Митрополит Луганський і Алчевський Митрофан керує єпархією, яка поділена лінією розмежування. Частина його вірних проживає на підконтрольній українській владі території, інша частина – на території «ЛНР». Окрім того, владика очолює Відділ зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, а тому часто буває в Києві. Ми вирішили поговорити з владикою на теми, які безпосередньо стосуються його діяльності по обидві сторони фронту.  

Про місію Церкви під час кризи

― Владико, як би Ви охарактеризували загальне становище Вашої Церкви протягом останніх трьох кризових років в історії нашої країни?

— Слід з приємністю відмітити, що наша Церква за цей період не лише вистояла, але й навіть показала свою силу та ще більше проявила свій потенціал. Протягом згаданого періоду певні сили намагалися створити навколо нашої Церкви певну негативну реальність – реальність Церкви, від якої нібито втікають вірні, яка нібито є антидержавною і антиукраїнською і т. д. Однак, наша Церква спокійно демонструє зовнішньому світові своє справжнє життя, яке розбиває той віртуальний образ, який навколо нас штучно створюють. Наша Церква не розсипалася, всупереч злорадним очікуванням окремих сил, кількість вірних-мирян збільшилася, кількість ченців збільшилася, Церква продовжує жити повноцінним життям і звершувати свою миротворчу місію.

Про ситуацію з «УПЦ КП»

― Ви працюєте у сфері відносин УПЦ з іншими конфесіями. Як би Ви охарактеризували стан міжконфесійних стосунків в Україні загалом і які, на Вашу думку, основні проблеми в цій сфері?

— Загалом, відносини нашої Церкви з переважною більшістю українських конфесій і релігійних організацій є рівними і спокійними. Виключенням є відносини з УПЦ КП. У цьому конфлікті, який ця конфесія розпалює проти нашої Церкви, вони ж самі й втрачають.

Якщо говорити загалом, то вважаю, що конфесією, яка найбільш стратегічно програла за останні 3 роки – є саме УПЦ КП. Розумію, що для багатьох це звучатиме дивно й неочікувано, тому поясню свою думку. Тактично вони отримали певні тимчасові переваги, однак стратегічно програли.

По-перше, тому що за ці роки з початку війни УПЦ КП зуміла повністю зіпсувати відносини з нашою Церквою. Захоплення наших парафій їхніми прихильниками, агресія, ненависть і злоба, диффамаційна риторика по відношенню до УПЦ у заявах їхніх офіційних осіб і взагалі членів та симпатиків цієї конфесії, відверте цькування ними нашої Церкви як “антиукраїнської”, “антидержавної” і т. п., лобіювання ними різних законопроектів (№№4128, 4511, 5309, 1244), що спрямовані проти нашої Церкви та інші їхні дії – все це вщент зруйнувало ті паростки хоча б людських відносин, які існували між нами до початку війни. Знаю, що певна частина наших священиків і навіть деякі архієреї нашої Церкви, які до війни мали чисто людське спілкування з представниками УПЦ КП, були просто шоковані зміною їхньої поведінки з початком війни, у зв’язку з чим було перерване навіть чисто людське спілкування. Не скрізь і не у всіх, але у багатьох і багато де. І це при тому, що ми є самодостатньою Церквою – канонічною, легітимною, визнаною, і нам нікому нічого доказувати не треба. При цьому, УПЦ КП є неканонічною, нелегітимною, невизнаною, і без нашої Церкви вони ніколи жодного визнання не отримають. Саме тому мене й дивує така їхня поведінка. Вважаю, що політичні емоції у них взяли верх над розумом.

Другим програшем УПЦ КП є остаточне руйнування їхніх відносин з УАПЦ. Таким чином, УПЦ КП зуміла пересваритися з найближчими й життєво важливими для себе конфесіями – УПЦ і УАПЦ. Адже вони заявляють, що саме з УПЦ та УАПЦ хочуть об’єднатися в єдину Церкву. Як вони тепер це планують робити, мені важко уявити.

Третьою проблемою для УПЦ КП є її намагання грати роль “державної церкви”, що в українських реаліях негативно відображається на тій конфесії, яка на таку роль претендує. Цим фактом стурбовані й інші конфесії нашої країни. Зокрема, голова УГКЦ владика Святослав Шевчук вже двічі в своїх заявах попереджав про небезпеку фаворитизації державною владою якоїсь однієї конфесії.

Четвертим програшем для УПЦ КП є відсутність позитивних для них змін в контактах з Константинопольським Патріархатом, на визнання з боку якого вони нібито покладали великі надії. Константинополь їх ніколи не визнає, бо це приведе до великих проблем не лише з РПЦ, але й з іншими Помісними Православними Церквами, а це – надто велика ціна для Константинополя. Тому, я порадив би керівництву УПЦ КП просто перестати гратися в цю гру, припинити обманювати своїх людей, створюючи ці ілюзії визнання. Визнання не було, визнання немає, і визнання не буде. Двері Церкви для них відкриті, і вони знають, як в них увійти, а тому не треба шукати інших шляхів.

Більше того, восени минулого року під час приватної зустрічі на Фанарі з окремими представниками УПЦ КП їм зі сторони Константинольського патріархату було прямо сказано приблизно наступне: звичайно, ми вас поважаємо, але ви – в розколі, а тому ви маєте вести діалог з УПЦ, з нами, і ми всі разом – з патріархом Кирилом. Очевидно, що нічого іншого їм там і не могли сказати. Такі поради, звичайно, дуже опечалили представників УПЦ КП, які до того часу вже встигли серйозно зіпсувати воду в тому колодязі, з якого Константинополь їх тепер спонукає пити.  Цікаво, що з осені минулого року в висловлюваннях їхніх офіційних осіб значно поменшало словесного яду в сторону РПЦ, і також стало значно менше інформаційних випадів проти УПЦ. А Філарет в деяких своїх інтерв’ю навіть почав говорити про необхідність жити дружно з нашою Церквою, “бо нам рано чи пізно бути в єдиній Церкві з ними”. Можливо, це співпадіння. Хоча надовго його (Філарета) не вистачило, про що свідчить його недавня промова у Верховній Раді.

І останнім пунктом, на який я би хотів звернути увагу, є те, що за ці роки помітного збільшення віруючих в УПЦ КП ми не спостерігаємо. І це незважаючи на потужну інформаційну пропаганду, підтримку держави і т. д. В нас людей не зменшується, а в них – не збільшується. Наші храми заповнені, нові парафії відкриваються, кількість ченців збільшується. Церква живе й діє.

― Скажіть, будь-ласка, владико, а є хоч якісь наміри відновити діалог з УПЦ КП?    

— Принаймні, після всього перерахованого, з теперішнім керівництвом УПЦ КП це буде важко зробити. Можна думати, що після зміни керівництва цієї конфесії і відходу від справ тих осіб, які там артикулювали агресивне ставлення до нас, наша Церква буде готова говорити з більш поміркованими представниками цієї конфесії. Проблема не лише у верхах, в керівництві цієї конфесії. Проблема тепер знову сягнула в глибини народної свідомості. Адже зокрема в Західній Україні, де відбувалися так звані “переходи”, а в дійсності захоплення парафій, люди пересварилися між собою. Родичі між собою не спілкуються, вулиця з вулицею не говорить. І все це – результати старань по “утворенню Помісної Церкви” представниками УПЦ КП. Зі своєї сторони ми просили їх офіційно й неофіційно: не посилайте своїх кліриків по селах, де є наші парафії, не бунтуйте народ, не сваріть людей між собою; раз не можемо сьогодні зробити краще, давайте не будемо погіршувати ситуацію. Однак, ми почуті не були.

Окрім того, результат тих “переходів” жалюгідний – лише близько 9 парафій наших вільно перейшли, а близько 40 було захоплено. І показово, що в останніх випадках наші громади не лише зберігалися в тих селах і навіть залишалися чисельно більшими, але й деякі з них спромоглися вже побудувати нові храми, наприклад у с. Ходоси та у с. Білогородка, що в Рівненській області.

Про відносини з Мінкультом

― Як би Ви охарактеризували стан стосунків між Вашою Церквою та українською державою, особливо в світлі того, що УПЦ подала в суд на Міністерство культури?

— Мені б не хотілося повторювати тих аргументів, які вже звучали в публічному просторі зі сторони нашої Церкви на тему суду. Лише хотів би зауважити, що на моїй пам’яті, а я майже 12 років був Керуючим справами УПЦ при Блаженнішому Митрополиті Володимирі, це вперше, щоб державний службовець довів сферу державно-конфесійних відносин до такого стану, щоб одна з конфесій, і при цьому найбільша, була вимушена звернутися до суду. У такому випадку, напевне, слід розглянути рівень професійної придатності та питання доцільності подальшого перебування на посаді таких держслужбовців. Державні чиновники мають сприяти гармонійному розвитку державно-конфесійних відносин і міжцерковному миру. Натомість, ми сьогодні бачимо відверте лобіювання ними інтересів конкретної конфесії, про яку я згадував вище. Як бачимо, ні до чого доброго це не приводить.

Про те, що означає насправді бути «з українським народом»

― Багато конфесій, зокрема УПЦ КП та УГКЦ, постійно заявляють, що вони з народом. Вашу Церкву звинувачують, що ви нібито проти українського народу й симпатизуєте Росії. Як Ви прокоментуєте такі твердження?

— Вони не з народом, а з частиною українського народу. Здебільшого, з західною частиною українського народу. На Сході і Півдні України їхніх парафій або немає, або їхня присутність там мінімальна. У той час як УПЦ – дійсно з народом України. Адже ніхто в нашій країні не стане заперечувати того факту, що населення Криму і Донбасу – це частина народу України. Народ поділений війною і пропагандою, і це відображається на житті Церкви.

Сьогодні наша Церква живе й діє в трьох суспільно-політичних контекстах: в контексті української держави, в контексті Криму і в контексті Донбасу, який палає в полум’ї війни. Немає більше в Україні жодної конфесії, яка повноцінно була б присутня в цих трьох реальностях. І саме цим пояснюється наша позиція щодо основних питань суспільно-політичного буття України.

Нашу Церкву намагаються інструменталізувати, іншими словами – зробити інструментом в політичній чи ідеологічній боротьбі, використати в своїх цілях, при чому такі намагання мають місце з різних сторін. Однак, справа Церкви – служити Богу і людям, незалежно від того, де вони проживають і яких політичних поглядів дотримуються. Політики й зовнішні для Церкви люди не розуміють справжньої природи Церкви, а тому намагаються накласти на Церкву власні лекала.

Про настрої на непідконтрольній Україні території

― Ви керуєте Луганською єпархією, яка знаходиться в одному з найскладніших сьогодні регіонів України. Які настрої людей там?

— Перше і головне, що хочу сказати, полягає в тому, що люди, які проживають на непідконтрольній Україні території, не є ворогами України, як тут звикли їх називати. Вони не проти України, вони за Україну, але за ту Україну, яку вони знають і пам’ятають до війни. За ту універсальну Україну, де кожен міг вільно розмовляти своєю мовою, зберігати свою ідентичність, жити згідно з власними регіональними цінностями. Це може не сподобатися чути багатьом людям тут, але так думають люди там, на Донбасі. Люди дуже втомилися від війни, люди просто хочуть миру.

 Про єдиний спосіб закінчити війну на Донбасі

― Яким Ви бачите вирішення військового конфлікту на Донбасі?

Проблема цієї війни на даний момент полягає в тому, що з обох сторін ця війна сакралізується. Кров пролилася з обох сторін. Єдиним, що на мою думку, може допомогти подолати цю ворожнечу і розділення – це є прощення. Взаємне прощення. А раз прощення, то це моральна категорія, яка належить до компетенції Церкви. Я скажу, напевне, різкі слова, але скажу. В моральній площині, Донбас має попросити прощення у Києва, а Київ в свою чергу – у Донбасу. Без умов, без виправдань, без доведення своєї правоти. Вбитих по обидві сторони дітей, братів, сестер, матерів і чоловіків вже не повернеш, а тому замість того, щоб жити взаємною ненавистю й злобою, слід краще знайти в собі сили простити. Обом сторонам. Адже про це нас вчить Сам Господь Ісус Христос. «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», – говоримо ми в молитві «Отче наш». Прощати слід без умов. І починати наше подальше спільне життя з чистого листа.