Олександр Яровий. Сяйво православного екрана

01.11.2009 archive, Вестник №98, Тема номера

Фестиваль уже «виростає» із маленького, порівняно, залу Будинку кіно і ще меншого залу Будинку ветеранів, «ми вже чекаємо нового.
Православное киноискусство
VII Международный кинофестиваль «Покров»
Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Сім – число повноти, досконалості. Сповнений новими мистецькими плодами і цьогорічний фестиваль. Він розширився, відтепер має профіль не тільки як «фестиваль православного кінематографу», а ще й «засобів масової інформації». Набагато потужніше, ніж у попередні роки, був представлений пласт художніх фільмів. Минулий «Покров» відбувався під гаслом-девізом турботи про молоде покоління, акцент нинішнього – на єдності православних людей і народів, на об’єднанні суспільства («За єдність і згоду!»).
І
Увечері 9 жовтня в столичному Будинку кіно на вулиці Саксаганського, 6 під уже знайомим фестивальним логотипом відкрилася ця значна подія культурного життя України, замерехтів православний екран. І спочатку були не виступи, як завжди, а презентація фільму «Радосте моя» Михайла Шадріна, що оповідає про сучасних київських семінаристів. Семінаристи – його герої – і вели захід, і радували духовними піснеспівами – «От восток солнца и до запад», многоліттям. Переглядом життєрадісної документальної стрічки про паломницьку поїздку киян-семінаристів до преподобного Серафима в Дивєєво і розпочався фестиваль.
Далі зал оваціями, стоячи, зустрів Предстоятеля Української Православної Церкви. Блаженніший Митрополит Володимир у вітальному слові сказав: «Дорогі брати і сестри! Вітаю вас із відкриттям кінофестивалю «Покров». Приємно відзначити, що з’являється все більше фільмів, які приділяють серйозну увагу образу Божому в людині… Нехай допомагає вам Господь у цьому святому, прекрасному й богоугодному ділі!» І процитував класика: «Сейте разумное, доброе, вечное. Сейте – спасибо вам скажет сердечное русский народ».
Після благословення Митрополита Володимира оголосили привітання від Святішого Патріарха Московського і всія Русі Кирила. Текст зачитав єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр (Драбинко): «Его Блаженству Блаженнейшему Владимиру, Митрополиту Киевскому и всея Украины, организаторам, участникам и гостям VII Международного фестиваля православного кино «Покров». Ваше Блаженство, дорогие братья и сестры! Сердечно приветствую всех вас, организаторов, участников и гостей ведущего православного кинофорума Украины. Отрадно отметить, что фестиваль ставит своей целью возрождение христианского начала в жизни народа… Велико действие кинематографа на умы и сердца людей. Посему и мера ответственности создателей кинопродукции за творческий результат – огромна. Надеюсь, что, как и в прежние годы, вам удастся сделать еще один шаг на пути к достижению благородных целей, а представленные широкому кругу зрителей фильмы запомнятся убедительными образами, раскрывающими непреходящее значение христианских добродетелей. От души желаем успехов в благих делах и начинаниях, посредством кино и СМИ содействующих проповеди Христовой истины на благоверной украинской земле, душевной пользы и для профессионалов, и для зрителей. Божие благословение всем вам в предстоящих трудах. Патриарх Московский и всея Руси Кирилл».
На адресу фестивалю прийшло поздоровлення від Президента України зі словами про відповідальність перед Богом та Україною, з побажанням плідної роботи. Далі виступив Микола Азаров, заступник керівника Партії регіонів: «Ваше Блаженство, уважаемые собравшиеся здесь участники фестиваля. Прежде всего я хотел бы передать самые наилучшие пожелания от Виктора Федоровича Януковича. Я смотрел фильм „Радосте моя” и думал о том, что этот фильм как бы о нем – как и обо всех нас. Об испытаниях, о падениях и подъемах в жизни. Я смотрел на ребят и думал: какие прекрасные лица, какие замечательные люди живут у нас в стране! Вот как мудро построил Господь Бог человека. Иммунитет заботится о его физическом здоровье, а вера – о душевном здоровье. Я желаю от своего имени, от имени Партии регионов, от имени Виктора Федоровича успехов фестивалю. Всего вам самого наилучшего!»
Далі зачитали привітання від Голови Верховної Ради Володимира Литвина:«Організаторам і учасникам VII Міжнародного фестивалю православного кінематографу «Покров». Фестиваль покликаний стати помітною подією в нашому суспільному житті. Глибоко символічно, що цей поважний мистецький форум відбувається в древньому Києві – колисці східнослов’янського православ’я. Свого часу саме з цієї святої землі поширювалося спасенне світло християнської віри, утверджуючи її всеперемагаючу благодатну сутність, життєву силу, істинні цінності… Фестиваль – свято, яке дозволить безпосередньо кожному відчути благотворний вплив мистецтва і його життєдайну силу, наснажену й виповнену вірою, осягнути духовне начало в єстві свого народу. Бажаю всім його учасникам і гостям щасливого життя у світлі православної віри».
Мер Києва Леонід Черновецький прислав привітання такого змісту: «Тысячи киевлян и гостей столицы привыкли к тому, что именно в октябре Киев принимает грандиозное культурное событие – фестиваль «Покров», и с нетерпением ждут дня его открытия… Православное кино можно отнести к особому виду искусства, потому оно неизменно несет в себе добро, любовь и надежду на спасение. Не каждое современное кино обладает таким высоким духовным и нравственным потенциалом и так возвеличивает человека. Творческих успехов, доброй памяти от посещения фильмов!»
Народний депутат України Нестор Шуфрич на відкритті сказав: «Ваше Блаженство, святые отцы, дорогие друзья! Год назад мы встречались с вами в таком же тесном кругу и только догадывались обо всех, тогда еще полностью не раскрытых, «прелестях» этого кризисного года… Но мы выстояли. Я хочу поблагодарить организаторов за то, что мы имеем возможность приветствовать очередной, 7-й, кинофестиваль «Покров». Конечно, я мог бы говорить о том, как сегодня тяжело, о том, как сегодня плохо, но после того фильма, который мы увидели вначале, когда мы слышали чудесные слова, произнесенные святым Серафимом Саровским: «Радость моя!», я хотел бы говорить о радости, а также о том, что нас должно объединить. А объединить нас может любовь к человеку, уважение и взаимопонимание.
Вы знаете, не могу не вспомнить уже уходящие пять лет. Они, к сожалению, не смогли нас объединить, но «разорвали» наши души. И сегодня я абсолютно уверен, что мы стоим на пороге нового этапа нашей жизни, грядущего этапа нашей истории. Это наша с вами жизнь. И благодаря нашим духовным отцам, благодаря тем людям, которые сегодня не устали бороться за веру, за радость, – я уверен, что мы вместе с вами победим! Я хочу поблагодарить и своего друга, президента фестиваля «Покров» Андрея Дмитриевича Деркача, за то, что он борется, за то, что дарит нам радость. Я уверен, что мы встретимся и в следующем году, что отметим и десятилетний юбилей этого чудесного кинофестиваля! И будем говорить о том, что уже все хорошо. А то, что плохо, мы оставим позади. Поздравляю! Всего самого хорошего и в добрый путь! Спасибо».
Президент фестивалю народний депутат України Андрій Деркач сказав:«Дорогие братья и сестры, Ваше Блаженство! Мы приветствуем всех участников и гостей фестиваля. Мы благодарны всем за участие и поддержку. Начатое по благословению Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира дело помогает нести в мир правду Божию, помогает всем нам, народам наших стран на пути богопознания, является миссией и трудом во славу Божию. Низкий Вам поклон, Ваше Блаженство, за Ваши труды и заботы, за Ваши молитвы! Мы благодарны и нашим зарубежным гостям, которые в это непростое кризисное время сегодня вместе с нами на празднике православного кино. Что означает VII фестиваль «Покров»? Прежде всего это органичное участие и перерастание второй части фестиваля в фестиваль православных СМИ. И большое количество художественных фильмов, порядка шести. Мы также хотим поблагодарить братию Ионинского монастыря и отца Иону (Черепанова) за его труды и заботы, за качественное участие в православной журналистике. Батюшка, вы у нас скромный, но мы все знаем, что братия монастыря трудами вашими и заботами является флагманом, как «по-мирскому», ориентиром креатива, создания хорошего, содержательного информационного продукта. Спасибо вам».
На відкритті виступив автор і незмінний генеральний директор кінофестивалю «Покров» диякон Олександр Акулов. Він сказав: «Мне хочется искренне поклониться всем, кто пришел сюда. Для православного кино нет границ, для нас нет кризиса, потому что вряд ли на какой-нибудь другой фестиваль, светский, собирается столько народа из жажды посмотреть все новинки православного кино».
Після привітань глядачів чекав чудовий подарунок першого дня – фільм Володимира Хотиненка з Росії «Піп». Головну роль (отця Олександра) у ньому зіграв відомий актор Сергій Маковецький, в минулому киянин. Актор був дуже радий спілкуванню із земляками: «Я рад и счастлив, что первый показ, настоящий показ фильма «Поп» состоится именно здесь, в рамках этого прекрасного фестиваля. Я счастлив, что Господь именно так управил, что мне досталась роль священника отца Александра. Поверьте, это было очень сложно. Когда актер берет на себя роль не совсем для него свойственную, то всегда есть опасность: шаг влево – и будет карикатура, шаг вправо – и тут сладость, «абсолютный подвиг». Конечно, не хотелось бы, чтобы знакомые и дорогие мои отцы потом сказали: ай-ай-ай, Сережа… Этот фильм сделан Фондом «Православная энциклопедия», которым руководит Сергей Леонидович Кравецкий. «Поп» – первая большая картина «Православной энциклопедии». Его снимали по благословению Святейшего Патриарха Алексия, царство ему небесное. Была сначала написана повесть «Поп», а потом по этой повести был создан сценарий. Мы снимали под Минском, снимали очень аккуратно, нам очень хотелось рассказать истинную историю об этих трагических днях. Что приходилось переживать нашим отцам, нашим батюшкам… Это случилось во время войны. Немцы решили позаигрывать с Русской Православной Церковью и позволили открыть храмы. Вы понимаете состояние батюшки, когда там, где был клуб, созданный большевиками, опять будет открыт храм, например, Александра Невского. С одной стороны, возрождать православие при немцах, а с другой стороны… что делать истинному батюшке, которому нужно молиться, служить, верить? Поверьте, что когда я читаю документы, то понимаю, что это очень трагические страницы – тема Псковской православной миссии. В этом фильме история миссии не раскрыта до конца. Здесь показаны трудовые будни батюшки, матушки, его семьи до войны, во время войны. Но, поверьте мне, читая материалы, понимаю, что пришлось пережить батюшкам, когда в 1943 году был избран Патриархом Сергий Страгородский, который осудил эту православную миссию. Было написано письмо, что эти батюшки будут преданы анафеме, и тем не менее они продолжили свой ратный подвиг, свои молитвы, свою заботу. Единственный, кто заботился о пленных, – это Церковь. Все это нас подвигло, с Божьей помощью, сделать фильм «Поп»… И название емкое… Нам очень хотелось бы, чтобы люди, посмотревшие этот фильм, вспомнили, что давно не были в храме. Вспомнили о том, что давно не встречались со своим батюшкой, не были у духовника… Я волнуюсь. Я вот стою у стеночки и думаю: «Неужели они все идут, чтобы наш фильм смотреть? Слава Богу!» Знаете, доброго, нравственно человека уже можно назвать верующим. А любящего тем более, ибо в Писании сказано, что Бог есть любовь». ( Після виступу актору Сергію Маковецькому, виконавцю ролі отця Олександра в картині «Піп», вручили орден в пам’ять святкування 1020-річчя Хрещення Русі. Нагороду вручив Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України).

ІІ
Конкурсна програма фестивалю була доволі розмаїтою. Крім художніх фільмів, не бракувало і цікавої документалістики. Наприклад, «Самарські долі» – стрічка російського режисера Д. Іонова про митрополита Іоанна (Сничова); чи маленька (6 хв.), але містка стрічка «Листи до Бога» режисера Ю. Руденко (Україна), де діти молодших класів діляться своїми думками: що б вони принесли в дар Богові, що б вони попросили. І звичайно, вони хочуть любові, здоров’я для своїх рідних, миру на землі. Сподобалася глядачам краєзнавча історична робота «Київський некрополь. Лук’янівський заповідник» О. Мирончук з Києва. Ця майже годинна стрічка розповідає про долі багатьох почесних громадян міста Києва, які знайшли свій земний спочинок на Лук’янівському цвинтарі, який уже більше півстоліття є музеєм-заповідником. Ознайомлення із фігурами тих чи інших православних святих доволі повно відбулось у фільмах «Ати-бати. Олександр Невський» О. Сорокіна та «Руський Бог» М. Рудкевич (обидва – Росія). Друга стрічка переконливо оповідає про ту велику пошану, яку має Святитель Миколай на православній Русі, – його навіть називали «руським Богом», хоча мощі покояться в далекому італійському місті Барі, в католицькому соборі.
Стрічка «Покровитель Середземномор’я» режисера з України Олени Каретник уже була представлена раніше, поширювалася під час привезення святих мощей святителя Спиридона Триміфунтського до Києва. Білоруси порадували дорослих і дітей мультиплікаційною стрічкою «Старовинна повість про життя, любов та інші чудеса» (реж. І. Кодюкова, Білорусь), присвяченою житію святих покровителів шлюбу – Петра і Февронії, Муромських чудотворців.
Про життя черниць оповідає фільм «Утіха» Т. Будицької із Росії. У фільмі – картини буднів православного монастиря в Македонії та історія про те, як мати, пошанувавши вибір дочки прийняти чернечий постриг, іде за нею. І хоча сама не має в собі рішучості стати монахинею, але всіляко допомагає своїй дочці, що стала тепер матушкою.
Надзвичайно цікава стрічка «Дар святителя Миколая» режисера І. Квірікадзе із Росії. В ній оповідається про життєвий подвиг святителя Миколая Японського. Це справді дивовижна історія, дуже повчальна для православних і навіть невіруючих, глибока за змістом і значуща для кожної людини, незалежно від віросповідання та національної приналежності. Японія завжди була надзвичайно закритою країною. В силу національних традицій у ній з неприязню ставилися до іноземців, тим більше – до інших вір. Першим похрещеним у православ’я японцем був Такума Савабе – самурай, синтоїстський жрець, який взагалі… прийшов убити святителя Миколая Японського. Але, переконаний силою його проповіді, став, хоч і під загрозою смертної кари, одним із його учнів і поширювачем православної мислі в Японії. А далі пішли переклади богослужбових книг, з’явилася навіть перша жінка-іконописець на японській землі – Ірина Самосіте… І тепер в Японії після 1850 року йде вже п’яте покоління православних. Втім, кількісного прогресу поки немає: православних в Японії близько 30 тисяч, як це було і в часи великого руського місіонера. Але й це дуже значний показник для такої консервативної країни.
Особливо складно доводилося архієпископу Миколаю в часи російсько-японської війни. Але всі труднощі з Божою допомогою було подолано, і на його могилу на кладовищі в Токіо, де ховали видатних представників своєї нації, навіть японський імператор направив вінок подяки – пошана, небувала для іноземця в тогочасній та, можливо, й сучасній Японії… Стоїть величний Токійський собор, який пережив Другу світову війну і всі інші глобальні катаклізми, який японці називають Нікорай-до – тобто «храм Миколая». Живе православ’я в далекій Країні ранішнього сонця.
Фільм «Птах осіянний» Є. Ільяшенко (Україна) оповідає про дивовижну долю видатного російського диригента Івана Шпіллера, сина священика, отця Всеволода, – емігранта, який із Болгарії повернувся до радянської Росії, щоб служити своєму народові. Взагалі цей фільм з двох частин сповнений багатьох цікавих колізій. Головна його ідея – поєднання в людській душі двох начал, які служать добру: це – сфера духовна, релігійна і сфера мистецька, світ істинного, високого музичного мистецтва. У фільмі з промовистою назвою «Обрані любов’ю» Т. Литовець (Росія) оповідається про щасливі пари – від «звичайних людей» на зразок чоловіка-інженера та дружини-вчительки з їхніми п’ятьма доньками до пар «зіркових», котрі виступають на багатотисячних аудиторіях і працюють у сфері шоу-бізнесу, але пов’язують все життя із Церквою, церковним благословенням, із православним благочестям. Любов є для них вищим правилом і законом.
Привернули увагу два фільми монастирської тематики, але дуже різні. Один більш описовий, культурно-історичний («Монастирський острів» о. Ігоря Собка з України) – про козацький Монастирський острів на Дніпрі поблизу Дніпропетровська, його традиції, минуле і сучасне. Про інший фільм, який має невибагливу назву «Монастир», треба сказати окремо. Це фільм за географією учасників стоїть найдалі. Його авторка – режисер Пернілле Роуз Гронк’єр – із Данії. Фільм знімався близько десяти років у режимі «реального часу». В його основі – історія датського пастора й університетського бібліотекаря Йоргана, який на 83-му році життя вирішив із лютеранської віри перейти в Православ’я. І не просто перейти, але й пожертвувати своє давнє родове помістя під єдиний на датський землі православний монастир для сестер РПЦ Московського Патріархату. У фільмі показано, як поступовою працею ці приміщення перетворюються на справжній палац для духу. А той освічений і добрий, не позбавлений гумору датський дідусь, чимось зовні схожий на андерсенівського гнома Олле-Лукойє, проходить глибоку духовну еволюцію. Автори ставлять питання: чому ж саме православ’я покликало його серце у такій далекій країні і в такому віці, коли погляди вже рідко змінюються? І чому така рішуча позиція – саме пожертвувати все? Звичайно, до цього вели і богословські пошуки, й російська література, і намагання зрозуміти душу загадкового народу, православну душу, і бажання послужити для слави Божої, небесної своїми статками на землі.
Суперечливі враження полишає фільм «Радянська Грузія» режисера Г. Какабадзе із Тбілісі. З одного боку, це година надзвичайно рідкісних, раритетних кіно-, фото- і фонодокументів про ту добу, але стрічка виглядає певним політичним замовленням. Трохи наївно спостерігати спробу грузинського кінематографіста усі позитиви Грузії приписати якимсь внутрішнім ментальним чеснотам, а всі негативи перекинути тільки на «злодіяння Росії», байдуже – радянської чи якоїсь іншої. Це все дуже нагадує сучасну проющенківську «історичну» концепцію в Україні. Тобто: найсвітліший період ХХ ст. – це час після 1917-го року, крах імперії, проголошення тоді ж незалежності, автокефалії тощо. А далі «підступна Росія» розпалила внутрішні суперечності в Грузії, нацькувала вірменську меншину на грузинів, розпочалася громадянська війна, а потім – «пресловутая» «окупація Грузії» радянсько-більшовицько-російськими військами. Звичайно ж, намагаються автори якось не заплутатися у трактуванні постаті одного з найбільших керівників «радянської окупації», Йосифа Сталіна – свого земляка, хоча намагаються не завжди успішно… Ідеологічні кінці не в’яжуться між собою. Наприклад, волею-неволею автори визнають, що грузинське мистецтво завжди було в Радянському Союзі помітним (це ми знаємо, згадуємо про прозу Н. Думбадзе, К. Гамсахурдіа, про кінематограф Грузії 60-80-х рр., чимось подібний до українського поетичного кіно). Але з іншого боку, звучать абсолютно дикі міфи на угоду теперішнім реаліям, що, наприклад, у Радянському Союзі 30-х років прищеплювали любов тільки до фізичної культури (мовляв, потрібні були здорові раби), а освіта давалася тільки мінімальна(?)… Хоча далі уже йдеться про долі інтелігенції, освічених людей, які все-таки десь ту освіту здобували і щось робили для Грузії і для всього тогочасного СРСР. Мабуть, минула дійсність не настільки однозначна, як це потрібно зараз подати з точки зору міністерства юстиції Грузії, яке люб’язно надало документальну базу, а заодно є замовником цього фільму. Ще один міф кінематографістів, а, власне, міф саакашвілівської Грузії – про якусь абсолютну відсутність соціальних суперечностей, класової боротьби в Грузії. Ну, це улюблена й нашими націоналістами теорія єдиного потоку: мовляв, бідні й багаті прекрасно уживалися, ніяких проблем не було, і день і ніч думали про звільнення від ненависної Росії. Історія переконливо доводить, що грузинські землі були б просто знищені й асимільовані ворогами, якби не допомога могутньої єдиновірної Росії. На жаль, у нинішній ситуації «треба» говорити протилежне… Крім того, не було в Грузії і богоборців – як хочуть запевнити нас автори фільму! А собори, виявляється, грабували перевдягнуті в декласований простолюд російські більшовики! (Це страшенно нагадує оповіді про перевдягнутих енкаведистів, які творили злочини на західноукраїнських землях від імені бандерівців…) От уже правда, як казав Шерлок Холмс у відомому фільмі: «Начнешь изучать фамильные портреты, и…» Почнеш зазирати в історію з двох таких подібних «новоявлених» точок зору – і відразу починаєш розуміти, в чому спільність двох режимів, антиросійська спрямованість яких викликає здивування навіть вже у рідному Вашингтоні… Та й переважає на екрані Москва, загальносоюзні епізоди від 1917-го до 1980-х років. Але від цієї історії хочуть так чи інакше відмежуватися і показати те, що і в Україні – то все чуже, погане й не наше, а наше там тільки привнесене нами хороше! Можемо сказати одне: у піснях, на кінокадрах того часу все-таки помітні на обличчях людей непідробні радість та надія. Вони – не постановочні. Можливо, люди в чомусь помилялися, наївно сподівалися, але вони жили працею і творчістю, а не животіли у безнадії, заплутаності, серед чорного світу без нічого світлого й високого.

ІІІ
Тепер час сказати про два художні повнометражні фільми, прем’єра яких слугувала ніби певним композиційним обрамленням фестивалю. Йдеться про згаданий фільм Володимира Хотиненка «Піп» із Сергієм Маковецьким і Наталією Усатовою в головних ролях та про заключний акорд фестивалю – фільм Павла Лунгіна «Цар» із Петром Мамоновим в ролі царя Івана Грозного та Олега Янковського в ролі митрополита Филипа.
Фільм «Піп» – велике епічне полотно, що «бере» не пафосом, а вражає диханням тихої християнської любові, яка не шукає голосних виявів і славних подвигів, бо подвигом є саме людське, єдине в своєму роді, неповторне життя… Священик, отець Олександр, зустрічає Велику Вітчизняну війну в маленькому латвійському селі. Владика Сергій (Воскресенський) ознайомлює його з ситуацією: німецькі окупаційні власті дозволяють відкрити церкви. Як бути? З одного боку, це – «милість» із рук ворога, такого ж безбожного, як і більшовики. З іншого, покликання священика – служити, молитися, духовно окормляти спраглий за вірою народ. «При німцях буде погано, але без церкви ще гірше», – резонно вирішує священик і відроджує в селі на Псковщині храм святого князя Олександра Невського. Перед нами проходить дивовижна динаміка характерів. Єврейська дівчинка, що приймає православ’я з іменем Єва, стає помічницею у вихованні численних дітей-сиріт. Матушка Алевтина зі своєрідною вдачею (яку отець називає «моїм точильним каменем») підіймається до вищого ступеня самопожертви, кладе душу «за други своя». Червоноармієць, який спочатку вважає «попа» прислужником німців, щиро кається, виривається з атеїстичної темряви і просвітлюється душею. А люди, нездатні прийняти Бога, перебуваючи в крайньому стані душевного змертвіння, служать ворогові на землі, а, відповідно, гинуть і для вічності. Вчорашній радянський міліціонер стає поліцаєм і приймає безславну смерть від рук партизанів, але так і не розкаюється у своїх злочинах, тому що зло, чорнота душі стають ніби її властивістю, її другою природою. Для цієї людини вже немає нічого святого: ні Бога, ні рідної землі, ні дорогої людини, – це абсолютно демонічне падіння. Фільм сповнений м’якого, теплого гумору, який аж ніяк не суперечить аскетичним і жертовним нотам у зображенні характеру отця Олександра. Тихий і кроткий (як кажуть про нього, що «він і мухи не образить»), він стає рішучим та випростується на весь свій духовний зріст, коли відмовляється відспівувати страчених партизанами прислужників-поліцаїв, при цьому навіть виголошує гнівну промову-проповідь над тілами убитих зрадників – і це заледве не коштувало йому життя. Трагічною виглядає постать німецького офіцера, який походить з російських німців і за віросповіданням є православним і який до пори до часу рятує отця Олександра та заступається за нього, але потім все-таки виявляє нерішучість і чомусь уподібнюється Іуді, будучи причетним до страти єдиновірних.
Характер, «виліплений» грою Сергія Маковецького, дуже глибокий, різногранний, істинно православний. Багато людей під час перегляду плакало. Один із священиків підійшов до актора і сказав: якби побільше у нас було таких батюшок, як екранний отець Олександр, то й православ’я мало б значно міцніші позиції. А сам фільм знято за однойменним романом письменника Олександра Сегеня. Твір передає історичний колорит доби, підкреслює божественну мудрість православ’я, адже людська логіка не завжди може розв’язати дуже складні життєві питання… Вони розв’язуються тільки віруючою душею, і лише голос совісті, голос любові може підказати істину у вирі всіх політичних, соціальних та інших перипетій. Як містко сказав отець Олександр: «І більшовики – не вічні, і німці – не вічні, вічний – Христос». Тому на питання: за кого ж він – за більшовиків чи за німців – він відповів: «Я за Іісуса Христа, за Богородицю, за Серафима Саровського і всіх святих». Ні додати, ні відняти тут нічого неможливо. Фільм отримав овації та найщиріші відгуки й похвали.
Говорячи про фільм «Цар», на жаль, не можу, особисто як глядач, поділитися захватом. Звичайно, він відзначений нагородою, звичайно, він помічений, і, очевидно, буде «розпіарений». Але ця робота Павла Лунгіна чомусь розчарувала. Після «Острова», який сколихнув мільйони православних сердець та й взагалі розворушив глядацьку активність не тільки в Росії, СНД, а й по цілому світу, після того, як перед виконавцем ролі отця Анатолія – Петром Мамоновим – мало не ставали на коліна глядачі навіть в католицькій Італії, – подивитися цей фільм було разючим дисонансом. Підкреслюємо: не претендуємо на якусь об’єктивність, вичерпність чи остаточність оцінок, але просто скажемо з глядацької точки зору. Ну, не таланить Іоанну Васильовичу на екранізації його біографії! То друга частина фільму С. Ейзенштейна, коли режисер заліз у хащі малозрозумілих, малореалістичних і штучних пошуків із якоюсь туманною і похмурою символікою, то знущальницька радянська кінокомедія «Іван Васильович міняє професію», то тепер отакий «Цар». Що ж не сподобалося у фільмі?
Найбільше два аспекти. По-перше, якби він був більш реалістичним, хоча б у тональності попереднього «Острова», це пішло б тільки на користь його художньому втіленню. А то… Якісь фантасмагоричні сцени, на зразок тих, коли народ повзе навколішках і тягне за собою килим, а на ньому навколішках стоїть цар; якісь дикі (й дивні) катання на санях і купання, якісь абсолютно нездорові вибрики злого блазня (зіграв його актор-священик Іоанн Охлобистін. І не знаю, наскільки священикові личить така роль, коли непристойності і вульгарні вибрики чергуються із цитатами із Священного Писання). Символіка фільму місцями надумана, штучна, аляпувата, як «архискверное подражание» другій частині фільму Ейзенштейна, повторимо, замуляла відразу. І – другий, рівновеликий вектор незадоволення: від того, що руський народ у фільмі зображений огидним. Оці обідрані «маси», які починають із тваринним азартом битися за кинуті в натовп мідяки; зображена якоюсь істеричною садисткою і «вампіршею» цариця; жителі Москви як якісь особи із абсолютно тваринною покірністю, безликістю, аномальністю… і т.п. Звичайно, газети писали, що масовки Лунгін знімав десь у Серпухові за участю місцевих алкоголіків та алкоголічок, яких били конвульсії, доки вони не похмеляться. Та невже не можна було знайти інших учасників масовок? Чи, можливо, це така зумисна концепція? Цей фільм можуть назвати і наклепом на Русь… Чому цар має бути обов’язково із щербатими жовтими зубами, ще й одне ікло стирчить, наче в Дракули; чому обов’язково треба показати, що креслення від геніального Леонардо та премудрих німців, проекти млинів, вітряків та механічних колодязів втілюються на руській землі у механічні, «модернізовані» знаряддя катувань?.. Чому так не по-православному, темно й патологічно?
Мамонов значно природніше виглядав у простій чернечій рясі і в скуфійці, ніж у царському одязі, більше на троні нагадуючи типаж Кощія Безсмертного. Алюзії з Ейзенштейна дуже грубі, прямо-впізнавані (як оте ж читання псалмів царем), а деякі інтонації героя, хоч-не-хоч, а нагадують Ю. Яковлєва в ролі Івана Васильовича Бунші із радянської кінокомедії 60-х років. Власне, ці два фільми-попередники виглядають як «два джерела і два складники» даної кінострічки.
Можна по-різному ставитися до постаті Івана Грозного. Хоча, звичайно, православній душі краще вишукувати світле й позитивне у всякій постаті, добі, всякому історичному явищі. Адже не секрет, що Іван IV багато допомагав Святій Землі, Константинополю у час, коли вони були під агарянським чоботом, слав щедрі пожертви у монастирі вітчизняні та в інші частини світу, в Грецію, зокрема на Афон. Ніхто не відніме жорстокості, страт, смертей, але митрополит Іоанн (Сничов) давно писав про демонізацію образу Іоанна Грозного як про «устойчивый русофобский миф» західних прислужників. Адже справді: за одну Варфоломіївську ніч було вирізано десятки тисяч людей, а за час царювання теперішнього героя фільму – десь півтори тисячі, включаючи карних злочинців.
Залишимо ці суперечки історикам, але фільм – невдалий і з художнього боку. Його зміст – торжество зла, карнавал зла. Цар показаний параноїком, який хоче одного: крові, й крові, й крові. Він кається, але, виявляється, нещиро, для того, щоб знов мучити людей. Він нібито весь час чекає Страшного суду, але… Чого вартий той епізод, коли цар показує дівчинці – юродивій якусь споруду без вікон і без дверей, більше схожу на вежу з ієговістської емблематики, ніж на православну будівлю, й каже тремтячим голосом:
– Це – Горній Єрусалим.
– А чому без вікон, без дверей? – питає дівчинка
– А тому, що світ закінчиться і ні на що буде дивитися.
Схоже на анекдот! Це страшна примітивізація і апокаліптичних символів, і есхатологічних вірувань православних. Ніколи це не було так грубо, примітивно й «топорно».
Звичайно, є позитивні моменти, але вони не рятують і не «витягують» строкату, незграбну і хистку споруду цього твору. Достойна гра Олега Янковського. Він справді передав спокійну мужність впевненої в Божому промислі людини, архіпастиря, який возвисив свій голос на захист несправедливо гнаних і мучених, він не хоче стати співучасником беззаконня й керується Христовими любов’ю, милосердям, законами Божої справедливості, яка передусім передбачає милість. Є цікаві символічні знахідки, як, наприклад, ікона Божої Матері, що лейтмотивом проходить через весь фільм і навіть творить чудеса, як образ тієї ж юродивої дівчинки… Але загалом фільм з його соковитим зображенням мук, катувань, обезголовлень, спалень, з ріками крові і багна, із його темрявою та похмурістю несе в собі мало православного світла. Де держава, яка міцніла й росла? Де патріотизм, де мистецтво? (Адже це – доба створення «Троицы» преподобним Андрієм Рубльовим!) Морок і жорстокість. Ні, народ у фільмі «не безмолвствует». Він… істерично кричить і б’ється в падучій, або ж раболіпно кланяється. Діалоги про віру і Бога не насичені живим переживанням, лишаються просто словами і мало переконують. Жорстокості налито більше, ніж навіть передбачала специфічна тема. Що тут скажеш? За останні пару літ фільм «Острів» виглядав як фільм-молитва, новий «Олександр Невський» – як фільм-портрет, «Адміралъ» – фільм-ностальгія, «Тарас Бульба» – фільм-битва, а це – фільм-катівня.
Можливо, це – суб’єктивно, можливо, – надто різко. Будемо раді, якщо хтось подасть іншу точку зору на цей кіновитвір. У будь-якому випадку, не помиляється тільки той, хто нічого не робить. А мистецтво, зокрема мистецтво кіно, – це завжди пошук, це злети і падіння, здобутки і втрати. Побажаємо Павлу Лунгіну, щоб наступні його стрічки несли більше християнського оптимізму і любові до людини, навіть якщо вони будуть присвячені трагічним явищам життя.
ІV
На церемонії закриття фестивалю владика Митрофан, керуючий справами УПЦ і голова журі, сказав: «Дозвольте привітати вас із завершенням. Цей фестиваль став традиційним. Сьогодні православне кіно потрібне в суспільстві й допомагає людям знайти істину. Всі фільми, відзначені й невідзначені, важливі, бо вони однаково говорять про духовне, говорять про вічне. Творчих вам успіхів!»
Були вручені спеціальні дипломи фестивалю. «За краще кіно для дітей» – Л. Ролдугіній (Росія), фільм «Настя – дочка кондуктора». «Кращому продюсеру» – Н. Костюшиній, фонд «Православна енциклопедія». Диплом «героїні фільму» – Ілоні Скляр, дівчинці-інваліду, що знялася у фільмі «Є мрія». «За висвітлення історичних подій» – фільму «Радянська Грузія» Г. Какабадзе. «За творчий пошук в кіно» – О. Каретник та інші.
Документальні фільми відзначили так: перша премія поїхала в Данію за фільм «Монастир»; друга премія – фільм «Радосте моя», третя – «Птах осіянний».
І нарешті, трійка призерів у галузі ігрового кіно. На першому місці – «Цар» Павла Лунгіна (Росія). На другому – «Щеня» Марії Євстаф’євої (Росія), на третьому – «Приділ Ангела» Миколи Дрейдена (Росія).
Володар Гран-прі, переможець фестивалю «Покров» 2009 року – фільм Володимира Хотиненка «Піп» (Росія). Фільм, який уже без ніяких застережень став осердям, віссю і окрасою цьогорічного фестивалю.
На закритті виступили також владика Антоній, ректор Київських духовних шкіл; мер міста Києва Леонід Черновецький; президент фестивалю Андрій Деркач.
Що можна додати? Звичайно, фестиваль уже «виростає» із маленького, порівняно, залу Будинку кіно і ще меншого залу Будинку ветеранів, де проходили два дні конкурсного показу. Зал не міг вмістити всіх бажаючих. Але, як запевнив один із гостей церемонії закриття Нестор Шуфрич, «ми вже чекаємо нового, VIII фестивалю. А дасть Бог, тоді буде вже й більша аудиторія, більші зали й інші реалії надворі. Лишилося менше ста днів до змін!»
Нехай же реалії змінюються на краще! Хай ширшають зали для православного кіно. Нехай воно справді несе високе, вічне, безсмертне в душі людей, хай слугує єднанню сердець, народів та воскресінню святої православної землі.

Архієпископ Полтавський і Миргородський ФИЛИП. Церква в світі: служіння любові

Олександр ЯРОВИЙ. ЦЕРКВА – ЦЕ ДУХОВНА ЛІКАРНЯ…