Є. Ятченко. Реституція чи добровільне повернення?

01.12.2007 archive, Вестник №75, Тема номера

Реституція чи добровільне повернення?

Ятченко Є.О.,
викладач університету економіки та права «КРОК»

Питання повернення державою майна релігійним організаціям, яке за радянської доби було в них вилучене, залишається актуальним і зараз. Причому проблема полягає не у вирішенні питання повертати чи не повертати майно релігійним організаціям, а проблема повернення майна лежить в площині вирішення ряду питань: 1) повертати все майно, вилучене свого часу радянською державою, чи лише культове; 2) чи повинно таке повернення носити реституційний характер; 3) якій саме релігійній організації (претендентів може бути декілька) повертати майно; 4) вдосконалення механізму повернення майна релігійним організаціям.
Слід нагадати, що юридичним підґрунтям вилучення майна релігійних організацій радянською державою в Україні став Декрет тимчасового робітничо-селянського уряду УСРР від 22 січня 1919 року «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», яким церковні і релігійні товариства позбавлялися права мати статус юридичної особи та володіти майном, а саме їх майно оголошено власністю народу. Згідно даного декрету та інших розпоряджень органів тогочасної влади храми та предмети релігійних обрядів і богослужінь перейшли у відання та на облік місцевих рад депутатів трудящих районного та міського рівня і за їх постановами могли передаватися у користування релігійних товариств (громад). Підприємства, які належали церкві, були націоналізовані разом з іншими у державну власність.
Ми не маємо на меті аналізувати законність чи незаконність рішень радянської держави, а також чи мала місце націоналізація церковного майна в ті часи, а чи такі дії держави можна назвати іншим якимсь юридичним терміном, бо роздуми з цього приводу викладені в роботі «Виникнення майнових спорів між релігійними організаціями в Україні: історично-правовий аспект».
Зазначимо лише, що, як і більшість посткомуністичних держав, Україна засудила методи радянської влади та її тоталітарну політику щодо церкви, законодавче взяла на себе зобов’язання подолати негативні наслідки (ст. 1 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року). Подібну політику засудила і європейська спільнота, підписавши Конвенцію про захист прав і основних свобод людини (1950 р.), в тому числі Протокол №1 до неї, основною метою якого, як вказано в ст. 1, є запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та іншим порушенням принципу безперешкодного користування своїм майном, до якого часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав. Слід зазначити, що сучасні релігійні організації можуть бути впевненими, що їх майно не буде вилучене через певний час. Про це свідчать і практичні дії нашої держави, яка повернула віруючим «у власність та користування 3,6 тис. колишніх споруд, які не використовувались або ж використовувались не за призначенням, а також понад 12 тис. предметів церковного вжитку». Як бачимо, держава повертає релігійним організаціям лише культове майно. Слід зазначити, що кожна з країн постсоціалістичного простору має свою стратегію повернення майна релігійним організаціям, яка залежить від багатьох чинників, а тому таку стратегія повинна мати і Україна, запозичуючи, але не копіюючи чийсь досвід.
З метою пошуку відповідей на поставлені питання розглянемо досвід країн постсоціалістичного простору і почнемо такий розгляд з вивчення розмірів наслідків та проблем, які дістались у спадок цим країнам від тоталітарних режимів, бо це, на нашу думку, суттєво впливає на вибір методів вирішення проблеми повернення майна релігійним організаціям. В.Є. Єленський виділяє п’ять моделей взаємовідносин комуністичних режимів з церквою, які накладають певний відбиток і на сучасні державно-церковні відносини, в тому числі й з майнових питань: 1) модель А – секуляристський абсолютизм (Албанія); 2) модель В – жорстке і антагоністичне відокремлення церкви від держави (СРСР); 3) модель С – нерівноправний союз держави з церквою більшості (Румунія, Болгарія, частина республік колишньої СФРЮ); 4) модель Д – ліберальна модель (Угорщина, колишні НДР та Чехословаччина, частина республік колишньої СФРЮ); 5) модель Е – вимушеної співпраці (Польща). Ми не ставимо за мету дослідити кожну із зазначених моделей, але навіть після неглибокого дослідження стає зрозуміло, що в Україні (модель В) мали місце досить значні вилучення майна релігійних організацій.
Зовсім іншою була ситуація в ПНР, де фактично не було значних гонінь за віру, не було і націоналізації майна Римо-католицької церкви, проте мали місце вилучення майна інших церков та передача його римо-католикам, а тому в сучасній Польщі наявні майнові претензії не до держави, а до римо-католиків. Особлива ситуація склалась в Чеській Республіці, бо за часів прорадянського режиму католицькі храми, на відміну від культових споруд інших деномінацій, державою не вилучались, вони тоді вже належали державі – за часів Габсбургів Римо-католицька церква була державною і майно не ділили. Відповідно зараз залишається відкритим питання про те, хто є власником цих католицьких храмів, а отже, наявний майновий спір між державою та Римо-католицькою церквою. Отже, в Польській Республіці та Чеській Республіці проблема подолання наслідків політики тогочасної держави лежить дещо в іншій площині, і їх досвід може знадобитися Україні лише частково, бо вихідні умови (наслідки) в різних країнах є різними, подібними до українських є такі умови в країнах – колишніх республіках СРСР.

Чи все майно, вилучене радянською владою, слід повертати?
В Угорській Республіці підлягає поверненню нерухоме майно, необхідне для використання в таких цілях: а) релігійного життя (богослужінь, проведення конференцій, церковної адміністрації, жилі приміщення для працівників церкви, навчання священиків і т.д.); б) здійснення діяльності релігійних орденів, діацезій; в)навчання, освіти; г) в соціальних цілях та охорони здоров’я, захисту прав дітей та молоді; д) в культурних цілях (музей і т.д.). Отже, в Угорщині повертається не все майно, але лише те, яке необхідне релігійній організації для здійснення нею статутної діяльності, це стосується як культового, так і супутнього майна. У цьому ж сенсі розглядається й ділянка землі, необхідна для обслуговування об’єкта нерухомості. У Латвійській Республіці релігійним організаціям повертались, зокрема, культові споруди, адміністративні, жилі, господарські та інші будівлі, земля, в тому числі зайнята лісами та водоймами, предмети релігійного ритуалу та інше майно релігійних організацій за виключенням вкладів. Як бачимо, Латвія не повертає релігійним організаціям хіба що кошти, які були в них вилучені. Крім цього мова йде про повернення як рухомого так і нерухомого майна, держава також не обмежує повернення майна розмірами та цільовим використанням. Це зовсім інший підхід до вирішення даного питання, ніж це мало місце в Угорській Республіці. Литовська Республіка повертає релігійним організаціям нерухоме майно за виключенням землі, внутрішніх вод, лісів та парків, а також майна, визнаного виключною власністю держави.
Керівництво Чеської Республіки вважає неможливим відшкодувати всі понесені церквою в 1948-1989 роках збитки, бо в той період постраждали не тільки релігійні організації. Чеська Республіка вирішила розв’язати проблеми, виходячи з принципу нульового варіанту. Залишивши за собою право власності, а отже і правомочність розпоряджатись майном, держава передала у користування або продала за досить символічну плату релігійним громадам культові споруди та церковне майно, яке можливо було передати. Можливо, такий спосіб повернення (Чеська Республіка) і не можна визнати ідеальним, але й інша крайність у цьому питанні (Республіка Хорватія) не є кращою. Хорватія взяла на себе зобов’язання повернути майно, відібране за час правління югославського комуністичного уряду, якщо ж повернути майно з певних причин неможливо, то підібрати відповідну заміну або ж виплатити відшкодування, надавши переваги Римо-католицькій церкві. Проте через відсутність достатнього фінансування взяті зобов’язання не виконуються належним чином. Такий спосіб вирішення проблеми, точніше декларування вирішення, не може бути прийнятним для України.
На нашу думку, Україні також не слід відшкодовувати всі збитки, понесені колишніми власниками – релігійними організаціями, а повернути лише культове майно та й то лише таке, яке можливо повернути, тобто надавати цьому процесу реституційного характеру. Подібну позицію в даному питанні зайняла і Російська Федерація. М.О. Шахов зазначає, що загальна реституція націоналізованого майна в Росії є нездійсненною, будь-яка вибірковість веде до несправедливості та породження конфліктів, а тому доцільною є передача релігійним організаціям лише майна релігійного призначення. Шахов вважає неприйнятними вимоги сучасних керівників релігійних організацій щодо компенсацій за не ними пережиті утиски.
Слід зазначити, що Україна взяла на себе зобов’язання повернути релігійним організаціям вилучене у них майно не під тиском релігійних конфліктів та не як спокутування вини тогочасної держави перед віруючими, бо сучасна Україна не винна в проведенні тоталітарної політики колишнього СРСР щодо церкви. Вона розглядає це як акт доброї волі. А тому невірною вбачається позиція, згідно якої повернення релігійним організаціям культового майна та інші форми підтримки розуміються частиною суспільства, в тому числі релігійними діячами, як акт спокутування і компенсації за переслідування державою в минулому. На нашу думку, слід повертати лише культове майно. Щодо інших цінностей та майна, які вилучено тогочасною владою, не слід для релігійних організацій робити виняток з таких причин: 1) повернення майна (не культового) лише релігійним організаціям буде несправедливим щодо інших фізичних та юридичних осіб і таким чином порушить конституційний принцип рівноправності; 2) надання реституційної природи процесу повернення всього майна є несправедливим і по відношенню до громадян сучасної України, бо цей процес вимагатиме чималих коштів з бюджету і вестиме до необґрунтованого збагачення невеликої групи людей, які потім цими коштами розпоряджатимуться; 3) культове ж майно повинно використовуватись за призначенням для богослужінь, а тому воно повинно належати саме віруючим і є справедливим саме його повернути.
Ми вважаємо, що релігійним організаціям слід повертати у власність культову будівлю (храм) з необхідною для її обслуговування ділянкою землі, рухомим майном, яке збереглося та невіддільне від основної культової будівлі, розглядаючи це все майно як єдиний молитовний комплекс. Що ж до іншого майна, що не є культовим, то нерухоме майно може бути повернуте релігійній організації у власність на розсуд держави, можливо, за символічну плату (чеський досвід), для цільового використання (угорський досвід).
Слід звернути увагу і на вибір юридичного терміна, яким можна було б найбільш точно відобразити процес повернення державою майна релігійним організаціям, виходячи із ситуації, що має місце в Україні в даному питанні.
Найбільш вживаним є термін «реституція», але ми вважаємо, що він не точно відображає суть проблеми. Згідно юридичної енциклопедії за редакцією Ю.С. Шемшученка, під реституцією у цивільному праві розуміють відновлення стану речей, що існував до вчинення правочину, недійсного за законом або визнаного таким у судовому порядку. Суть реституції полягає в тому, що кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. У міжнародному праві реституцію розглядають як вид матеріально-правової відповідальності держави, яка вчинила акт агресії або інше міжнародно-протиправне діяння. Реституція в даному випадку полягає в обов’язку даної держави ліквідувати або зменшити матеріальну шкоду, завдану іншій державі, відновити попередній стан. У разі неможливості повернути ті самі речі може бути застосовано режим субституції (повернення подібних речей або речей такої самої вартості). Порядок реституції визначається мирним договором або іншим міжнародно-правовим актом. Подібне розуміння поняття реституції ми знаходимо і в російському джерелі – юридичній енциклопедії за редакцією М.Ю.Тихомирова.
З позиції цивільного права про правочини (положення глави 16 ЦК України) вилучення радянською державою майна релігійних організацій не можна вважати вчиненням правочину взагалі, а тому мова не може йти і про застосування правових наслідків недійсності правочину, в тому числі і реституції. Як підкреслює О.В. Дзера, «відмежування правочинів від інших юридичних актів (подій, фізичних дій і вчинків, правопорушень) має істотне практичне значення, оскільки законом установлюється різний правовий режим породжуваних ними правовідносин». Питання ж визнання дій радянської держави щодо вилучення церковного майна не націоналізацією, а правопорушенням, за яке повинна наставати деліктна відповідальність, є дискусійним питанням. Крім того, вести мову про деліктну відповідальність неіснуючої особи (СРСР чи УРСР) також вважаємо недоцільним, а Україна є не універсальним, а сингулярним правонаступником, і до неї, як до такого правонаступника, переходить лише незначна частина обов’язків УРСР (СРСР), а тому Україна не зобов’язана відповідати за вилучення церковного майна. Якщо ж розглядати дану ситуацію з позиції міжнародного права, то мова йде про відносини між державами, релігійні ж організації, у яких було вилучене майно, не є державами, а отже і відповідними суб’єктами таких правовідносин.
Слід зауважити, що міжнародному праву відомий такий юридичний термін, як «конкордат», і останнім часом в Україні все частіше можна почути пропозиції щодо врегулювання відносин між державою та релігійними структурами, в тому числі й питання повернення майна, за допомогою спеціальних договорів (свого роду конкордатів). На нашу думку, укладення подібних угод в сучасній Україні може порушити принцип ненадання переваг державою жодній релігійній деномінації, а це є недопустимим. Ми вважаємо, що наше суспільство не готове ще до побудови відносин з релігійними об’єднаннями за допомогою угод з урегулюванням відносин в усіх сферах, необхідно вирішити спочатку хоча б спірні питання щодо повернення культового майна належним чином.
Цікавим може виявитись певною мірою досвід Польщі, Словаччини та Естонії. У Республіці Польща особливих проблем з поверненням нерухомості та іншого церковного майна по відношенню до римо-католиків, в них воно фактично владою не вилучалось, та інших т.зв. бажаних церков немає, але проблеми мають Автокефальна православна та Греко-католицька церква, яким Римо-католицька церква не поспішає повернути майно. У Польщі, окрім Конкордату з Ватиканом, є чинними ряд законів про відношення держави до тієї чи іншої церкви, в яких одним з питань є майнове питання. Зокрема, положення цих законів передбачають створення міжцерковної регулятивної комісії для остаточного врегулювання майнових питань між державою та церквою, процедуру подання та розгляду заяв релігійних організацій тощо. Якщо заяву про повернення культового майна задовольнити не є можливим, скажімо, при цьому можуть порушуватись набуті права недержавних третіх осіб чи в інших випадках, то така заява підлягає закриттю. Чи переросте ця проблема в міжконфесійний конфлікт та захоплення культових споруд, як в Україні, сказати важко, але можна констатувати, що ця проблема в Республіці Польща не вирішена. Як бачимо, державна політика щодо церкви, поділ на бажаних та небажаних не сприяє вирішенню проблеми. Подібний підхід до повернення майна релігійним меншинам можна спостерігати і в інших країнах постсоціалістичного простору, в яких наявна т.зв. головна церква, яка
впливає на рішення органів влади. Скажімо, в Республіці Болгарія вже декількастоліть існує головна церква, але не католицька, а православна. І в даний час культове майно повертається в переважній більшості Болгарській православній церкві та Головному муфтійству Республіки Болгарія, а католикам та протестантам не поспішають його повертати. Подібний досвід не повинен впроваджуватись в Україні.
Проте дещо із польського досвіду можна запозичити і в Україні. Мова йде про створення міжцерковних регулятивних комісій для остаточного врегулювання майнових спорів, активне залучення до роботи в них представників різних конфесій, особливо тих, що мають майнові претензії.
Повернення майна або часткову компенсацію релігійним організаціям за націоналізовану власність передбачено і в Словацькій Республіці, окрім будівель, які в даний час використовуються школами, лікарнями тощо. Хоча в цій країні домінуючою є Римо-католицька церква, але проблеми щодо релігійних меншин вирішуються не так, як у сусідній Польщі. Словацька Республіка змогла вирішити майнові суперечки між православними та греко-католиками, попередивши таким чином міжконфесійний конфлікт, що назрівав. Уряд країни підписав в 2000 році угоду з конфліктуючими сторонами, в якій останні зобов’язалися припинити будь-які майнові суперечки та судові позови і не висувати фінансових претензій до держави в майбутньому, виділивши для цього понад один мільйон доларів США. Внаслідок цього остаточно були вирішені питання власності 122 храмів та 30 церковних будівель в 120 населених пунктах. В Україні існує біля 100 населених пунктів, де роками «тліють» міжконфесійні конфлікти, перш за все між православними і греко-католиками, а тому такий досвід Словаччини, за певних умов, може бути використаний і в Україні. Слід враховувати і особливість ситуації, що склалась в Україні, коли «протягом століть люди переходили з православ’я в унію, потім з унії в православ’я, потім знову в унію, і кому має належати збудований у XVI ст. собор, відповісти однозначно просто неможливо».
Досвід Словацької Республіки вже був використаний в Естонії в 2002 році. Спочатку в 1993 році своїм вольовим рішенням держава, повернула все історичне майно Православної церкви лише громадам, які підпорядковувались Константинопольському патріархату, а парафії юрисдикції Московського патріархату не були навіть зареєстрованими, в результаті виник міжправославний конфлікт в Естонії. Проте, зрозумівши свою помилку, держава Естонія її виправила в 2002 році. Згідно підписаної угоди між державою та конфліктуючими сторонами ЕПЦ-МП отримала майно, яким фактично користувалась, в довгострокову оренду за символічну плату, а ЕАПЦ-КП надана фінансова допомога для проведення ремонтних в 28 церковних комплексах. Отже, спір було вирішено наданням державою майнових прав, фінансової допомоги та захисту інтересів обох конфліктуючих сторін.
Кому саме слід повертати культове майно?
В Угорщині нерухоме майно повертається колишньому власнику – церкві, в якої воно було вилучене за роки комуністичного правління. В Латвії повертати незаконно відчужені у них об’єкти мають право колишні власники або їх правонаступники. При цьому колишніми власниками визнаються релігійні організації, які були в 1940 році зареєстрованими у відповідному реєстрі Латвії та не припиняли своєї релігійної діяльності, а з відновленням незалежності поновили свій статус юридичної особи, і це підтверджено довідкою органу, що здійснив реєстрацію. Якщо ж релігійна організація більше не існує, то правонаступником її майна може бути відповідний релігійний центр в Латвії. Проте правонаступниками релігійної організації можуть бути й інші релігійні організації, якщо вони припинили свою діяльність після 1940 року та поновлені як юридичні особи, при цьому належать до тієї ж конфесії, до якої належала колишня релігійна організація, якщо сформульовані в її статуті (конституції, положенні) цілі, задачі та основне вчення такі ж, як і у колишньої релігійної організації. Правонаступництво констатує суд. У Литовській Республіці право на повернення нерухомого майна мають релігійні громади, які діяли в Литві до 21 липня 1940 року і майно яких було відчужене державою. Спір щодо правонаступництва вирішується в суді.
Отже, мова йде в цих країнах про повернення нерухомого майна колишнім власникам, причому ці власники лише релігійні організації, майно було незаконно вилучене в них в часи правління комуністичних режимів і саме державою без будь-якої компенсації. Особливо важливо для України визначитись з критеріями правонаступництва, які повинні бути єдиними для всіх.
Для визначення правонаступника ми пропонуємо такі критерії. Якщо колишній власник припинив свою діяльність шляхом реорганізації, зокрема в часи незалежності, то правонаступника (правонаступників) слід визначати за наявними в нього відповідними документами і визначати щось додатково в цьому питанні непотрібно. Коли ж діяльність колишньої релігійної організації припинено радянською владою примусово, то її правонаступник повинен належати до тієї ж конфесії, до якої належав колишній власник (латвійський досвід). При цьому термін, протягом якого такий правонаступник мав відновити свою діяльність, також не може бути необмеженим. На нашу думку, такий термін міг би складати три роки з дня отримання незалежності Україною. Крім цього, повинен існувати зв’язок між колишнім власником та його правонаступником. У Латвійській Республіці за такий зв’язок визнають наявність викладених у статуті (положенні) правонаступника цілей, задач, основного вчення, що і у колишньої релігійної організації. Проте в Україні релігійні організації своє вчення в статуті не викладають, та й співпадання цілей і задач буде важко довести, тому ми пропонуємо вважати за такий зв’язок наявність однакової назви, виду релігійної організації, території діяльності, що значно простіше віднайти в архівних матеріалах, але вони певною мірою засвідчать про існування такого зв’язку.
Інші ж пропозиції щодо процедури повернення державою культового майна релігійним організаціям викладені в публікації «Повернення культового майна релігійним організаціям в Україні та захист їх майнових прав». Зазначимо лише додатково, що для належного забезпечення процесу повернення культового майна релігійним організаціям необхідно повернути у державну власність культове майно, яке зараз перебуває у власності територіальних громад, а також передати державі необхідну кількість земельних ділянок в ряді населених пунктів, в яких існує проблема повернення майна релігійним організаціям.

Блаженнейший Митрополит Владимир: «Не стоит «прикипать душой» к политическим баталиям»

Елена Маковец. Стены Софийского собора крошатся на глазах