Олександр Яровий. Свято на київських горах

01.09.2008 archive, Вестник №84, Тема номера

Олександр Яровий,
кандидат філологічних наук

Сею убо верою от праведного осуджения Божия
избавихомся, от вечныя же работы диаволу и адова
мучительства свободихомся; сею же верою благодать
всыновления Богу и надежду наследования небесного
блаженства прияхом.
(З молитви святому рівноапостольному
великому князю Володимиру)

У цьому святкуванні відчувалося щось від Пасхи. Так і згадувалися слова преподобного Серафима Саровського: «Радость-то какая будет! Среди лета запоют Пасху». Кілька днів пройшли у єдиному духовному пориві тисяч людей. «Найперше свято Вітчизни» – ця назва-девіз промовляла зі сторінок церковних і світських видань; ювілей став великою подією і для церковного народу, і для тих, хто тільки шукає свої шляхи до Бога, та й загалом це духовний акт колосального масштабу.
Мабуть, не було газети чи інших ЗМІ, які б не підкреслили небувалість, винятковість святкування: Київ вперше за чотири століття відвідав Вселенський Патріарх, а вдруге після 1990 року – Патріарх Московський та всієї Русі Алексій ІІ, і вперше відбулася спільна служба цих Патріархів разом із представниками усіх православних Церков світу.
Світ навколишній стрімко міняється. З волі Божої попускається і добре, і зле, те, що залужила й вибрала людська воля на цій землі. Після урочистого святкування 1000-ліття Хрещення у 1988 році це вже інша планета, інша країна, інша ментальність. З карти зникла велика держава, до якої можна застосувати вислів святителя Ігнатія Брянчанинова: «источала из себя и свет, и тьму». Саме коли відбувся потужний поворот до віри, через 1000 років після запровадження Православ’я на Русі святим рівноапостолом, саме коли відкрилися ніби значні перспективи, то… замість «нового пречудового світу» – вкотре розчарування, необхідність виживання, потреба відбудови й відродження понищеного. Не так сталося, як гадалося. Два десятиліття тяжких пошуків, обманутих надій, хаосу, моральної втоми – все це ми бачимо на власні очі: змінилося лице землі, змінилися люди, рухнули творіння рук і умів людських, міняються тимчасові влади й ідеї. І тільки богодарована Церква Христова лишається, як і її Основоположник Христос, незмінною вовіки. Вона кличе до добра, любові, пропонує вічне життя. Але йдуть наші народи до свого воскресіння дорогою хресною, голгофською, крізь тяжкі випробування і підступи сатани. Погляньмо на східнослов’янський контекст: за цей час подолали наслідки кризи, що виникла наприкінці минулого століття, тільки там, де більш благополучна духовність, де є умови для повноцінного функціонування церковного життя, для суспільної місії Церкви. Піднялася з руїн і потужно набирає оберти всебічного розвитку Росія, хоча й там море проблем; успішно зберегла, не дала зруйнувати і розграбувати надбане попередніми поколіннями Білорусь, яка теж має хай не приголомшливо-чудесні, але стабільні, достатні умови процвітання. І тільки наша Україна (за останні роки особливо) іде бездоріжжям політичної, суспільної та економічної деградації, манівцями здезорієнтованості, маючи результатом тільки прогресуючий розвал. Скільки не дивися на плакати «Україна – спадкоємниця Київської Русі», не бачиш тієї спадкоємності. Вона, та спадкоємність, є тільки в бутті Церкви, яка не розвішувала плакатів, а в смиренні і терпінні молилася, подвизалася, трудилася та страждала. А в громадянському аспекті ми, схоже, успадкували хіба що негативи Русі: чвари князів і князьків, чуму міжусобиць, «діяння» братовбивць та зрадників – нащадків Святополка Окаянного. Дрібні людці, які ставлять служіння кон’юнктурі, заради тимчасової вигоди, вище вічного буття душі, рано чи пізно будуть посоромлені. Не буде того, щоб велика православна святиня – Лавра – стояла на вулиці, з єзуїтською винахідливістю поіменованою іменем зрадника Православ’я і своєї землі, анафемованого Церквою… Це тільки один приклад. Як писав хтось із мудрих людей, «в кого немає в голові ідеї, той не бачить фактів». А хто в світлі Христової віри плекає ще й ідею порятунку рідної землі, той пов’язує факти в одну об’єктивну картину: ми «маємо те, що маємо», бо Церква зранена відколом політизованих груп, мучена наклепами й спробами тиску; власть імущі демонструють або байдужість до віри батьків, або відверту неприязнь, раболіпно зазираючи за чужі тини у бік призахідного сонця. Народ у більшості своїй придавлений тяжкими турботами про хліб земний – і чи в цім винити його?! А тим часом триває духовний і фізичний «народомор», коли мільйони громадян стають мільйонами погублених душ – згублених і для земного, і для небесного життя. (Що говорити, коли за останні два десятиліття українками зроблено 30 млн. абортів… Скільки б нас було, якби зневірені люди мали змогу почути людинолюбний голос Церкви? Все було б інакше..)
Ці несвяткові міркування гірко викладати в матеріалі, присвяченому радісним подіям. Але пишемо про печалі й тривоги наші – для підкреслення важливості того, що відбулося на київських горах у кілька липневих днів 2008 року. Як повітря, як жива вода, була потрібна благодать цієї потужної соборної молитви, це мільйонноголосе засвідчення того, що ми таки були, є і будемо спадкоємцями святого Володимира, небесними громадянами святої Христової Русі.
Так тісно переплетено все в нинішньому світі, що християнин не може бути поза суспільними процесами, не вправі бути байдужим до «гримас життя» нашого соціуму, які хоч-не-хоч впадали в вічі під час візиту Першоієрархів. Навіть світська преса не могла не помітити, наскільки переважали кількісно плакати із фотографіями Вселенського Патріарха та Президента порівняно із портретами глави Руської Православної Церкви. Таке враження, що офіціоз обманював сам себе: у країні, де із 20 млн. віруючих 15 ходять до канонічної церкви під омофором Московського Патріарха і де, за найскромнішими підрахунками, на окремі заходи даного ювілею (богослужіння та хресні ходи) приходило 30-40 тис. чоловік, а всіх учасників столичного святкування було до 300 тис., – у цій країні нас намагалися переконати, що ми всі чекаємо виключно Константинопольського Першоієрарха. Його стрічали, ніби главу держави, з небувалою понадпротокольною пишнотою, всіляко роблячи «малопомітним» візит високого російського гостя.… Доходило до абсурду. У телефонних дзвінках росіяни повідомляли українським православним про широку, детальну трансляцію київського ювілею у них. Це ж треба: «за кордоном» маси більше знали і бачили, ніж на місці. Та народ не одуриш, «Він зна, хто син його по духу», – писав поет Борис Олійник. Інколи – є правителі, і є народ… Окремо. Мовби в різних, паралельних світах.
Коли в п’ятницю, 25 липня, в день прибуття Варфоломія І, очепили кордонами мало не весь Печерськ, це аж ніяк не сприяло святковому настрою киян та гостей столиці. Втішає те, що Вселенський Патріарх так і не підтримав маніакально нав’язуваної йому ідеї «помісної церкви», потрібної, кажучи по-простому, тільки для того, «аби подалі від москалів». Наступного дня український народ зустрічав свого Першоієрарха – Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ. Не було потреби відгороджуватися від тисяч вірних, які з радісними обличчями, у святкових одежах, з іконами, хоругвами, портретами Патріарха заполонили немалий лаврський двір перед Успенським собором. Звучали вигуки-здравиці, привітання Патріарху, духовні піснеспіви. Серед літа справді «співали Пасху». Народ зустрічав Святійшого співом «Христос воскресе із мертвих!» Так, як засвідчують спогади очевидців та хроніка, було і під час зустрічі на українській землі Митрополита Володимира у 1992 році. Тоді надії політиків на «допомогу» фактора церковного розколу у планах «геть від Москви», у планах руйнації східнослов’янського Православ’я рухнули. Слава Богу, що зараз не було вже такого напруженого протистояння, як тоді, в похмурій першій половині 90-х. Але такий же крах чекає і теперішні плани духовних колонізаторів України та їхніх «домашніх» приспішників, боржників Заходу. Ми, віруючі люди, в їхні борги не влазили і відпрацьовувати їх не будемо!
Відбувся святковий молебень. Українська сторона піднесла Святішому Патріарху величну ікону преподобних Печерських із часточками святих мощей. Першоієрарх РПЦ та Блаженніший Володимир виголосили промови. Предстоятель УПЦ підкреслив: «Невипадково наші предки назвали Київ другим Єрусалимом. Наша земля – це уділ Божої Матері. Ми дякуємо Богу, що нашу землю відвідав великий Божий апостол Андрій Первозванний. Тому, що відбувається сам процес нашого спасіння, ми завдячуємо молитвам Пресвятої Богородиці і всіх святих. Наша земля прославилася великим подвигом, потом і сльозами великих угодників Божих. Молитвами Пречистої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, молитвами всіх угодників Божих Печерських хай поможе усім нам Господь у належній нам справі спасіння. Ми щасливі, що об’єднані і маємо єдине хрещення, яке здійснене великим князем Володимиром. Ми об’єднані єдиною працею, трудом наших вітчизняних подвижників і молитвою. Ми щасливі можливістю вибирати єдиного Бога, можливістю йому служити і йому поклонятися. Ми щасливі, ваше Святійшество, вітати Вас, вклонитися Вам і просити Ваших святих молитов перед престолом Отця Небесного. Ми будемо з Вами і біля Вас хвалити Бога, благодарити Бога. Ми даруємо Вам, Ваше Святійшество, на честь цієї зустрічі ікону Печерських угодників Божих. І їх молитви хай почує Господь, про всі потреби Ваші. Бажаю вам духовних і тілесних сил для праці во славу Божу. Бог Господь, і явися нам! Іс полла еті, деспота!»
Святіший Патріарх Алексій в урочистому слові сказав: «Ваше Блаженство, Ваші Високопреосвященства, Преосвященства, собраття архіпастирі, дорогі брати і сестри! З особливим почуттям, як милість Божу, я сприймаю відвідини Києва – матері міст руських, звідки почалося святе Православ’я на нашій землі. Тут 1020 років тому великий рівноапостольний святий князь Володимир звершив у Дніпрі хрещення киян, і звідси поширювалася свята православна віра по всій землі Руській. Недаремно Русь називали Святою, вона була домом Божої Матері, на честь Божої Матері освячена і ця Лавра. І незліченна кількість храмів землі Руської була присвячена Богоматері. У тяжкі моменти історії Русі люди Божі зверталися до заступництва і предстательства Пречистої Богоматері і отримували його… Важкий подвиг довелося пережити нашій Вітчизні в епоху гонінь і переслідувань за віру Христову. Зі святкування 1000-ліття Хрещення почалося духовне відродження Святої Русі. Мільйони людей знайшли дорогу до храму, до віри Христової. Минуло 20 років… Ми дякуємо Господу за всі милості та щедроти, які Він дарував нам, а головне – за повернення духовних, моральних начал, без яких неможливо будувати наше майбутнє».
Далі Святіший підкреслив: «Ми знаємо, що в єднанні – сила. Архієрейський Собор, який пройшов у Москві у червні місяці, засвідчив нашу відданість єдності церковній. І сьогодні в цьому першому спілкуванні з архіпастирями, пастирями, монашествующими, всіма людьми ми відчуваємо єдність у вірі Христовій. Доки ми йшли сюди, по території Києво-Печерської лаври, ми з особливим почуттям згадували про подвиги засновників монашого житія на Руській землі – Антонія, Феодосія і численного сонму преподобних… Ми чули спів тропаря воскреслому Господу Спасителю, і з цієї першої зустрічі я хочу і вас, дорогі архіпастирі, пастирі, чернецтво, священнослужителі, дорогі брати і сестри, вітати радісним пасхальним вітанням, яке передається із вуст в уста, з покоління в покоління, коли ми прославляємо і засвідчуємо про Воскресіння Господа і Спасителя: „Христос воскресе! Христос воскресе! Христос воскресе!»
І народ на лаврському подвір’ї громогласно відповідав Предстоятелю: «Воістину воскресе!» Патріарх звернувся до Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира: «Спасибі вам, Ваше Блаженство, за слова Вашого привітання і за образ київських подвижників Печерських. Цей образ буде нагадувати про хвилюючі миті нашого першого молитовного спілкування. Спасибі всім вам за радість цього спілкування тут, у цьому святому місці».
Народ вітав Патріарха голосними оваціями, на багатьох обличчях були сльози радості від відчуття великої значущості цієї духовної події, від своєї причетності до більш аніж тисячолітньої історії нашої Вітчизни. Пропонуємо кілька вражень, довільно, «без системи», записаних зі слів учасників цієї радісної молитовної зустрічі в Києво-Печерській лаврі.
Отець Валерій, село Копань Обухівського району на Київщині: «Переповнює велика радість. Саме таким і повинно бути свято, торжество християн: молитовне єднання, молебні, літургії, спільна молитва. Ми не бачимо численних рядів міліції, бо сам дух, духовність дисциплінують людей. Це велике свято церковного єднання, свято нашої землі, торжество нашої Церкви. Я оптиміст у поглядах на майбутнє Православ’я в Україні».
Юрій Кузьмін, муніципальна міліція м. Феодосії (Автономна Республіка Крим): «Я вперше знаходжуся в Києво-Печерській лаврі, це була мрія мого життя. Я послушник храму Всіх святих у Феодосії. Враження моє від сьогоднішніх подій незабутнє. Мене переповнюють світлі почуття, я вірю у майбутнє нашого святого Православ’я».
Світлана, юрист, прихожанка храму Св. Феодора Освященного (на Лук’янівці): «Я православна людина, ходжу до церкви. Сьогодні дуже велика подія, Патріарх приїздить у Київ тільки другий раз, фактично два десятиліття минуло. Хотілося б, щоб в Україні це гідно оцінили. Навіть важко висловитися… Можна сказати, найбільша особа в нашій Церкві… Дуже підтримую ідею спільного свята – Дня Хрещення Русі для України, Білорусі, Росії. Я прийшла із сином. Хотілося б, щоб наша молодь більше прагнула до Бога, вивчала і знала православну культуру. Наша православна релігія покращує духовні, моральні якості людини. Найперше хочу, щоб мій син був глибоко віруючою людиною, щоб обрав ідеалом тих, які є зразками для всякої віруючої людини, – угодників Божих. Звичайно, головний для всіх нас Ідеал – це Христос, Який заради нас народився і постраждав на хресті».
Група школярів-скаутів біля Успенського собору: «Ми, православні скаути, дуже раді, що потрапили не цей захід. Ми віримо в Бога і ходимо в походи, тобто так православна віра дає нам користь і для душі, і для тіла».
Дмитро Жуков, заступник голови Православного братства ім. св. блгв. князя Олександра Невського: «Це велике свято нашого духу. Церковний народ виступає за молитовну єдність, за перебування в лоні Московської Патріархії. І ніхто не зруйнує братерські зв’язки між нашими народами під омофором святої Церкви. Ми стрічаємо свого Патріарха, хочемо бути в лоні святої Руської Православної Церкви, і це позиція переважної більшості церковних людей».
Ігор Юхимович, архітектор, прихожанин Свято-Вознесенського храму на Деміївці: «Відчувається духовна єдність, духовне братство. Я стояв між людьми і відчував, що ми всі – брати і сестри во Христі. Під стінами Успенського собору якось особливо звучать пасхальне «Христос воскресе!» і «Русь святая, храни веру православную». Зараз потрібне єднання навколо святої Церкви, треба мати пильність, особливо коли навколо «трусость, предательство и обман». Якщо не зі святою Церквою – то в прірву. Ситуація хоч і складна, але такі події демонструють нашу міць, очищають душу, вселяють впевненість: починаєш вірити, що недаремно прийшов у цей світ. Зі сльозами радості ми слухали звернення Патріарха. Це близька нам, рідна людина! Я дивився – бачив сльози людей: зліва, справа, кругом, просто сльози радості, радості духовного спілкування. Слава Богу! Дякуємо Богові, що є Києво-Печерська лавра, є таке свято, що Патріарх приїхав і що ми всі тут зібралися!»
Отакі думки і слова народу Божого. Глас його – глас Божий, як мовили здавна.
Другого дня відбулася урочиста Літургія на Володимирській гірці. Цього разу туди втрапили вже не всі бажаючі. Кілька міліцейських кордонів наштовхували на думку, що богослужіння відвідають VIP-персони. Так воно й було. У найближчий по святі понеділок світські ЗМІ написали, як про сенсацію, що туди не змогла потрапити навіть всюдисуща баба Параска з помаранчевого майдану, яка палко бажала побачити Віктора Ющенка, і навіть скаржилася на дії міліції… Але було чимало й тих, кому вдалося пройти під сінь Володимирового хреста: вони стали свідками вікопомного богослужіння двох Патріархів: Вселенського Варфоломія І та Московського Алексія ІІ. Звучали многоліття главам помісних Церков і всім православним християнам. Перемежовувалися возгласи церковнослов’янською та грецькою мовами, києворуські наспіви чергувалися з афонськими та візантійськими. Особливо символічно звучало читання Священного Писання: із апостольського послання – заклик «благословляти, а не проклинати» своїх ворогів, а недільне євангельське читання припало на оповідь про те, як Спаситель повелів вигнаним із біснуватого демонам піти «в стадо свиное», яке кинулося з кручі до озера і втонуло. Як ми знаємо, саме цей євангельський сюжет став основою задуму роману Федора Достоєвського «Біси». Якщо народ покине свою віру, він, втративши образ Божий, втрачає і людський, спускається до тваринного стану, в нього входять біси революцій, моральних катастроф, змов і зрад, які тягнуть до безодні й самогубства, чого хай ніколи не буде на українській і всій слов’янській православній землі!
Після літургії Блаженніший Володимир сказав, що у цей день на цьому місці зустрілися небо і земля… Виступив Вселенський Патріарх, який закликав до церковної єдності, до навернення заблудлих у лоно канонічної Церкви і побажав церковного та громадянського миру. Патріарх Алексій наголосив на тому, що нащадки Київської Русі, три братні православні народи, пройшли всі історичні трагедії, випробування і під покровом Божим, у руслі святої православної віри не тільки вижили і збереглися, а й створили свою потужну християнську цивілізацію. «Центр святої православної Русі не раз переміщувався, – відзначив Патріарх, – Київ, Владимир, Москва… Такі були історичні умови. Але першопрестольний Київ не тільки не втратив свого значення, але й наповнився силою і є нині одним із найважливіших осередків світового Православ’я. Біля витоків Православ’я Святої Русі стояла свята Константинопольська Церква, пастирі якої хрестили киян у Дніпровій купелі. Згадка про цю велику подію міцно і назавжди об’єднує нас із Церквою-матір’ю. Міцні зв’язки об’єднують православний люд Росії та України: варто згадати тільки велику роль випускників Києво-Могилянської академії у діяльності Руської Церкви. Ніхто не може піддати сумніву ті історичні факти, які протягом віків вважалися незаперечними. Піддаючи їх ревізії, ми піддаємо небезпеці наше спільне майбутнє. Ми дякуємо Вселенському Патріарху за відданість канонічним устоям святої Церкви. На мирі і злагоді повинні базуватися співіснування і благополуччя помісних православних Церков і стрункість будови світового Православ’я. За минулі століття єдина Руська Церква довела, що вона трудиться для процвітання всього православного світу. Російський народ не раз в історії проливав кров за своїх братів по православній вірі. Це служіння завжди було жертовним. Сьогодні, як і раніше, Руська Церква готова служити єдності і благополуччю православного світу. РПЦ доклала всіх зусиль, щоб Українська Православна Церква, очолювана Блаженнішим Митрополитом Володимиром, могла в повній свободі і відповідальності виконувати пастирське служіння, щоб забезпечити українському народові гідне духовне майбутнє».
Народ із Володимирської гірки рушив зі співом духовних пісень у хресний хід до Лаври. Численні колони архієреїв та священиків, безліч киян та гостей з різних регіонів України несли хоругви, ікони, хрести, портрети Патріарха. Було чути заклики до церковної єдності та гасла-протести проти примусової і несвоєчасної автокефалії. «Ми маємо повну свободу, ми помісна Церква ще від Володимира Великого! – говорять церковні люди . – А вирішувати церковні справи за нас будь-кому не дозволимо». Народ тисячоголосо скандує ім’я Патріарха: «Наш Патріарх – Алексій!» Не обійшлося й без того, що у юрбі забіснувався якійсь націонал-екстреміст чи провокатор, вигукуючи: «Росія готує всьому світові концтабір!» Рятуйте, мовляв. Кругом нам – друзі, особливо на заході – словом, всі, крім Росії… А тут – страшно подумати – вітають руського Патріарха… На це віруючі люди йому, нервовому, пояснювали, що концтабір готується не з того боку, а з-за океану, та ще добровільними-невільними помічниками отут, у нас… А Церкві Христовій не звикати до нападок сатани.
Увечері того дня на площі перед Успенським собором відбулося урочисте бдіння напередодні свята рівноапостольного князя Володимира.
Вранці 28 липня, у день пам’яті Хрестителя Русі, Літургію служили Святіший Патріарх Алексій, Блаженніший Митрополит Володимир та Предстоятель Албанської Православної Церкви Архієпископ Анастасій. Незважаючи на спеку, люди також молилися зі сльозами на очах, чинно, радісно, благоговійно. Було безліч дітей і юнацтва. По закінченні Літургії до вірян знову звернулися Блаженніший Володимир та Святіший Патріарх Алексій. Вони ще раз сердечно привітали Божий народ із знаменною подією, побажали духовного процвітання, душевного й тілесного здоров’я, всіляких благ. Від імені всієї повноти Руської Православної Церкви Патріарх нагородив Предстоятеля УПЦ високою церковною нагородою – орденом прп. Серафима Саровського, за значний внесок у зміцнення Православ’я в Україні. Святіший Патріарх також висловив співчуття мешканцям західних областей України в зв’язку зі стихійним лихом, яке викликало людські жертви – затопленням населених пунктів внаслідок тривалих дощів. Усіх присутніх Патріарх благословив маленькими іконами Володимирської Богоматері, яка є Покровителькою всіх Руських земель.
Завершилася основна частина торжества урочистою академією у Національному палаці «Україна». Знову ж оваціями та сердечними оплесками глядацький зал зустрів Патріарха Алексія, Предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира та інших представників священноначалія нашої Церкви. Святіший Патріарх відзначив великий подвиг Предстоятеля УПЦ у складних умовах становлення української державності, висловив йому сердечну вдячність. Патріарх засудив активістів розколу, а заблудлих чад Церкви закликав до повернення в лоно істинного канонічного Православ’я. Але, зазначив він, відбуватися це має у відповідності із непорушними церковними канонами і без втручання позацерковних сил. Алексій ІІ висловив глибоку вдячність повноті Української Православної Церкви за понесені труди і персональну вдячність її Предстоятелю. «Нашу святу православну віру, спільний скарб народів, які вийшли з Київської Русі, ми зберегли і будемо зберігати неушкодженим для наших нащадків», – відзначив Патріарх.
Потім відбувся святковий концерт. Присутніх вразили виступи хору КДАіС під керівництвом регента ігумена Романа (Підлубняка) з духовними піснеспівами, Національного симфонічного оркестру під керівництвом праправнука композитора Миколи Лисенка – також Миколи Лисенка (прозвучали музичні фрагменти із опер М. Лисенка та М. Мусоргського). Запам’яталися глядачам оперні арії у виконанні всесвітньо відомого тенора Володимира Гришка, проникливе виконання заслуженою артисткою України Наталею Ніколаїшин романсу «Гори, гори, моя звезда», запальний виступ козацького колективу «Будьмо». Не залишив нікого байдужим і виступ юнацького хореографічного ансамблю з Білорусі «Зубрьонок». Як завжди, професійно виступив хор Свято-Вознесенського храму на Деміївці (керівник – Ганна Вовченко). Чергувалися номери прекрасної української і російської класики… Думалося: чого нам бракувало, чим не вгодило нам святе братолюбіє, якому багато віків, тисячі історичних свідчень, для чого ми дозволяємо паліям розбрату вбивати клин у церковне, культурне та громадянське тіло Слов’янщини? Господи, врозуми, просвіти, поєднай і захисти всіх нас… І завершився концерт урочистим виконанням многоліття великим зведеним хором. Також протягом концерту були вручені квіти Першоієрархам від прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, голови Верховної Ради Арсенія Яценюка та лідера Партії регіонів Віктора Януковича (його разом з колегами було видно чи не на всіх столичних заходах з нагоди ювілею Хрещення, і народ радісно вітав цього послідовно православного й авторитетного політика).
Які підсумки? Підсумки і розмаїті, і втішні. Тріумф руського Православ’я підтвердив: ми – нащадки Святої Русі. Не тільки три братні народи, а й усі землі та нації, що знаходяться під канонічним покровом Руської Православної Церкви, – це велика сила, здатна змінювати обличчя світу на краще. В єдності ця наша сила! Лейтмотив святкових днів один: нам треба триматися святої православної віри, берегти церковну спільність, згадувати те, що зближує і ріднить, а не роз’єднує. Допоки ми з хрестом і во Христі – ми навіки разом, від хрещенської Володимирової купелі до світлого Воскресіння, яке, безсумнівно віруємо, чекає святоруську землю іще на очах нинішніх поколінь. Єдина церква – як єдине серце великої слов’янської православної цивілізації, головна місія якої – нести світло Христової любові і добра усім, що живуть на землі, кликати їх до вічного Неба.

01.09.2008. ХМЕЛЬНИЦКИЙ. Освящен новый храм

День памяти святого равноапостольного князя Владимира