Олександр ЯРОВИЙ, «ЖИТІЄ ОЛЕКСАНДРА НЕВСЬКОГО»: АКТУАЛЬНІСТЬ ДАВНЬОГО ДУХОВНОГО ДОКУМЕНТА

29.11.2013 top

…Святыйблаговерный великий княже Александре,
землиРусскойнебесныйзаступниче, восстаниныне
в помощьстраждущемуОтечествутвоему и
спасение у Христа Бога нам, грешным, испроси;
да присно с тобою во Царствии Божием возопиим:
не в силе, а в правде Бог, Ему же слава во веки».

(Тропарь святому благоверному

князю АлександруНевскому)

Преподобний Нестор Літописець стоїть біля витоків духовної траєкторії існування святої Русі. Він окреслює першу точку: звідки пішла Руська земля, а закінчення земної історії (як ми думаємо) можливе лише із закінченням руської історії… Преподобним Нестором задано той високий рівень духовних устремлінь, який століттями є орієнтиром для нашої культури, церковної і світської, та тих її зразків, де поєднуються обидва начала. Якщо говорити про особу письменника загалом, то Нестор втілив у собі ідеал: відповідність писаного зробленому. Тобто, за євангельською послідовністю — сотворив, потім научив. Блаженнійший Митрополит Володимир в одній із проповідей, приурочених до дня пам’яті Нестора Літописця, назвав його «святим іноком-патріотом». Отже, особисте смирення та інші християнські чесноти в поєднанні із палкою любов’ю до рідної землі – ось те, що стало ідеалом на багато століть вперед, що відлунювало потім не лише у києворуських авторів, але і в письменників нової доби: Сковороди, Гоголя, Шевченка, Олеся Гончара… Митрополит Володимир говорив про «духовну глибину, історичну достовірність і патріотизм» «Повісті временних літ».
Плідне поєднання особистих чеснот і Божого дару – таланту, розуміння животворного впливу Христового світла на існування власного народу, вміння вчитися і вчити – все це потім тривало як глибокі традиції в нашій словесності. «Згадуйте наставників ваших», — говорить Святе Письмо. В «Житії Нестора Літописця» говориться: «від цієї святої двойні (Антонія та Феодосія Печерських. – О.Я.) непорочний юнак охоче і з любов’ю переймав всяку заповідь, духовно живився, як дитя від грудей матері, пив воду життя, як олень, із двох джерел, що течуть посеред гір у печерах… Він гаряче і щиро прославляв Бога вустами і душею своєю…» .
Ми відкриваємо творіння давньоруських книжників не тільки як історико-філологічні пам’ятки. Так, існує безліч досліджень, які тлумачать їх з боку історичного, є філологічні студії, когось цікавлять факти й події, специфіка їхнього відображення у багатожанровій давньоруській літературі: житіях, хожденіях, повчаннях, патериках… Дослідники словесності вишукують в них стилістичні особливості, засоби художньої орнаментації, фразеологізми, блискітки народної лексики… Але на часі – більш інтегроване, узагальнене, універсальне прочитання цих пам’яток як «підручників руської ментальності», тому що Свята Русь була, є і лишається нашим духовним вибором, які б вітри не віяли над рідною землею.
Коли ми думаємо, що вибір між Сходом і Заходом для руських земель є чимось новим, то, мабуть, помиляємося. «Євроінтегратори» приходили до нас іще в часи Олександра Невського, а загарбники зі Сходу, монголо-татари, принесли стільки лих, що століття, в якому написано «Житіє Олександра Невського», академік Д.Лихачов назвав «трагічним століттям». І справді, для Русі це був момент якогось завмирання, клінічної смерті. Але важко навіть уявити, що було б, якби руські землі втрапили під іновірно-чужорідну західну експансію. Адже загарбники зі Сходу все-таки не посягали на віру – душу народу, і матеріальна данина не могла відібрати вічного. «Де скарб ваш, там і серце ваше». Справжні, невід’ємні скарби руських людей були не в мідяках селян та ремісників, і не в сріблі-золоті купців. Вониперебували у вічному царстві Божого добра.
Вся руська література, за великим рахунком, є літописом. Літописом існування людини, спільноти… Науковець Дмитро Чижевський писав про літописи: «Здавалось би, що порічні записи подій можуть бути цікаві лише з історичного погляду. Насправді, наші літописи належать до найцікавіших
літературних творів. Порічні записи – лише їхня зовнішня форма, яка, до того ж, лише зрідка витримана. В склад літописів входять різноманітні пам’ятки. В цілому літописи є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріалу…» І це стосується не тільки літописів як буквального жанру. Вся наша література від зерен, посіяних рівноапостольними Кирилом і Мефодієм, від Володимирового Хрещення, від перших Несторових рядків — також є літописом, незалежно від того, в які форми було «вдягнено» ці твори.
У світлі подій останніх років, коли так різко протиставилися вектори руської східнослов’янської реінтеграції та неприродної для нас західної євроінтеграції, часто зіставляють як постаті — так і біографії, діяння Данила Галицького й Олександра Невського. Часом їх подають як двох антиподів. І звичайно, історія підтвердила хибність вибору Данила Галицького й правоту «богоподражаемого» смирення Олександра Ярославовича Невського. Данилу Галицькому не допомогли у боротьбі зі східними завойовниками його західні, як тепер би сказали, політичні партнери, а точніше — нав’язливі «патрони». Папа Інокентій IVвимагав розв’язати війну проти Орди. І чим це завершилося? Це завершилося абсолютною поразкою. І королеві, якого коронував папа, нойон Бурундай наказав зрівняти з землею так довго будовані укріплені фортеці галицько-волинської землі: Данилів, Львів, Кременець, Луцьк… Олександр же розумів, що краще вклонитися минущим завойовникам-володарям, піти на цеземне приниження, але зберегти віру в віках, а з нею і самоідентифікацію народу, тому що без віри народ спіткало б абсолютне духовне зникнення. Отож, скажемо так, князь Олександр Невський пожертвував політичною свободою заради свободи віросповідної. Він зберіг на Русі Православ’я завдяки своїй боротьбі із західною навалою і своїй вимушеній (але потрібній)«покірності» перед Сходом.
Згаданий Д.Лихачов зіставляє світський життєпис Данила Галицького і церковне «Житіє Олександр Невського»(повна назва – «Повести о житии и храбростиблаговернаго и великого князя Александра»). І вбачає в них ряд багатьох спільних рис. Академік пише: ««Житіє..» було, очевидно, складено в тому ж колі книжників, що й біографія галицького князя, бо «печатник» Данила – Кирил – став митрополитом Кирилом, що переїхав на північний схід і допомагав Олександру. Він сам – цей Кирил – або хтось із його оточення створив обидва життєписи: і Данила, і Олександра. В цьому переконує безліч стилізованих і лексичних збігів» .
Один з найголовніших висновків академіка(і це теж – засвоєння уроків преподобного Нестора, даних нам на віки): «Література цього періоду вирішувала питання, які стосувалися всіх і кожного». На відміну від нейтральних термінівдля означення тієї літератури, наприклад, -«монументалізм», Лихачов пропонує і свій епітет, з етичної сфери. Він називає це умовно «монументалізмом моральним» .
Справжня література – це завжди література вибору, про що можна було б немало говорити навіть на новіших прикладах, не кажучи вже про ХХ століття, воєнну прозу Юрія Бондарєва, Олеся Гончара, Василя Бикова. Все людське життя від часів гріхопадіння – це вибір. Вибирають як люди, так і народи. Або вектор угору, або – вниз. На нейтральній, серединній позначці ні людина, ні народ не втримаються. Це загальновідомо.
Отже,подієва сфера «Житія…» відразу ставить князя Олександра в такі умови, що він як політик(і як герой твору) має мислити глобальними категоріями: бо десь тут, на руських землях, зав’язаний,без перебільшення, вузол грядущої світової історії з її початками і кінцями.
Недаремно князь живе масштабами біблійними. Зокрема, в «Житії…» є епізод, коли до Олександраприходять посли від папи римського, два найбільш вчені кардинали,Агалдад і Гемонд, пропонуючи князеві власне тлумачення Закону Божого. І князь Олександр дає відповідь, яка є зразком «вселенського мислення»: згадує події від Адама до потопу, від потопу до розділення народів… Переходить до царювання Костянтина Великого, до вселенських соборів і, сконденсувавши в кількох словах всю історію православного світу(серцевиною якого в майбутньому стане Русь), дає папським послам зрозуміти, що русичам не треба чужого вчення: «От вас учения не приемлем». Звернімо увагу, що, змалювавши безславне відбуття папських послів, автор житія пише про святого князя:: «И умножишасядни живота его в велицейславе…» Отже, вірний духовний вибір живить на землі, додає сили для подальшого існування, правління, снагу до перемог.
Олександр в «Житії…» іменується князем, який завжди перемагав і ніколи не був переможеним. Така його характеристика перейшла потіму пізніший акафіст (ікос 5): «Видевшетя, блаженне Александре, николижевобранехпобеждаема, всегда же побеждающа,невернии единого имени твоего устрашахуся…» . Князя зображено як людину, що підтримувала святу Христову Церкву («любив священників, монахів, і неімущих, і митрополитів, і єпископів шанував… І слухав їх, як Самого Христа» . Отже, для всіх подальших поколінь правителів, політиків, як би не іменувалися їхні посади, Олександр Невський лишається зразком людини-державника, яка виступає за симфонію світської і церковної влади, гармонію між ними. Церква не втручається у мирські діла, але благословляє, молиться, піклується про духовне здоров’я народу; а держава оберігає Церкву і захищає канонічну територію, виступає, кажучи по-сучасному, «гарантом» повноцінного життя православного люду.
Зазначимо, що починається «Житіє…» відповідно до канонів жанру — із молитовного прикликання імені Господа нашого Іісуса Христа, Сина Божого, із смиренної формули: «Аз худый и многогрешный…» (як скромно іменував себе і родоначальник літописання Нестор), та з певного сумніву: чи вдасться в повній мірі відтворити життя такої великої людини, славної своїми військовими подвигами і особистим благочестям? Ці сумніви поборюються упованням на милість Божу, на благословення Господа, Пресвятої Богородиці і допомогу самого святого князя Олександра.
Автор «Житія…» акцентує на тому, що князювання Олександра не могло бути без Божого повеління. Будучи документом церковної літератури, «Житіє…», проте, ввібрало в себе немало різних елементів. Зокрема, тут вплинули і перекладна повість «Александрія», що подає героїзовану і романтизовану біографію полководця Олександра Македонського, і «Повість про розорення Єрусалима»Іосифа Флавія… Олександр Невський порівнюється в «Житії…» з Олександром Македонським, Ахіллесом, імператором Веспасіаном (який зруйнував нечестиве іудейське царство через три десятиліття по розп’ятті і воскресінні Христа, будучи знаряддям небесної кари за гріх боговбивства), із біблійними персонажами Іосифом Прекрасним, Сампсоном, Давидом, пророком Мойсеєм. Ще раз процитуємо Д.Лихачова: діяння Олександра і він сам «вставлені у величну раму світової історії. Сам Олександр Невський ніби усвідомлює свою світову роль…» .(У плані метафізичному кожна людина, кожна жива людська душа – це теж суб’єкт світової історії. Одна краплинка духу, кинута на ваги світової історії, може стати вирішальною у битві Добра і зла,завдає, кажучи словами архімандрита Софронія(Сахарова), «катастрофічної поразки космічному злу». Адже кожен вибір людини, вибір добра чи зла плюсується в загальну суму того чи іншого. Не дивно, що антихрист намагатиметься підкорити собі всіма методами волю більшості людей, — адже цей метафізичний багаж, «капітал» потрібен йому — хоч і в безнадійній, але дерзновенній спробі «замінити» собою Христа у свідомості людства і в духовній онтології). Князь відповідає за цілий народ, тому його внесок на ці ваги світової духовної історії, зрозуміло, ще більш вирішальний.
«Житіє…» становить собою не суцільну біографію без прогалин, а, власне, пунктир, ланцюг найголовніших епізодів із життя Олександра. Важливе місце тут займає битва на Неві, перемога в якій і дала князеві відоме в віках найменування Невський. Отже, король «части римския от полунощныястраны», тобтошведськийволодар, «помислив у собі: піду і полоню землю Олександрову». Він збирає «силу велику» і всаджує безліч полків на свої кораблі, повний рішучості перемогти, «сп’янілий від безумства», як зазначає автор.
Олександр починає боротьбу з молитви. Він входить до церкви святої Софії і, ставши на коліна перед алтарем, молиться «зі сльозами» про захист рідної землі від ворожого вторгнення. Закінчивши молитву, князь Олександр устає, вклоняється архієпископу. Владика благословляє його, і тільки потому Олександр збирає дружину й виголошує свою легендарну коротку промову-заклик: «Не в силі Бог, а в правді. Пом’янемо піснетворця (мається на увазі пророк Давид. – О.Я.), який сказав: ці – зі зброєю, ці – на конях, ми ж воім’я Господа Бога нашого призовем» . І духовний літописець говорить, що із малою силою, з малою дружиною Олександр іде проти ворога, не дожидаючись свого великого війська, «але уповаючи на святу Трійцю».
Далі хочемо звернути увагу на один момент, який нам згодиться для розуміння сутності тривання духовної історії. Ми говоримо про зв’язок поколінь. В Олександра були попередники, були і будуть наступники… Перед Невською битвою один із воєвод Олександра, іменем Пелугій (хрещений з іменем Филип), був у нічній сторожі на морі, і тут Бог сподобив його узріти видіння. Проводячи ніч без сну, він почув сильний шум на морі і побачив ладдю, що пливе по морю, а в ній святих мучеників Бориса і Гліба в багряних одежах(кольорова символізація мученицької крові), які стояли, обнявши один одного за плечі. І Борис сказав: «Брате Гліб, повели гребти. Припливем і допоможемо родичу своєму, князю Олександру». І Пелугій-Филип з радістю на ранок це повідав князеві. Той прибадьорився, іще більше зміцнився в своїй надії, але повелів нікому не оповідати про видіння. Отже, святі родичі й попередники являються з Вічності, із метафізичного Божого позачасся (за Апокаліпсисом, поза земним світом часу «вже не буде». Християнські мислителі, зокрема КлайвЛьюіс, говорили не про лінійність духовного часу, а скоріше,порівнювали його з аркушем, на якому в різних місцях можна креслити точки й лінії подій. Тобто йдеться про певне одночасся, як і відсутність часу в вимірі метафізичному, духовному). А от пізніше, вже через кілька століть, Олександр Невський допомагає наступникові, першому російському цареві Іоаннові IV Грозному штурмувати Казань. Знову ж — цей факт наступності духовно інтерпретується в акафісті святому князеві так: «Радуйся, в борьбе с татары князю ДимитриюДонскомувспоможениеявивый; Радуйся, царю Иоанну на казанцыодолениеисходатаивый…» . Крім того, дещо забігаючи наперед, скажемо, що по смерті князя, як відомо, від його мощей відбувалося чимало зцілень. Зокрема, це зцілення розслаблених (паралізованих) і сліпців. Можна розуміти ці факти і буквально, й метафорично: адже князь продовжує зціляти і від духовної сліпоти, будучи навіть у нинішніх не менш (а може ще й більш…) важких часах одним з духовних вождів Святої Русі.
У «Житії…» як у документі не тільки церковному, а й значною мірою історичному, показано нерозривний зв’язок князя із оточенням, з народом. Ми маємо на увазі фрагмент, що оспівує шістьох достойних мужів, які в Невській битві виявили свою хоробрість, воюючи разом із князем проти шведських загарбників: це Гаврило Олексич, новгородець СбиславЯкунович, ловчий князя Яків (полочанин), новгородець Меша, молодший дружинник Савва і слуга Ратмир, який помер від багатьох ран. Імена цих людей автор чув від «господина свого, великого князя Олександра». Отже, в православній руській традиції зовсім не було тієї «єгипетської»,«фараонської» диспропорції, коли правителі зображувалися зростом більше, ніж звичайні «смертні люди», що були лише «перегноєм», підніжком для цих «синів сонця» івласників тому подібних титулів, якими їх нагороджували вірнопіддані. Для князя важлива кожна людина, незалежно від її походження. Він цінує, передусім, якості особисті, в конкретнішому випадку, — воїнські, а найбільше, зрозуміло, відданість вірі й рідній землі. Тому він не приписує виключно собі заслугу перемоги, а згадує цих людей особисто, поіменно. Між іншим, цей момент людяності Олександра, якій він учить на власному прикладі навіть німецького рицаря(що «люди – це люди», вони – образ Божий, а не просто слуги, якийсь «нижчий ґатунок»), — добре показаний в одній з найновіших екранізацій (знятому кілька років тому російському фільмі «Олександр. Невська битва»).
Кілька слів до цієї підтеми – «кінематографічної». «Житіє Олександра Невського», його окремі знамениті фрагменти, епізоди, вислови потужно надихнули вітчизняний кінематограф. Як це не дивно, цілком православним по духу можна назвати фільм 1938 року «Олександр Невський». (Недаремно диски з ним продаються і в сучасних церковних лавках!) У другий половині 30-х років, як зазначає один із дослідників радянського кіномистецтва, намічується поворот до теми «Отечества», до відтворення національної історії, руської самосвідомості, хоча і в скованих радянських форматах, але все ж… На зміну космополітичній «боротьбі за світовий комунізм» приходять теми національних героїв. З тих, хто бачив фільм, — кому не пам’ятна мелодія «Вставайте, люди русские…»? Це фільм, який духовно повернув із еміграції композитора Сергія Прокоф’єва, що повернувся на той час фізично.
Незадовго до того часу про благовірного князя Олександра Невського в СРСР або мовчали, або «изрекалинечтопоносящееего» . (Чимось подібним, скажемо до слова, «нагороджували» вульгарні більшовицькі інтерпретатори і гетьмана Богдана Хмельницького – українського реінтегратора в східнослов’янську спільноту; про цю його роль і тепер, виявляється, «немодно» говорити… В примітках та коментарях, наприклад, до видань творів Т.Шевченка 30-х років можна почитати про Хмельницького, що це – «кат українського народу», «експлуататор» тощо). Зрозуміло, що всі князі, гетьмани(зокрема ті, що боролися за утвердження Православ’я), характеризувалися лише з класової точки зору й негативно…
Але ось настає Велика Вітчизняна війна. Геніальний український режисер Олександр Довженко особисто пропонує Й.Сталіну відродити добрі імена Олександра Невського, Богдана Хмельницького — в назвах орденів…
А шедевральнапрем’єра «Олександра Невського» — фільмуС.Ейзенштейна про героя Русі, відбулася 1 грудня 1938 року. Як пише Ф.Раззаков, «такого злету патріотизму, який радянські люди відчули після перегляду «Олександра Невського», в країні давно не було…». Преса опублікувала близько сотні позитивних статей про фільм. В одній із них відомий драматург Вишневський відзначав: «дивишся на екран і з гордістю говориш собі: «Ось вона – Русь. Ось як ця Русь багато віків тому била полчища німецький псів-рицарів!..» . Між іншим, у первісній версії фільму руський князь гинув, отруєний при дворі татаро-монгольського хана, причому отруту йому дають «свої» ж, руські, зрадники. Однак після перегляду такого фіналу сам «вождь народів» особисто розпорядився викинути цей епізод, тому що Олександр Невський мав лишатися у свідомості, в пам’яті глядача живим і перемагати ворогів…
У «Житії…» навіть завойовник Батий (до якого благословив Олександра їхати єпископ Кирил) дивується мудрості і душевній світлості князя: «…Таки правду казали, що нема князя, подібного до нього. -Пошанувавши ж його достойно, він відпустив Олександра» . Однак це не заважає потім підступному Батию «розгніватися» на молодшого брата Олександрового, Андрія, і послати свого воєводу Неврюя розорити Суздальську землю. Але після того, як Неврюй вогнем і мечем пройшов Суздаль, Великий Олександр (саме так його й іменує життєписець – Великим), починає знову воздвигати церкви і відбудовувати поселення, а «людей розігнаних збирати в доми їх». Далі літописець згадує і про те, що князь «не спокушався багатством, не забував про кров праведників; сиріт і вдов по правді судив, був милостивий і добрий, був гостинний до гостей, які з добром приходили із чужих країв». Цитуючи пророка Ісаію, автор «Житія…» говорить, що «князь хороший подібний Богу», через те й Бог наповнив землю Олександра багатством і славою.
Із великою печаллю, невимовною тугою описується в «Житії…» смерть Олександра по його поверненні з Орди. «О горе тобі, бідний чоловіче! Як можеш описати кончину господина свого. І як не випадуть зіниці твої разом зі сльозами…» — долинає до нас трагічний плач із ХІІІ віку. Оповідач готовий і в могилу зійти разом із ним. Але смерть Олександра – це смерть праведника. Багато потрудившись Богу, він, відчуваючи розлучення із земним життям і перехід до вічності, стає монахом. А згодом — «сподобив же його Бог і більший чин прийняти – схиму. І так з миром Богу дух свій віддав місяця листопада в 14 день, на пам’ять святого апостола Филипа…» . Ось достойне закінчення стезі земного правителя. Це було традицією для князів, для воїнів руських, а пізніше – для запорізьких козаків. Князь Олександр Невський, преподобний Ілля Муромець, правителі, воїни… Зрозуміло, що вони справедливо ставали на захист рідної землі (Церква благословляє на такий ратний подвиг), але після виконання земного обов’язкувсе одно відчували потребу загладити якісь гріхи. Так чи інакше — проливалася людська кров…Князь мусив судити, мав бути й суворим, він карав, міг і помилятися; воїн, хай без жорстокості, з необхідності, хай для захисту рідних і близьких, свого народу, але — когось позбавляв життя… Єдиним способом зняти цю суперечність було покаяння, зречення земного, чернечий постриг. (Тому немало і в костницях Афону черепів, що належать запорізьким козакам, які після багатьох битв земних стали воїнами Царя Небесного…)
Отже, з іменем у схимі Олексій святий благовірний князь, переможець західної темряви, відходить у Вічність… Одним героєм і молитвеником стало менше на землі, одним більше на небі. І як в «Житії…», так і в акафісті згадуються слова митрополита Кирила — порівняння Олександра із сонцем. «Зайшло сонце Руської землі!» Людям здавалося, що вони погибають. Чи не подібне відчували й послідовники Христа у гефсиманську ніч?
Але після смерті починається історія святості. У Владимирі люди намагаються в соборі доторкнутися до святого тіла князя — вже як до мощей. «Стояли ж великі крики, і стогін, і плач, яких ніколи не було. Навіть земля здригнулася…» . І ось перше чудо: Олександрова десниця, нібито мертва (але у Бога немає мертвих, особливо якщо це святі Його угодники) розтискається, приймає із рук митрополита духовну грамоту з розрішительною молитвою. «Хто не почудується цьому диву? Адже тіло його було мертве, і везли його із дальніх країв у зимовий час. І так прославив Бог угодника Свого», — завершує древній письменник «Житіє…» святого князя нам у навчання, для наслідування, на духовну втіху…
Універсальність подвигу Олександра Невського — в тому, що він «був для всіх усім», за словами апостола Павла. І тому він може слугувати прикладом всім руським людям: від неімущого на церковній паперті, — до «сильних світу сього». Тому що в Бога сильний той, хто сильний духом, не конче – становищем; той, хто служить збереженню віри, захищає Правду.
І нині ми — на нелегкому розпутті, в ситуації, яка може видатися «вибором без вибору», в часах великого духовного занепаду, коли збуваються апокаліптичні пророцтва: золотяться куполи храмів, множиться церковнеблаголіп’я, а народ продовжує падати в прірву бездуховності й світоглядної заплутаності… Але ці рядки, які продовжують кращі традиції руської духовної літератури, які є перлинами нашої словесності і знаменнями нашого духу, ці святі слова — зміцнюють нас на шляху до християнського ідеалу, підтримують наші віру, надію, любов і дарують вищу мудрість – мудрість сподіватися на Бога й самим діяти во славу Господню.

СВЕРДЛОВСК. Состоялся информационный вестник, посвященный памяти Голодоморов в Украине

ОДЕССА. Митрополит Агафангел принял участие в торжественном собрании по случаю очередной годовщины проведения Всеукраинского референдума, подтвердившего Акт провозглашения независимости Украины