Архідиякон Сергій Косовський «Розвиток паліативної допомоги в Україні»

01.02.2009 archive, Вестник №89, Церковь и общество

Церква вбачає свою роль в розвитку паліативної допомоги насамперед у духовно-моральному вихованні людини на основі цінностей любові, милосердя та співстраждання ближньому поєднаному з опікуванням над практичним втіленням цих цінностей в ділі надання допомоги умираючим хворим та їх близьким.
Концепція Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні

Проект Синодального Відділу благодійності та соціального служіння Української Православної Церкви

Українська Православна Церква з материнською любов’ю ставиться до своїх вірних чад та всіх без виключення людей, які потребують співчуття, опіки, любові та милосердя, і приділяє особливу увагу тим людям, життя яких добігає свого кінця, та які через важкі невиліковні хвороби зазнають фізичних і духовних страждань.
Сьогодні в нашому суспільстві таких людей стає дедалі більше. Окрім суто фізичних негативних проявів хвороби, останні дні земного життя багатьох хворих супроводжуються душевними стражданнями, страхом смерті, почуттям власної безпорадності, тотальної самотності, ізольованості, переживаннями за долю своїх близьких і рідних. Водночас, дієві заходи та способи допомоги таким хворим та їх родинам у нашому суспільстві натепер є відсутніми або малорозвинутими.
Розв’язанню проблем, що постають перед невиліковними вмираючими хворими та їх родинами, може слугувати так звана паліативна допомога, яка в сучасному розумінні розглядається як комплексна система заходів медичного, соціального, духовного та психологічного характеру, спрямованих на всебічну підтримку хворого, у випадку коли хвороба не піддається лікуванню.
На відміну від спеціалізованого медичного втручання, орієнтованого на виліковування хвороби, паліативна допомога має на меті в першу чергу полегшення фізичного стану хворого – подолання болю та усунення інших негативних проявів хвороби (лікування симптомів), підтримку його духовного та емоційного стану, а також намагається сприяти покращенню умов життя хворого та його оточення.
Серед проблем, що постають в Україні у зв’язку зі створенням та впровадженням системи паліативної допомоги, ключове місце займають проблеми світоглядно-ціннісного та духовного характеру, які стосуються осмислення паліативної допомоги як такої, її місця та ролі в сучасній медицині та в суспільстві в цілому, змісту та конкретних форм організації паліативної допомоги, а також ставлення суспільства до невиліковних умираючих хворих.
Саме тому Українська Православна Церква вважає за потрібне висловити своє ставлення та точку зору відносно зазначених проблем а також можливих шляхів щодо їх розв’язання.
1. Осмислення паліативної допомоги з позицій православно-християнського
віровчення
1.1 Православна Церква, виходячи зі Свого віровчення, розглядає останні дні земного життя людини як час, який передує безпосередній зустрічі людини з Богом і який має бути наповнений особливим духовним змістом, гідним людини як образу і подоби Божої.

Церква наголошує, що смерть, будучи трагічним наслідком відпадіння людини від Бога, в той же час, за невимовним промислом Божим, є і вратами прийдешнього життя людини, її другим народженням, таїнством, в якому людині, завдяки спасительній жертві Христа, відкривається шлях до вічного життя і наступного відновлення у повноті її природи.
За віровченням святих отців, первинна організація людської природи мала полягати в ієрархічній підпорядкованості тіла – душі, душі – духу, духа – Богу, з яким людина мала знаходитися в неперервному зв’язку, як із джерелом свого власного буття.
Первородний гріх – сваволля людини відносно даної Богом настанови, порушив зв’язок людини з Богом і змінив саму природу людини, яка почала автономне існування в умовах оточуючої фізичної реальності. При цьому природа навколишнього світу – «земля», стає основним джерелом існування людини, підпорядковуючи її своїм законам. Первинний порядок організації людської природи змінюється на зворотній: дух починає живитися від душі, душа – від тіла, тіло – від матеріального світу. Душа підпорядковується потребам і примхам тіла, стає його заручницею. Дух підкоряється пристрастям – стражданням душі. Фізичні можливості людини стають принципово вичерпними, а смерть, яку вона може зазнати, – невідворотною.
Відновлюючи зв’язок людини з Богом, Христос Спаситель відновлює і саму природу людини, звільнюючи її від влади гріха та смерті Своїми добровільними стражданнями, хресною смертю і Воскресінням. Нероздільне та неслитне поєднання Божественної та людської природи у Христі робить можливим взаємну сопричасність Бога і людини, як у аспекті страждань і смерті, так і в аспекті воскресіння і життя в вічності. Відтепер передсмертні страждання та смерть сполучають людину зі стражданнями та смертю Спасителя, а вільне усвідомлене поєднання з Христом у Таїнствах Церкви дає можливість кожній людині возз’єднатися з Богом та наслідувати Царство Небесне і життя будучого віку.
1.2 Світоглядна позиція Церкви, що безпосередньо випливає з православно-християнського віровчення полягає в тому, що якого б рівня розвитку не сягнула наука, вона ніколи не зможе остаточно подолати хвороби та смерть.
Саме тому Церква вважає, що цілі, які проголошуються сучасною медико-біологічною наукою щодо остаточного подолання хвороб та необмеженого подовження людського життя, не є абсолютними, а досягнення таких цілей, тим паче за будь-яку ціну, не може бити прийнятним, ані з релігійної, ані з соціально-історичної точки зору.
Разом з тим, слід зауважити, що сама по собі якість життя, як мета, що задекларована сучасною секуляризованою медициною, не може бути самодостатньою і кінцевою, бо може слугувати водночас і духовному розвитку людини, і її деградації.
Задачі медицини, як щодо виліковування хвороби, так і щодо полегшення фізичного стану хворого медичними засобами, мають бути спрямовані на те, щоб надати людині можливості та створити умови такого фізичного існування, за яких вона мала б змогу здійснювати своє життєве призначення та духовно зростати у своєму достоїнстві.
Смисл медицини має бути тісно пов’язаним зі смислом людського існування, а її задачі та цілі – слугувати цьому смислу та його розкриттю кожною окремою людиною. Протистояння хворобі – це боротьба за смисл існування людини, за її особистість, за її можливість зосереджувати свої духовні сили та спрямовувати їх на користь своїй душі.
Саме тому медична допомога може органічно поєднуватися з духовною, потребує співробітництва з хворим, стає дієвою, коли враховує його індивідуальність, і головне – не умаляється в своєму смислі, значенні та цінності навіть тоді, коли фізичні можливості організму людини є вже вичерпаними.
У цьому випадку, у поєднанні з духовною опікою і різнобічними засобами підтримки хворого медицина продовжує відповідати своєму головному призначенню, слугуючи розкриттю та усвідомленню хворою людиною передусім духовного змісту своєї особистості.
Саме в цьому і полягатиме допомога невиліковно хворій людині, саме в такому розумінні і може розглядатися паліативна допомога, саме з таких позицій Церква сприйматиме паліативну допомогу як предмет своєї уваги та опіки.
2. Зміст та форми організації паліативної допомоги
2.1 Православно-християнське вчення розглядає людину як унікальну цілісність, у якій поєднані духовні та фізичні начала. Тісний зв’язок між ними проявляється зокрема в тому, що фізичні розлади та біль, яких зазнає тіло, відбиваються на душевному стані людини, і водночас душевні та духовні переживання можуть призводити до тілесних страждань, або посилювати їх. Саме тому страждання, яких зазнає хворий, як правило носять тотальний і недиференційований характер, охоплюють людину в цілому як особистість і не можуть бути зведені до суто соматичних (тілесних), психічних, або духовних чинників.
Водночас, полегшення фізичного стану хворого медичними засобами відкриває можливості надання хворому духовної допомоги, що в свою чергу сприятиме полегшенню його фізичних страждань, а відтак і осмисленому сприйняттю хворим свого життя та смерті.
Ось чому паліативна допомога може знайти своє смислове та функціональне завершення лише за умови такого поєднання медичних, духовних, соціальних та психологічних заходів, коли кожна окрема складова допомоги буде розглядатися як передумова та засіб здійснення інших, а всі вони разом будуть слугувати полегшенню страждань хворого, його тілесного та душевного стану та сприяти духовно осмисленому та гідному завершенню хворою людиною свого земного шляху.
2.2 Відповідно до свого змісту паліативна допомога має втілюватися в тих організаційних формах, які можуть забезпечити органічне поєднання всіх її складових.

Зокрема, мають бути створені можливості та умови співпраці душпастирів чи інших осіб, які надають хворому духовну допомогу з медичним персоналом, соціальними працівниками та іншими особами, що безпосередньо опікуються хворим. Така співпраця має носити взаємоузгоджений, усталений та регламентований характер, передбачати обізнаність медичного персоналу, соціальних працівників, та інших осіб, що надають допомогу хворому, зі змістом духовної опіки та її заходами.
2.3 Організаційне впровадження та надання паліативної допомоги має здійснюватися у спосіб, що співвідноситься з існуючим у суспільстві культурним, релігійним та історичним досвідом і традицією, відповідає запитам та уявленням суспільства і не порушує гідність хворої людини та її права. У зв’язку з цим, важливо звернути увагу на наступне:
1. Можливе функціональне та організаційне розмежування заходів паліативної допомоги та спеціалізованого медичного втручання не повинно мати своїм наслідком відчуження паліативної допомоги від системи спеціалізованої медичної допомоги, виключення паліативної допомоги з контексту лікувальної роботи установ спеціалізованої медичної допомоги, або призводити до витіснення невиліковних хворих з поля діяльності цих установ, і тим більше – до відмови таким хворим у спеціалізованій медичній допомозі.
Наявність хвороби, яка не піддається виліковуванню, та прогнозований за медичними критеріями обмежений термін життя хворого, мають розглядатися лише як певний стан хворого, а не як його статус. При чому механічне відокремлення невиліковних хворих від інших хворих, може призводити до психологічного та соціального відчуження таких хворих, їх соціальної виключеності та стигматизації, та загалом негативно сприйматися у суспільній свідомості.
Слід враховувати також те, що у вітчизняній медичній традиції – не проводити принципового поділу хворих за прогнозом розвитку їх хвороби, а надавати допомогу хворим у тих аспектах, в яких вони цього потребують, поєднуючи активні лікувальні та паліативні заходи.
Разом із тим, цілісність контексту допомоги хворому вимагає наявності в лікувальних закладах, що надають спеціалізовану медичну допомогу, також можливостей надання і паліативної допомоги, причому як в умовах стаціонару, так і поза ним.
2. Звертаючись до досвіду організації спеціалізованих закладів паліативної допомоги, а саме хоспісів, слід мати на увазі, що будучи продовженням загально-християнської традиції допомоги нужденним, у частині сучасного західного суспільства вони мають специфічну обумовленість та смислове прочитання. Воно ґрунтується на уявленні про автономію людської особистості та свободу її самовизначення за будь яких життєвих обставин.
Так, хоспіс розглядається до певної міри як пропозиція та альтернатива, суть якої – створити для невиліковно хворої людини такі умови, за яких вона мала б змогу самостійно розпоряджатися собою та вести якомога прийнятний для себе спосіб життя доти, доки це видається можливим.
Водночас, можливості сучасної медицини щодо штучної підтримки життєдіяльності організму певної категорії хворих сприяли тому, що в деяких випадках хоспіси почали виконувати також і роль місць перебування таких хворих.
Не узагальнюючи ці спостереження і не відкидаючи можливість практичного застосування сучасного досвіду хоспісної допомоги в вітчизняних умовах, Церква вважає, що в нашому суспільстві організація та впровадження хоспісів має в першу чергу ставити собі за мету надання паліативної допомоги тим невиліковним хворим, які позбавлені родинної опіки, матеріальних статків та можливостей і умов гідного завершення свого життя.
Під опікою цих установ мали б знаходитися також і ті хворі, які вимушені залишатися в закритих закладах, а саме в місцях позбавлення волі, психоневрологічних лікувальних закладах, тощо.
Саме таке спрямування роботи хоспісів мало б схвально сприйматися у нашому суспільстві та знаходити широку громадську, в тому числі благодійну підтримку.
Водночас, Церква вважає що домашнє середовище є найбільш сприятливим для хворої людини місцем завершення її життя, а догляд за хворим і піклування про нього мають ставати першочерговим обов’язком його рідних та близьких і не повинні в повній мірі перекладатися на фахові організації та установи.
3. Участь Церкви в становленні та розвитку паліативної допомоги
3.1 Церква розглядає свою участь у становленні та розвитку паліативної допомоги в двох основних аспектах:
по-перше – в аспекті душпастирської допомоги хворим та умираючим;
по-друге – в аспекті свого соціального служіння, спрямованого на відстоювання в суспільстві християнських цінностей любові, милосердя та співстраждання ближньому в їх практичному втіленні.
Церква вважає за можливе приймати безпосередню участь у програмах паліативної допомоги в тій мірі, в якій ця участь буде відповідати спасительній місії Церкви і в якій вона зможе сприяти здійсненню цієї місії.
Церква буде підтримувати лише ті зусилля по організації паліативної допомоги і ті її форми, які будуть забезпечувати цілісний підхід до нужд та потреб хворої людини і завдяки яким зможуть бути створені умови і можливості духовної опіки над хворими.
3.2 Розглядаючи паліативну допомогу саме як взаємопов’язаний комплекс заходів, а не як окрему медико-соціальну галузь, Церква спрямовуватиме свої зусилля на розвиток духовних засад медицини, соціальної та психологічної роботи з хворими та їх цілісне поєднання у практичному застосуванні.
Саме тому Церква вбачає свою роль в розвитку паліативної допомоги насамперед у духовно-моральному вихованні людини на основі цінностей любові, милосердя та співстраждання ближньому поєднаному з опікуванням над практичним втіленням цих цінностей в ділі надання допомоги умираючим хворим та їх близьким.
Церква вважає, що необхідною передумовою успішного впровадження та розвитку паліативної допомоги є в першу чергу позитивне, духовно-змістовне ставлення до невиліковних хворих у суспільстві, розуміння та сприйняття суспільством допомоги умираючим як духовну та соціальну потребу.
Тому саме Церква, релігійні організації та громади, які спираються як на духовний, так і на соціально-історичний досвід допомоги та служіння ближньому мають стати у суспільстві провідником цінностей, норм та взірців діяльності, що сприятимуть індивідуалізованому особистісно-мотивованому та цілісному підходу до нужд і потреб хворої людини.

Председатель Синодального отдела благотворительности и социального служения УПЦ протодьякон Сергий Косовский отвечает на вопросы читателей.

Филипп, Овруч, студент: Уважаемый отец Сегрий, как представитель социального отдела, скажите, пожалуйста, планируется ли в нашей Церкви создать внутренний пенсионный фонд для священнослужителей, которые достигли пенсионного возраста? Потому что в принципе на сегодня ни один священник не состоит в пенсионном реестре, (например, как это сделали католики на Западной Украине).

Архидиакон Сергий Косовский: Уважаемый Филипп, Вы ставите правильные и своевременные вопросы. Действительно, проблема социального, в том числе пенсионного обеспечения священнослужителей приобретает все большую актуальность. Священник, прослуживший много лет и ушедший «на покой» должен быть социально защищен. Это касается и членов его семьи, которые тоже трудятся при храме.

Недавно принятый закон Украины о негосударственном пенсионном обеспечении такие возможности открывает, и мы думаем о том, как этим можно воспользоваться наилучшим образом.

Поэтому, на первую часть Вашего вопроса – ответ утвердительный. Единственное, что я хочу заметить, это то, что такой пенсионный фонд не должен быть «закрытым» — любой человек имеет право стать его членом, по своему усмотрению. Это же относится и к размеру пенсионного отчисления и возрасту предполагаемого выхода на пенсию (в соответствии с тем, как это регламентируется законом – плюс-минус десять лет от установленного пенсионного возраста). Важным является и то, что пенсионное накопление в таком фонде будет передаваться по наследству.

И еще один вопрос. Планируется ли в нашей Церкви создать механизм как, например, в Болгарской Церкви для выплаты зарплаты священникам из фондов епархий, потому что насколько я знаком с жизнью сельских батюшек, то им действительно очень тяжело, особенно на маленьких приходах, или вновь открывшихся.

Архидиакон Сергий: Теперь, что касается фонда взаимопомощи. На сегодняшнем этапе этот вопрос поднимается. Так, на собрании духовенства Киевской епархии, под председательством Блаженнейшего Митрополита Владимира, было принято решение о создании фонда помощи для священнослужителей, которые оказались в затруднительном положении.

По поводу помощи священникам небольших сельских приходов, то я думаю, что приходы в районных центрах могли бы оказывать такую помощь. Что касается выплат из епархиальных бюджетов, то такое предложение может быть рассмотрено на очередном расширенном заседании Священного Синода Украинской Православной Церкви.

Николай Петрович, 44 года, Луганск: Отец Сергий, как Вы относитесь к мнению, что некоторые представители социальной сферы деятельности Церкви устраивают приюты для престарелых с единственной целью — отписать на свое имя квартиру?

Архидиакон Сергий: Уважаемый Николай Петрович, Я отношусь к этому крайне отрицательно. В нашем ХХI веке есть много подобных негативных примеров, но по линии нашего отдела по оказанию помощи престарелым людям подобное исключается. Создание церковных домов престарелых – одно из направлений нашей работы. Недавно Блаженнейший Митрополит Владимир дал благословение на создание еще одного дома для престарелых людей на окраине Киева.

Если Вы располагаете фактами злоупотреблений или обмана людей, то, пожалуйста, сообщите мне об этом — по возможности.

Но конечно не нужно отрицать и право человека завещать свою квартиру, жилье или имущество приходу или церковной общине.

Алла, 27 лет, Винница: Как я понимаю, участие Церкви в этом процессе должно проходить по определенным стадиям. Вот придумали Вы концепцию, а что дальше? Как именно в практическом плане Украинская Православная Церковь собирается осуществлять этот проект? Какие уже есть наработки?

Архидиакон Сергий: Уважаемая Алла, дело в том, что прежде чем приступать к практической деятельности, тем более в таком сложном вопросе, его следует тщательно изучить, приобрести определенный опыт, извлечь из него уроки, сделать необходимые выводы и сформулировать принципы, по которым нужно осуществлять непосредственную деятельность. Именно таким путем мы и шли. Мы ничего не придумывали, как Вы говорите, мы старались обобщить и осмыслить тот опыт, который уже существует.

Концепция призвана выделить приоритеты, задать рамки и главные цели. Это касается участия и самой Церкви и тех, с кем она выстраивает отношения, осуществляя свое служение.

Наши наработки – это духовный и исторический опыт Церкви и наша практическая деятельность, которая на него опирается. Отдел благотворительности и социального служения проводит целый ряд социальных проектов, в том числе и по паллиативной помощи, однако в данном случае речь идет не о проекте, а о каждодневном служении Церкви, ее пастырей и чад, сталкивающихся с человеческим горем, страданием и смертью.

Володимир, 31 рік, Рівне: Отче, а чи не здається Вам, що під час економічної кризи люди мають піклуватися про свої родини, щоб хоч якось стабілізувати ситуацію, а вже потім про інших? Піклування про сторонніх людей не здається Вам протиріччям слів святого: «Спасися сам і тисячі навколо тебе спасуться»?

Архідиякон Сергій: Справа, шановний Володимире, не в економічній кризі, а в духовній. Саме через те, що у суспільстві відбувається духовна криза, одним із проявів якої є домінування принципу «кожний за себе», стають можливими і всі інші кризи, в тому числі і те, що тепер називають економічною кризою. Болісно, що для багатьох людей проповідь Христа так і залишається не почутою.

Слова преподобного Серафима Саровського: «Стяжи дух мирен и тысячи вокруг тебя спасутся» мають повністю протилежний зміст до того, що Ви сказали.

Лідія Іванівна, 42 роки, Харків, лікар: Інколи трапляються випадки, коли людина через сильний біль просить лікарів прискорити її смерть. Часто православні лікарі не погоджуються з цим, говорячи, що це гріх. А мучити людину не гріх? Дивитися на те, як вона страждає, не гріх? Особливо коли не можна нічого зробити. Чи не здається Вам, що допомога людині спокійно померти теж має бути складовою паліативної допомоги?

Архідиякон Сергий: Шановна Лідія Іванівно, паліативна допомога не повинна мати нічого спільного з тим, що Ви маєте на увазі у своєму запитанні, а саме з евтаназією. Паліативна допомога як раз і спрямована на те, щоб полегшити страждання людини і допомогти їй гідно увійти в вічність, а не закінчити життя самогубством і приректи на вічне страждання. Ми маємо пам’ятати, що фізичні страждання, якими б жахливими і нестерпними вони не були є тимчасовими. Так, — це важке випробування і для хворого і для тих хто їм опікується, але ніхто не давав лікарю права позбавляти людину життя.

Якщо є найменша можливість врятувати життя — вона має бути використана, і нехай сумління підкаже лікарю гріх це, чи ні.

Наталія, 24 роки: Отець Сергій, в Вашій концепції є такі слова: «Водночас, полегшення фізичного стану хворого медичними засобами відкриває можливості надання хворому духовної допомоги, що в свою чергу сприятиме полегшенню його фізичних страждань, а відтак і осмисленому сприйняттю хворим свого життя та смерті».

А як це узгоджується з ситуаціями, коли лікар змушений стримувати біль пацієнта тим, що дає йому наркотики (знеболювані)? Як взагалі Церква ставиться до подолання тілесної болі за допомогою медичних препаратів, що мають наркотичні властивості?

Архідиякон Сергій: Шановна Наталія, Ви абсолютно вірно зрозуміли зміст наведених слів. Вкрай бажано, щоб сприйняття людиною свого стану було осмисленим і вільним від впливу, який іноді може бути заподіяний наркотичним препаратом. З іншого боку біль — сам вже є впливом на свідомість.

Загалом, Церква не має певного ставлення до самих препаратів (в тому числі наркотичних), як до засобів знеболювання, Вона висловлює лише певні застереження щодо наслідків їх застосування для людини, як особистості. Якщо знеболюючий ефект домінує над можливими побічними негативними наслідками дії препарату на свідомість людини, то його вживання є цілком прийнятним. Тим більше, що у сучасній медицині поширюються методики, які намагаються зменшувати такий вплив. Також важливо розуміти, що реакція на препарат носить індивідуальний характер і робити якісь однозначні узагальнення було б, на мою думку, неправильним.

Александр, 22 года, Киев: Скажите, пожалуйста, большой возраст, телесная немощь и отсутствие родственников — это единственные критерии, по которым людям будет оказана паллиативная помощь? Или есть другие варианты, например, когда человек семейный или молодой?

Архидиакон Сергий: Паллиативная помощь оказывается человеку исходя из его физического состояния и характера болезни. И такую помощь больной должен получать в процессе лечения и в больнице, и дома (независимо от возраста и социального положения).

Специально организовывать учреждения с целью оказания ими только паллиативной помощи (так называемые хосписы) имеет, по нашему мнению, смысл только для тех людей, которые эту помощь, скорее всего, нигде больше получить не смогут (бездомные, заключенные, люди с психическими расстройствами и некоторые другие категории).

Отец Евгений, Киев: Отче, важной составляющей этой программы является духовное окормление больных. То есть Вам в Вашей деятельности не обойтись без священников медицинского благочиния. Вы считаете, готовы ли они участвовать в этой программе по своему уровню и опыту?

И еще один вопрос: Будут ли какие-то возрастные рамки для священников, которые предположительно будут участвовать в этой программе? Ведь многие из них молоды, а старого, умирающего человека, как правило, вытерпеть нелегко, а тем более, духовно наставить… Ваше мнение по этому поводу.

Архидиакон Сергий: Уважаемый отец Евгений, увещевать болящего – это, по большому счету, обязанность любого пастыря, ну а с человеческой стороны, к такому служению нужно привлекать тех, кто имеет к нему духовное расположение. И такие люди есть.

Наш отдел организовывает обучение для тех, кто решил оказывать помощь престарелым, больным, инвалидам, наракозависимым, ВИЧ-инфицированным. Но одних только курсов недостаточно. Нужен духовный и жизненный опыт.

Думаю, что медицинское благочиние должно стать здесь примером.
Василий, 30 лет, Северодонецк: Вы наверняка изучали опыт протестантских деноминаций в области оказания паллиативной помощи. Что положительного Вы можете выделить из этого?

Архидиакон Сергий: Да, Василий, действительно, протестантские деноминации имеют опыт в области организации и оказания паллиативной помощи, и я мог в этом лично убедиться, будучи, например, во Франции в составе делегации Министерства здравоохранения Украины.

Положительным есть заботливое и проникновенное отношение к больным, хорошие условия их пребывания и организации помощи. Это мы наблюдали в доме для престарелых людей, находящемся в ведении одной из религиозных общин, в предместье Парижа. У нас в Украине я не знаю о таком практическом опыте.

Яна, Крым: Не кажется ли Вам, что, участвуя в этой программе наряду с другими религиями, Православная Церковь может зареяться и утратить право слова? Почему мы сами не можем это делать? Правда, что другие секты и церкви нужны в этом плане для того, чтобы заодно и нас послушали?

Архидиакон Сергий: Уважаемая Яна, именно для того, что бы голос нашей Церкви не «затерялся», а был услышан, причем не только другими конфессиями и деноминациями, но и государственными и общественными организациями, мы и сформулировали свое видение данной проблемы в концептуальном виде.

Современные реалии ставят перед Церковью новые вызовы, а значит, требуют своевременного ответа. В этих реалиях смерть стала рассматриваться, как отдельное, отстраненное от жизни и ее смыслов явление, противоречащее идеям прогресса и всеобщего благополучия, а помощь умирающим — как то, что находится вне целей и ценностей современной медицины.

Церковь независимо ни от кого и ни от чего всегда оказывала и будет оказывать помощь и духовно окормлять нуждающихся и тем паче тех, кто стоит на пороге вечности. Ведь речь идет о самом главном – о спасении человека, его души.

Социальные, исторические формы и условия помощи таким людям могут быть разными, но смысл этой самой помощи — нет. Вот именно о смысле и говорится в нашей концепции.

Ієромонах Єлисей, 29 років, Мукачево: Якщо є проект концепції Української Православної Церкви, то мабуть такі ж концепції готували й інші конфесії. Чи вивчали Ви їх? Якою літературою Ви користувалися, створюючи цей документ?

Іще важливо знати, як самі люди (пацієнти) ставляться до поняття «надання паліативної допомоги»?

Архідиякон Сергій: Справа в тім, отче, що хвору людину як правило турбує не стільки назва допомоги, що їй надається, скільки її зміст та користь, яку вона може від неї отримати, і яка може допомогти їй в тому, що її найбільше турбує. На нашу думку слід виходити з конкретних проблем і потреб самої хворої людини, а не з формальних класифікацій та назв. Саме виділення паліативної допомоги в окремий напрямок медицини і створило уяву про нібито альтернативу лікувальної медицини та паліативної допомоги. Насправді такої альтернативи не має і не повинно бути. Про це, власне і йдеться у концепції.

Тепер, щодо джерел. Загалом їх можна поділити на дві частини. Перша – це джерела осмислення проблеми – Святе Письмо та Священне Передання Церкви, що зафіксоване в джерелах, в тому числі творіннях святих отців, які Вам, без сумніву, відомі. До цього слід додати деякі загально відомі богословські роботи, зокрема, такі як «Апологетика» прот. Василія Зеньковського, «Догматичне богослов’я» В.М. Лосського, тощо. Слід окремо виділити «Основи соціальної концепції Русської Православної Церкви» та «Основи вчення Русської Православної Церкви про достоїнство, свободу та права людини», в безпосередньому узгоджені і в контексті з якими відбувалася підготовка концепції. У великій нагоді стала також «Настольная книга священнослужителя» (т.8), яка лишається одним з найбільш корисних джерел, щодо розгляду практичних питань.

Друга група джерел – це література стосовно філософських, соціокультурних та медичних аспектів хоспісної та паліативної допомоги. Переважно це західні автори та дослідники.

У практичному плані вкрай суттєвим виявився наш власний досвід служіння та допомоги невиліковним хворим, а також досвід наших вітчизняних та деяких іноземних лікарів та інших фахівців, в тому числі тих, що працювали разом з нами та допомагали у нашій роботі протягом останніх десяти років.

Так що запропонована концепція – це узагальнення досвіду, а не теоретична «кабінетна» робота.

Щодо інших конфесій, то в подібному концептуальному плані формулювання проблеми паліативної допомоги нам на сьогодні не відомі, хоча деякі автори і приділяли увагу цьому питанню (Еліо Сгречча, Віктор Тамбоне «Біоетика»).

Дмитро, 25 років, м. Рівне: Чи плануєте Ви навчання бажаючих для здійснення специфічної допомоги людям, які здійснюють догляд за важкохворими?

Архідиякон Сергій: Шановний Дмитре, так, таке навчання відбувається і ми беремо участь в його організації та проведенні. Зокрема, на базі Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупіка створено спеціальний навчально-методичний центр, який почав здійснювати таку підготовку, при чому, по всім складовим допомоги (медична, соціальна, духовна, психологічна). Розроблений за нашою участю курс потрібен для медичних, соціальних працівників, духовних осіб, волонтерів, тощо.

Дмитро, 25 років, м. Рівне: Яку модель паліативної допомоги плануєте використовувати в своїй роботі?

Архідиякон Сергій: Шановний Дмитре, безпосередньо ми не можемо планувати такі речі самостійно, так як ця проблема комплексна. З нашої точки зору найбільш сприятливою для України була б європейська (континентальна) модель, в якій паліативна допомога розглядається як невід’ємна складова медичної допомоги, а її об’єм та пропорція у відношенні зі спеціалізованим лікуванням залежить від стану хворого та характеру перебігу його хвороби. Суто хоспісна — англосаксонська модель, яку до речі запозичила Польща, на нашу думку є більш віддаленою для нас у культурному відношенні.

Марина, 22 года: В Украинской Православной Церкви есть Синодальный отдел «Церковь и медицина». Не кажется ли Вам, что вопросом оказания паллиативной помощи должен заниматься именно он?

Архидиакон Сергий: Да Марина, такой отдел есть. Он был образован недавно, для того чтобы конкретизировать медицинское направление социального служения Церкви. В то же время, хочу заметить, что паллиативная помощь не сводиться только к медицинским аспектам. К тому же, уделяем внимание мы этой проблеме уже больше десяти лет, и имеем свои наработки и опыт, которыми с удовольствием будем делиться в сотрудничестве с другими Синодальными отделами, прежде всего Синодальным отделом «Церковь и медицина» и Отделом по делам молодежи.

Борис Петрович, 40 лет, Киев: Логично, что государство может и само создавать хосписы и оказывать своим гражданам паллиативную помощь. Для этого есть и средства, и помещения, и люди. Но оно почему-то прибегает к помощи Церкви. Как Вы думаете, зачем?

Архидиакон Сергий: Уважаемый Борис Петрович, государство хоть и не в полной мере, но располагает теми возможностями, о которых Вы говорите. В силу своего служения и своей миссии Церковь занимает в обществе особое место.

Во-первых, именно духовная помощь и поддержка, которую может оказать Церковь необходимы больному человеку и его близким. С другой стороны, духовное и нравственное воспитание человека является предметом церковного попечения. Средства и помещения — это конечно хорошо. Но, прежде всего, нужна любовь, жертвенность, особое душевное расположение, духовная решимость служить ближнему, видеть и понимать смысл своей деятельности, ее цель и ценность. И здесь одного государства по–видимому не достаточно.

Анастасія, 29 років, Бровари: Отець Сергій, чим хоспіс відрізняється від будинку для пристарілих?

Архідиякон Сергій: Шановна Анастасія, будинок для пристарілих — це місце, де живуть літні люди, або за своїм бажанням, або в силу тих обставин, що склалися в їх житті. Це — їхнє помешкання.

Хоспіс – це заклад, в якому перебувають невиліковно хворі вмираючі люди, термін життя яких є прогнозованим (на практиці від півроку до декількох тижнів, або днів). У хоспісі такі люди отримують лікування важких проявів їхніх хвороб — хронічний біль, пролежні, набряки, віддишка, депресія, тощо, і мають перебувати під постійним медичним наглядом.

Антонина, 31 год, Харьков: Как правильно? Паллиативная помощь — это обеспечение больному возможности как можно более активно прожить последние дни или скопойно отойти в мир иной?

Архидиакон Сергий: Уважаемая Антонина, правильно – это уврачевать духовную и душевную боль, облегчить страдание, дать мир душе, сохранить человека в его достоинстве.

Виктория Павловна, 42 года, Запорожье: Каковой будет система оплаты услуг по оказанию паллиативной помощи населению?

Архидиакон Сергий: Уважаемая Виктория Павловна! Мне думается, что те отчисления, которые делает человек в виде налогов, сборов в социальные фонды и так далее, должны покрывать затраты по оказанию паллиативной помощи или уходу за больным, т.е. по факту их предоставления — быть бесплатными, по крайней мере, на некотором установленном минимальном уровне.

Роман, 30 лет, Ровно: Скажите, а на какой стадии находится процесс юридического оформления социальной защиты священнослужителей? Что делается для того, чтобы священнослужители хотя бы пенсии получали?

Архидиакон Сергий: Уважаемый Роман, я уже отвечал на этот вопрос. Смотрите выше.

Священник Николай, Полтава: Скажите, пожалуйста, Концепция, размещенная на сайте, будет воплощаться в жизнь внутри УПЦ только одним Синодальным отделом благотворительности и социального служения или к этому будут привлечены епархиальные отделы и правящие архиереи?

Архидиакон Сергий: Уважаемый отец Николай, программа развития паллиативной помощи будет воплощаться государством. С этой целью в Министерстве Здравоохранения разработан проект общегосударственной целевой программы развития паллиативной и хосписной помощи в Украине в 2010 – 2014 годах.

Наша Церковь активно сотрудничает с государством в этом вопросе по нескольким направлениям. Предлагаемая Концепция излагает общее видение проблемы, и то, как она могла бы решаться. В перспективе развития государственной целевой программы сотрудничество органов государственной власти, местного самоуправления и епархиальных структур, по моему мнению, обязательно должно иметь место.

Василий, 25 лет, Москва: Отец Сергий, приветствую Вас. Скажите, пожалуйста, может ли распространяться паллиативная помощь на детей, в частности тех, кто болен раком? Если да, то как?

Архидиакон Сергий: Уважаемый Василий, да, распространяется. Паллиативная помощь оказывается ребенку и его семье, согласно международным рекомендациям с момента установления угрожающего жизни диагноза, независимо от прогноза заболевания. Духовная, психологическая помощь и поддержка необходимы с самого начала, а если требуется то и социальная. Важно медицинское наблюдение и уход в период между стационарными курсами лечения. Даже тогда когда болезнь отступила и жизнь ребенка вне опасности, паллиативная помощь важна.

Ларіса, 36 років, Київ: Яке Ваше ставлення до такого факту, що часто лікарі відправляють додому людей з онкологічними діагнозами, говорячи, що людині залишилося жити дуже мало?

Архідиякон Сергій: Шановна Ларисо, моє ставлення до цього є негативним. Як, священнослужитель, я вірю в те, що життя людини знаходиться в руках Божих, і не визначається однозначно за медичними прогнозами.

Вика, 34 года, Одесса: Как правильно провести в последний путь умирающего от тяжелого заболевания? Дайте, пожалуйста, конкретные практические советы, как священнослужитель.

Архидиакон Сергий: Уважаемая Вика, если тяжело больной находится в сознании, то необходимо постараться, что бы он имел возможность встретиться со священником. Во время такой встречи человек сможет облегчить свою совесть, сказать о том, что его беспокоит в душе, получить совет, наставление. Православный человек в такой ситуации исповедуется и причащается, над ним совершается таинство Елеепомазания. В такой ситуации больные люди нуждаются в присутствии близких. Для умирающего это становиться большими утешением и поддержкой.

Леонид Викторович, 43 года, Винница: Что бы Вы посоветовали людям, которые боятся умереть настолько, что даже священника в больничной палате воспринимают, как предвестника смерти и из-за этого не хотят исповедаться и причаститься в последний раз?

Архидиакон Сергий: Я бы посоветовал таким людям серьезно поговорить со священником или просто с православным человеком. Многое может стать понятным, что-то успокоит. Такая беседа очень важна. Часто за страхом смерти скрываются и конкретные беспокойства, которые могут быть развеяны, часто это необъяснимый страх. Каждый случай индивидуален. Поверьте, что церковные Таинства являются большим утешением.

Если человек не привык к общению со священником в обычной жизни, то для него такая встреча в болезни может настораживать. Для верующего человека это не так. Такой человек видит в смерти переход в вечность, радость встречи с Богом.

Павло, Біла Церква: Отче, Ваш відділ часто стикається з людьми, яким залишилося жити не так багато часу. Скажіть будь ласка, як правильно треба соборуватися? Взагалі, хто має право підходити до цього Таїнства?

Архідиякон Сергій: Шановний Павло, Таїнство звершується згідно встановленого Церквою чину, послідування якого викладено в Требнику — спеціальній богослужбовій книзі. Підготовка до Таїнства як правило супроводжується постом та сповіддю. Таїнство звершується над православними християнами для укріплення їх духовних та тілесних сил.

Вікторія Павлівна: Що робити матері, якщо священик постійно говорить, що хвороба її сина – це кара Божа. І не хоче відвідати наш дім, щоб поговорити з сином?

Архідиякон Сергій: Шановна Вікторія Павлівно, я раджу вам звернутися до священика, до якого у вас лежить душа, або до священика, який є благочинним у вашому районі. Думаю, що відповідь на яку Ви скаржитеся, неправильна.

Анатолий, 31 год, Киев: Отец Сергий, с какими научными медицинскими и социальными учреждениями работает сегодня Синодальный отдел благотворительности?

Архидиакон Сергий: Уважаемый Анатолий, Украинская Православная Церковь имеет договор о сотрудничестве с Министерством здравоохранения Украины. Наш отдел сотрудничает с Национальной медицинской академией последипломной подготовки, им. Шупика, Национальным центром рака, Киевским городским онкологическим центром, Институтом паллиативной помощи Минздрава, Центром микрохирургии глаза, Киевской городской администрацией, отделами социального обеспечения районов города Киева, некоторыми Высшими учебными заведениями.

Вадим, Нежин: Не кажется ли Вам, что нужно из одного отдела создать два? Один должен заниматься социальной деятельностью, а другой работать с бизнесменами и заниматься благотворительностью?

Архидиакон Сергий: Уважаемый Вадим, благотворительность является неотъемлемой частью социального служения Церкви. Поэтому такое разделении не имеет смысла. Тем более что работа с бизнесменами не является основной или определяющей.

Елена, 25 лет, Житомир: Отец Сергий, насколько мне известно, Вы не монах, а почему тогда Вас называют «архидиаконом»? По-моему это чисто монашеское звание или нет?

Архидиакон Сергий: Уважаемая Елена, так принято в Православной Церкви, как и при Святейшем патриархе, Первый диакон Церкви имеет сан архидиакона.

Я был удостоен этого высшего диаконского сана Блаженнейшим Митрополитом Владимиром, как Предстоятелем Украинской Православной Церкви, которая имеет статус Автономной.

Виктор, Черкассы: Батюшка, известно, что в тюрьмах очень многие люди больны туберкулезом и раком на сложных стадиях. Не кажется ли Вам, что этих людей нужно подводить под амнистию или переводить в постоянное содержание в закрытые медицинские учреждения?

Второй вопрос: Как на практике живут такие люди в тюрьмах?

И последнее: Может ли Ваша программа оказания паллиативной помощи распространяться на такие категории людей, как заключенные и военнослужащие?

Архидиакон Сергий: Да, Виктор, думаю, что Вы совершенно правы, и такая возможность должна быть. Мы об этом и упомянули отдельно в нашей Концепции.

Больные люди, находящиеся в тюрьмах нуждаются в отдельном уходе и особом содержании, которое пока еще на сегодняшний день, к сожалению отсутствует.

Программа паллиативной помощи должна распространяться и на те категории, о которых Вы говорите.

Надежда Васильевна: Кто, на сегодняшний день, является основными спонсорами деятельности Вашего отдела?

Архидиакон Сергий: Уважаемая Надежда Васильевна, наш отдел, как таковой, содержится только Украинской Православной Церковью. Что касается социальных программ и проектов, которые он координирует, то они поддерживаются как за счет церковных ресурсов (приходов, епархий), так и за счет добровольных пожертвований, материальной и технической поддержки отечественных и зарубежных благотворительных организаций.

Ярослав, 27 років, Боярка: Чи правда, що Ви за документами вважаєтеся настоятелем декількох храмів міста Києва? Якщо так, то чи не є це протиріччям?

Архідиякон Сергій: Шановний Ярославе, в силу своїх обов’язків в соціальному служінні, частиною якого стала співпраця з Київським міським онкологічним центром, я є головою парафіяльної ради храму святої великомучениці Варвари при хоспісі, що існує при центрі.

Водночас, з благословення Його Блаженства я займався побудовою храму в ім’я святителя Миколая на Дарницькому вокзалі, де в теперішній час я є головою парафіяльної ради. Жодних протиріч з церковними канонами тут не існує.

Священик Олександр, Шепетівська єпархія, 46 років: Чи планується підписання договору чи якоїсь іншої угоди між Українською Православною Церквою і Міністерством охорони здоров’я про співпрацю в питанні паліативної допомоги, чи все буде вирішуватись на місцевому рівні?

Архідиякон Сергій: Шановний отче Олександре, так, договір про співпрацю нашої Церкви із Міністерством існує. Що стосується окремих напрямів співпраці, то певні угоди можуть бути, якщо це буде потрібно за законодавством, або в разі іншої потреби (міжнародне співробітництво, бажання учасників співпраці, тощо).

Виктор, православный христианин: Что означает слово «паллиативный»?

Архидиакон Сергий: Уважаемый Виктор, слово «паллиативный» происходит от латинського: pallium – плащ, покрывало, накидка (отсюда отчасти рус. пальто). По своему нынешнему употреблению в медицинском контексте, этот термин относится к помощи, которая облегчает состояние человека, лечит внешние проявления болезни, ее следствия, а не причины.

Володимир, Рівне: Скільки потрібно часу, щоб розпочати виконувати цю Концепцію на рівні Української Православної Церкви?

Архідиякон Сергій: Шановний Володимире, духовна допомога хворим та опікування ними є невід’ємною та традиційною складовою служіння Православної Церкви. Тому особливого якогось часу на втілення Концепції, як документу не потрібно. А ось щодо духовного виховання людини, відродження християнських цінностей у житті суспільства — тут потрібний тривалий час.

Валентина, 39 лет, Харьков: Отец Сергий, вот Вы вывесили эту Концепцию на официальном сайте. Я так понимаю, сейчас она проходит стадию обсуждения. Скажите, какая дальнейшая процедура по воплощению ее в жизнь?

Архидиакон Сергий: Уважаемая Валентина, после предварительного обсуждения, предложенный проект Концепции будет рассматриваться Священным Синодом Украинской Православной Церкви, который и вынесет определение относительно ее дальнейшего употребления.

В жизненном плане этот документ нужен, для того чтобы сформулировать церковное видение проблемы, отношение к ней, определить степень участия Церкви в программах паллиативной помощи, главные приоритеты и основные принципы, по которым будет выстраиваться работа.

Инокиня Елизавета, Московская епархия РПЦ: Отец Сергий, благословите. Как Вы считаете, возможно, ли применение каких-то элементов оказания паллиативной помощи младенцам, которых ежедневно оставляют в родильных домах, потому что они больны неизлечимыми заболеваниями? К примеру, пороки сердца, паралич, психические расстройства и так далее.

Архидиакон Сергий: По своей сути, по смыслу паллиативная помощь, как поддержка, как опека, как забота о человеке больном, беспомощном, требующем нашего участия нужна и младенцам, оставленным на произвол судьбы, страдающим от тяжелых недугов. В этом нет никакого сомнения. И если есть возможность оказывать такую комплексную всестороннюю помощь, то это нужно делать.

Конечно, на обыденном уровне, на уровне того, кому именно оказывается эта помощь, в последнее время она стала восприниматься только как уход за умирающими, но по своему содержанию, она имеет значительно более широкий смысл.

Р.S. Архидиакон Сергий Косовский: Мне хотелось бы поблагодарить всех участников Веб-конференции за поставленные вопросы и внимание, которое уделили они и все, кто посещал наш сайт социальному служению Церкви и проблеме паллиативной помощи. Начатый нами в процессе конференции диалог имеет большое значение, и насколько я могу судить, является необходимым условием для нашей дальнейшей роботы. Ведь это наше общее делание и оно крайне нужно. Также благодарю всех, кто помог нам организовать сегодняшнее общение, а именно редакторский коллектив официального сайта Украинской Православной Церкви.

Благодарственный молебен в Успенском соборе Кремля

Послание Поместного Собора возлюбленным о Господе пастырям, честным инокам и инокиням и всем верным чадам Русской Православной Церкви