Архієпископ Филип. «Мученик возвышенной мысли»

01.05.2009 archive, Вестник №92, Тема номера

Филип, архієпископ Полтавський і Миргородський

Ваші Високопреосвященства! Всечесні отці!
Браття й сестри! Пані та панове! Високоповажне зібрання!
Спробую почати свою доповідь із не зовсім звичного положення: Гоголь сьогодні опинився в небезпеці. Ні, світовій славі і творчому спадку видатного митця ніщо не загрожує, але довкола Гоголя, і як особистості, і як літератора, педагога, публіциста, мислителя, — сьогодні щільно стали штампи і стереотипи. Вони, як на мене, взяли Гоголя в облогу з тим, щоб перетворити його на щось нереальне, схематичне.
«Когда заходит разговор о Гоголе, подавляющее большинство людей задает два вопроса: 1) правда ли, что Гоголь сошел с ума?; 2) правда ли, что его по-хоронили живым? Что же, по всей видимости, такова участь всякого на-стоящего христианина, который кажется безумным для мира сего», — з гіркотою констатує передмова до сучасного видання Гоголівських творів.
Тим більше це важливо, що, на думку видатного сучасного дослідника творчості Миколи Гоголя Володимира Воропаєва, «гений Гоголя до сих пор остается неизвестным в полной мере не только широкому читателю, но и литературоведам». І тут, слід визнати, не останню роль відіграють саме згадані штампи і стереотипи. Вони є, якщо можна так сказати, ледь не необхідною умовою сприйняття Гоголя в нашому суспільстві. Та й сучасники Гоголя бачили в ньому переважно те, що бажали бачити.
Гоголя – митця і Гоголя – віруючу людину часто намагалися (і нині намагаються) розділити. А ту ступінь творчості, коли саме духовна складова стала головним мотивом Гоголівських творів, одні дослідники сприймають як творче фіаско або свідомий відхід назад і вниз, інші ж бачать у Гоголі відтепер особливого духовного письменника, засновника унікального типу творчості.
Згадаймо хрестоматійну реакцію Бєлінського на «Вибрані місця…»: «Пропо-ведник кнута, апостол невежества, — звертається «нестямний Віссаріон» до Гоголя, — поборник обскурантизма и мракобесия, панегирист татарских нра-вов — что Вы делаете?.. Взгляните себе под ноги: ведь Вы стоите над безд-ною…». І далі критик настійливо радить митцеві зректися книги і «тяжкий грех» її створення спокутувати «новыми творениями, которые напомнили бы Ваши прежние». Ось і стереотип — «зрада народних інтересів», «невігластво і обскурантизм»…
Правда, сам народ, питаннями щастя й добробуту якого так переймався Бєлінський, чомусь сприйняв Гоголя саме таким, яким він показав себе у «Вибраних місцях». Чому? Певно, тому, що народ виявив… дещо ширший погляд на Гоголя, творами якого — і ранніми, і пізніми — зачитуються донині покоління й покоління!
Або особистість Гоголя в контексті тодішньої політичної ситуації… Один із літературознавців (свідомо не називаю його прізвища) стверджує, наприклад, що Гоголь поїхав до столиці тогочасної імперії, «щоб зробити кар’єру державного службовця Росії». Відтак, Гоголь не може іменуватися українським письменником, оскільки писав російською і мешкав у Росії. Навпаки, інші критики і дослідники вважають, що Гоголя слід не просто перекласти українською, але й переосмислити, змінити його тексти, щоб зробити їх «відповідними національним уподобанням і корінню самого Гоголя». Прибічники крайнощів намагаються «поділити» того, хто жив Україною, мешкаючи в Росії, болів болями Росії, живучи далеко за кордоном. Видатний дослідник творчості і життя Гоголя професор Павло Михед якось влучно зазначив із цього приводу з гіркою іронією: «Гоголь все ж не «Криворіжсталь», його приватизувати неможливо». І це правда!
І ось тут ми не можемо оминути важливої думки, яку висловив Євген Сверстюк: «Гоголь був українцем, якому нагадували, що він оре чужу ниву… А він завжди знав, що оре ниву Господню».
Цей момент є в нашому сприйнятті Гоголя, може, найголовнішим. Не намагаючись розділити й спростити Гоголя, ми маємо бачити у його творчості те найголовніше — ниву Господню, на якій він працював, яку зрошував своїми сльозами, пóтом і часом кров’ю.
Найбільші страждання у Гоголя викликає саме відірваність життя від Першоджерела — Бога, від Церкви і благодаті Святого Духа. Тому не варто говорити про хворобу Гоголя, — ми ж не сприймаємо як хворобу лемент матері над смертельно хворою дитиною. До речі, протопресвітер Олександр Шмеман зазначив дуже влучно: «Духовная трагедия секуляризма, обмир-щенности нашей цивилизации в том, что они вталкивают нас в подлинную религиозную шизофрению: деление жизни на две части — религиозную и светскую, без какой-либо связи между ними», — свідчить протопресвітер Олександр Шмеман.
І творчість Гоголя свідчить про хворобу секуляризму, якою вражене суспільство, — про духовну шизофренію, а не про душевну недугу письменника. «Гоголь — первый пророк возврата к целостной религиозной культуре, пророк православной культуры… Он ощущает как основную не-правду современности ее отход от Церкви, и основной путь он видит в воз-вращении к Церкви», — свідчить професор протопресвітер Василь Зеньковський. Семен Франк також говорить про висунутий Гоголем ідеал «воцерковления всей … жизни».
Отже, болі і скорботи Гоголя спричинені набагато глибшими проблемами, ніж стандартні «душевні хвороби».
І література після переживання її Гоголем — воістину одним із «найцерковніших письменників» — довела, що мистецтво взагалі і література зокрема не стоять на перешкоді духовному зростанню. Звичайно, якщо справжній митець не побоїться свідчити про Істину.
Гоголь не відділяв життя від ідеалів, літературу — від життя, відтак страждав, бо ідеали дуже відрізнялися від реалій… Та сам митець намагався, скільки було сил, жити відповідно ідеалам.
Ось ілюстрація щодо нестяжательності Гоголя. Розповідають, що одного разу подруга письменника, Смирнова, захотіла жартома випитати, «что же из гар-дероба есть у него». «Я вижу, что вы просто совсем не умеете отгадывать», – відповів Гоголь. – «Я большой франт на галстухи и жилеты. У меня три гал-стуха: один парадный, другой повседневный, а третий дорожный, потеплее». Далі з’ясувалося, що у письменника було речей мінімум — себто, стільки, скільки потрібно, щоб бути в чистому. «Это мне так следует», — казав він. – «Всем так следует, а вы будете жить, как я, и, может быть, я увижу то время, когда у вас будет только две пары платья: одно для праздников, другое для будней». Прекрасна ілюстрація євангельської заповіді про зайву сорочку…
І після смерті письменника, до речі, залишилося речей дуже мало. Я б сказав, красномовно мало. У відповідності до опису речей «скончавшегося от простуды коллежского асессора Гоголя», по смерті лишилося тільки й того, що «шуба енотовая, крытая черным сукном, старая, довольно ношеная, два старых суконных сертука черного сукна… черное люстриновое пальто старое, пикеневое старое пальто белого цвета, одно парусинное пальто старое…». Звернімо увагу на характеристику «стара», старе». І це зовсім не тому, щоб не було змоги придбати нове, — тут реалізація ідеалу в житті! І ще один скарб лишився по Гоголеві на землі: двісті тридцять чотири книги, вітчизняних і зарубіжних. І серед них — творіння отців-аскетів.
Сама смерть Гоголя цілком і повністю відповідає його життю і його ідеалам. Процитую ще одного яскравого і глибокого дослідника Гоголя, Ігоря Золотуського: «Он лежал, отвернувшись к стене, в халате и сапогах и смот-рел на прислоненную к стене икону Божьей Матери. Он хотел умереть тихо, спокойно. Ясное сознание, что он умирает, было написано на его лице… А врачи, не понимая причины его болезни и ища ее в теле, старались лечить те-ло. При этом они насиловали его тело, обижая душу этим насилием, этим вмешательством в таинство ухода. То был уход, а не самоубийство, уход соз-нательный, бесповоротный, как уход Пульхерии Ивановны, Афанасия Ива-новича, понявших, что их время истекло… Верный своей вере в то, что жизнь дается человеку для того, чтобы сделать свое дело и уйти, он и ушел от них, все еще думавших, что имеют власть над ним. Муки Гоголя перед смертью были муками человека, которого не понимали, которого вновь ок-ружали удивленные люди, считавшие, что он с ума сошел, что он голодом себя морит, что он чуть ли не задумал покончить с собой. Они не могли по-верить в то, что дух настолько руководил им, что его распоряжения было достаточно, чтоб тело беспрекословно подчинилось. Врачи терялись в догад-ках о диагнозе, одни говорили, что у него воспаление в кишечнике, третьи — что тиф, четвертые называли это нервической горячкой, пятые не скрывали своего подозрения в помешательстве. Собственно, и обращались с ним уже не как с Гоголем, а как с сумасшедшим, и это было естественным завершени-ем того непонимания, которое началось еще со времен «Ревизора». Врачи представляли в данном случае толпу, публику, которая не со зла все это де-лала, но от трагического расхождения между собой и поэтом, который уми-рал в ясном уме и твердой памяти».
Справді, Гоголь помер у повному розумі й чистій свідомості. Перед смертю він двічі сповідався і причастився Святих Таїн, соборувався. А останніми словами Гоголя, сказаними у повній свідомості, були: «Как сладко умирать». А трохи раніше він голосно попросив: «Лестницу, поскорее, давай лестни-цу!..» До речі, це ті ж слова, які говорив перед смертю святитель Тихон Задонський, один із улюблених духовних письменників Гоголя.
До речі ж. Гоголь лежав у труні в лавровому вінку. Згодом листочки від вінка розкупили шанувальники Гоголя, а отримані кошти пішли на благодійність. Так письменник втілював свої принципи навіть після смерті.
І вже можна сприймати як збіг обставин, а чи як провіденціальне явище, але сороковий день від смерті Гоголя прийшовся на понеділок Світлого, Пасхального тижня. Шевирьов згадував: «Утешением было…, слышать вос-кресный колокол вместе с заупокойным пением. На могиле его, убранной зе-ленью и цветами среди снега, мы слышали: «Христос воскресе!»
А після молитви і відвідання могили була запропонована трапеза шістдесяти жебракам і ченцям Данилового монастиря, на цвинтарі якого тіло Гоголя знайшло свій покій. На поминальній трапезі Шевирьов прочитав останній твір, надрукований за життя Гоголя, «Светлое воскресение».
Після цього стали обговорювати ідею пам’ятника і вирішили зробити два написи, вельми характерних. Перший — цитата із пророка Ієремії — вміщений на надгробку із чорного мармуру: «Горьким словом моим посмеюся». А на хресті написаний заклик із Апокаліпсису: «Ей, гряди, Господи Иисусе».
Сергій Тимофійович Аксаков зауважив: «Много еще пройдет времени, пока уразумеется вполне всё глубокое и строгое значение Гоголя, этого монаха-художника, христианина-сатирика, аскета и юмориста, этого мученика воз-вышенной мысли и неразрешимой задачи». І ключем для цього «уразуміння» може стати тільки відправна точка Гоголівського буття — віра його.
З якого боку не подивитися, а виходить, що позбутися штампів та стереотипів у сприйнятті Гоголя можна, тільки зваживши на його віру і, скоріше навіть, на значення цієї віри у його творчості.
Ми не намагаємося створити із образу Гоголя власне ікону — й водночас не хочемо демонізувати його, а разом і його твори.
Ми не уявляємо Гоголя належним виключно одній культурі, російській чи українській, — але відкидаємо думку про його космополітизм.
Ми не вважаємо Гоголя богословом, — проте не можемо погодитися з приниженням його до рівня «співця малоросійської природи» і колоритних звичаїв «хуторів поблизу Диканьки».
Та з погляду церковного ми маємо змогу примирити всі уявні протиріччя в нашому сприйнятті письменника і мислителя. Сам Гоголь пише: «Есть при-миритель всего внутри самой земли нашей, который покуда еще не всеми ви-дим, – наша Церковь… В ней заключено все, … начиная от государственного до простого семейственного, всему настрой, всему направленье, всему за-конная и верная дорога» («Просвещение»)». І церковне усвідомлення і переживання Гоголя зможе, я переконаний, примирити тих, хто довкола Гоголя сперечається.
Гоголь орав таки Господню ниву! І в цьому, здається, є початок і кінець усіх проблем. Він йшов землею — чорною землею, политою пóтом і кров’ю славетних запорозьких лицарів та ницих зрадників-яничарів. Він до крові трудився, намагаючись зробити м’якою і податливою до Слова Господнього суху та, здається, зовсім безплідну ниву, — але багато бачив на ній «терни й осот» (Бут. 3, 18). Він бажав, щоб дим від чистих Авелевих жертв піднімався від землі до Неба, — натомість з болем споглядав на безліч сучасних йому Каїнів. Та він йшов уперед, поклавши руки на рало і не повертаючись, не озираючись назад.
… Легко здається, сидячи у м’якому фотелі та перегортаючи гарно оздоблені видання Гоголя, видивлятися і вибирати недосконале — ті шматочки Гоголівської ниви, які він не зорав або посіяв не дуже вдалі сімена. Легко і зручно виробити низку штампів, аби потім намагатися з їхньою допомогою описувати все в житті митця: «хворий», «божевільний», «релігійний фанатик», — або, навпаки, «богослов», «святий», «праведник». Просто судити, не обтяжуючи себе трудом співпереживання.
Та Землероб вищий за штампи і ширший за стереотипи. Так само, як земля, яку він орав, безкрая і хоча б за видноколом, а лине до Небес!
Найбільшим відкриттям Гоголя є його слова: «Что пользы для корабля от мачты, кормщика, матросов, парусов и якоря, ежели нет ветра? Что пользы в красноречии, в остроумии, познаниях, образованности, разуме, если нет в душе Духа Святаго?» І, оцінюючи творчість Гоголя, ми також маємо визнати: до цієї саме творчості слід підходити із духовним мірилом, інакше яку користь матимемо ми, намагаючись іншим способом вимірити те, що виходить за межі «просто творчості»?
«Благословляю тебя, священная вера», — сказав художник слóва. Те ж можемо сказати і ми, згадуючи сьогодні 200-річчя від дня народження Великого Гоголя. Власне, завдяки благословенній і священній Вірі він і став великим художником Слова — Слова з великої літери; того Слова, про яке свідчить Євангеліє: «На початку було Слово» (Ін. 1, 1).
Гоголь намагався побачити у людині образ — ікону — Бога і відновити її, потьмарену гріхами та, здається, безповоротно спотворену «обставинами життя». То вимальовуючи словом святе й чисте, то змиваючи сльозами бруд, Гоголь служив вічному і Безсмертному Слову. Не нам судити, чи вдалося йому це служіння виконати належним чином. Та, зрештою, не в цьому полягає мета нашої конференції, адже Гоголь нагадує нам: «Яка користь у красномовстві,… коли немає в душі Духа Святого?» І ми, звертаючись до творчості Миколи Гоголя, замислімося над тим, чи є користь і сенс у наших наукових пошуках та літературознавчих розвідках, — себто, чи є Дух Святий у нашій душі? Це, здається, і є найголовнішим.

Юбилей Гоголя в Украине и в мире

Ярослав Степ. Провідник правди й любові