Василь Олександренко. Кому потрібен язичницький фестиваль?

01.10.2007 archive, Вестник №73, Тема номера

Кому потрібен язичницький фестиваль?
Василь Олександренко

Більше тисячі років тому відгоріли у древньому Києві останні вогнища язичницьких богів. Передсмертні конвульсії язичництва набували трагічних кривавих форм. Так, наприклад, повстання під проводом волхвів спалахнуло в Києві у 1144 році. У сучасному світі існують дві країни, в яких язичництво зберігалося як провідна релігія. Насамперед це Японія, де більшість населення сповідує синтоїзм, та Індія, де значною мірою поширений індуїзм. Складається враження, що в Україні язичництво, при активній підтримці влади, також набуває небувалого розмаху. Про це засвідчив Міжнародний фестиваль етнічної музики та лендарту «Шешори (Подільські) 2007», що проходив на Немирівщині у селі Вороб’ївка.
Втім, кілька слів про саме язичництво. Сучасні прихильники язичництва привселюдно стверджують, що «…воно ніколи не впроваджувалося силою і не впроваджувалося взагалі. Воно виникло в процесі людської діяльності, причому серед всіх». Найголовнішою стихією був вогонь. Втілювалася вона в кількох божествах, найповажнішим з яких був Дажбог – так званий небесний бог сонця та світла. Як сонячні божества, хоча і з іншими особливостями, шанувалися Хорс, Коляда, Ярило і Купало.
Культ сонця зберігся і в нинішню епоху. Перед сходом сонця здіймають шапки й низенько кланяються йому гуцули. На ознаку сонця котять з гори підпалене колесо. Сонце в багатьох куточках України возвеличують «святом Паликопи» – 27 липня: женці розкладають багаття й стрибають через вогонь, щоб таким чином, як вони вважають, очистити себе від хвороб. А взимку, на Різдво, підпалюють святкового снопа – дідуха, що символізує перемогу сонця над зимою.
Серед язичників вважається, що небесне світило дарує щастя, якого треба шукати у сонця. Як не прикро, але у багатьох друкованих виданнях нам, жителям православної країни, настирливо радять робити те ж саме.
Іншою стихією у язичників була вода. Її втілювала богиня Дана. Назви багатьох річок походять від її імені. У Дани прохали дощу для врожаю. 3 нею пов’язані обряди купання, окроплення, обливання, збирання цілющої роси. «Свято» цієї богині відзначалося 15 лютого. Вночі з колодязів набирали воду, яка мала так звану магічну силу.
Йоги, які нині дуже популярні, особливо серед молоді, і пруться зусібіч зі своїми непотрібними порадами, стверджують, що умивання, купання та обливання водою – це не просто водяні процедури. Це – «обряд очищення людини від брудної енергії».
Наступна стихія, якій поклонялися давні слов’яни, – повітря. Її уособлював Стрибог (пізніше Позвізд) – бог вітру.
Ще однією стихією, що, як вважають язичники, дає людині енергію, – є земля. У трипільців вона уособлювалася в образі Матері Сирої Землі, з якої пізніше постав культ Мокоші – покровительки родючості, жіночих робіт та дівочої долі.
Втім, маловірні і досі вірять у поради: «При першій-ліпшій нагоді спробуйте поспілкуватися з землею. Станьте босоніж на землю, пострибайте на одному місці, а потім зупиніться. Постійте і відчуйте, як ваша енергія входить у землю. Уявіть, що ваші ноги пустили коріння, і відчуйте, як енергія землі входить через нього до вашого тіла…»
Чого лишень не наслухаєшся, не начитаєшся, не надивишся нині. Не даремно кажуть, що нинішній вік – вік суцільних магічних дійств. I ми чомусь боїмося дослухатися до порад священиків, не знаходимо часу, аби запитати їх думку з того чи іншого приводу, і радіємо, коли сидимо між двома Людмилами чи Іванами (оце вже пощастить!), спльовуємо через ліве плече, коли чорний кіт перебіжить дорогу, панікуємо, коли пташка вдариться у вікно (на біду!), з острахом очима шукаємо серед натовпу чорнявих, які мають «погану ауру», і уважно слідкуємо за гороскопом, боячись почати у «несприятливий» день важливу справу. У той час зовсім забуваємо у всьому покладатися на Бога, викорінюючи з себе язичницьке марновірство.
Як не прикро констатувати, але язичництво все сильніше заполонює наше буття. Вже йшла мова про те, що взимку на скіфських валах у Немирові прихильники лендарту будили… дракона. Обласна влада виділила на ці молодіжні забавки (чим би дитя не тішилося) чималу суму грошей, жодного разу не нарікаючи на скупий бюджет.
Про Міжнародний фестиваль етнічної музики та лендарту «Шешори» (Подільські) варто поговорити окремо. Тут язичництва вистачало. Воно просто волало з кожного надбужанського клаптика землі, на якому розгорнувся фестиваль. Всі раділи, плескали в долоні, мовляв, яка це честь приймати на своїй землі гостей зі всього світу, показати у всій красі культуру свого народу. I нікого не налякали безневинні, на перший погляд, майстерня спонтанної творчості «Япразник» і клуб «Масала-чай», які запросили на свято солодощів, де відвідувачі разом з організаторами співали дивакуватих чужинських пісень і виголошували… мантри. Майстерні з суфійського кружіння, як наголошувалося у прес-релізах фестивалю, «давали можливість доторкнутися до національних традицій», але які збуджували у відвідувачів почуття тривожності і якогось дивного збентеження.
Були тут і містичні виставки Центру сучасного мистецтва «Дах». Вправно виступали актори екстрім-театру «ШАМ», які працювали з вогнем, а також виконували різноманітні трюки зі склом і холодною зброєю, таким чином демонструючи «необмежені можливості людського тіла». Вогняні перформенси озвучували «Тайко Драммерс» — прихильники японських барабанів, формація яких, до речі, живе і вдосконалює свою майстерність саме в Україні.
Показували свої «таланти» і лендартисти. Лендарт (з анг.: мистецтво землі) поєднує естетичне освоєння ландшафту із необхідністю вийти за межі культурних установ – галерей та експозицій залів. Замість фарб та полотна матеріалами можуть бути вода, каміння, пісок, листя, лід або сніг, сонячні промені і блискавки. Поціновувачі «високого» мистецтва заявляють, що лендарт виник тоді, коли… виникла земля та людина, а зародком була проорана борозна, протоптана крізь галявину стежка. I лише таким чином можна відчути простір та повірити, що людина і природа існують разом.
При спілкуванні з відвідувачами виставок-продажу та глядачами концерту довелося почути думку про те, що занадто багато на «Шешорах» було чужинського, незрозумілого, яке чомусь називають «високим мистецтвом». Увагу багатьох привернув продавець книжки у товстій палітурці з назвою «Волховник». Покупці не змушували себе чекати – невідоме завжди цікаве. I в той час, коли над Вороб’ївкою злітали хасидські наспіви-молитви-нігуни, горталися сторінки «Волховника», який дав можливість поганству розповзтися у різні куточки Подільського краю з неймовірною настирливістю. Відомо, кому це потрібно, але хто захистить православних від цієї нечисті?
Довідка
Після хрещення Русі у 988 році князь Володимир видав «Устав» про заборону язичництва (996 р.). Відтоді конфесія «Рідної віри» перейшла на нелегальне становище і проіснувала тисячу років у прихованих формах. У 1934 році професор Львівського університету Володимир Шаян започаткував наукову реконструкцію і відродження «Рідної віри» як автохтонної української релігії. Але Друга світова війна, а потім радянські репресії перешкодили створенню релігійної конфесії. Відродження «Рідної віри» поновилося після здобуття Україною державної незалежності.
Перша громада українських язичників «Православ’я» була зареєстрована Міністерством юстиції у 1995 році. Громади язичників утворили релігійний центр об’єднання релігійних громад «рідновірів» (скорочено: ОРУ), при якому діє вищий духовний навчальний заклад – «Українська духовна академія рідновірів», яка створена для освіти «священнослужителів рідних богів» із двома факультетами: богословським і жрецьким; заочною та екстернатною формами навчання. У регіонах України активно діють недільні школи «рідновірів».
Досі триває боротьба «рідновірців» за рівні права з іншими конфесіями, вони не можуть побудувати перший в Україні політеїстичний храм, їм офіційно відмовлено в наданні земельної ділянки.
Нині до ОРУ, яке очолює верховна волхвиня України Зореслава (Галина Лозко), входить 15 регіональних громад: київська громада «Православ’я», харківська громада «Святославичі», корюківська громада «Сіверяни», запорізька громада «Берегиня», клавдіївська громада «Велесичі», полтавська громада «Православ’я», кам’янець-подільська громада «Голос предків», львівська громада «Галичани», чернівецька громада «Сяйво», чернігівська громада, миколаївська громада «Сонцепоклонники», громада м. Жовті Води, київське молодіжне братство «Сварга», лубенська громада «Оріяни», бориспільська громада «Поляни». Створення громад «Рідної віри» та їх реєстрація в інших регіонах України, на жаль, триває.
«Рідновіри» сьогодні відшуковують сліди своєї традиції: у пам’ятках Кам’яної Могили, скіфських курганах, капищах острова Хортиці та гори Богит (Тернопільщина), на Житомирщині і Полтавщині (Голунь), Вінниччині (Бушівське святилище) і в горах Карпатах.
Тульчинська єпархія

01.10.2007. ЧЕРНИГОВ. Освящен новый храм в честь Казанской иконы Богоматери

Олександр Яровий. Старе вино — краще