Олександр Яровий. Кіно під святим покровом.

06.11.2012 top, Церковь и общество

У Києві відбувся ювілейний, Х фестиваль православного кіно «Покров».Православний кінематограф — у чомусь такий самий феномен, як і церковне життя: «мир» про нього нічого не знає, але кожен-всяк готовий про нього говорити, і в більшості випадків –  поверхово й упереджено… Між тим, цей пласт сучасної кінопродукції давно вийшов за початкові тематично- зображальні обшири, сформовані на межі 80-90-х (коли рухнули устої державного атеїзму): «свечи, образа, мантии, кресты», –  як у відомій пісні, яку виконує Жанна Бічевська… Православне кіно в плані художньому живе за тими ж законами, що й родове мистецьке поняття – мистецтво екрана загалом. Але воно покликане утверджувати виключно добро і позитив. (Власне – це те, до чого закликали кращі діячі культури, мистецькі генії протягом усієї історії людства аж до доби постмодерного «вивиху» межі тисячоліть). Вимоги до православного кіно – є, по суті, вимогами до нормального кіно. «Це повинно бути добре кіно, світле, яким, власне, і є Православ’я. Я вважаю, що кінокартина має викликати співпереживання, навчати милосердю, мужності та вірності. Православним можна назвати кіно, в основі якого лежать такі вічні істини, як любов і віра», — сказав у одному з інтерв’ю керівник Синодального відділу у справах молоді єпископ Іона (Черепанов), голова духовної і творчої ради кінофестивалю православного кіно «Покров»[1].

Щороку в Києві відбувається цей православний кінофорум напередодні однойменного, глибоко шанованого в народі свята (14 жовтня за н.ст.). Цього разу він був ювілейним – десятим. Відкриття фестивалю привернуло увагу багатьох ЗМІ, паперових та електронних. По червоній доріжці до Національної Опери проходили відомі люди: церковні діячі, політики, бізнесмени і, зрозуміло, режисери, актори, письменники… Серед гостей фестивалю значилися Микола Караченцев, телепродюсер Євген Бенкендорф,  режисери Павло Лунгін та Володимир Хотиненко… Церемонію відкриття вели актори Федір Бондарчук та Тетяна Терехова, виступали знані діячі концертної сцени —  Олександр Пономарьов, Ніна Матвієнко, з якою дуетом виконала зворушу пісню  й 10-річна співачка, «майбутня зірка» Настя Петрик…

Президент України Віктор Янукович у поздоровленні фестивалю назвав його «важливою подією в культурному житті країни і всього православного світу»,  побажав успіху митцям, які «утверджують християнські цінності засобами кінематографу». Своє відеозвернення глава держава виголошував, стоячи під іконою Покрову Богоматері.

Звертаючись до залу «вживу», прем’єр-міністр України Микола Азаров зазначив, що православ’я «морально визначило на тисячоліття вперед культуру наших народів». Традиційно щороку, нагадаємо, на фестиваль прибувають фільми не лише з трьох братніх східнослов’янських держав, але і з Грузії, Польщі, країн західної півкулі… Прем’єр повідомив, що з наступного року запрацює спеціальний телеканал «Культура», головним завданням якого буде «формування особистості». Хоч як би не просто, в тім числі у фінансовому плані, доводилося творцям того кіно- і телемистецства, яке робить людей людьми, але ця місія – почесна і необхідна, сказав прем’єр.

Президент фестивалю, народний депутат Андрій Деркач, у виступі назвав фільми фестивалю такими, «що змушують відчувати і думати».

Шанобливим вставанням і тривалими оплесками вщерть наповнена зала зустріла Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнійшого  Митрополита Володимира, який сказав:  форум «відповідає за майбутнє, свідчить про те, що живі сили й розум у народі нашому, свідчить, що на світі є любов, і людей потрібно оточувати цією любов’ю. Фестиваль виконує свою святу місію перед Богом і перед людьми. Благодать Божа хай пребуде з вами, а Покров Матері Божої – не тільки на свято, а й повсякдень». Потому Предстоятель нагородив орденами УПЦ ряд митців. Серед них В.Хотиненко (орден «Хрещення Святої Русі»), К.Хабенський, Ф.Бондарчук (ордени Святителя Миколая Чудотворця) та ін. На відкритті виступив ряд інших церковних, політичних та культурних діячів.

За десять років фестивалю перед глядачами пройшли сотні фільмів із десяти країн, тільки за три цьогорічні фестивальні дні його конкурсний показ відвідали близько 5 000 людей…

Творчим запуском фестивалю став  кінофільм режисера Олександра Прошкіна (Росія) «Орда». Забігши наперед, повідомимо, що фільмом закриття теж була стрічка цього режисера, «Спокута» («Искупление»). Хоча роботи митця й були обрані для почесного «композиційного кільця», обрамляючи собою роботу фестивалю, мусимо вкрай суб’єктивно відзначити, що шедевральними їх, на жаль, не назвеш. Фільм «Орда» — історична притча із ХІV століття, а точніше назвати це таким собі « нібиісторичним фентезі». Автор надто сміливо повівся із житієм святителя Алексія Московського та з фактажем… Мати хана Золотої Орди Джанібека Тайдула раптово сліпне, їй не можуть допомогти ніякі знахарі, цілителі й шамани. Хан викликає із Московського князівства «чаклуна Алексія», відомого святістю життя, і — якщо йому не вдасться зробити чудо, погрожує випалити всю Москву… Роль Максима Суханова, який втілив стражденний, жертовний образ святителя – вдала і зворушлива. Вагаюся однозначно стверджувати, чи вийшло показати «святість на екрані», як це декларували творці фільму, та є фаховий рівень актора, глибинна психологічна проникливість. Але… сюжети обох фільмів характеризуються страшенною розтягнутістю і млявоподієвістю. За всієї несхожості стрічок (перша зображує ординські міжусобиці, в кадрі майже не звучить жодного руського слова, а в другій – особисті драми повоєнного містечка на фоні репресій, розрухи й інших суворих реалій) – в обох картинах бачимо все те ж зловживання багатофігурними (але дрібнофігурними…) планами, якеь превалювання фону над героями,  та й, власне, деякі штрихи,  малопотрібні у форматах православного кіно. Ординські танці виконуються якимись безстатевими особами, подібними до трансвеститів, а в «Спокуті» є зовсім не обов’язкові еротичні моменти. Крім того, режисер «Орди», повторимо, дуже вільно повівся із житійним матеріалом. При відомій дикості й жорстокості ординських зверхників – і тоді ж були певні натяки на дипломатичні рамки! Тому важко уявити, щоб глава Руської Церкви їхав до Орди в сідлі, із одним тільки келійником в супроводі, а потім іще й втрапляв у розряд бродяг та ординських рабів, працював, збираючи кизяки  для розтопки тощо… Отож «Орда» лишає вкрай нерівні враження… Так. Чудо відбулося, хоча не тоді, коли цього очікує глядач. Так, показано жертву святої людини, яка рятує собою не тільки рідну землю, але й зціляє «невірну»… Є виразні етичні акценти: урок несрібролюбства, всепрощення, смирення – дивовижні для азіатських варварів, які знають один закон – право грубої сили. Ординська Азія хоче почути Бога і чує, — завдяки святій Русі, але ще не розуміє Його мову!( Прозрівши, Тайдула запевняє, що чує Бога, але не знає, чого Він хоче…) Минає фізична сліпота, але ще не зцілюється душевна глухота… Та й до всього – заплітаються нові інтриги, перевороти, — і вже онук Тайдули не хоче знати ніяких домовленостей з руськими. Він готовий далі палити і нищити Русь, бо десь же «треба пасти ординські  вівці!»… Показовий щодо цього діалог з двома католицькими ченцями, яким святитель Алексій, вже в  час своєї заслуженої слави, допомагає вибратися з ординського полону: один з ханів запевняє (і ми йому віримо…) що монголам не потрібне каміння міст — як рідного ченцям Авіньйону, — їм потрібні простори для випасу своїх табунів. Шкода, що нинішня Європа не пам’ятає жертовного подвигу Русі, яка захистила Захід від перспективи стати великим пасовищем монгольської орди…

Особисто мені найбільше припав до душі (як і багатьом іншим глядачам, простим православним людям) фільм, не відзначений ніякими преміями,  неофіційний призер глядацьких симпатій – художня картина «Хлібний день» (Україна, режисер Максим Мехеда). Звичайно, високочолі критики можуть назвати просту і прозору мову картини буквалізмом, але… Душа людська проста у своїх почуттях, і, щоб схвилюватися й перейнятися показаним на екрані, не обов’язково треба бути враженим складними метафорами та символами… Це істинно православне кіно. Не за зовнішніми атрибутами, а за утвердженням простого і людяного. Фільм багатоподієвий і політематичний. Зовнішній сюжет нескладний: в покинутому селі живе півдесятка людей — три бабці та два дідусі-ветерани (одного, до речі, грає Георгій Штиль, відомий старшому, та й не тільки, поколінню глядачів за роллю Лісовика у популярній дитячій картині 80-х «Новорічні пригоди Маші та Віті»), а в головній ролі – Михайло Жигалов… Аферистка видурює в пенсіонерів гроші. За що існувати до наступної пенсії? Заїжджий дрібний ділок, який щочетверга («хлібний день») привозить автолавкою товари першої необхідності, милосердя не виявляє. Харчів нема. Колишній сапер, який ще хлопчиною став сином полку, значився загиблим, пройшов у житті дуже багато різного, — вирушає до міста, прийнявши важке рішення: продати стару ікону Богородиці, яку в війну взяв із руїн розмінованого Покровського монастиря. І на старості літ у місті на нього знов чекають важкі випробування… Він зустрічає Людей з великої літери і нікчемних людців… Все, як у житті, причому концентровано… «як в кіно». Оглушивши, жорстокі молодчики злочинно відбирають в діда ікону. Він втрачає пам’ять, забуває, хто він і звідки. Йому випаде втрапити до госпіталю, де він стає безрідним «Іваном Івановичем» і де знайомиться з генералом-«афганцем»; доведеться захищати дітей матері-одиначки від озвірілого алкоголіка – колишнього чоловіка… Прийдеться, зрештою, разом із молодими саперами, інстинктивно згадати воєнний фах і своє минуле (в межовій ситуації! за крок до можливої загибелі!) та знешкодити авіабомбу часів війни… А потім, здавалося б, хеппі-енд: і рятунок односельців від голодного вмирання, і нагорода, що знайшла героя через багато десятиліть по війні, і поздоровлення з Днем Перемоги від дітей, що замінили неіснуючих рідних онуків, і молодецьки-карбоване «Служу Советскому Союзу!» у вустах фронтовика, й оптимістичне застілля, і радісний дитячий лемент, що звучить голосом надії в напівпорожньому селі, яке, здавалося б, уже підготувалося до власного вмирання… Дуже хороший, душевний і повчальний фільм. В чомусь — за традиціями нашого «старого доброго кіно», але звучить і сучасно, і своєчасно. Прекрасна робота.

В конкурсній програмі було представлено доволі багато, порівняно з попередніми роками, короткометражних ігрових фільмів. Не лишила глядачів байдужими 12-хвилинна стрічка білорусів «Право на чудо» (реж.Наталія Ліпатова). Багатий, «крутий» чоловік відчуває безсилля свого «значного становища» перед ударами долі: його донька не може вийти із глибокої коми… І тільки імпульсивне, неусвідомлене ще цілком, навернення до віри (завдяки маленькій дівчинці з вулиці) творить справжнє чудо в його житті… Він відчуває повноту справжнього щастя, але ієрархія ціннісних уявлень у нього стає вже зовсім іншою… Справжньою. І треба ж було зуміти це показати в короткій «стрічечці»! Цікавий фільм із цього жанрового ряду «День Перемоги» (Росія, реж. Ігор Грінякін). Фільм – ігровий, але є стилізацією під документалістику. Герої ніби грають самі себе. Знімальна група з провінції (два хлопці й дівчина) приїздять до столиці на 65-річчя Великої Перемоги, в надії зробити сюжет «зі справжніми ветеранами». Не все вдається, як заплановано, але сталося головне – всі троє зрозуміли на вулицях святкової Москви, щό таке Перемога для різних поколінь нашого народу. У 20-хвилинному фільмі висвітлено і характерний для пострадянської сучасності конфлікт поширених точок зору: один герой сипле тиражованими фразами про те, що «святкуємо трагедію», про «загибель мільйонів, яких кидали на смерть штабелями…», інший же без пафосу, вдумливо намагається збагнути: а що ж рухало тими мільйонами, які перемогли аж ніяк не підневільно? Ще один російський фільм, «Хлопчики», оповідає про будні юнаків – курсантів морського училища, про пригоди  кількох товаришів, які встигають і посваритися, і подружитися, і стрітися з не дуже прихильним офіцерським начальством, і попрацювати, і помріяти, й закохатися протягом одного зимового вечора… А їхні наставники також замислюються над своїм життям і над тим, що уроки поколінь можуть бути взаємними… Все це показано з тонким добродушним гумором, весело, динамічно. Фільм «Троє Вас – троє нас» також належить до короткометражних художніх стрічок. Він має притчеву основу. Йдеться в ньому про розуміння справжньої святості, яка полягає у смиренні й простоті. Дія святоотецької притчі переноситься в Росію межі ХІХ-ХХ століть. Архімандрит із почтом везе на пароплаві ікону Божої Матері повз острів, про який місцеві жителі кажуть, що там живе троє святих. «Чи є святі в нинішньому часі, коли віра занепадає?» — не може повірити цьому отець архімандрит. І хто вони? Прості рибалки! Свого часу, порятувавшись від шторму, троє теперішніх мешканців острова дали обітницю: не сходити з того місця, куди їх викине хвиля. З ними порятувалася ікона Святої Трійці. Невчені рибалки моляться перед нею так: «Троє Вас і троє нас — Господи, помилуй нас!» Гості дивуються з такої «дитячої» молитви, намагаються навчити старців інших молитов, у тому числі «Отче наш», бо і її немудрящі дідусі не знають… Пароплав відпливає. Але тут трапляється чудо: троє рибалок біжать по водах, наче по землі, і просять їм нагадати слова із «Отче наш»! Архімандрит переконується, що святість є. І що сенс її – у змісті, а не  формі. Себто – в божественній чистоті душі, а не словесних виявах… Фільм «1937» – короткометражка російських кінематографістів (реж.Светозар Головльов). Дата говорить сама про себе. Незважаючи на жахливий ризик, молода пара везе хрестити немовля до віддаленого підмосковного села. Їм до ніг на залізниці падає записка із зеківського вагону, -  прохання передати вісточку рідним ув’язненого… Проблема вибору стоїть перед людиною у всі часи, тільки – коли гостріше, коли м’якше. Але тільки свідомий моральний вибір робить людину – людиною. Багато думок та почуттів викликають ці фільми.

І звичайно — документалістика…  Глядачам дуже сподобалися документальні картини «Отець Зосима» (Україна) про старця схиархімандрита Зосиму (Сокура), який «завдяки» переслідуванням кадебістів і своїй непоступливості в питаннях віри  був загнаний у найдальші, найглухіші провінційні закутки півдня України… Але його великий духовний подвиг зробив село Нікольське місцем паломництва тисяч православних людей. Стараннями схиархімандрита там утворено два монастирі ((чоловічий і жіночий), а Успенський храм становить собою точну копію Успенського собору в Московському Кремлі. Нагадаємо, що отець Зосима був духівником майбутнього прем’єр-міністра, а потім Президента України Віктора Януковича, і свого часу, ще в 90-х, напутив його словами: «На Київ!.. Витримає». Урочисто і велично лунали з екрану слова духовного заповіту схиархимандрита Зосими. «Аз грешный схиархимандрит Зосима… оставляю последнюю свою волю: строго держитесь Русской Православной Церкви и Святейшего Патриарха Московского и Всея Руси.., находясь под видом светлых будущих времен единства Украины и России, которые, глубоко верю, немунуемо наступят, с чем и ухожу в вечность… Подаю из гроба, бездыханный и безгласный, мир, любовь и благословение Божие»…  Звертають на себе увагу «Матушка і храм» (Росія), фільм-інтерв’ю «Цар болгарський» (про останнього, нині живущого монарха Болгарії православного царя Симеона), фільм «Патріарх» (про Святійшого Патріарха Кирила) – ним і закінчилася конкурсна програма фестивалю. Цікавими мистецькими спробами є білоруська півгодинна картина «Мамо, я вмію літати», яку режисерка Любов Бітно охарактеризувала як «фільм-роздум, фільм-вірш і фільм-молитву»; у цікавій, стилізованій під літописні ілюстрації манері подано коротенькі російські анімаційні стрічки просвітницького характеру із серії «Повість временних літ» — зокрема, про Хрещення Русі; чудовим навчальним матеріалом та й естетичним явищем (нагорода за кращий дизайн) відзначився фільм «Азбука церковнослов’янська» режисера Олени Борушко із Білорусі. Задумаймося над глибинним духовно-містичним сенсом звучання церковнослов’янської абетки. «Людие, мыслите: наш Он Покой – рцы слово твердо». Великі глибини, непідвладні вираженню в сухих новочасних Л М Н О П Р С Т… Кожна літера давньої азбуки ніби оживала, мала своє лице на екрані.

І от – вечір святої Покрови, в який президент фестивалю «Покров» А.Л.Деркач оголошує фестиваль закритим. Але це означає, що починається річна робота над наступним, одинадцятим, форумом – він не ювілейний, але принесе нові мистецькі хвилі, нові горизонти, нові хвилюючі твори кіномистецтва… Вручаються нагороди у різних номінаціях. Спочатку дипломи, відзнаки за різні характеристики: змістові, ідейні, технічні (за актуальність, за зміцнення віри, за творчий пошук, за кращий монтаж…) Вручено спеціальну премію Фонду Петра Порошенка росіянці Валентині Матвєєвій за фільм «Русь еще жива…»

Найголовніше: трійка призерів серед повнометражних художніх фільмів. (Режисер Володимир Хотиненко із ввічливості доводив, що на фестивалі немає жанрів і рубрик менше чи більше поважних, але це все-таки «фігура толерантності»… Всі розуміють, що повнометражний художній фільм є основою масового кінематографу). Так от — ІІІ місце присуджено фільму «Платон Ангел» (режисер Іван Войтюк, Україна). Це остання роль Богдана Ступки. Режисер відзначив: «Богдан пішов у вічність, але залишилися фільми. В останнє десятиліття він потужно ввірвався в кіно Росії, Польщі, Франції, Італії і, звичайно, України…» (Від себе відзначимо, що сценарна основа стрічки– п’єса Олексія Коломійця «Дикий Ангел». Це – драматург, чиє століття з дня народження не так давно відзначили у вузьких філологічно-письменницьких колах, але ж п’єси його мали шалену популярність на сценах Радянського Союзу 60-х-80-х років!) ІІ місце дісталося фільму «Поклонниця» Віталія Мельникова із Росії — історія драматичного кохання Антона Чехова. І призером фестивалю (І місце) став кінофільм «Дирижер» режисера Павла Лунгіна (Росія). Православним глядачам автор найбільше запам’ятався шедевральним «Островом», а фільм «Цар», який у 2009 році отримав приз сьомого «Покрову», викликав багато суперечок…

Звичайно, кожна з трьох картин-призерів заслуговує детального розгляду.

Без сумніву: прохідних, пересічних, нецікавих творів на фестивалі не було. Це засвідчило високу планку не тільки ідейного, морально-етичного, але й естетичного рівня. І ми теж — за принципом композиційного кільця — завершимо словами архімандрита Іони (Черепанова), сказаними на закритті кінофоруму «Покров-Х»: «Фестиваль – це проповідь».

Проповідь з екрана успішно, переможно доходить до душ і сердець людських, робить їх кращими, кличе до християнських добра, любові і світла.

Василий Анисимов: «Вопрос «когда же придет настоящий день?» для Церкви все еще остается открытым»

СОФИЯ. Скончался Патриарх Болгарский Максим