Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

ТІРАНА. Предстоятель Албанської Церкви архієпископ Анастасій продовжив дискусію з Константинопольським Патріархом Варфоломієм щодо українського церковного питання

Раніше ВЗЦЗ УПЦ вже публікував офіційну позицію Албанської Православної Церкви від 14 січня 2019 року щодо українського церковного питання, у якій Предстоятель Албанської Церкви Архієпископ Анастасій заявив про неможливість визнання «Православної Церкви України» і дійсності священства в цій структурі. У відповідь на цю заяву Патріарх Варфоломій написав Архієпископу Анастасію лист, від 20 лютого 2019 року, у якому викладав свої аргументи на користь «дійсності священства» в «ПЦУ». Однак, наведена аргументація не задовольнила Архієпископа Анастасія, відомого православного вченого, богослова, місіонера, професора Богословського факультету Афінського університету. Предстоятель Албанської Церкви, після детального обговорення на засіданні Священного Синоду листа з Фанару, написав ще один лист, який було опубліковано 30 березня 2019 року на офіційному сайті Албанської Церкви. У ньому, Предстоятель Албанської Церкви піддає критиці, вказує на помилки та розвінчує історико-канонічну позицію Константинополя щодо українського церковного питання.

Відділ зовнішніх церковних зв’язків УПЦ наводить фрагменти цього листа у перекладі з грецької мови.

Починаючи детальний розгляд кризового церковного питання, яке турбує всіх православних, Архієпископ Анастасій виділяє три теми, «що мають безпосереднє відношення до натхненої Святим Духом традиції і свідомості Православної Церкви: а) Божественної Євхаристії, б) Апостольського спадкоємства, і в) Соборності»:

Наше занепокоєння зосереджене цілком і повністю на ключовому питанні хіротонії єпископів та апостольського спадкоємства. Ось чому було наголошено передусім на нещасній ролі самопроголошеного «почесного Патріарха Київського і всієї Русі-України» Філарета і були сформульовані богословські застереження щодо дійсності у Святому Духові звершених ним [Філаретом] хіротоній, виходячи з того, що божественна благодать не діє, коли звершувач є забороненим, виверженим з сану і анафематствуваним; а також з того, що канонічно хіротонісуючий єпископ діє не від своєї власної сили, а від імені Церкви – єдиного носія благодаті Божої. Ми маємо сумніви, що до того, чи робить відновлення Філарета у канонічному чині автоматично дійсними і звершені ним хіротонії».

Відповідаючи на історичний приклад з мелетіанською схизмою, що його приводить константинопольська сторона в своєму листі, Архієпископ Анастасій пише:

«Співвідношення і аналогія українського питання з мелетіанською схизмою IV–го століття, про що детально згадується у Вашому листі, не розвіяли наших сумнівів. Навпаки, уважне вивчення цього [питання] приводить до інших висновків. Згідно з трактатом приснопамятного митрополита Анхіальського, а згодом Смірнського Василія, що Ви мені надіслали у якості додатку [під назвою] «Детально щодо схизми мелетіан», говориться наступне: «Виправлення відбувалося через прийняття самого Мелетія в єпископське достоїнство без права служити, а тих, хто був рукопокладений ним, в той час коли він сам був відлучений, єпископів і пресвітерів і дияконів, – на таких умовах і у такий спосіб, у який 8-й канон повеліває приймати кафарів і новаціан, тобто через просте рукоположення (хіротесію) з молитвою, затверджуючи за кожним з них їхні священні ступені». Остання пояснююча фраза була опущена в Вашому листі», – зазначає владика Анастасій.

Разом з тим, у своєму листі Предстоятель Албанської Церкви наводить слова святителя Афанасія Великого, який підтверджує зазначений спосіб прийняття з розколу, а також слова відомого грецького церковного історика Архієпископа Афінського Хризостома (Пападопулоса), який описуючи історію з мелетіанською схизмою, підсумовує: «Собор зайнявся питанням Мелетія Лікопольського (4 правило). Мелетію було дозволено жити в Лікополі і мати честь єпископа без права керувати єпархією Лікопольською і рукопокладати».

Далі в своєму листі владика Анастасій продовжує:

«Архієпископ Александрійський Олександр вимагав від Мелетія каталог рукопокладених ним єпископів, яких нараховувалося 29. Собор з милості визнав їх у їхньому (єпископському) достоїнстві через нове покладання рук … за умови, щоб вони перебували з канонічними єпископами, підпорядковувалися Архієпископу Александрійському, і не брали участі у виборах єпископів. Однак, вони могли бути обрані на вакантні єпископські кафедри. Лише один Мелетій не міг бути обраним.

Відповідно, подолання схизми мелетіан і прийняття по ікономії незаконно рукопокладених Мелетієм, включало наступні етапи: а) покаяння, б) покладення рук канонічним єпископом – мінімально необхідного для відновлення апостольського спадкоємства, в) молитву, г) остаточне примирення. Мова йде про принцип, який діяв у всіх випадках повернення розкольників до Православної Церкви і який вказував на вихід з існуючої проблеми. Незважаючи на те, що випадок Філарета є дивовижно подібним до випадку з Мелетієм, який повернувся «у високому єпископському достоїнстві, втім без жодної церковної влади чи авторитету», застосована до нього (Філарета) поблажливість залишається не поясненою.

Філарет повернувся в канонічну Церкву (при чому невідомо чи подавав він прохання про покаяння) і його попередні недійсні церковні дії стали узаконені в загальному і в цілому лише через синодальний акт. Сам він неодноразово хвалився, що «був, є і буде Патріархом Київським і всієї Руси-України», продовжує носити властивий російським Патріархам куколь, і поводить себе як Патріарх. Він став головним координатором скликаного Об’єднавчого Собору, який обрав незаконно «рукопокладеного» ним Епіфанія. Сьогодні він (Філарет) є постійним членом Синоду і проголошує, що він є архіпастирем всіх київських парафій. Всі ці події є достеменно відомими.

На завершення, безсумнівним є той факт, що мелетіанська схизма була вилікувана не рішенням Александрійського Патріархату, до юрисдикції якого належав Мелетій як єпископ Лікополя Єгипетського, але рішенням Першого Вселенського Собору.

Крім того, ситуація з українським питанням не має жодної аналогії з РПЦЗ (Руською Православною Церквою Закордоном). Ця ситуація стосувалася від’єднання росіян діаспори від Руської Церкви, яка тоді знаходилася під радянським наглядом. Там не було ні зняття сану, ані анафем, і апостольське спадкоємство не піддавалося сумніву. Коли розвалився радянський режим, повернулася єдність. Гідним уваги є те, що виправлення розділення відбулося через особливе священнодійство і молитву возз’єднання в Храмі Христа Спасителя.

Що стосується болгарської схизми, то і тут не можна провести жодної аналогії з українським питанням. Останнє стосується внутрішнього розколу всередині однієї Помісної Церкви, а той час як болгарський випадок – це багаторічне відділення всього народу від Вселенського Патріархату і всього Православ’я.

Вирішення [болгарського питання] розпочалося на Всеправославній комісії, що зібралася для підготовки Всеправославної Передсоборної комісії в священному Ватопедському монастирі на Святій Горі Афон (червень 1930 року). Головною умовою, яка була поставлена і виконана, було прохання про прощення зі сторони Болгарської Церкви. Врешті, після довголітніх складних переговорів розкол був подоланий в 1945 році і результаті було відбулося примирення всього православного світу».

Далі Архієпископ Албанський Анастасій ще раз нагадує Патріарху Константинопольському, що в результаті його дій в Україні «бажане примирення не є досягнутим … разом з тим, явною є небезпека розколу Вселенської Православної Церкви». Спростовуючи приховані в листі з Константинополя натяки на те, що нібито він, Архієпископ Анастасій, у своїй позиції знаходиться «під впливом з інших Церков», владика Анастасій говорить, що «нашу братську відданість ми довели ділом протягом десятиліть, а особливо – на Нарадах Предстоятелів і на Святому і Великому Соборі Православної Церкви на Криті, узгоджуючись зі всіма ініціативами Вашої Божественної Всесвятості. Інколи ми сміливо декларували нашу точку зору навіть незважаючи на незгоду з возлюбленими братами з інших Церков».

Предстоятель Албанської Церкви у своєму листі дякує за всі благодіяння, які зробив Константинопольський патріархат для цієї Церкви. «Однак, ми переконані, – продовжує він, – що справжня вдячність не може бути пов’язана з відміною критичної богословської думки і церковного досвіду, чи зі зрадою свободі совісті. Навпаки, це означає збільшення обов’язку завжди чітко і з дерзновенною любов’ю формулювати свої погляди», – пише Архієпископ Анастасій.

У завершальній частині свого листа Предстоятель Албанської Православної Церкви пише наступне:

«Ваша Всесвятосте! Ми переживаємо за збереження православної єдності, яка є незмінною умовою для свідчення Православ’я у світі. Незгоди на єпископських конференціях в діаспорі і на міжхристиянських багатосторонніх і двосторонніх діалогах вже є дуже відчутними. Тверде переконання Албанської Церкви, так само як і багатьох інших, полягає в тому, що на даний історичний момент з метою вилікування болючих травм і вже загрожуючої схизми, необхідним є всеправославне обговорення і знайдення рішення, що поставить першочерговою метою духовну підтримку всіх православних християн в Україні і особливо – забезпечення православної єдності. І очевидно, що ми готові конструктивно сприяти виходу з цих дуже важких кризових ситуацій. Існуючі різноманітні точки зору не вирішуються через затягування монологами, заявами, перепискою, втручанням непричетних людей, оманливих коментарів, безглуздих публікацій у ЗМІ. Згідно з православною традицією, кризи долаються за допомогою соборності, що означає зібрання і з молитвою обговорення відповідальними представниками Помісних Православних Церков. Тоді, при допомозі благодаті Всесвятого Духа, такий Собор зможе у любові віднайти оригінальні рішення поблажливості, прощення і змін та прийняти сміливі рішення, які будуть всіма сприйняті і приведуть до примирення, єдності і духовної користі всіх віруючих Світового Православ’я».