Протоієрей Діонісій Мартишин, священик Павло Бочков. На шляху до церковної єдності

01.07.2010 archive, Вестник №106, Тема номера

Ні в кого з тих, хто перебуває в церковній огорожі, не може бути інших інтересів або потреб, крім інтересів і потреб самої Церкви, тому що життя Церкви — єднання усіх християн у благодаті і Істині Христовій.
У профілактиці церковних розколів потрібно підкреслити не тільки важливість богословської освіти, але, що найголовніше, — відродження церковнопарафіяльного життя у дусі єдності і соборності. Основні випробування на шляху до церковної єдності та розвитку повноцінного парафіяльного життя зводяться в основному до таких явищ, як низький рівень богословського осмислення Традиції Православної Церкви, негативні процеси соціального ізоляціонізму та політична маніпуляція. На відродження справжнього церковного життя можна сподіватися, якщо церковні парафії стануть громадами, об’єднаними не господарськими справами, політичними ідеологіями та фінансовими питаннями, а живою вірою у Христа і Євангельським Благовіствуванням. Тому що тільки в «нерозривному зв’язку Слова і Таїнства є суть Церкви».
Професор Київської духовної академії протоієрей Віталій Косовський відзначає: «Подолання церковних розколів у посттоталітарному суспільстві можливе тільки на основі відродження справжнього церковного общинного життя, пронизаного свідомістю Євхаристичної і канонічної єдності, а також на фундаменті богословського просвітництва і освіти. Життя християнина — це єдність переконань, прагнень і дій у творенні Тіла Христова». Церква Божа і життя самого Христа Спасителя — одна жива реальність. Тому і Церква Православна — єдина і нероздільна, і навіть якщо її видима частина, можливо, ще не виконала свого Божественного призначення, цей потенціал все-таки залишається. «Єдність у Православній Церкві розуміється не як просте адміністративне урегулювання і людське досягнення, але як благодать і повнота нового життя», яке одухотворяє усі людські стосунки і відношення. Церква жива подихом Святого Духа і має здатність оновлення і відродження у кожну історичну епоху такими шляхами, які вибудовує воля Всевишнього. Це динамічний рух і дія Святого Духа, яка освячує історію Церкви, християнське духовне буття. Але проблема багатьох православних приходів у тому, що віруючий парафіянин, відвідуючи храм, не завжди має можливість долучитися до безцінних скарбів Церкви — православного богослов’я. Сучасна людина, що приходить у храм, не знайома ні з основами християнського віровчення, ні зі спадщиною святих отців, ні навіть, по великому рахунку, з Євангельським Одкровенням. На цьому ґрунті в церковнопарафіяльній атмосфері виникають глибокі перекручування і протиріччя сприйняття самого феномену духовного життя. Не говорячи вже про те, що у соціальному вимірі людина не завжди почуває себе взагалі частиною церковної родини, де про нього пам’ятають, про нього піклуються, цікавляться його здоров’ям, проблемами, життям загалом. Наприклад, якщо парафіянин у неділю не прийде в церкву, його відсутність, у більшості випадків, не замітять, до нього не прийдуть додому і навіть не довідаються по телефону, що трапилося. Сучасна людина знудьгувалася від самітності, їй не вистачає «метафізичної комунікації», вона, на жаль, не знаходить і живого спілкування в церковному бутті, де кожний живе і спасається сам по собі, а тому часто не може навіть сприйняти соборного духовного досвіду, який відрізняється від індивідуалізованого власного вектору розвитку життя. Плоди руйнації соборного світосприйняття — взаємне відчуження, замкнутість, жорстокість і егоїзм. Про це пише протопресвітер Микола Афанасьєв: «Проникнувши в церковну свідомість, еллінізм викликав процес індивідуалізації церковного життя. Цей процес спочатку більше позначився на Сході, ніж на Заході. Своєї кульмінаційної крапки він досяг у протестантизмі. Справа не тільки в тому, що протестантство відмовилося від тих або інших догматів, але й у тому, що воно розчинило Церкву в особистому пієтизмі. Якщо в цей час у протестантстві є сильний струмінь, що прагне відродити в ньому церковне життя, то в православній церкві процес індивідуалізації церковного життя продовжує діяти. Сповідаючи віру в єдину, святу, кафолічну і апостольську Церкву, ми в нашому житті зовсім цю віру не здійснюємо. Ми навіть не можемо точно встановити, у чому полягає різниця між тими, які є членами Церкви, і тими, що від Неї тимчасово або навіть постійно відлучені. І одні, і інші однаково «присутні» на літургії. Ми не можемо сказати, чому ми сповідаємо нашу віру у Церкву, коли ми залишаємося в Ній окремими атомами поряд з іншими, про яких ми навіть не знаємо. Ми навіть не знаємо звичайно, з ким ми підходимо до Чаші. Ми приходимо в храм для самих себе, а не щоб «збиратися у Церкву». Пієтизм виник як окремий протестантський рух (приблизно наприкінці XVII сторіччя), який протиставив себе схоластиці і інтелектуальному пізнанню Бога. Але згодом пієтизм став на рейки адогматизму, гріховного індивідуалізму, і вже сьогодні він загрожує цілісності Православ’я як нова церковна єресь. На противагу гріховному ізоляціонізму, протестантському пієтизму, замкнутості, «розкольницькій резервації» і «соціальному гетто» Православна Церква повинна протиставити євхаристичну єдність, соборність і живе Слово Христа Спасителя. А для того, щоб проповідь Церкви принесла справжні плоди віри, для того, щоб слово Церкви проникло в серце іншої людини і одержала відгук, православний християнин повинен жити тим, про що він свідчить, і бачити в цьому сенс свого життя. Тому з повною впевненістю можна сказати, що головна проблема неефективної християнської місії і катехізації, розбрату, соціальної нестабільності у житті церковних парафій — внутрішня, а не зовнішня. Митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил (нині — Святійший Патріарх Московський та всієї Русі Кирил) вказує: «Не слід робити вигляд, що у християнстві все благополучно і все, що відбувається в сучасному суспільстві, не пов’язане зі становищем усередині світового християнства. Ясно, що відповідальність за стан миру падає і на християн. Проблеми сучасного миру пов’язані не тільки зі збіднінням віри, але й з внутрішніми хворобами християнства, звичайно, не в благодатно-містичній, а в його людській природі». Саме в людській обмеженій природі виникають і сектантська психологія, і розкольницьке світобачення, які проникають у свідомість багатьох православних парафій. Єпископ Саратовський і Вольський Лонгін, розмірковуючи над проблемами сектантської психології, пише: «Поняття «Церква» і «секта» здаються діаметрально протилежними — чи можна говорити про те, що сектантство проникає в життя Церкви? Напевно, можна. Тому що завжди і скрізь, коли люди починають захоплюватися якоюсь однією стороною неправильно зрозумілого ними благочестя, у церковній огорожі виникає сектантський рух». Можливо, поки не глобально, але локально зсередини сектантська психологія підриває основи екклезіології Православної Церкви.
Зовні, на рівні соціальних інституцій, формально та документально відчувається єдність Церкви, однак усередині парафіяльного буття існує величезна небезпека ізоляціонізму, сектантської і розкольницької діяльності, політичної ворожнечі. Зараз наступає час, коли багато приходів піддаються сектантській психології. І якщо це стане нормою, то багато приходів просто «законсервуються» і відгородяться від світу, що буде непоправною трагедією для всієї церковної повноти. Ускладнюються ці процеси ще тим, що за останні роки в парафії Православної Церкви ввійшла величезна кількість людей зі свідомістю поки ще зовсім нецерковною. З одного боку, це учорашня радянська партійна номенклатура — «православні сталіністи». А з іншого боку, учорашні дисиденти — «національно свідомі» патріоти. Звідси виникають проекти побудови у церковній огорожі, або на ниві християнської місії нової «радянської» імперії, або «київської Церкви гетьманів». Особисті політичні уподобання, власне розуміння історії Церкви і нашого народу спонукають нових «церковних реформаторів» будувати нові жертовники новим «богам». Тому не дивно, що на «хоругвах» засвітилися ліки Сталіна, Распутіна, Івана Грозного, а у хресних ходах «за волю і свободу Української Церкви» виникли «ікони» Степана Бандери, Романа Шухевича та Івана Мазепи. Головне протиріччя загострюється тоді, коли Православна Церква вустами своїх ієрархів, богословів, священиків засуджують такі нецерковні, а скоріше, політичні погляди і дії. На противагу проповіді Церкви виникають нові розколи з відверто політичними окрасами. Це перш за все націоналістичні розколи в Українському Православ’ї та монархічні навколоцерковні рухи в Росії. Критикуючи Церкву Христову, відкидаючи православне богослов’я, ці рухи та розколи стають рупором політичної боротьби та форпостом політичного протистояння.
Політична складова у Церкві трансформувала не тільки богослов’я, але і благочестя віруючих, перетворивши його в політичну боротьбу, що виключає саму ідею єдності християнського життя у Євхаристичному зібранні, поза усякими політичними поглядами і соціальними прагненнями. Церковний прихід — не філія партії, не клуб або гурток за інтересами, куди приходять у суботу або неділю, не фінансова організація, яка займається збором великодніх або різдвяних фінансових потоків. Церковна парафія — це священний собор учнів Христових, покликаних свідчити у світі про Христову любов, правду, силу і істину. Потрібно підкреслити, що Церква у повноцінному визначенні не може відповідати ні одному людському уявленню та формулюванню. Православна Церква не повинна ототожнювати себе з жодним класом, групою, нацією, політикою, з жодною сферою або способом життя. Тече історія Церкви, міняються суспільні зв’язки й політичні структури, але те, що було істиною для Церкви багато століть назад, залишається актуальним і сьогодні. Змінилися соціальні умови і структури, але Церква залишається вірною своєму призначенню і покликанню. Церковні парафії, які перебувають в сектантській ізоляції, або християни, які займаються політичною боротьбою під «церковним покровом», руйнують вселенську місію проповіді Слова Божого і служіння Таїнств. Християни повинні йти до кінцевої мети, яка перевершує всі політичні і соціальні потреби, усяку локальну ситуацію, обмеженість — досягнення Царства Божого.
Отож, підводячи підсумок, потрібно відзначити три моменти.
По-перше, богословське сприйняття Церкви як Тіла Христового і справжнього повноцінного буття з Богом допоможе сучасній людині збудувати платформу справжньої комунікації, подолати перешкоди сектантської психології і розкольницької дії.
По-друге, відродження повноцінного парафіяльного життя на основі Євхаристичної цілісності і в дусі православного богослов’я — головний фактор у подоланні церковних розколів і сектантської психології. При цьому Церква завжди повинна відповідати Христу, Його владі і силі. Вона повинна бути вільною від усяких помилкових ідеологічних штампів, усяких «кольорових революційних» тенденцій і так само від усяких «політичних імперських» зв’язків.
По-третє, досягти справжньої церковної єдності гріховними методами соціального ізоляціонізму або активною розкольницькою діяльністю неможливо. Можливо лише разом з іншими християнськими громадами, спільно переборюючи свою природну обмеженість, звершувати єдину вселенську місію Церкви. Ні в кого з тих, хто перебуває в церковній огорожі, не може бути інших інтересів або потреб, крім інтересів і потреб самої Церкви, тому що життя Церкви — єднання усіх християн у благодаті і Істині Христовій.

01.07.2010. КИЇВ. Блаженніший Митрополит Володимир освятив хрести для Свято-Ольгінського храму столиці

Председатель ОВЦС митрополит Волокаламский Илларион: «Церковь должна идти навстречу людям»