19.03.2012. ВІННИЦЯ. Митрополит Симеон: «Ніхто з вінницьких високопосадовців у мене не сповідався»

19.03.2012 Церковь и СМИ

Моя бесіда з митрополитом Вінницьким і Могилів-Подільським Симеоном, запланована ще кілька тижнів тому, щоразу відкладалася: з початком Великого посту вільного часу у владики стало менше, а тем для розмови збиралося все більше і більше…

- Ви палите? – запитав, привітавшись, митрополит, – не думаєте кидати?
- Думаю, – кажу, – тільки, очевидно, сили волі не вистачає, чи справитись не можу самотужки або боюся чогось. Може, до когось зі священиків поїхати, – запитую, – зараз півміста обклеєно оголошеннями про поїздки, наприклад, до отця Олександра у Катюжанку під Києвом? Як церква ставиться до такого лікування батюшками від різного роду залежностей?
- Тут не можна судити однозначно. Єдине, що можу сказати: він не вилікує ні від чого без волі Бога і бажання самої людини. Священик може тільки помолитися, щоб Господь дав вам силу справитися з проблемою. А сьогодні, на превеликий жаль, на цьому багато хто заробляє. Трапляється таке навіть у канонічному православ’ї. Хтось може читати, але маємо знати, що ті люди, які займаються вичиткою, лікуванням, мають бути самі високодуховні. Це не стосується конкретно отця Олександра чи когось іншого. У нас в єпархії теж їздять зцілюватись у Браїлівський монастир до отця Кирила, до інших. Є такі священики, що серед людей користуються високим духовним авторитетом і, якщо своєю молитвою вони комусь допомагають, нічого поганого в тому немає.

«Краще їсти м’ясо у Великий піст, чим їсти людей»
- Владико, триває Великий піст, багато людей сьогодні кажуть, що постять, принаймні, намагаються це робити. При чому з кожним роком таких стає все більше. Але чи означає це, що зростає рівень духовності суспільства?
- На превеликий жаль, те, що ми називаємо духовністю чи церковністю, залишається на низькому рівні. Це правда, що збільшується, кількість людей, які постять, приходять до церкви, але не в такій, звичайно, прогресії, як хотілося б. Я, як людина високого церковного рангу, зустрічаюсь часто з людьми, що займають високі владні посади, чую, що вони також дотримуються посту. Але в багатьох випадках піст чомусь полягає в тому, щоб не їсти. Це – як своєрідна дієта. Мало хто пам’ятає, що на першому місці має бути духовна основа посту. Фізичною ми тільки підкріплюємо духовну. Коли немає добрих справ, коли ти злишся, несправедливий, заздриш, образу маєш на свого ближнього, коли бажаєш зла, обзиваєш, проклинаєш, – це не піст. Тільки посилена молитва, добрі діла і виправлення нашого життя зроблять наш піст таким, він має бути. Іоан Златоуст говорить: «Краще їсти м’ясо у Великий піст, чим їсти людей». А ми буваємо такі злі, що марний тоді наш піст. А якраз піст дає можливість розбивати камінь своїх холодних сердець, топити лід своїх замерзлих душ і пом’якшувати серце.

- Якщо не секрет, який раціон митрополита у Великий піст?
- Я не можу комусь сказати: ви дотримуйтесь, а я не буду. Таке теж можна побачити, що хтось навчає інших, а сам цього не робить. За уставом, великий піст – самий суворий. Понеділок, вівторок, четвер – сухоїдіння, середа, п’ятниця – дозволяється вариво, але без олії, і субота, неділя – з олією. У цей піст дозволяється тільки 2 дні їсти рибу – на Благовіщення і Вербну неділю, в цьому році вони випадають підряд – 7 і 8 квітня.
Є, звичайно, послаблення, яке люди можуть робити: для дітей, для матерів, які носять в утробі і годують, хворих, немічних. Зрештою, сама людина має визначити, наскільки суворий піст вона може винести. Оскільки здоров’я є другим даром людині від Господа після життя, то вона повинна шанувати його. Але піст – це не тільки обмеження у їжі, а й в сімейних стосунках.
Щодо раціону, то він і пісним може бути надзвичайно багатим: ми сьогодні навіть у церквах маємо в бібліотеках товсті книги «Пісна кухня» – там стільки всього, що тільки лінива господиня може сказати, що не знає, що приготувати, але навіть у пісній їжі бажано було б робити обмеження.
Буває, що перший тиждень люди стараються протриматись так, як потрібно, так само – середній (Хрестопоклонний) тиждень і останній перед Пасхою (Страсний). В мене є також певні проблеми зі здоров’ям, але намагаюсь протриматись, принаймні першу неділю, далі можна давати собі послаблення. Але тільки щодо їжі. Що ж стосується духовного посту, то тут нікому не може бути послаблення и благословення, щоб його не виконувати. Духовний піст – це і посилена молитва і частіше у храмі бувати, і добрі діла творити, і язик свій утримувати, і очі свої від того, щоб не дивитися те, що не потрібно, і вуха, щоб не чули того, що буде приносити сумнів у наш розум і, звичайно, думки.
Крім того, у піст обов’язково треба сповідатися і причащатися. І обов’язково на сповіді вказати всі гріхи, назвавши їх своїм іменем. Сповідь і Причастя – це основні таїнства. Через гріхи ми вбиваємо свою душу, а в сповіді її воскресаємо, а в таїнстві Причастя, отримуємо благодатну силу Господа, щоб боротися з тим злим і недобрим, що хочемо перебороти в собі і почати нове життя.
Коли людина перший раз приходить, обов’язково перед сповіддю треба поговорити зі священиком. А то прийдуть і не знають, що казати. А це ж не допит. То добре, що в соборі в нас 6 священиків, вони мають можливість поговорити більше. А коли на парафії один священик, вислухати кожного важко. А людина має сказати, відкритися. Тому що священик – тільки свідок нашого покаяння, а каємось перед самим Господом. Господь сам прощає, він же бачить серце людське. Якщо людина прийшла на сповідь і не називає гріх, який скоїла своїм іменем, він залишається написаним на скрижалі життя, він не прощений навіть після того, як священик прочитав молитву. Людина ж, коли грішить, не стидається і не боїться, то чого соромитись на сповіді? Треба знайти в собі сили признатися. Батюшці це не потрібно – в нього своїх гріхів вистачає, ми ж всі люди. Але він має засвідчити на страшному суді, що ви принесли достойне покаяння. У більшості люди скривають плотські гріхи: перелюб, подружню зраду, збочення різні, які сьогодні так рекламуються з екранів, ніби це є чеснота. Але немає такого гріха, який би Господь не простив, коли є чистосердечне покаяння.

Де моляться вінницькі чиновники?
- Ви казали, що часто спілкуєтесь з високо посадовцями, багато з яких також кажуть, що постять. А як часто вони каються? Мабуть, в нашій політиці дуже важко зберігати високу духовність?
- Коли питають високих посадовців про їх віру, часто чуємо, що це особисте, вони про це не говорять. Я не знаю, як часто ходять до церкви наші перші особи області, але знаю, що вони бувають у храмах і монастирях. Зі мною в Соборі вони зустрічаються тільки під час великих урочистих подій, молебнів, коли вони приходять вітати зі святами. Але в мене ніхто з них не сповідався.
А от серед нижчих чинів, прокурорів, суддів, бізнесменів, є багато таких, які приходять до храму і не просто раз на рік. Думаю, що й вищі чини, якщо приходять до церкви, то не тільки на показ – щоб засвітитися на екранах. Хоча так буває, на превеликий жаль… Але Бог все бачить і все знає.
Зізнаюсь, що була в мене недавно до нашої влади претензія: чому святкування 80-ліття області зробили на першу неділю Великого посту? Якщо інші області святкували на масляному тижні. Можна ж було перенести. Вони кажуть, що ніхто не сказав. А хто питав? А коли дізнались, було вже пізно – вже все розпланували, запросили гостей. Позаминулого року був День міста на Усікновення Глави Іоана Предтечі – це суворий піст, меру теж церква зробила зауваження, то торік міська влада вже консультувалася зі священиками.
Я, звичайно, ходив на 80-ліття області, але був тільки на першій урочистій частині, з концерту пішов…

«Тимурівські» команди по-православному
- Владико, Вінницька єпархія унікальна в Україні тим, що тут нинішній рік оголошено роком «соціального служіння». Що нового відбуватиметься в церковному житті?
- З моїм приходом до керівництва єпархією кожен рік у нас проходить під певним девізом: перший був роком просвітництва і місіонерства, наступний – рік сім’ї, далі був рік молоді і нинішній – рік милосердя або соціального служіння.
Соціальне служіння завжди було притаманне церкві, це єдине, де співпраця церкви і держави може бути найтіснішою. Тут ми маємо все робити разом. В знак виконання основної Божої заповіді про любов до ближнього свого, допомагати тим, хто потребує нашої підтримки. Ми християни: милосердя – це основне, що має бути в кожній людині, бо милосердя – це прояв любові.
Ми нічого нового не почали, тільки відроджуємо те, що було колись, але було перерваним свого часу. Ми повинні кожен день робити добрі справи, байдуже, чи належить людина до нашої конфесії, чи не належить, чи віруюча вона, чи не віруюча – якщо потребує підтримки, ми повинні прийти на допомогу.
Зараз, наприклад, перед Пасхою, обов’язково маємо відвідати одиноких людей, священик обов’язково повинен їх посповідати, причастити. Можемо прибрати їхні оселі, випрати речі, тобто підготувати їх до Пасхи. Адже, коли горе розділити з кимось, воно стає наполовину менше, а свято – наполовину більше.
Я навіть був би прибічником відновлення так званих «тимурівських» команд, можливо, під іншою назвою і з іншою ідеологією. Адже молодих людей треба залучати до підтримки оточуючих, залучати своїх прихожан, щоб не забули про немічних, про тих, кого звикли бачити поруч у церкві і раптом помітили, що їх немає – поцікавитись чому.
Треба повернути живе спілкування у парафіяльному житті. Де не ведеться ніякої роботи – там немає церковного життя, а значить, немає живої віри, немає повноцінного парафіяльного життя, до якого ми маємо йти.

«Святе місце порожнім не буває: якщо не ми його займемо, то це зроблять інші»
- А як, до речі, із роботою церкви серед молоді? Чув, як православні священики визнавали, що інші конфесії у цьому плані «продвинутіші»…
- Воно, на жаль, так і було, але зараз хочемо суттєво змінити ситуацію. Наприклад, катехизичині бесіди, які ми ввели перед таїнством Вінчання і Хрещення, дають сьогодні великі плоди. Звичайно, їх сприймають неординарно, в тому числі самі священики. Адже в нас як було прийнято: прийшли повінчатись чи похрестити дитину – нічого не питають, гроші взяли і «відробили». Тобто, прийшли до престолу, як до станка робочого, відробили години, отримали гроші і на тому закінчилось. Це не повинно так бути.
Сьогодні мене радує, що стало більше молоді ходити до церкви. На відміну від Волинської землі, де люди вважаються більш духовними (там церкви закривалися уже в післявоєнний період), у нас більше чоловіків ходить до церкви і молодих хлопців. Приходять молоді пари. Після бесід вони вже приносять до причастя маленьких дітей. А якщо приходять до храму, значить слухають Слово Боже, наші проповіді: і про піст, і про молитву і про благочестиве життя.
На роботі з молоддю зараз ми акцентуємо увагу під час зустрічей, які поступово відбуваються зі священиками усіх благочинь. Крім того, обов’язково до таких зустрічей залучаємо скарбників, які стоять при церковних касах. Вони перші, до кого приходять люди, ставлять питання, звертаються зі своїми проханнями.
Говоримо про відновлення метричних книг, які чомусь до мене не вели, відновлюємо також богослужбові журнали, де записується, яка була служба, у яке свято, хто служив, особливі відмітки про парафіяльне життя. Тобто пишеться історія парафії і навіть цілого села.
Говоримо і про те, що працювати маємо активніше, бо багато є таких, хто може зайняти наше місце. Адже святе місце порожнім не буває. Бо якщо й надалі так будуть вести себе священики, як, буває, ведуть, то ми втратимо дуже багато…
Повинні працювати з дітьми, тому що цим, якщо не ми, то будуть активно займатися уніати, католики, протестанти, сектанти різного ґатунку. А ми чомусь вважаємо, що ми – сама більша конфесія в Україні, в нас найбільше парафій. І що? Це хіба показник духовності? Головне те, скільки людей ходить до храму, які це люди і що вони там роблять, чи ці люди живуть церковним життям. Якщо вони приходять раз на рік, то що ж це за віруючі?
Раніше уніати працювали так само, як ми – тільки з тими, хто в церкву ходить. Сьогодні прийшов молодий предстоятель Святослав і вони почали дуже активно працювати, в тому числі і на теренах нашого Подільського краю, а потенціал їхніх молодих священиків з сильною освітою дуже великий…

Єдина помісна Українська православна церква могла б бути вже давно…
- Судячи з інформаційних повідомлень із різних куточків країни, складається враження, що католики чи греко-католики, або ж Київський Патріархат – запеклі вороги для Московської патріархії. Це стереотип?
- Стосовно мене, то я завжди говорив і буду говорити, що нікуди не дінешся від цього світу, від існуючих реалій. Якщо є таке у світі, в Україні і в нашому регіоні, то воно є і нікуди не дінеться. Значить, треба, щоб була релігійна терпимість. Це вже від нас, священиків, залежить, як ми зможемо переконати людей. Але, ми з ними живемо в одному світі, в одній країні і мусимо мати якщо не молитовне, то просте людське спілкування і відношення, мати терпимість. Хто потребує підтримки, маємо її надати. Але, що стосується віри, повинні триматися свого. Віру маємо утримати і передати нащадкам.

- Які, на Вашу думку, перспективи формування єдиної української Помісної православної церкви?
- Єдина Помісна церква – в ідеалі це було б добре. І вона могла б бути вже давно, якби не те, що ми називаємо людським фактором, а, може, не було волі Божої. Сьогодні йдуть розмови, але є різне бачення цього процесу. УПЦ також має два бачення як серед вірян, так і серед духовенства та ієрархії: одні за те, щоб залишатися тільки в лоні Руської православної церкви, інші вважають, що для того, щоб була єдина православна церква, треба щоб весь православний світ канонічно законно дав УПЦ статус автокефальної, тобто незалежної, помісної, 16-ї православної церкви в світі.
Зараз ми знаходимось в лоні РПЦ, але маємо статус широкої автономії, власне, незалежні в керівництві, тільки на зовнішній світ ми не можемо вийти самі, не можемо напряму звертатися, скажімо, до Вселенського патріарха. А те, що сьогодні часто можна почути, що всі гроші йдуть на Москву, – це неправда: ні одна копійка не йде в Москву.

— Вам яка із цих двох позицій ближча?
- Моя думка не змінилася з тих часів, коли я був на Волині: я прихильник помісної української церкви, але в статусі канонічного визнання, а не так, щоб ми зробили знову якісь новий розкол. До речі, після цих зустрічей з духовенством, хочу сказати, що місцеві священики теж в більшості своїй згідні на це.
Але не забуваймо про людський фактор, а до нього належить і гординя та особисті амбіції, які інколи відіграють свою роль на церковно-політичних аренах. Дуже погано, коли політика світська вмішується у справи духовні. Є такий вираз: коли релігія і політика їдуть в одній кареті, чекай великої бурі. Держава і церква – це два різні інститути, ми можемо співпрацювати, але повинні завжди йти паралельно.
Хоча є і в нашій єпархії ті, хто категорично проти автокефалії. Кажуть навіть якщо буде законна українська церква, вони підуть у катакомбну чи під юрисдикцію Москви. Але ж розколів у нас і так уже предостатньо. Я думаю, якби раніше це сталося, не було б того розділення і протистояння, яке нині маємо.

- А як можна розв’язати проблему мови богослужіння?
- Я прибічник української мови і розмовляю тільки українською, але вважаю, що богослужіння має залишатися церковнослов’янською. Звичайно, як каже апостол, ми повинні розуміти, що ми говоримо, коли до Бога звертаємось. Тому, думаю, можна було б, наприклад, «Апостол» читати українською, або церковнослов’янською і робити повтор українською, щоб тексти були доступнішими і зрозумілішими. Але ж у нас, як тільки почнемо щось міняти, кажуть: «обновлєнєц», мало не розкольник. Навіть відносно мене так говорили окремі священики і віряни.
Разом з тим, у нас є парафії, які перейшли з Київського патріархату в лоно канонічної церкви, вони продовжують вести богослужіння українською мовою. В цьому немає нічого незаконного. І що? Там стало більше прихожан? Ні. На жаль.
Ми думали навіть у соборі зробити одну літургію, скажімо, в нижньому храмі, українською. Але такі експерименти результату не дають, а серед своїх тільки викликають збурення. Якби ж точно знати, що будуть люди на службу українською…

- Чи дійсно питання автономії УПЦ було серед головних, що збурили нещодавно конфлікт серед вищого керівництва церкви?
- На жаль, ці питання не стільки коментували представники УПЦ, як хтось інший. Воно, може й зіграло не на руку церкві. Ми теж, читаючи чужі коментарі, а від своїх не почувши, думали, що дійсно назріває розкол. Що можу сказати? Звичайно там не обійшлося без того ж людського фактора і особистих амбіцій. Є серед високих ієрархів такі, що кажуть, ніби багато свободи в УПЦ, дуже далеко віддаляємось від РПЦ, треба вернутися до статусу екзархату. Але вже ніхто до цього не вернеться проживши стільки років в автономії. Підкреслю, що це моя думка. Мене нині задовольняє той статус УПЦ, який маємо.
На Масляному тижні я відвідав Блаженнішого митрополита Володимира, ми спілкувались до двох годин. Блаженніший, звичайно, не в дуже доброму стані, є проблеми зі здоров’ям, але йде на покращення, а головне – він, як мовиться, при повному розумі, адекватно реагує на всі події і може дати відповідь на всі питання. Дай Бог здоров’я Блаженішому і довгих років життя, бо він – фактор стабільності в церкві.

Все нове – добре забуте старе
- Владико, про Вас часто говорять, як про реформатора. Відчуваєте себе таким?
- Я не стільки реформатор, скільки хочу повернути нашу церкву в лоно того, що було колись: та ж катехизація, робота з молоддю, соціальне служіння – це те, чим жила церква. Був період, коли воно призупинилося. Сьогодні треба усе це відновлювати. Прикро, коли не знаходжу однодумців серед вірян, пастирів і священиків, але завжди кажу: під лежачий камінь вода не тече. Як наслідок – багато наших вінницьких новацій потім приймаються на рівні України.
Згадаймо: перше, що я започаткував, приїхавши у Вінницю – освячення пасок в суботу. Далеко не всі це сприйняли. Пройшло 3 роки і, здається, що так споконвіку було.
Минулого року у нас 5 тисяч молодих людей пройшли бесіди перед вінчанням, хрестинами. І сьогодні маємо результат – приходять до церкви, дітей приносять, а казали, мовляв, навіщо воно потрібне? Тобі більше всіх треба? – запитували мене. А я так не можу жити, мені постійно треба бути в русі і щось робити.
Ми можемо і повинні запозичувати щось нове і в інших конфесій. Наприклад, у протестантів, католиків дуже великі напрацювання, що стосуються роботи з молоддю, в соціальній сфері. Чому їм можна цим займатися, а нам ні? Тільки, коли спробуємо щось робити, робитимемо висновки.
Спілкувався Сергій Маламура

19.03.2012. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Проект «Информационное окно»: Для чего установлен Великий пост?

19.03.2012. ДНЕПРОПЕТРОВСК. Благотворительная организация «Сияние радуги» воплощает в жизнь новую программу «За жизнь»