Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Митрофан. Про реституцію церковного майна

01.12.2007 archive, Вестник №75, Тема номера

Про реституцію церковного майна

Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Митрофан,
керуючий справами УПЦ

Вирішення проблеми повернення майна колишньої церковної власності, вилученого у Церкви Радянською владою, можливе лише після точної правової оцінки дій радянської держави в цій сфері.
Думаю, що не відкрию для учасників сьогоднішнього круглого столу нічого абсолютно нового, якщо скажу про те, що ідеологічною основою для вилучення майна релігійних організацій став більшовицький світогляд, який апріорі виключав можливість існування будь-яких інших соціальних інституцій, побудованих на базі інших цінностей, відмінних від комуністичних, зокрема на цінностях релігійних. Внаслідок цього Церква та релігійні організації зіткнулися з негативними для себе правовими наслідками, які полягали у тому, що їхнє споконвічне майно оголошувалося державною власністю, вилучалося, а в подальшому значна його частина була знищена. Отже, однією із форм політичних репресій проти релігійних організацій з боку радянської держави стало привласнення майна церковної власності.
В Україні фактичне повернення релігійним організаціям майна релігійного призначення, зокрема будівель, а також землі, на якій вони розташовані, розпочалось ще в кінці 80-х років минулого століття, проте законодавче забезпечення їхньої поетапної передачі у власність та користування для використання в релігійних, навчальних, благодійних цілях та з іншою метою було покладено з ухваленням в Україні Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.1991 року, Указу Президента України „Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” від 04.03.1992 року, Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков та релігійних організацій” від 21.03.2002 року, Розпорядження Президента України „Про повернення релігійним організаціям культового майна” від 22.06.1994 року, Постанови Кабінету Міністрів України „Про умови передачі культових будівель – визначних пам’яток архітектури релігійним організаціям” від 14.02.2002 року, Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.09.2002 року „Про перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення прав церков і релігійних організацій”.
З прийняттям означених вище нормативних актів Україна, по-перше, опосередковано визнала та засудила політичні репресії, які проводилися щодо релігійних організацій та віруючого населення країни, по-друге, також опосередковано підтвердила неправомірність володінням майном, що було вилучено радянською державою, у тому числі і тим, яке належить до пам’яток історії та культури.
На жаль, юридичний статус вилученого майна до цих пір залишається невизначеним, що призводить до виникнення гострих конфліктів та спорів про право власності на церковне майно та володіння ним.
У багатьох випадках вилучене майно вже по декілька разів змінювало своїх власників. На сьогоднішній день останніх можна розділити на три групи:
– республіканська власність в особі Української держави, якою володіють центральні органи виконавчої влади, та комунальна власність, якою володіють органи місцевого самоврядування і місцеві виконавчі органи;
– юридичні та фізичні особи – похідні власники, які набули
права власності на колишнє церковне майно на законних підставах від інших юридичних та фізичних осіб, у тому числі і від держави, тобто
добросовісні власники;
– релігійні організації, які належать до інших конфесій, ніж ті релігійні організації, які були первинними власниками церковного майна.
Сьогодні в Україні склалася і продовжує залишатися сталою ситуація, коли переважна більшість нерухомого церковного майна є державною власністю і держава виступає її повноправним господарем.
Це ставить релігійні організації в залежність від держави, і такий стан речей, безумовно, не сприяє кращому збереженню церковного майна, оскільки у релігійних організацій воно перебуває лише в користуванні.
УПЦ вважає, що прийняття в Україні закону „Про реституцію церковного майна” є об’єктивною необхідністю, хоча б навіть з огляду на те, що Україна є асоційованим членом Ради Європи, і на підставі Висновку Парламентської асамблеї Ради Європи №190 (195) під час подачі Україною заявки на вступ до Ради Європи Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання „в найкоротші терміни повернути власність релігійним організаціям, незалежно від того, у кого в даний момент це майно знаходиться.
У спеціальному законі мають бути передбачені порядок повернення майна та його категорії, принципи врегулювання спорів, які безперечно виникнуть у процесі повернення між колишніми та теперішніми власниками майна, статус майна після його повернення, а також, і це є принциповою позицією УПЦ, терміни повернення церковного майна.
Вирішення даної проблеми необхідно ще й тому, що такий стан державно-церковних відносин, який в України існує сьогодні, апріорі порушує конституційний принцип відокремлення Церкви і релігійних організацій від держави, а держави від Церкви, перешкоджає віруючим особам у реалізації їхнього конституційного права на свободу совісті та суперечить міжнародним зобов’язанням України.

Праздник Покрова Божией Матери

Хиротония епископа Пантелеимона