11.01.2010. ЛУЦЬК. Митрополит Ніфонт: „Хай Господь нас усіх благословляє злагодою та братерською любов’ю”

11.01.2010 Летопись епархий

2009 рік в нашій країні промайнув під знаком чергового політичного протистояння, не без впливу фінансово-економічної кризи, але при цьому змусив українців усвідомити ціну людського життя і здоров’я. Він став роком пильної уваги до церковних подій, які так чи інакше впливатимуть на нашу історію. Йдеться і про наслідки від візиту Патріарха Московського і всєї Руси Кирила на українську землю, і про малесенький крок до примирення двох гілок українського православ’я.
У православному літописі 2009 ще свого кінця не добіг, але про його здобутки та про сподівання на майбутнє у житті Української Православної Церкви говоримо з митрополитом Луцьким і Волинським Ніфонтом (в миру Василем Андрійовичем Солодухою).

– Ваше Високопреосвященство, які події, що відбувалися у минулому році Ви вважаєте визначальними для Волинської єпархії УПЦ?
– Варто почати з того, що в минулому році було освячено кілька нових храмів. Два з них – у Луцьку: цегляний Хрестовоздвиженський – у Теремно та дерев’яний Петро-Павлівський – на кладовищі по вулиці Рівненській. Це радує місцевих жителів і надихає нас. Освячено нові храми у селах, зареєстровано декілька нових наших громад. Це також радує. В наших монастирях стало більше тих, хто несе подвиг монашества. У Свято-Троїцькому жіночому монастирі, що поблизу села Старосілля нам потроху вдається зводити корпуси для дитячого православного табору. Придбані нові меблі. Цього літа було вже два заїзди. Дітки відпочили, збагатилися духовно. Там же навкруги ліс і спокій. Батьки такі табори дуже добре сприймають. Але, щоб довести до пуття той табір, то ще треба багато коштів.
Знаменною для Волині датою, безумовно, є візит Його Святості Патріарха Кирила. Я перед тим дуже переживав, бо всякі голоси тут було чувати. То нас лякали пікетами, то барикадами, які б «не пускали московського попа». Але по милості Божій все відбулося дуже добре. Було близько 10 тисяч людей та духовенства коло храму Всіх Святих землі Волинської, куди приїздив Патріарх. Люди прийняли цей візит з вірою в серці. Патріарху в нас дуже сподобалося. Я сам чув від архієреїв, які супроводжували Патріарха, що він був здивований силою живої віри і живої молитви нашого волинського народу. Він казав: «Такой маленький провинциальный городок, а как они молятся сплоченно». Його Святість вразили і наші щирі волинські три слова: «Спаси Вас, Господи», які багатотисячна громада промовляла разом і єдиним серцем.
В році, що минає, нас не обійшли стороною і ювілеї Почаївської лаври. 450 років минуло відтоді, як на волинську землю було принесено Почаївську чудотворну ікону Божої Матері та 350 виповнилося з часу прославлення Преподобного Іова Почаївського.
Значно піднялося в духовному плані навчання у Волинській духовній семінарії.

– Владико, коментуючи перебування Патріарха Московського і всієї Руси Кирила, Ви сказали, що він був вражений силою віри наших людей. Доводиться чути від паломників, які бувають у російських православних святинях, що там люди ходять до церков менше , ніж у нас в Україні…
– В Росії святині встають з руїн і вони дуже доглянуті. Там держава дбає про це і благодійників є дуже багато. Якщо ж ми візьмемо Луцьк, до прикладу, то зі старовинних церков в нас залишилась тільки Покровонька (Свято-Покровський храм міста Луцька – «ВП»). В Росії ж давніх святинь дуже багато. Вони були запущені і нині відроджуються. Наші паломники їздили у Соловецький монастир. За радянських часів там був концтабір. Там знищено багато духовенства та інтелігенції. Тепер Соловецька обитель постала із руїни. Дійсно, тамтешні люди ходять до церков менше, ніж в нас. Наш народ простіший і бідніший, але, мабуть, багатший духовно. Власне, це й Святійший підмітив: «Глаза у них полные слез, дождь льет, а они поют: «Гоподи, помилуй». Небо поднимается и опускается от этой молитвы». У простоті своїх сердець наші люди щиро підносять свої молитви до Бога.

– Сьогодні в Луцьку ведеться грандіозне будівництво на 33 кварталі. Там споруджують храм Усіх Святих землі Волинської. Коли, за Вашими прогнозами, до цього храму зможуть приходити лучани?
– Все впирається у фінанси. Років 7-8 тому ми не мали хорошої бригади будівельників. Вони приходили і відходили. Слава Богу, років зо 6 в нас працює фахова бригада, яка й частково допомагає коштами. Коли ми перед ними боргуємо, то вони не вимагають термінових виплат. Зараз ми маємо заборгованість пред ними десь тисяч двісті. Нам ніхто з влади не допомагає в цій справі. Будівництво ж затіяне дійсно велике. Цей собор будується на віки і його треба зробити таким, щоб, не дай, Боже, не сталося ніякої руїни. Дуже багато часу забрало перекриття нижнього храму. Адже там все сформовано на арках. Потім стали зводити стіни і колони. Знову пішло арочне перекриття. Там у нас буде галерея з правого і з лівого боку. На західній частині храму – арочне перекриття. Цього літа ті арки й заливалися. Це – дуже складана конструкція. Після арок будуватимемо перекриття на обох балконах, а потім – знову арки самого купола. Дзвінницю також будуватимемо не стандартно, що забере багато часу. Храм стоятиме на чотирьохста сваях. Все це будується так, щоб храм вистояв навіть за умов землетрусу, хоча в наших краях поки такого явища не було. Якби ми мали достатньо коштів, то будівництво рухалося би швидше, можна було би завершити його років за три-чотири. Поки немає високого перекриття ми не можемо оздоблювати й нижньогго храму, бо вода просочується. Хоча ми служимо в нижньому храмі на Святого Апостола Андрія Первозванного. Це буде великий собор для Луцька.

– Хто ті люди, які в наш час приймають рішення присвятити своє життя службі Господу в монастирях?
– Якщо вас цікавить вік цих людей, то скажу, що серед них – і старші, і молоді. У Чарторийському монастирі виявили бажання служити кілька старших чоловіків, а до Михнівської обителі прийшли зовсім молоді дівчатка. Правда, є такі, що приходять і не витримують цього подвигу. Для багатьох монастир стає домівкою і незабаром ми одягатимемо їх у чернечий одяг. Є такі дівчатка, які ніби й природжені для монашества, дуже гарно вписуються в колектив черниць.

– Телекомпанія «1+1» в новинах протранслювала серію сюжетів «У Бога за пазухою». Чи дивилися Ви ці матеріали і як прокоментуєте показане в них?
– Я бачив дуже мало. Але чув від духовенства і від віруючих, що це все робилося на замовлення та для того, щоб підірвати авторитет православ’я у будь-якій формі. В усіх конфесіях світу є різні недоречності. Люди є люди і вони допускають помилки, а висвітлювати сьогодні злорадно та єхидно помилку однієї людини і за цим судити всю церкву – не личить. Ця програма була спрямована на те, щоб принизити Святе Православ’я – ту інстанцію, до якої найбільше схиляється простий народ. Люди знаходять заспокоєння своєї душі і втихомирення свого розбурханого розуму. Я не знаю, чиє це замовлення і для кого воно робилося. Скажу так, як сказав Христос: «Хто без гріха візьми перший камінь і кинь у того, кого засуджуєш». Ми всі грішні і хай Церква розбирає свої помилки внутрішньо. ЗМІ не повинні цим смакувати. Це ні для кого не принесе користі.

– Відомо, що ніч світського Нового року Ви провели в Почаївській лаврі, де вшановували пам’ять Преподобного Амфілохія. Чи багато людей приїздять до цієї великої православної святині саме в ніч з 31 грудня на 1 січня?
– Преподобний Амфілохій завершив своє земне життя 1 січня 1971 року. Після канонізації цього угодника Божого нашою церквою прийнято святкувати день його пам’яті 12 травня (День народження) і вже років з чотири – 1 січня (день кончини). Цьогоріч, попри погану погоду, тільки від Свято-Покровського храму вирушило три великих автобуси з 170 паломниками. З Волині поїхало і багато маленьких автобусів від парафій. Мене приємно дивує той факт, що з року в рік на всенічній службі у Почаєві людей все більше і більше.
Цього року Свято-Успенський собор був заповнений вщент. Люди стояли дуже тісненько. Служба тривала з 17 години вечора до 22. Потім о 1 годині ночі почалася служба у семінарському храмі, освяченому в честь Преподобного Амфілохія. Там також був повний храм і люди молилися всю ніч. Так само було і на ранковій літургії. Люди, приклавшись до святинь, поспішили на службу. Це дуже радує. Бо, якщо усвідомити, що в цю новорічну ніч відбувається у світі: веселощі, розпуста, п’янство, і що це все робиться без Бога, то приємно знати, що в Почаївській лаврі в цей час люди моляться Богу, щоб Він зберіг нашу земну батьківщину – Україну і наш православний народ. Ця спільна церковна молитва є дуже сильною.

– Чи доводилося Вам, бодай у дитинстві, святкувати світський Новий рік?
– Я брав участь у шкільних заходах. Пам’ятаю одного року грав роль циганки. Мене одягнули у тьотіне плаття салатового кольору, зробили з кінської гриви зачіску… А от зустрічати Новий рік в 12 годині ночі тоді було не прийнято. Новий рік святкували за старим стилем. Готували багату вечерю на вечір 13 січня, в церквах служили молебні. Таких святкувань як зараз не було.
Іноді нинішні святкування набирають якоїсь язичненської містерії. Але ж варто зауважити, що світський Новий рік припадає на період посту. Потрібно помолитися, можна й почаркувати трішечки, але в розумних межах. Можна підготувати смачні страви, але пісні з рибою та посидіти з друзями. Новий рік треба зустрічати з молитвою та побажаннями добра, а не з п’яною головою. На жаль, сьогодні люди починають забувати про те благочестя, яке було притаманне нашому народу. Розпусна культура та свобода з брудом до нас йде із Заходу. Це – боговідступницькі і не наші традиції. Нам варто хоча б на 5 хвилин підняти очі до Бога та просити, щоб благословив нас, і державу, і керівників її, щоб Господь дав мир і урожай.
От дивіться, радянська влада будувала світле майбутнє без Бога, а до чого дійшла? На жаль, тепер також витісняють Бога і вносять в нашу культуру щось ідолопоклонницьке.

– Від західної культури наші люди перейняли чимало святкувань таких як Хелоувін чи День закоханих. Чи може православна церква не просто протистояти цим традиціям, а запропонувати щось альтернативне?
– Треба, щоб православній церкві дали таку можливість. Традиції нехристиянських народів нам не прийнятні. Наші предки виховані зовсім інакше – не на розкоші, а на добрі і милосерді. Вони були бідні, але ділилися останнім кусочком хліба.
Я пам’ятаю, коли був дитиною, то в школах і будинках культури ставили різні сценки та концерти. Воно було світське, але без мерзоти та розпусти. Це людей надихало. Хоча в цей період відбувалося інше лихо – закривалися храми. Але в клубах які були танці! Вальс, краков’як, яблучко, полька… Зараз звучить музика, яка прийшла з Заходу. Вона руйнує нервову систему та психіку людини. Якщо людина слухає важкий рок, то вона звіріє. Що буде з тих дітей, якщо вони підростуть? Якби ж держава пішла на зустріч православній церкві (а я думаю, що ніхто не сумнівається, що Україна – православна), то ми могли б донести до молоді, що варто очищатися від усього чужого та язичненського. Ми маємо бути багаті тим, чим жили наші предки.

– Яке святкування Різдва є найбільш пам’ятним для Вас?
– Найбільш пам’ятним був 2000-й рік. Коли святкувався ювілей Різдва Христового. Весь християнський світ відзначав цю подію. В усіх наших благочиннях були проведені Різдвяні концерти.
Знаменним для мене є і 2008 рік. Тоді я двічі служив божественну літургію з архієпископом Феофілактом Йорданським, який опікується у Вифлеємі православною Базилікою Різдва Хрестового. Це було щось надзвичайне. Доводилося служити і в Печері Гробу Господнього. На прийомі у архієпископа ми співали українських колядок. Наша паломницька група з 54 чоловік співала і «Христос народився», і «Нову радість». Владика з греками були зворушені і плакали.
В дитинстві я був сиротою. В моєї бабусі і в тьоті було все дуже просто. На покутній стіні у куточку клали сіно пахуче, накривали його обрусом, клали на домотканому рушнику хлібинку, декілька пирогів новоспечених та ставили свічечку біля іконочок. Так і святкували. Звісно ж, йшли до церкви. А ще в моєму дитинстві була традиція колядувати. Діти ходили від хати до хати та колядували. На щастя, зараз це відновлюється. Вийдеш на вулицю – тиха морозна ніч… І чутно як співають то там, то тут.

– Як порадите волинянам відзначати Різдво як велике православне свято? Відомо, що серед нас прийнято готуватися до свята, але дуже часто ці приготування обмежуються прибиранням оселі та гонитвою по супермаркетах, хоч і криза…
– Чрево – для яства, а яство – для чрева. Усе це проходяще. Найголовніше, не в їжі і питті. Радість в тому, що кожна віруюча людина має прийти цього дня на зустріч з Богом. Зустріч відбувається у храмі під час спільної загальної церковної молитви. Треба, щоб людина приходила на цю зустріч якомога частіше. Треба побувати на літургії, помолитися за здоров’я близьких та пом’янути померлих. Після церкви можна сідати до святкового столу. До нього колись подавали те, що вирощене було власними руками. Сьогодні ж тільки в селах так готуються. Міські люди закупляються у супермаркетах. Часто це все буває не зовсім корисне і здорове, хоча й красиво упаковане.

– В світі Різдво святкується двічі на рік. Католики відзначають цю подію 25 грудня за новим стилем, а православні – 7 січня. Часто доводиться чути від людей думки про те, що було би добре, якби таке святкування відбувалося одночасно, щоб весь християнський світ мав одну дату Різдва Христового. Чи реально цього досягти в результаті якихось перемовин між релігійними діячами різних конфесій і чи варто ініціювати такі перемовини, з Вашої точки зору?
– Я не знаю, чи такі переговори матимуть результат. Якщо ж аналізувати цю ситуацію, то треба пригадати історію. Варто відштовхуватися не стільки від Різдва, як від Пасхи. В нашій церкві Пасха святкується лише за старим стилем. Те, що Господь посилає в це свято свої благодатні дари засвідчує нам сходження Благодатного вогню у Велику суботу. Католики святкують Пасху за новим стилем і сходження Благодатного вогню на Гробі Господньому не спостерігається. Так було віками. Що стосується Різдва, то до 4 століття воно святкувалося разом зі святом Хрещення Господнього – Богоявленням. В 4 столітті ці два свята розділили.
Те, що Різдво нині святкується за двома календарями – це все людські амбіції. Календар – рухомий. Час не можна застопорити, бо він рухається. Нема жодного календаря досконалого! І в Юліанському, і в Григоріанському календарі набігають зайві секунди, хвилини години, дні… Але, якщо говорити про єднання, то я б казав, що не можна силувати православний світ переходити на католицьку традицію, а навпаки католикам треба повернутися до старого святкування християнських свят. Щоправда, сьогодні частенько говорять, що ніхто не знає, коли було Різдво Хрестове. Але ж, даруйте, ми маємо встановлені традиції. За 9 місяців до Різдва ми маємо Благовіщення, сім днів після Різдва – Обрізання Господнє. 40 днів після Різдва – Стрітення Господнє. Якщо ми аналізуємо глибину і зміст церковних богослужінь, то бачимо, що на кожне свято читаються відповідні фрагменти зі Святого письма.
Пасха – це центр, свято зі свят. Все прив’язується до цього дня – Воскресіння Сина Божого. У Євангелії чітко сказано, що Ісус Христос був розіп’ятий у п’ятницю напередодні 14 нісана (святкується єврейська пасха в пам’ять виходу євреїв з єгипетського полону) і в неділю на світанку воскрес. Сьогодні навіть вчені можуть вичислити, коли і в який день Христос воскрес. Але моменту, коли Він родився не зафіксовано, також не встановлено, коли він хрестився і коли преобразився на горі Фавор. Але Євангеліє не ставить за мету вказати точну дату, чи прив’язати події до якогось певного часу, але вони утверджені традицією. Католики, пішли на новий стиль літочислення і таким чином від тієї традиції відступили. До них долучилися деякі інші християнські конфесії. Православ’я ж відзначає свята за старим стилем. Але от греки святкують і за старим, і за новим стилем. Єрусалим – за старим. Те ж саме стосується Грузії і Святої гори Афон, де всі монастирі відзначають Різдво за старим стилем. Якби святкування об’єдналося, то було б краще, але треба розуміти, що вікові традиції порушили не православні. Якщо ініціювати переговори, про які ви згадували, то було б добре, щоб ніхто нікого ні до чого не примушував: ні католиків, ні православних. Було б добре, якби той хто порушив традицію усвідомив це і поправився, але без будь-якого тиску і примусу.

– В минулому році почалися підготовчі дії до переговорного процесу між УПЦ та УПЦ КП. Чи варто очікувати ефекту від цієї події? Прості віруючі, не знають поки того, про що говорять між собою релігійні діячі, так як засідання поки відбуваються за закритими дверима…
– Користь від того буде, але не відразу. Що відбувається на тих засіданнях і я, на жаль, не знаю. Відомо, що наша церква та УПЦ КП створили комісії і вони зустрілися та напрацювали 10 пунктів, по яких відбуватимуться майбутні переговори.
Позитив буде. І є ж приклади в історії. У 2007 році, коли покійний митрополит Лавр – Предстоятель зарубіжної православної церкви РПЦ разом з покійним Патріархом Олексієм ІІ вели подібні переговори. В кінці кінців вони дійшли єдності. Зарубіжна церква поливала РПЦ в хрущовські роки та в 70-ті минулого століття страшним брудом. Потім вони пішли на крок примирення. Ніхто нікого не змушував ставати на коліна. Бо лякають же і кажуть, що будуть заставляти каятися. Мовляв, нема за що. А як же нема за що, коли є рана, яка кровоточить! Розділення – це ненормально ні для суспільства, ні для держави, ні для Бога, ні для Церкви. Для чого це було зроблено? Для політичної ідеї? Хіба це виправдалося? Кажуть, не хочемо бути рабами Москви. Та ми є раби Божі і більш не чиї.
Користь від переговорів, які готуються має бути і для суспільства в цілому, і для канонічної Церкви, і для неканонічної. – Що може стати каменем спотикання у цих переговорах? Тільки людські амбіції. Ми всі знаємо притчу про блудного сина, який хотів відділитися від батька та стати самостійним. Тато виконав його волю. Філарет відійшов від Церкви – Єдиної Православної Апостольської, хоч вона дала йому освіту, чернецтво, архієрейство. Він був 30 років екзархом в Україні. Чому він відійшов? Що хотів цим показати? Про яку автокефалію сьогодні можна говорити в Україні? Від кого треба відділятися? Філарет говорить: «Ми не хочемо ні Москви, ні Константинополя, а помісної церкви». Даруйте, але ми маємо помісну Церкву в Україні понад 1000 років. Чому ж Філарет від неї відійшов. Блудний син, як ми знаємо з Євангелія подивився у глибину своєї душі і побачив, що він помилився. Ми не хочемо, щоб хтось ставав на коліна чи бив Москві поклон. Зарубіжна церква Москві не кланялася, а зробила крок до порозуміння. Правда, там були владики не задоволені.
Те ж саме може відбутися і в Україні. Але ж треба душу спасати і народ, і віру. Якщо ми будемо сваритися далі, то цим скористаються тільки сектанти. Нам треба йти до єдності, зрозумівши це. Якщо буде об’єднання, то це відбуватиметься на Соборі. Там прийматимуться якісь соборні рішення. Тоді стане відомо, як подивляться на єпископат Київського патріархату, як подивляться на духовенство, як подивляться на тих, кого вони хрестили і вінчали, звершували інші таїнства… В історії церкви такі моменти вже були і приймалися соборні рішення. Корисно, щоб ніхто при цьому не керувався амбіціями та політичними переконаннями. Найбільша любов – це та, яка вміє жертвувати сама собою. Треба зробити так, щоб люди залишилися задоволені, благодатні та спасалися.

– Владико, чого побажаєте волинянам у переддень великих православних свят?
– Дорогим моїм волинянам бажаю єдиного: хай Господь нас усіх благословляє злагодою, братерською любов’ю, вірністю. Хай дає нам хліб і до хліба. Бажаю всім у дні Різдва бадьорого святкового настрою, щоб забули всі негаразди і труднощі, які довелося долати в минулому році. Хай прийдешній 2010 рік буде кращим і щасливішим. Хай Господь береже наш волинський край. Хай нас минають природні катаклізми та біди. Хай ми всі будемо здоровенькі, щоб не було епідемії: ні свинячої, ні мишачої. Хай ніхто не терпить ніякої кризи. Фінансова криза для людей мудрих не страшна, а моральна криза духу – це загибель нації. Дай, Боже, щоб у нас було все гаразд. Хай Господь буде з нами і простить нам гріхи наші. Усім бажаю веселих свят, міцного здоров’я, земного щастя та Божого благословення!
Бесіду вела Оксана Лукашук

11.01.2010. ЛУЦЬК. Ув’язнені прийняли св. Причастя

11.01.2010. АХТЫРКА. Владыка Евлогий поздравил девочек — воспитанниц спецучилища