через Полікарпа (Пахалюка). Залишаючи за дужками обговорення подальшу долю даного персонажа, можна констатувати тільки одне – навіть якщо визнати наявність у нього апостольського спадкоємства, одного ієрарха недостатньо для визнання правильності єпископської хіротонії, якщо всі інші її учасники не мають апостольськиго спадкоємства, тобто по суті є самозванцями.

Але і це ще не все. У «клірі» УАПЦ перебувають «ієрархи», які позбавлені навіть цієї ефемерної нитки. У деяких хіротонії сходять до безпосередньої чекалінської гілки. Наприклад, «митрополит» Андрій Абрамчук, якого висвячували Іоанн (Боднарчук) разом зі своїм братом Василем і горезвісним Вікентієм Чекаліним. І з такими псевдоієрархами в 2019 році співслужив «Вселенський» патріарх, визнаючи їх як єпископів. Хоча до цього навіть перебуваючий в розколі Філарет не визнавав єпископського достоїнства у єпископату УАПЦ, здійснюючи їх «перерукоположення».

Деякі діячі ПЦУ для виправдання беззаконного характеру згаданих хіротоній люблять посилатися на те, що в поставленні Василя (Боднарчука) разом з Чекаліним і Іоанном (Боднарчуком) брав участь і канонічний архієпископ Варлаам (Іллющенко). Однак, як доводять власноручні визнання Іоанна Боднарчука, підпис владики Варлаама – підробка (для бажаючих досліджувати цей факт в інтернеті є скріни листів колишнього єпископа Іоанна).

Все це свідчить тільки про одне – керуючись 1 правилом святих апостолів, 8 правилом Першого Вселенського собору, 4 правилом Другого Вселенського собору, 4 правилом Антіохійського собору, 16 правилом Двократного собору ми не можемо визнати ані наявності апостольського спадкоємства, ані законності і канонічності єпископських хіротоній в так званої ПЦУ.