5 фактів про ігуменю Серафиму

Факт 1. У монастир – Київський Покровський – Серафима (тоді ще Надія) прийшла в 17-річному віці, після благословення старців Свято-Успенської Почаївської лаври.

Факт 2. Вже 25 років несе послух ігумені однієї з найвідоміших жіночих обителей в Україні— Архангело-Михайлівського монастиря.

Факт 3. Була удостоєна премії «Жінка третього тисячоліття», відзнаками як «кращий християнський журналіст року».

Факт 4. Ігуменя Серафима-автор понад 15 книг. Перша книга була присвячена Спасо-Преображенському кафедральному собору, вийшла в 1993 році. Своєю головною працею вважає дослідження історії Києво-Печерської Лаври. Також серед книг: «Одесский Спасо-Преображенский собор: жизнь, гибель, воскресение», «Молитва за перемогу», «Піст від диявола», книга-спомин про Блаженнішого Митрополита Володимира…

Факт 5. Відділ «Церква і культура» сприяв тому, щоб було відреставровано та побачило світ факсимільне видання Першокниги – Пересопницького Євангелія.

Прот. Олександр Клименко: Всіх вітаю з Міжнародним днем жінок! Христос воскрес, матінко Серафимо!

Ігуменя Серафима (Шевчик): Воістину воскрес!

Прот. Олександр Клименко: Ви знаєте, ми, люди молоді, коли вбиваємо в пошуковій системі слова «Жінка в Церкві», то бачимо, що випадає «Жінка в Церкві нехай мовчить». Ми вас знаємо не тільки як керівника Синодального відділу «Церква і культура», а це достатньо комунікативна установа, а й як людину, котра неодноразово отримувала визнання як «кращий православний журналіст», знаємо, як ігуменю монастиря. Скажіть мені, будь ласка, яка роль жінки у сучасному світі?

Ігуменя Серафима (Шевчик):  Перші жінки, які не мовчали, були саме жінки-мироносиці, тому що саме вони сповістили, що їхній Господь воскрес. Жінка, яка не мовчала, була свята Марія Магдалина, яка пройшла всі світи, дійшла до імператора Риму і сказала йому: «Христос воскрес!». Отже і ми не мовчимо, адже Господь велів нам нести свій послух зі смиренням, але і з великою радістю Воскресіння Господа. Тому ми сповіщаємо Істину Христову, як і чоловіки, і всі члени нашої Святої Церкви.

Прот. Олександр Клименко: Тим паче, часто Ваш голос буває гучніший, тому що, наскільки я знаю зі своїх паломництв та візитів, жіночі монастирі більш чисельні, ніж чоловічі. Це так?

Ігуменя Серафима (Шевчик): Я б не сказала… Є в нас дуже великочисельні чоловічі монастирі — це наші Святі Лаври. Але я б хотіла наголосити, що і жіночі, і чоловічі монастирі трудяться задля того, щоб Істина Христова розповсюджувалася серед парафіян, серед вірних, і не лише вірних, до речі. Це і той послух, який стосується богослужіння, де жінки не мовчать, а співають і читають у жіночих монастирях. Причому, ми повинні Святе Писання сприймати саме таким чином — через тлумачення, через розум, тоді ми побачимо, що жінка дуже активна як у монастирі, так і в миру.

Прот. Олександр Клименко: Матінко Серафимо, Ви вже немало у Церкві — десь 40 років у Церкві і 25 років несете послух настоятельки Одеського Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря. Зараз дуже багато в мережі різноманітних відкритих сповідей. Сповідей часом скандальних, часом відвертих розмов монахинь про своє сьогодення, про те, як вони покинули монастирі або про їхній шлях у монастирях. Якби Ви благословили когось із ваших послушниць написати Щоденник про шлях монахині, про шлях від послушниці до ігумені, про що б саме Ви рекомендували писати і про що б самі не писали ніколи, ні за які рейтинги, ні за які гроші?

Ігуменя Серафима (Шевчик): Коли я працювала над книжкою засновниці Київського Покровського монастиря матінки Анастасії, яка зараз канонізована (це велика княгиня Олександра, жінка надзвичайного розуму, надзвичайного благочестя, яка збудувала в центрі Києва величезний жіночий монастир, що опікувався хворими, перший такий жіночий монастир у нашій Церкві), то зіткнулася з таким прикладом. Послушниця цього монастиря ще у другій чверті ХІХ ст. вела свій щоденник і, до речі, дуже багато сліз вилила через те, що, як вона писала, їй важко трудитися серед хворих. Тому що вона відчувала себе, перебуваючи в монастирі, нібито в миру. Багато мирських людей хворих, злиденних потребували допомогу саме в Покровській обителі. Вона це сприймала дуже негативно. Ось такий приклад, я б сказала, для нас неочікуваний.

Можна нести послух, можна нарікати, можна грішити, і водночас, коли читаєш такі щоденники, відчуваєш, що це живе життя, тому я б не говорила, що потрібно щось замовчувати, щось таїти. Якщо це щоденник послушниці, ігумені, схимонахині, трудниці тощо, потрібно бути відвертими з Богом і людьми.

Прот. Олександр Клименко: Знаєте, матінко, я розумію, що Ви говорите з власного досвіду. Я пам’ятаю відкриті і неординарні, в чомусь неочікувані для пастви Ваші відповіді на нашій спільній із Вами розмові в Амвросіївській парафії м. Мілан, коли ми разом проводили дуже-дуже довжелезну розмову з парафіянами, що мала бути годину, а ми розійшлися о пів на дванадцяту ночі. Пам’ятаєте, матінко?

Ігуменя Серафима (Шевчик): Так-так. Звісно.

Прот. Олександр Клименко: Ось тоді Ви, матінко, досить відкрито і неочікувано говорили. І такій відповіді зараз про повну відкритість я, людина відкрита, медійна, радію, що є в іночеському чині люди, які розуміють, наскільки важлива для нас Ваша відкритість, аби ми розуміли, що той образ, який ми бачимо, є реальний, не напускний. Дякую Вам, матінко! У продовження нашої розмови хотів би Вас запитати, як би Ви продовжили речення: «Жінка в Церкві — це…»?

Ігуменя Серафима (Шевчик): Жінка в Церкві — це повнота почуттів, це повнота життя.

Навіть якщо жінка не може зайти у вівтар, вона не відчуває себе другорядною, тому що жінка в Церкві — це і героїзм, і мужність, і відвага, і величезна відданість Христу і основа бути образами жон-мироносиць. Вони перші прийшли до Христа, вони стояли біля Христа, коли нікого з чоловіків, окрім апостола Іоанна Богослова, поруч не було. Тому що жінка в Церкві — це все.

Прот. Олександр Клименко: Ви пам’ятаєте цю історію про одного з імператорів-іконоборців Феофіла, коли він заявив монахині Кассії, яка пізніше стане відомою як авторка канону на Велику суботу, що «від жінки в Церкві пішло все зло у світі»…

Ігуменя Серафима (Шевчик): Вона повела себе з гідністю і відповіла, що «від Жінки пішло ж і все добро».

Прот. Олександр Клименко: Ми з вами читаємо одні книги (посміхається). Дякую, матінко!

Тоді хотілося б поставити наступне питання. По-різному складалася доля жінок у Церкві, та з яким глибоким шануванням до Матері Божої, до жінок почали ставитись у світі, і неймовірна заслуга християнства в певному ставленні до образу Божого як чоловіка і до образу Божого як жінки. Але як, на Вашу думку, складається образ жінки зараз, і які ролі може виконувати жінка в Церкві саме зараз?

Ігуменя Серафима (Шевчик): Жінка повинна відчувати в Церкві, що вона потрібна. Це надзвичайно важливо.

Я хочу відштовхнутися від радянських часів. Були часи, коли в храмах майже не було чоловіків, майже не було хлопців, а були літні жінки. Та що залежало від однієї такої старенької бабусі? Дуже-дуже багато! Тому що вона одна йшла з храму додому — і там виховувала свою велику сім’ю, а це були і чоловіки, і хлопчики, і дівчатка. Вона молилася за них — за піонерів, комсомольців, невіруючих, атеїстів, навіть за тих, хто проклинав Бога і Церкву. Вона виховувала з таких зерняток «ниву» Христову, «пшеницю» Христову.

Так і зараз кожна жінка має надзвичайну вагу. Сьогодні молодь у храм не ходить так активно, як би нам хотілося, а ця жінка — мати, сестра, дружина — приходить із храму додому і собою несе їм Христа, вона собою являє їм Христа і сама одна, у своїй домашній церкві, виховує майбутніх християн.

Прот. Олександр Клименко: Так. Знаю, наскільки важливо, коли діти бачать, як мама молиться, як молиться бабуся. Знаю зі свого пастирського досвіду, коли розпитуєш, а чому ти в храм прийшов, чуєш: «Я був нецерковний, але моя бабуся (частіш не про мам навіть згадують, а про бабусь) була церковною і водила мене в дитинстві, потім я років 20 до храму не ходив, але тепер те зерно, яке заклало в мене бабуся, певно, проростає». Така шана нашим бабусям.

Не уявляю собі, як важко бути, простіть, «менеджером», тому що настоятель — не лише помічник, радник монастиря, великого господарства, це спроба бути старшою усім сестрам, а у вашому випадку це близько 100 насельниць. Не уявляю собі, як можна впоратися. У Вас же понад 100 насельниць — дівчат із церковних і нецерковних родин. Мабуть, було б з мого боку дерзновенно просити, щоб Ви нам описали загальний образ сучасної послушниці. Але які причини, чому сучасні молоді і не дуже молоді жінки обирають чернецтво — цей не дуже простий шлях? За якими питаннями вони йдуть до Вас, і що взагалі спонукає їх приходити в обитель і кидати мирський світ?

Ігуменя Серафима (Шевчик): У жіночому чернецтві вповні реалізується материнське єство жінки. Вона не має сім’ї, тому що присвячує себе Богові, але кожна з нас стає матір’ю. Сто сестер, сто дітей, і до кожної я ставлюся саме отак — із величезним материнським почуттям.

Хочеться наголосити, що вони приходять не до мене, і не я приймаю їх, як ігуменя, вони приходять до Бога і до Богородиці, Яку ми вважаємо Своєю Ігуменею, Настоятелькою. В нас є Її образ в чернечому вбранні, в ігуменській мантії, з ігуменським жезлом. Ми щоденно вклоняємося цій іконі, просимо щоденно у Пресвятої Богородиці благословення і про те, щоб Вона вела нас шляхом спасіння.

Тому кожна сестра, коли приходить до нас у монастир, потрапляє відразу під покров, під опіку, під ігуменецьке наставництво Самої Богородиці. Яка б не була ігуменя монастиря — розумна, розважлива, вона ніколи не зможе дати таке окормлення, яке дає нам наша Небесна Ігуменя. Це моє глибоке переконання. А людина є людиною, і, на жаль, бувають «менеджерські перекоси» в нашому служінні, або ж наставниця настільки зайнята, що побутовим проблемам сестер не приділяється потрібної уваги. Тим не менш, ми, ігумені монастирів, добре знаємо, наскільки великий і важкий цей хрест… І якщо ми гідно його несемо і віддаємо його на небеса, то дуже і дуже просто, легко, розумно і гармонійно влаштовується все і в душі кожної насельниці, і в душі великого монастиря цієї величезної монастирської сім’ї. Бог, Пресвята Богородиця — в душі, а решта додасться.

Прот. Олександр Клименко: Мабуть, Ви менше зараз переживаєте, ніж світ навколо нас. Таке складається враження, слухаючи Ваші спокійні, розсудливі слова…

Матінко, зараз усі навколо «издыхают от страха», як пишеться у Святому Писанні, сильно переживають. Я живу в маленькому місті, а служу в ще меншому селі — і зіткнувся з тим, наскільки люди змінилися в період карантину. Коли люди, які раніше здавалися адекватними, чують, що десь поруч з’явилася людина, хвора на COVID-19,  починають сторонитися хворих, неначе прокажених. Уже заочно їх ненавидять: «Боже, навіщо ви приїхали? Чому ви взагалі тут живете?» У на с у Київській області саме так склалося, що хворіють або самі медпрацівники, які їздять до Києва на роботу, або їхні родичі. У нас життя дуже змінилося за ці декілька місяців, а як змінилося життя у вашому Архангело-Михайлівському монастирі, який настрій у Вас, у Ваших сестер, і взагалі, чи втрутився цей мор у ваше життя, і наскільки Ви зімнилися?

Ігуменя Серафима (Шевчик): Справа в тім, що ця біда, ця навала незвичної, невідомої хвороби, дійсно, для нас вперше. Повірте, ми всі зараз розмірковуємо, що це таке. І коли я приходжу на сповідь (зараз я сильно посповідаюсь), то говорю батюшці, що в мене на душі зараз живе страх і досить великий страх. Я каюся в цьому, батюшка мене настановлює, як мені поводити себе. Але від людей і від сестер я цей страх приховую. Сьогодні я вирішила вам про це відверто розповісти.

Напевно, дійсно, незвичайність цього захворювання, цього лиха поставила нас перед дуже серйозним фактом: як ми, віруючі, повинні поводити себе в цій серйозній ситуації? Звичайно ж, нас дуже травмувало те, що сталося в Нових Санжарах, коли в автобуси з людьми, які прибули з Китаю — епіцентра коронавірусу, наші громадяни, серед яких були і жінки, кидали каміння. Мене вразило, що ці молоді жінки були нетверезі, вони лаялися… Це був просто шок!.. Невже це наша жінка, яку потім побачив весь світ?! Величезна ганьба, величезний сум!..

Мені здається, що потрібно було до чогось такого прийти, аби побачити себе, як у дзеркалі. Ми побачили свій портрет, на жаль, не ікону, а портрет. Ось такий страшний нелюдський образ. Ось такий струс часом потрібен. Для чого Господь на посилає ці випробування? В першу чергу, щоб ми звернулися до себе!

Нехай наш український народ побачить себе. Якщо в нас живе образ Божий, ми не будемо боятися, ми будемо йти до знедолених, до хворих, ми будемо їм допомагати, ми будемо просто-напросто виконувати заповіді Господа нашого Іісуса Христа. Ми побачимо, наскільки в нас велике християнське чуття і почуття, ми побачимо, живе в нас Бог, чи, можливо, не дай Боже, в нас живе інша істота.

Прот. Олександр Клименко: Дійсно, наше життя сильно змінилося. Ми добре пам’ятаємо всі масштабні і значущі церковні заходи, що проходили під Вашим керівництвом. Ви опікується досить непростим сектором — взаємодією нашої Церкви і культури. Культура є різнолика, культура змінюється, і те, що хтось вважає культурним, інші вважають безкультурним, те, що одні вважають поступом в культурному образі нашої країни і світу, багато хто вважає кроком назад і в нікуди. Наскільки зараз, з Вашої точки зору, як людини, яка вже не перше десятиліття трудиться на цій ниві, допустимі наші виходи у світ культури, наше дотикання до світу культури. От наскільки адекватною є участь у такому проекті, як «Голос країни» Вашого знайомого священника (посміхається), або участь в інших достатньо медійних проектів, що взагалі може допустити православний християнин, який хоче трудитися на культурній ниві?

Ігуменя Серафима (Шевчик): Згадую Святе Письмо, як апостол Павло прийшов до Афін та виступив в Ареопазі — і, не дивлячись на те, як сприйняло його оточення, він зрозумів: це дуже важливо. Більше того, він цитував їм тогочасних поетів, тобто він був добре обізнаним у культурі. Саме знання мови цих людей, культурного коду цих людей допомогло йому стати тим, хто ці душі привів до Іісуса Христа.

Апостол Павло був наділений величезним інтелектом, я б сказала, це був один із найосвіченіших людей того часу, і водночас був людиною високої культури. Тому йому так легко було розмовляти і з примхливими жителями Афін, цими пересиченими греками, які вже ні в що не вірили, і з людьми абсолютно різних національних громад (тому що Римська імперія включала в себе національні осередки дуже і дуже багатьох етнічніх меншин.). Апостол Павло вмів у кожному культурному середовищі підібрати необхідні слова, здійснити необхідні дії.

Але поруч із посланням апостола Павла я ставлю також послання апостола Петра, який натомість абсолютно не мав таких знань і тих нашарувань, якими щедро був обдарований апостол Павло. Але слова апостола Петра не менш глибокі, вони не менш нас вражають, хоча минуло дві тисячі років. Що допомагало невігласам, як би ми зараз сказали про апостолів, тому що ці колишні Галілейські рибалки нічого, окрім моря, не знали, вони лише ловили рибу? Що їм допомогло стати саме апостолами? Дух Святий.

Тому я вважаю, що участь у «Голосі країни» — це теж послух, і допомога в перемозі йшла від Духа Святого. Тому на якій би ниві людина не трудилася, якщо душа в неї християнська, то Дух Святий допоможе їй гідно і так, як велить нам Бог, нести Слово Боже в будь-якому середовищі, бути осереддям Господа в будь-якій культурній царині. Чи це спів, чи це книговидання, чи це поезія… Перш за все — Христос, а далі, як Господь управить.

Прот. Олександр Клименко: Матінко, наостанок нашого цікавого, як на мене, інтерв’ю я хотів би згадати одну історію з Вашого спогаду про перший день у монастирі, коли Ви стояли у модному червоному пальто, і до Вас підійшла старенька монахиня і дещо Вам сказала. Я не знаю, що саме вона сказала, нагадайте нам, будь ласка, та знаю, що Ви дотримуєтеся цієї поради у своєму житті. Водночас, порадьте сучасним жінкам, яких саме настанов дотримуватися у своєму образі — у поведінці не лише словесній, не лише моральній, а у зовнішньому вигляді, тому що це також те, що впадає у вічі? Адже й насправді зустрічаємо людину за одягом…

Ігуменя Серафима (Шевчик): Святі отці чернецтва пишуть, що перший день у монастирі є надзвичайно важливим. До речі, перший крок до Христа має велику вагу. Я згадую, як Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан) розповідав, як він вперше ступив на поріг Святого Вівтаря, куди його ввів священник. Незабутні враження, і ці враження треба пронести через усе своє життя! Цей острах, цей трепіт, це благоговіння, ці почуття любові, які є осяйними для людини, що вперше робить крок до Бога…

Зараз, говорячи з Вами про духовні проблеми, я дійсно радію, що Ви поставили мені таке питання. Тому що перший день у монастирі — це той фундамент, на якому ти стоїш. Ще нічого не маючи за душею, окрім того червоного пальто, те, що ти отримуєш, ті величезні враження нехай супроводжують тебе все життя. Тому що коли ти втрачаєш оце благоговіння, коли в побуті звикаєш до служби у вівтарі, до життя в монастирі, можеш прийти до страшного стану… Звичка до всього ставитися без благоговіння перетворює на щось дуже і дуже середнє. Немає того вогню…

Коли я згадую цю стареньку монашечку, то посміхаюся, тому що вона все життя прожила в обителі, а йшла в якомусь старенькому заплатаному одязі. Вона виглядала — як «старушка», у ній не було нічого величного, що б говорило про те, що ця людина все життя прожила у святій обителі. Проте її слова зігріли мене і дали Світло Істини на все чернече життя. Вона сказала: «Завжди до всіх стався з добром, старайся, щоб кожна людина сказав тобі “Спаси, Господи!”, бійся навіть образливого косого погляду у свій бік… (Звичайно, такі погляди летять у наш бік, коли ми щось робимо погано.) …Бійся, це тобі даром не проходитиме». З тих пір я прийняла це слово… Тому що монастир — це велика сім’я, а в сім’ї треба зважати на кожний свій вчинок, на кожний свій погляд, на кожне своє слово. Не можна нікого ображати.

Ми говоримо і про велику християнську сім’ю. Треба любити один одного, треба відчувати один одного, треба допомагати один одному — чи під час коронавірусу, чи під час іншої якоїсь навали, чи під час іншої якоїсь біди. Ми повинні бути єдиним цілим, і щастя, що Господь дав нам жінок-мироносиць. Їхнє служіння було особливим, вони всіх зігрівали тим, що «Христос воскрес!». Цей головний вогонь у перший день Воскресіння Христового вони отримали від Самого Господа і несли у світ. Отож, цей перший день Пасхи Христової через жінок-мироносиць для нас, сучасних жінок, є актуальним і понині. Ми відчуваємо себе тими, хто прийшов тоді до Христа і почув «Мир вам!», і у відповідь ми всім говоримо: «Христос воскрес! Воістину воскрес!».

Прот. Олександр Клименко: Нічого не буду додавати і просто скажу: матінко, дякую! Величезне дякую Вам, що знайшли час, що знайшли можливість і приєдналися до такої нашої спроби поговорити про жінок-мироносиць, про сучасних жінок, що в нас з’явилася можливість запитати про це саме в тієї, хто, будучи жінкою, опікується ввеличезною кількістю жіночих душ. Нехай Господь береже вас, просимо Ваших святих молитов і будемо Вас згадувати у своїх молитвах!

Хотів би від себе особисто привітати всіх жінок — мам, бабусь, доньок! Усіх тих наших помічників, тих, хто додають нам міці, тому що говорячи про Біблійну історію, ми згадуємо, що жінка була створена як помічниця, себто по-міч-ниця. Дай Боже, щоб ви всі були тими, хто дають нам міці, хто дозволяють нам робити нові звершення, але при цьому залишалися такими ж добрими, лагідними, спокійними, Дай Боже, щоб ви і надалі були такими, за що полюбив вас Господь Бог, коли ви пішли за Христом до останнього, коли не покинули Його навіть біля хреста і вже зранку в неділю побігли до Його гробу. Вас не лякало ніщо — вас не лякали ані закриті двері, ані привалений камень, ані наявність варт. Вас не лякає і донині ніщо! Ви любите храм, ви любите Господа, і дай Боже, щоб ви зберегли цю любов назавжди! Я вітаю вас із цим православним жіночим днем! Нехай вас береже Господь Бог!