Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський Антоній: «Природна потреба працювати закладена в людині від Самого Бога»


– Як Церква визначає життя людини? Яким чином спрямовані зусилля Церкви на збереження здоров’я та життя людей не лише в побуті, а й на робочому місці?
– Бог – це Абсолютна Любов, вона не могла замкнутися в собі, вона шукала причасників своєї слави. І першими причасниками тієї слави були ангели, третина яких відпала від Бога. І тоді Господь створив людину, дарував їй найдорожче – життя. Бог є Життя, і все, що існує, живе лише в силу своєї причастності до Бога і взаємодії з Ним. І коли людина творить гріх, вона руйнує цей зв’язок, і тоді Божественне життя перестає струїтися в ній. Первородний гріх порушив цей зв’язок, виникла перешкода між Богом і творінням. І щоб примирити людину з Творцем, у світ прийшов Син Божий. Саме Христос здійснив наше спасіння через Свою хресну смерть; на хресті Його Кров’ю омилися наші душі, хрестом Своїм Він примирив нас з Отцем Небесним, через хрест Свій дарував нам благодатні дари. І кожен із нас стає причасним до цієї спасительної хресної сили тільки через свій особистий життєвий хрест. Отже життя – це є шлях повернення людини до Бога, щоб жити з Ним вічно.
Церква Христова допомагає кожному зрозуміти цю незаперечну істину і через благодатні дари, що посилаються людині в Таїнствах, спрямовує її сили на головне – спасіння безсмертної душі. Але Церква також закликає берегти свою совість і відносно тіла. Необдумані справи, награний аскетизм і таке інше підривають здоров’я людини. Особливо прискіпливо потрібно ставитися як до своїх обов’язків, так і до правил, які регламентують твою роботу, адже це є в першу чергу запорука твого здоров’я і життя. Про це завжди нагадується читачам на шпальтах нашої церковної газети, змістовні проповіді також зупиняють увагу прихожан на цій важливій темі.
Ми живемо в цивілізованому суспільстві, і турбота про збереження життя та здоров’я нації є пріоритетними напрямками не тільки внутрішньої політики держави, але й Церкви. Церква і держава мають різні функції та різні способи досягнення мети, і фактично незалежні один від одного, але ця незалежність не має абсолютного характеру. „Церква не є від світу цього, але вона у світі, і її членами є члени держави, отже мусять водночас виконувати як закони церковні, так і державні”. (Єпископ Никодим (Мілаш). Щиро віруюча людина, боячись гріха, не буде порушувати ні закони світські, ні заповіді Божі.

– Бувають випадки, коли з вини керівника підприємства травмується чи гине людина. Згідно законодавчих документів для особи, яка допустила виникнення нещасного випадку, передбачене покарання. Чи передбачає Церква свого роду покарання для таких осіб? Яке має бути покарання за створення обставин, які призвели до нещасного випадку?
– Церква Христова закликає усіх керівників по-батьківськи ставитися до підлеглих. Особливо це стосується тих, хто наділений контрольними та організаційними повноваженнями у сфері охорони праці. Якби кожен добросовісно виконував свої обов’язки, вважаю, було б значно менше травматизму та нещасних випадків на виробництвах.
Часом буває так, що, прагнучи заробити більше грошей та не втрачати «дорогоцінний» час, деякі керівники закривають очі або зовсім нехтують правилами безпеки на робочих місцях. Тут слід нагадати таким керівникам про пріоритети їх роботи. А вони полягають у тому, що перш за все кожен керівник повинен дбати про захист і здоров’я своїх працівників.
У цьому аспекті хотів би наголосити на духовному законі, який існує незалежно від того, знаємо ми його чи ні: чим більше добра приносить людина у світ, тим більше добра їй повертається, тим щасливішою вона стає, і навпаки…І не випадково в народній свідомості він закарбувався як народна приказка: «Що посієш, те й пожнеш». Ці слова яскраво ілюструють суть духовного закону, який Православ’я пропонує нам виконувати не з імперативної позиції авторитету, але з позицій істини. Людина, яка його не виконує, накликає на себе гнів Божий, тому Церква на сторінках Святого Письма, не припускаючи насилля над волею, закликає людину творити добро і не бути байдужими до людей, які її оточують, тим паче до тих, за яких вона відповідає.
Якщо, на жаль, і трапляються нещасні випадки з причин недбалості керівника, то Церква як інституція духовності накладає на них духовне покарання – єпитимію, при цьому враховуючи міру вини і глибину його розкаяння.

– Чи правильним буде трактування, що керівник, який розумів можливість виникнення нещасного випадку та свідомо направив працівника на виконання робіт, де є прямий ризик його життю, порушив заповідь Божу «Не убий»?
– Безумовно, такий керівник порушує цю заповідь. Якщо гріхом є навіть невисловлена думка, то тим паче дії, спрямовані на байдужість до чужого життя, без сумніву, є гріхом. Гріх буває не лише активним, тобто зумовленим певними негативними діями, але є й гріхи бездіяльності. Якщо керівник навіть і не направляв свого працівника туди, де ймовірно могла бути небезпека для нього, але й, знаючи про таке, не зупинив працівника, він також вчинив гріх. Бо гріх – це є всяке беззаконня, а закон Божий говорить: возлюби ближнього свого, як сам себе. І за ці гріхи буде така ж справедлива кара від Господа, як і за гріхи свідомі. Немає нічого більшого, за Словами Святого Письма, «…коли людина покладе життя своє за ближніх своїх». Ось якій любові вчить Біблія. А трапляється, що з причини егоїзму керівники не переймаються життям своїх підлеглих. Вони повинні пам’ятати, що не тільки перед законом державним несуть відповідальність, але й ще перед Законом Божим, перед Справедливим Суддею, де не буде ніяких виправдань і «пом’якшуючих мотивів».
Через святого апостола Павла Господь говорить до кожного керівника: «Опікуйтесь людьми… не з примусу, але добровільно, по-Божому; не задля ганебної користі, а ревно…» (1 Пет. 5, 2-4). Для цього необхідно приділяти більше уваги питанням охорони праці та усуненню недоліків у цій сфері, активніше спілкуватися з підлеглими на цю тему, особисто контролювати усі об’єкти на виробництві, а головне – будувати свої стосунки з людьми, пам’ятаючи слова Святого Письма: «…как хотите, чтобы с вами поступали люди, так и вы поступайте с ними: ибо в этом закон и пророки» (Мф. 7, 12).
Саме тому Церква Христова застерігає нас не порушувати Закон Божий і зокрема шосту заповідь „Не вбий”, а сумлінно виконувати волю Божу. Хочу зазначити, що в чині сповіді власне священик і запитує того, хто кається: „Чи не сприяв ти прискоренню чиєїсь смерті, ставлячи людину у небезпечні ситуації, сприяючи хворобам, важкими умовами праці або знесилюючи людину працею?”

– А як охарактеризувати дії працівника, який свідомо йде на порушення, хоча керівництво зі свого боку зробило все можливе для його безпечної праці?
– Ми живемо у важкий час, коли все кардинально змінюється: міняються і умови праці, і технології, але працівники повинні зрозуміти, що сьогодні важливо проявляти не лише такі якості, як мудрість, проникливість, сміливість, але й обережність, уважність, інтуїтивність, і дбати про безпеку свого життя. Адже ми думаємо, що лихо нас мине і біда станеться не з нами; а нещасні випадки стаються, як правило, там, де їх не чекають.
Неправильне відношення до праці, спокуса поставити здобуття матеріальних благ на місце основної мети життя, віддаляло багатьох людей від Господа, наслідком чого ставало прагнення облаштувати життя без Бога та без виконання Його Заповідей. Історія знає багато таких випадків, і доленосні роки закінчувалися потопом та розселенням народу по лицю землі.
Реалізація подібних прагнень і сьогодні, як показує досвід, веде до трагедій. Труд без Божого благословення ніколи не буде на користь. Тож коли ми порушуємо волю Божу, ми не можемо очікувати справжнього задоволення від праці.
Природна потреба працювати закладена в людині від Самого Бога, адже з перших розділів книга Буття нам говорить, що, створивши райський сад, Господь поселяє у ньому людину, «…щоб порала і доглядала його…» (Бут. 2, 15), саме у цьому розкривається її творчість і богоподобіє. Але, працюючи, ми не повинні забувати, що життя є найціннішим скарбом, і ніколи не ставити його під загрозу.

– З чим пов’язані нещасні випадки на українських підприємствах? І що б особисто Ви порадили, щоб уникнути нещасних випадків?
– На мій погляд, саме через недбалість і халатність керівників та байдужість самих працівників відбуваються нещасні випадки на наших підприємствах. І якщо б одні і другі слухались Божих настанов, прислухались до своєї совісті, то біди можна було б уникнути.

– Чи завжди все залежить від людського фактору?
– Зазвичай, усі нещасні випадки списують на людський фактор. Це правда, але я глибоко переконаний, що у світі діє Промисел Божий і причиною трагічних випадків може бути не тільки діяльність людини. Проте існує багато зовнішніх, природних факторів, які можуть слугувати Промислу Божому…

– На що треба звернути увагу на виробництві?
– Запорука сильного і працездатного колективу є його моральне здоров’я. І тому кожен керівник повинен прагнути, щоб створити умови для відчуття гармонії в колективі, щоб працівники відчували себе захищеними і забезпеченими, тоді для такого колективу не страшні ніякі кризи. Хоча слід зазначити, що «криза» – з грецької мови означає «суд». Премудрий Соломон попереджує, що від Господа прийде суд кожному… (Притч. 29, 26). Виявляється, від Господа йде суд за гріх, який і є справжньою причиною кризи… Щоб запобігти кризі, потрібно звертати увагу не тільки на стан речей на підприємстві, але й на духовність самих працівників. Духовно освічена і морально здорова людина не тільки не буде порушувати закони, у тому числі й щодо охорони праці та збереження здоров’я своїх ближніх, але вона принесе більше користі підприємству, ніж інші.

– Яким святим потрібно молитися для збереження свого життя та здоров’я? Чи є в кожної професії свої святі заступники?
– Кожна віруюча людина знає, що на шляху до спасіння нам помагають святі Божі праведники, які своїм духовним життям і аскетичним подвигом досягли висоти святості. Церква закликає віруючих призивати святих у своїх молитвах, благоговійно ставитись до ікон і мощей заступників. Кожен день церковного року освячується пам’яттю святих. Святі є молитвениками і покровителями християн і, молячись їм, ми по суті молимося Христу, Який по вірі нашій і посилає нам все, що ми просимо: і здоров’я, і достаток для щасливого життя.
У Православній Церкві здавна існує традиція возносити молитви небесним покровителям у різних життєвих ситуаціях. Так, коли ми вирушаємо у подорож, призиваємо в молитвах святителя Миколая, у хворобах молимося святому великомученику і цілителю Пантелеймону, в душевних хворобах – святому мученику Трифону. Чи мають люди окремих професій своїх небесних покровителів? Я б сказав так: військовослужбовці повинні молитися святому великомученику Побідоносцю Георгію; вчителі – святим учителям Кирилу і Мефодію або преподобному Сергію, ігумену Радонезькому; лікарі повинні призивати у своїй діяльності святого Пантелеймона або святителя Луку. А головне, ми повинні зрозуміти, що без Бога людина не може дійти до порога. Кожен день потрібно возносити свої молитви до Бога, бо це є дихання нашої душі, цим вона живе.

– Останнім часом популярними в середовищі керівництва підприємств стали звернення до Бога – будівництво храмів, пошук святих заступників підприємств. Чи компенсує це недбалість до людського життя?
– Звичайно ні, життя людини є найдорогоціннішим скарбом, і ніяка благодійна діяльність не може бути порівняна з людським життям. Людина є храмом Духа Святого, і, руйнуючи його або сприяючи його руйнуванню, ми не маємо ніякого виправдання в очах Божих. Ми повинні пам’ятати слова апостола Павла, який говорить: „ І якщо я роздам все своє багатство і тіло своє віддам на спалення, а любові не буду мати, нема мені в цьому ніякої користі” (1 Кор. 13, 3). Бог є Любов, і Він хоче, щоб ми мали любов між собою, щоб ми були єдині, як Триєдиний Бог. Ця умова Абсолютної Любові є ідеалом для нас, християн.
Нагадаю вам епізод із Старого Заповіту, коли цар Давид, щоб заволодіти чужою дружиною, відправив чоловіка Вірсавії на війну, де останній і загинув, за це Господь не дозволив йому побудувати храм Божий. Свій гріх цар оплакував все своє життя, склав багато покаянних псалмів, але Господь не побажав прийняти з рук великого праведника храму Божого. Давид зібрав всі матеріали для будівництва храму, але побудував його син Соломон.
Сьогодні небагато є меценатів, людей доброї волі, які хочуть допомогти віруючим у реставруванні чи відновленні монастирів, у побудові нових храмів, але й їм потрібно знати, що зберегти людське життя в очах Божих вище всякого доброго діла.

– А що робити людям, які, втративши рідну людину, здається, втратили все життя, його сенс?
– Дійсно, біль і смуток находить на серце кожного, хто дивиться на смертний одр. Але зовсім різними очима дивиться на смерть віруючий і невіруючий. Якщо для останнього смерть – це кінець всьому, то для віруючої людини смерть – це перехід від земного дочасного життя в життя вічне – блаженне. Звичайно, сльози, властиві немічній людській природі, набігають на очі біля гробу дорогої людини, але ми повинні знати, що фізична наша смерть є наслідком нашого гріха. Господь поклав границі нашого земного існування для того, щоб не увіковічився гріх, не увіковічилося зло, які потенційно знаходяться в нашому тілі.
Людина, яка правильно розуміє сенс земного життя, знає, що земне життя людини розглядається тільки в перспективі вічності, і тому не стане так сильно побиватися, але свої сили направить на молитву, яка спроможна змінити участь грішної душі за гробом. Звичайно, коли з життя йде людина зовсім молода, та ще й з причин недбалості інших, слова тут зайві, тільки почуття глибокої віри здатне вдихнути в людину бажання жити.

– Чи сама віра допоможе у безпеці?
– Безперечно. Адже вірити, означає стверджуватися у Господі як на міцному фундаменті, довіряти Йому, будувати на Ньому все своє життя. Вірити – означає набути через Іісуса Христа впевненості в тому, що Господь вірний людині в кожен момент її життя. Віра – це опора в житті людини. І навіть у самих критичних ситуаціях віра спроможна відвернути зло від людини. З такою людиною завжди Ангел охоронець, який оберігає її і допомагає в усьому.

– Як радить Церква виховувати дітей, аби вони, подорослішавши, не порушували правил безпеки?
– Членами Церкви є дорослі і малі, слова науки Божої навіть краще закарбовуються в дитячих серцях, які спроможні вже самостійно оцінити життя і правила, які регламентують його. Хочу зазначити, що Церква не є замкнутою в собі структурою, вона відкрита світу, вона пропонує свої духовні цінності всім і кожному. Церква прагне освятити всі сфери життя людини, всі форми людського мистецтва, всі види творчої діяльності, і це зрозуміло, тому що після гріхопадіння все, до чого доторкнулася людина, стало недосконалим, зараженим злом, а Церква володіє духовною силою, яка здатна перемогти в світі сили зла і розрухи.
З точки зору християнської свідомості, соціальне оновлення не може бути без морального відродження людини. Одним із критеріїв вихованості дитини прийнято вважати її поведінку. Отож, якщо з ранніх літ дитина веде себе згідно моральних норм, то і в дорослому віці вона буде законослухняною. Нагадаю, що духовність – це стан душі, загартований у дитинстві, який ніколи не покидає людину. Тому батьки, які хочуть правильно адаптувати своїх дітей до нормального дорослого життя, повинні прищепити їм духовну традицію, власну культуру, передати їм своє, рідне, чим вони могли би гордитися і ділитися з іншими.