Олександр ЯРОВИЙ. ЦЕРКВА – ЦЕ ДУХОВНА ЛІКАРНЯ…

01.11.2009 archive, Вестник №98, Церковь и общество

Олександр ЯРОВИЙ,
кандидат філологічних наук

До 10-річного ювілею відновленого храму
святого рівноапостольного князя Володимира
(настоятель – протоієрей Андрій Миткалик)

Наша доба сповнена парадоксів. З одного боку, ми скаржимось на бездуховність, з іншого – дуже часто об’єктивні та суб’єктивні обставини блокують, перекривають шлях людям, які хочуть для відродження цієї ж духовності потрудитися. Зводяться храми з великими труднощами: фінансовими, адміністративними… З іншого боку – ростуть, мов гриби, розважальні заклади, шириться непристойність у псевдомистецтві та лжелітературі; телебачення, інтернет стали провідниками розтління та агресивності, злоби й духовного примітивізму. Треба мати сильну віру і велику рішучість, щоб у сьогоднішній час зайнятися відбудовою храму, щоб фактично з нуля відродити давні традиції, перервані, на жаль, більш ніж сімдесятирічним полоном атеїзму.
Між Червоним корпусом університету та Ботанічним садом знаходиться Київська клінічна лікарня № 18. Збудована ще більш як півтора століття тому, вона використовувалася як клінічні корпуси медицинського факультету університету. Тут за височайшим імператорським Указом, невдовзі по заснуванні Київського університету (1834), було відкрито і храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира. В цьому році святкує 175-річний ювілей Київський Національний університет, тоді, в часи заснування – Університет святого Володимира (адже недаремно і кольори оформлення він має червоний та чорний – це кольори орденської стрічки на честь святого просвітителя Русі, хоча в пізніші часи були вигадані різні політичні «червоні» байки). Разом з цим ювілеєм міг би святкувати свій ювілей і храм при навчальному закладі, але єгипетський полон троцькістсько-ленінського більшовизму перервав природній хід історії. Храм був зруйнований у 1920-му році безвірниками і тільки 1 листопада (за н. ст.)1999 року тут відбулася перша літургія за архієрейським чином. Цю дату і можна вважати датою другого народження церкви і приходу, початком відновлення занедбаної парафіяльної традиції.
У Києві існувало три храми св.Володимира, і згаданий був доволі відомим, на нього існувала відповідна стаття витрат, про що свідчить архівна університетська документація, його відвідували викладачі та студенти. Тут приймали лікарську присягу і майбутні медики, сюди ж заходили «болящі та скорбящі»…
Православний літератор Євгеній Карпов, прихожанин сьогоднішнього храму, (переїхав свого часу в Київ за благословенням відомого московського протоієрея, правозахисника о.Димитрія Дудка), згадував, як на початку 90-х років вирішив по приїзді зайти й помолитися до величного Володимирського собору. Але зустрічна віруюча бабуся сказала: «Не йдіть туди. Там розкольник Денисенко влаштував свою безбожну лжепарафію, там єретики, розкольники. Ідіть ось сюди, через дорогу — в лікарню».
- «Але ж мені не треба в лікарню», — заперечив письменник. На що бабця резонно сказала: «А там і є церква. Церква — вона і є лікарня»….
Справді, на території клінічної лікарні, з окремим входом (уже за пожертви прихожан прикрашеним, оформленим) тепер існує цей храм в маленькому, тісному приміщенні на першому поверсі. В одній зі статей вже доводилося писати, що протистояння цього маленького острівця канонічного Православ’я, а через дорогу – розкольницького, украденого і привласненого собору — нагадує поєдинок святого пророка Давида із ворожим велетнем Голіафом. Знаємо, що переміг Давид: інакшого тлумачення чи інших версій цього поєдинку бути не може… Перемогло праве, праведне діло.
Зрештою, в розмові, яку ми подамо далі, о.Андрій говорить про подробиці спілкування із людьми, які «через дорогу»: серед них далеко не завжди є віруючі і навіть заблуклі: переважають звичайні собі фанатики власної вигоди, які, скориставшись політичною кон’юнктурою, вирішили робити «національну» церкву. Сусідство не з приємних, але храм живе, працює, заходять сюди інтелігенти, заходять лікарі, хворі, тут відбуваються молебні перед операціями, перед якимись важливими життєвими подіями.
Тут вінчають, хрестять і відспівують. За звичайного розпорядку в суботу о 16.00 год. відбувається вечірня, у неділю о 9.00 – літургія, служаться молебні:в понеділок о 15.00 год. – всім святим; в середу о 15.00 год. – св.великомученику Пантелеімону; п’ятниця 17.40 год. – св.великомучениці Варварі (із водосвяттям).
Звичайно, відроджений храм потребує більшого приміщення, ширшої площі. Рішенням міськради Києва від 23 жовтня 2003 року було виділено ділянку під будівництво храму на честь рівноапостольного князя Володимира по вул. Гончара, 55-Б. Близько півроку отець настоятель збирав різні папери, дозволи на початок будівництва… І ось 1 травня 2004 року Предстоятель УПЦ, Блаженнійший Митрополит Володимир освятив хреста та місце під забудову храму, було закладено й перший камінь. (Камінь цей, до речі, привезли з Херсонесу, зі Свято-Володимирського храму, де хрестився великий князь)… Встановили табличку: «З благословення Блаженнійшого Митрополита Володимира (Сабодана).На цьому місці буде збудовано храм-каплицю на честь святого великого князя Володимира. Шановні добродії! Чекаємо вашої участі у відродженні храму».
Довгих п’ять років (а вони видалися справді довгими й непростими!) чекав о.Андрій та прихожани, але свято відродження не відбулося так, як гадалося. Почалась бюрократична тяганина (а скільки ще перед тим було відмов!..). Відмовила й тодішня адміністрація Київського університету, посилаючись на ряд нормативних актів, зокрема про світський характер вищої освіти і т.п.; відмовили в ділянці в Ботанічному саду…
І нині, відступившись від власного рішення, міські власті знову відмовили у виділенні обіцяної ділянки. Познаходилися якісь безіменні й імениті «захисники Києва», які миттєво почали «рятувати» сквер на вул. Гончара, жахаючи, що нíде буде ані прогулятися мамам з колясками, ані вигуляти песика, ані подихати свіжим повітрям; страхали тим, що повирубують усі дерева і що почнеться міжконфесійна різанина… Бульварні газетки рясніли заголовками на зразок: «Московські попи рвуться у київський сквер…»; сталося небувале «диво» — націоналісти навіть поробилися прихильниками Зої Космодем’янської, пам’ятник якій встановлено в цьому сквері, і нібито йому загрожувало знесення… Хоча, зрозуміло, пам’ятник залишали: нема ніякої суперечності в тому, що православні люди вшановують радянську героїню війни Зою (до речі, онуку священика з Тамбовщини, замученого більшовиками), — тому що в нас, у православних, після небесної вітчизни на другому місці – вітчизна земна. Але тільки тому, що ми цієї ієрархії не повертаємо навспак і не міняємо небо й землю місцями — тому нас і ненавидять тимчасовці-націоналісти. Вони вчора були ярими, яскраво-червоними комуністами та переконаними атеїстами, тепер стали оборонцями «української помісної церкви» і взагалі «щирими патріотами», — мазепівцями, петлюрівцями та бандерівцями, хоча вчора з усіх трибун громили «український буржуазний націоналізм» та «попівське мракобісся…» Дивуватися тут нічому: моральний вимір лишається моральним виміром і в атеїстичній державі, і в так званій демократії; а якщо тієї моралі нема, то ніякі гасла, ніяке політичне лицемірство, ніяка кон’юнктура не допоможуть.
Можна довго наводити нудні канцелярські документи, рішення і директиви, але це буде абсолютно зайвим, суть лишається простою: будівництво і далі не рухається. Байдужу позицію зайняла столична міська влада (зрозуміло, її депутатам не до цього!). Якщо десь летять тріски із скверів, лісів і цілих лісових масивів, і в порушення всіх правил будинки скоро будуть будуватися навіть чи не на дні Дніпра, — а сквер цей так і не віддають приходові отця Андрія. І депутати рангом вище, на зразок пріснопам’ятного Яворівського, який, зрозуміло проти будівництва цього храму, також не виказують іншої реакції, як тільки несприйняття, як тільки «не пущати», не дозволяти, не давати.
Скільки листів було відправлено о.Андрієм, парафіянами і до властьімущих, і до мешканців будинків довкола скверу! Часом складається враження, що «протести» — елементарна справа лукавого, та й інакше бути не може. Од ворога роду людського цей спротив, зорганізований натиск і всі інсинуації — аж до газетних побрехеньок, що після закладення хреста «московські попи» пили і закушували з нагоди цієї події прямо в сквері. (Зрозуміло, що такого, я думаю, не робили б (принаймні прилюдно) навіть «попи»-києвопатріархатники, в яких з «обліко моралє» і «вільніше», і простіше…)
Отець Андрій якось казав: «Я гадаю, що жителі району просто не розуміють, що роблять». Він не покидає надії достукатись до їх сердець. «Адже, — каже він, — храм Божий будується для душевного спокою, для чистоти духовної, яка понесе за собою чистоту природи, очищення і освячення цього місця…» Невже ж письменники із так званого «письменницького будинку» більш не мають місця, де вигуляти своїх песиків, ніж тільки в цьому сквері? (Та й чи багато там лишилося письменників? Здається, там уже покупували квартири колишніх класиків в лапках і без лапок круті «реб’ята» з товстими гаманцями, яким скоріше до душі будівництво ресторану чи супермаркету, аніж православного храму). Лукавий мутить воду, кореспонденти бульварних газет точать пера і заготовлюють чорнило проти «експансії Москви», а люди вимушені молитися в тісноті. Але нічого! Для Духу Божого немає ніяких перешкод, для нього не важать ані масштаби просторові, ні часові…
Йдемо далі. 21 квітня 2005 року Київська держадміністрація (уже з новим главою) винесла рішення: «У зв’язку з протестом жителів по вул. О.Гончара скасувати договір про надання православній церкві парафії храму на честь рівноапостольного князя Володимира земельної ділянки по вул. О.Гончара, 55-Б, і надати земельну ділянку на перехресті вулиць О.Гончара і Б.Хмельницького». Але і в наступні роки продовжувалися протести «форуму порятунку Києва»! Так що демократична ненька Україна і її столиця доборолися, кажучи Шевченковими словами, «до самого краю». Виявляється, нічого з більшовицьких часів не змінилося: але тоді кувалда бісів-атеїстів була без маскування, а тепер її замотують у шовки та оксамити національних кольорів, вважаючи, що так вона буде з меншим шумом бити по тілу Православ’я і «лагідніше» притлумить задуми відродження православних храмів. Але, повторимо, суть не змінилася…
Отця Андрія благословили на продовження праці по відродженню храму на святій горі Афон. В руському монастирі Сілургу, який з ХІІ століття став центром руських монахів на Афоні, о.Андрій зустрівся з ігуменом Мефодієм.
- Я – настоятель храму князя Володимира в Києві. Хочу попросити вас про допомогу, — відрекомендувався батюшка.
- А ми тут і живемо, щоб з допомогою Всевишнього допомагати тим, хто цього потребує, — мовив ігумен і запросив київського гостя на літургію. Після служби о.Андрій з гіркотою сказав:
- В радянський час усе було ясно. Церква і держава були непримиренними ворогами. А нині ж: президент, міністри, депутати різних рівнів ходять до церкви, хрестики носять, і не зрозумієш: хто й за що зрадить тебе і твоїх прихожан, хто обірве оцю тонку нитку духовної надії… Що робити? Як тут діяти? (А від себе додамо, що коли три чверті тих чиновників, включаючи президента, ходять до храму, який відсічений від канонічного Православ’я, то чого можна чекати від країни, яку очолюють такі «чолові?») Чернець і священик встали, перехрестились, отець ігумен прочитав молитву:
- Спаси, Господи, и помилуй ненавидящих и обидящих нас, отступивших от православной веры, погибельными ересьми ослепленных. Просвети и Святой Твоей апостольской Церкви причти. Бачите, отець Андрій, тут все просто і зрозуміло!
…Будемо молитися, будемо терпіти, як терпів наш Спаситель. Отже, лишається терпіння, в якому спасаються душі, лишається надія на повернення благого часу для канонічного святого Православ’я. І може тоді, Бог відає — чи раніше, чи пізніше, через рік чи через десятиліття, — здійсниться мрія парафіян церкви святого князя Володимира, і красень-храм буде відбудовано. (А може, канонічним стане і Володимирський собор – святиня, украдена у нас, у православних Київської Русі, православної України?)
Отець Андрій не сидить склавши руки, він знає, що головне в призначенні священика – це пастирство, допомога душам людським. А приміщення храму рано чи пізно буде. Головні храми – собори душ. Настоятель не звик здаватися: адже віра його формувалася тоді, коли не те що дитині, а й дорослому було важко встояти у своїй церковності, в вірі. Народився він у 1973 році в с.Прилісному на Волині. В окрузі 100 км. була одна-єдина церква, у Прилісному, і скільки пам’ятає, він до неї ходив. Святковими й радісними були походи у церкву на Різдво, на святу Пасху. Вчився він добре, але якось вчителька сказала всьому класу: Андрій Миткалик ходить до церкви по своїй темноті, бо ніякого Бога, — мовляв, — немає. «Треба його перевиховувати». Але Андрійко терпляче зносив і насмішки «сучасних» невіруючих однокласників, і вчительські репресії. Молився за тих, хто ображав і насміхався. Хлопчаки часом злились, але його не чіпали й відходили. А далі – в сьомому класі став пономарем, і як велику доброту Божу до себе зустрів цю переміну у своєму житті. І радістю, і благодаттю сповнювалася його душа, коли він одягав пономарське облачення і прислужував батюшці в алтарі. Викликали його на педради, корили секретарі райкому комсомолу, але юний пономар не здавався!
І от дочекався: атеїстична доктрина рухнула.
І хоч лишилося в землі нашого буття багато колючок від отого атеїстичного бур’яну, та все одно правда Божа знаходить дорогу до сердець… А та юнацька віра, перетворившись у віру зрілу, ще більш усвідомлену, ще більш гарячу, дає свої плоди і для всього оновленого приходу. Велика помічниця отцю Андрію — матушка Тетяна. Коли вона вступила на регентське відділення в духовній семінарії, то ректор навіть казав: з вашими даними, мовляв, можна в оперному театрі співати. Але матушка відповіла: «Спасибі, але моє місце на кліросі, там моя доля. Я це знаю». І справді, невдовзі Бог послав їй чоловіка: молодого священнослужителя – отця Андрія.

Доповнення 1. Нинішні комуністи, які покаялися у злочинах своїх попередників проти православної Церкви та віри, значно більше виявляють співчуття і розуміння, ніж «національно-демократичні», байдужі або ворожі до УПЦ чиновники. Зокрема, народний депутат України від КПУ Катерина Самойлик, яка, до речі, допомагала і гнаному приходу св. князя Олександра Невського (настоятель о. Олег Сірко; наметовий храм біля Верховної Ради), — допомагає і приходу св.князя Володимира. Є сили в суспільстві, які розуміють, що нам не по дорозі із безбожним Заходом, нам не по дорозі із русофобами і з розчленовувачами живого тіла слов’янської спільноти. Не по дорозі з тими, хто сіє розбрат між православними слов’янськими народами, хто вбиває клин ворожнечі між Росією, Україною та Білорусією, — з цими слугами чужоземних нам нема чого ані ділити, ані заробляти, ані творити. Тому не дивно, що КПУ, як єдина послідовна сила, що виступає із різкою критикою нинішнього режиму, який розвалив Україну, — викликає шалену лють тих, кому платять за перетворення України у прозахідну, проамериканську колонію, для хазяїв яких Православ’я – це ворог номер один, а ворог номер два – наша історія; її нам хочуть подати тільки такою, що мала єдиний сенс: боротьба з Росією, хоча це – спільна історія слов’янських народів нашої Вітчизни…

Доповнення 2. Детальніше про перипетії навколо будівництва храму, про життя приходу, біографічні моменти настоятеля о.Андрія можна почитати у статтях і брошурі згаданого літератора Євгенія Карпова «Будет ли возрожден Владимирский храм и стольный град Киев?» (можна взяти при храмі).

Пропонуємо читачам запис розмови з отцем Андрієм.

О.Я. Отче Андрію, що б Ви побажали приходові на десятилітній ювілей, що б сказали?
О.Андрій. Ювілей — завжди підсумковий… Ми за все це переживаємо і думаємо не про минуле, а про майбутнє. Кожна людина, мабуть, учиться на своїх помилках, щоб їх не повторювати. Побажати приходу і собі (бо єдине ціле – приход і священик), — бути добрими молитвениками, бути служителями Христа… Згадую сестер милосердя, які тут при лікарні, які весь свій час поділяють з хворими; ту годину, яку могли б власній сім’ї приділити, вони приділяють людям з їхнім горем – самому Богу приділяють в особі тих, котрі потребують сьогодні допомоги. Бажаю тим, котрі трудяться, щоб і надалі трудилися во славу Божу. Жертвувателям, подаятелям, захисникам цього храму — і надалі йти тією стезею, яку ми вибрали. Це нелегкий, це хресний шлях, можна сказати, для кожного із нас. І кожний по силі й можливості несе цей хрест приходу нашого, що знаходиться навпроти Володимирського собору… Є різні перипетії, видимі й невидимі, котрі нам доводиться переживати, то бажаю, щоби Господь всіх нас укріпив, і ми надалі могли служити во славу Божу, самій Церкві та на спасіння власної душі. Довгих-довгих років життя! Щоб цей храм і надалі існував — він потрібен сьогодні; щоб збулися наші мрії, сподівання наших прихожан, котрі 10 років відвойовують право відбудувати храм святого Володимира, що існував при університеті, хоч далеко не все гаразд… Хочеться, щоб надали нам таки якусь територію для будівництва.
Господь нас сьогодні сюди поставив, і ми вдячні Богові, за це! І щира подяка нехай буде в наших молитвах, в нашому зверненні, в наших благаннях, в наших справах: «Слава Богу за все!»
О.Я. Чи можете Ви згадати якийсь випадок чуда в своєму житті, в житті парафії? Як Ви відчуваєте промисел Божий у служінні, справах, в бутті особистому, сімейному? Тобто – чи було якесь чудо, більш чи менш явне, випадок промислу Божого? Був якийсь такий прояв допомоги Божої, що укріпляв у вірі і в праці, служінні Вашому?
О.Андрій. Блаженні ті люди, які бачать у своєму житті, в кожній хвилині свого життя промисел Божий, що Господь про них піклується. Інколи ми говоримо: «щось МИ зробили», «щось Я зробив», от як це добре! Але Господь тобі показує, що не слід лінуватися, як і возноситися, треба вставати, йти, робити, і – найменше надіятися на себе. Мабуть, саме покликання на священство «тоді» — вже було чудом…
О.Я. – Це ще ж атеїстична держава була?
О.Андрій.Так, це ще була атеїстична держава, а тут хлопчина захотів ходити в храм. Говорив директор школи: «33 роки ніхто не ходив до храму, і я цього не дозволю» Дійсно, він би зробив для цього все: вигнали б зі школи тощо… А коли я поступав в училище, навіть там сталося чудо: не хотіли, щоб я туди вступив, але я був зарахований. Чудо, мабуть, і вступ до семінарії, й до академії і т.д.
Я завжди покладався на волю Божу: як вона «розставляла» ходи, так і йшов. Головне в даному випадку – не противитися, а погодитися з промислом Божим і радіти всьому, що діється… Лікарняний приход цього храму – це видиме чудо. Коли я прийшов на цей приход, прийшла людина, жіночка віруюча, її очі горіли вірою, в устах була молитва, хтось там щось їй розповідав, а вона не слухала, — бо хотіла зосередитися молитвою перед іконами, — і дуже печалилась, що не зможе слухати Покаянного канону на Маріїне стояніє, тому що, сказала, «завтра операція», а вона завжди відвідувала цей канон і слухала. А я й кажу: «То ви приходьте до нас. У нас читається канон Андрія Крітського». То яка радість була! Я сам хотів би відчути цю радість її, вона була настільки велика, що відчуття цієї людини переказати неможливо! Вона прийшла, постояла, помолилася, попросила благословення на операцію, сказала, що дітки дома зосталися, а вона ключі не брала, бо не знала, чи повернеться з операції… А на другий день десь під обід приходить вона з такими собі здивованими очима, а я й питаю: «Що сталося? Ви ж повинні на операції бути» А вона каже: «Батюшка, чудо, чудо сталося. Повезли мене, а хірурги подивилися та й кажуть, що мені нема чого оперувати: нічого немає! Вставайте, кажуть, ідіть у сім’ю». А забулася, що ключі дітям оддала. Прибігла додому, а квартира закрита. Прибігла до храму. Дзвонить до дітей, каже: «Дітки, дайте ключі». А вони питають: «Мамо, що з тобою сталося? Ти ж повинна на операції бути, під скальпелем!». Оце одне з таких зцілень, таких чудес… А ще багато було випадків з тими прихожанами, які співали у Володимирському соборі: прийшли співати тут, очолили хор, котрий співав у храмі цьому. Мама з дочкою… Ще, наприклад, на зображенні ікони, на склі появляється роса, — ми тоді знаємо, що повинна відбутися якась подія… До таких чудес ми вже звикли, в таких чудесах ми перебуваємо. А з сім’єю… то це хай залишиться.
О.Я. Добре, зрозуміло. Які слова Священного Писання, молитва чи вислів, — є ніби Вашим життєвим девізом, правилом на щодень? Що ви для себе повторюєте, так би мовити, для укріплення духу?
О.Андрій. Ми починаємо проповідь словами: «Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа». В кінці бажаємо Царства Божого… «Перш за все шукайте Царства Божого, а все інше прикладеться»… Оце, мабуть, і є таким висловом. Слова Самого Бога є для нас є девізом, для нашого життя, і так само для приходу, для тих, хто спасається в цьому невеличкому храмі.
О.Я. Сьогодні багато людей: і віруючих, і невіруючих, і багатих, і бідних, — бояться так званої кризи. Що можна їм порадити? Тим, хто боїться матеріальних нестатків, негараздів, пов’язаних з цими умовами? Чим можна підтримати людей?
О.Андрій. Дійсно, на сьогоднішній день в країні криза, навіть світова, вона досягла великих масштабів… Але якщо людина віруюча — в неї не буде всередині духовної кризи, і що б не загрожувало для фізичного тіла — це не буде кризою. Це буде випробовуванням. А випробовування – це утвердження, а в утвердженні народжується сила Божа, а в силі Божій ми говоримо: «Ми з Богом! А хто проти нас?»
О.Я. Чи може бути взагалі криза, горе, щось непоправне для православної людини?
О.Андрій. Мабуть, найбільш непоправне горе для православної людини – це відступлення від Самого Бога. Тому що тоді ми позбавляємося спілкування із Джерелом самого існування… Хула на Бога ніколи не прощається. А відступлення від самої віри, якісь єресі, розколи… Святі отці готові були страждати, аби тільки бути во Христі, аби тільки братія не знала спокуси розколу. Тому що розколи, як відомо, навіть мучеництвом не іскуплюються. Це не лише слова самого Блаженнійшого Митрополита Володимира, це слова святих отців, практика святої православної Церкви.
О.Я. Так от, до слова, сусідство з Володимирським собором ( якщо назвати речі своїми іменами — з розкольниками), чи не накладає якогось відбитку на щоденне існування парафії? Бувають якісь тертя, конфлікти?
О.Андрій. Спочатку, мабуть, такого дня не було, щоб не заходили «гості по сусідству». Ми говорили, що ми все-таки християни, що треба терпимо ставитися, крім того, що ми тут несемо місію не політичну, а духовну, церковну місію, допомогу хворим… Але все одно нападки були: то «ви є запроданці», то «ви є москалі», хоча вони самі російською мовою розмовляли! Навіть такі випадки були, що постійно приходив один пан з товариством, як кажуть, нам нерви псував, а ми йому показували жартома, що в нас є такий «товариш палка», то вони… сміялися і йшли. Приходили люди різних рівнів: і прості, й високі, і навіть депутати, й викладачі…
О.Я. А в основному з чим приходили: показати, що ви є не українська Церква?
О.Андрій. Так. Ходили. А ми питали: «Скільки ти вже будеш ходити? Скільки тобі заплатили?». А він: «Дали мені 20 гривень, сказали, щоб я ходив до вас, нерви псував сьогодні». Ми якось нормально це сприйняли. Але зараз вже такі випадки поодинокі. Ми змирилися з цим.
О.Я. Чи маєте ви дотик до суспільного життя, до політики? Хоч вона всім і набридла, але якось ми без неї «не можемо». Чи перетинається десь із політичним, суспільним життям існування Ваше й приходу?
О.Андрій. Приходять люди з нуждою, з якоюсь хворобою, або з якимось розривом у сім’ї, то спілкуємося на ці теми, намагаючись обходити якісь політичні запити. Але інколи люди питають: за кого ви? А які ви?.. Ми завжди відповідаємо: «Молітеся, і Господь завжди все управить, все зробить». От один батюшка завжди казав: «Як молимося, так і живемо»
О.Я. Так воно і є. А раз не молимося, то таке й життя маємо.
Тоді останнє питання. Православ’я можна назвати релігією щастя, релігією радості. Чи воно взагалі є – щастя? Для тих, хто сумнівається: яке воно на землі, щастя? Що таке щастя в поясненні православного священика?
О.Андрій. Ми знаємо, що Господь сказав: «Я єсмь Альфа і Омега, початок і кінець». І мабуть із початком, з нашим народженням у цьому світі ми призвані бути по промислу Божому дітьми Божими. В цьому світі Церква – «воинствующая», на землі ми проходимо випробування. Для християнської душі (хочу наголосити, що кожна душа по природі – християнка) — покликанням, призначенням, ціллю є: жити в блаженстві, Божеством. Християнство – це є абсолютна релігія… Але людина часто каже, що хоче жити без Бога, намагається досягнути щастя без Бога… Це зовсім неможливо. Збудувати «світле майбутнє» без Бога — неможливо. Знайти щастя без Бога – неможливо. І ті люди, котрі сьогодні приходять до храму, шукаючи щастя, — вони повинні шукати щастя у Господі. Повторю: «Шукайте спочатку Царства Божого, а все інше прикладеться вам». Це й є Альфа і Омега. В цьому бачимо заповіді Божі: «Блаженні чисті серцем, яко тії Бога узрять». Прагніть, шукайте Бога, будьте чисті серцем, хоч у кожного свій шлях, свій хрест. Чи — « Блаженні ізганні правди ради, яко тих єсть Царство Небесне»… Християни навіть у стражданні радіють (справжні християни, якими ми намагаємося й хочемо бути)… Вся історія церкви окроплена кров’ю мучеників.
Царство Боже тут, у самій людині, якщо вона знайшла щастя в повноті богоспілкування. І там, на тому світі воно буде вічно продовжуватись і розвиватись. Якщо ми не знайшли того божественного щастя тут, то там, на тому світі воно не народиться! Воно народжується тут, всередині нас. Його треба «обрести», його треба почути, відчути, але чистим серцем, благанням, молитвою, всім життям. Це є дійсно аскетична стезя. Кожен крок треба вивіряти у світлі святої Церкви, звіряти з ученням святих отців. Іншого способу не знайшли, «не обрели». Він єдиний.
О.Я. Дякую за розмову! Зі святом! Спаси Вас Господи.

Олександр Яровий. Сяйво православного екрана

Митрополит Харьковский и Богодуховский Никодим. Горний свет Слобожанщины