Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви

01.01.2007 archive, Вестник №64, Официальная хроника

Звернення
Священного Синоду Української Православної Церкви
до Президента України В. Ющенка, Голови Верховної Ради України О. Мороза та народних депутатів України, Прем’єр-міністра України В. Януковича та уряду України, до вірних Української Православної Церкви та до тих, хто перебуває поза спасительної огорожі Православної Церкви в Україні, до всіх громадян України, кому небайдужа доля Українського Православ’я – невід’ємної складової нашої самобутності та основного історичного фактора державотворення України

Вельмишановне керівництво України,
улюблені у Христі брати та сестри,
дорогі співвітчизники!
Виповнилося 15 років відтоді, як Україна стала незалежною державою і як суверенна країна увійшла в сім’ю народів світу. Виповнилося і 16 років відтоді, як Православна Церква в Україні, що веде свою історію від Володимирового Хрещення, отримала новий канонічний статус, будучи реорганізованою з Українського Екзархату в Українську Православну Церкву. На сьогодні Українська Православна Церква (саме такою, згідно зі статутними документами, є її офіційна назва) – це самокерована Церква з правами широкої автономії, „незалежна і самостійна у своєму управлінні», як про те говорить Патріарший Томос від 27 жовтня 1990 року. Українська Православна Церква, очолювана її Предстоятелем Блаженнішим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, нараховує більше одинадцяти тисяч парафій, об’єднує їх у 35 єпархій, охоплюючи всі області України та АР Крим, несе свою спасительну місію „ на довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового” (Єф. 4, 12).
З-поміж релігійних організацій, зареєстрованих в Україні як „православні церкви», Українська Православна Церква – єдина, яка є власне Церквою в євангельському, святоотцівському, православно-канонічно-еклезіологічному значенні цього слова. На відміну від інших так званих „православних церков», вона, маючи апостольську спадковість рукоположень єпископату, зберігає неушкодженим заповідане Господом нашим Іісусом Христом та Його учнями-апостолами вчення. Установлені Богом Таїнства, які даровані нам як засоби спасіння, є дійсними та дієвими лише в церковній огорожі Української Православної Церкви. Свідченням дійсності Таїнств лише в канонічній Українській Православній Церкві є одностайність у цьому питанні всієї Вселенської Православної Церкви, усіх Помісних Автокефальних та Автономних Церков світу. Як є один Бог – засновник Церкви, так є на сьогодні в Україні і одна Православна Церква – невід’ємна частина Всеправославного церковного світу. Це аксіома.
Наближається 15-та річниця Архієрейського Харківського Собору, на якому Українська Православна Церква позбавилася ганебних наслідків тоталітарної радянської минувшини. Керуючись велінням апостола Павла: „Вилучіть лукавого з-поміж себе самих!» (І Кор. 5, 13), вона очистилася, позбавивши предстоятельських прав людину, яка внаслідок свого заплямованого минулого стала неспроможною виконувати обов’язки керманича церковного корабля за нових умов соціального устрою незалежної держави. Однак як „твердий, навіть деспотичний лідер, дуже досвідчений політик, неперевершений майстер політичної інтриги», облудливо використавши національно-патріотичні настрої, він вивів з церковної огорожі УПЦ частину віруючих, вчинила розкол, створивши для себе всупереч чинному законодавству нову релігійну організацію – „Українську Православну Церкву – Київський Патріархат». За таку діяльність його було ,,позбавлено сану не за переконання, а за злочини проти Церкви, що виявилися у свідомому грубому порушенні Священних канонів». Саме колишній Предстоятель, через свою деструктивну антицерковну діяльність, у той час унеможливив удосконалення канонічного статусу УПЦ шляхом поступового усвідомлення усім православним суспільством доцільності та необхідності такого процесу.
Своє ставлення до нової псевдоправославної організації глави та представники усіх Помісних Православних Церков світу висловлювали неодноразово. Суть їх сконцентрована в одному короткому вислові Святішого Константинопольського Патріарха Варфоломія: „Філарета ніхто не визнає як архієрея», а „без єпископа немає Церкви…» (Св. Ігнатій Богоносець). Апостольська наступність є основною умовою справжнього церковного буття. Без неї жодна Помісна Церква не може бути учасницею церковної Повноти, бо втрачає дари П’ятидесятниці, послані через харизматичний єпископат у таїнствах Церкви. Православ’я не знає вищих гарантій церковної єдності, ніж єдність ієрархії. Проявляючись в єдиному благодатно-сакраментальному житті, єдність ієрархії стає сутнісним вираженням соборності як найбільш універсальної якості Церкви, що відповідає універсальності справи Христової.
На жаль, в Україні справджуються слова Христа: „Маючи очі, не бачите, маючи вуха, не чуєте?» (Мк. 8, 18). Проте, пам’ятаючи й інші Його слова: „стукайте — і відчинять вам!» (Лк. 11, 9), ми вважаємо за необхідне ще раз нагадати загальноцерковну позицію щодо цієї організації релігійного забарвлення, задекларовану представниками Помісних Православних Церков – учасниками святкування 40-річчя архіпастирського служіння Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, 8-9 липня 2006 р.: „Українська Православна Церква, як і всі Православні Церкви світу, живе за своєрідною конституцією – канонами, тобто правилами устрою внутрішнього і зовнішнього життя, сформульованими святими апостолами, Вселенськими Соборами і прийнятими для всецерковного обов’язкового вжитку. Під час порушення канонічного устрою порушується і церковна дисципліна, а це, в свою чергу, веде до появи розколів, єресей, деструктивних і тоталітарних сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність (що і трапилося в Україні).
У світовому Православ’ї не існує так званого „Київського Патріархату», а його чільника – „патріарха Філарета» (Денисенка М.А.) ніхто не вважає ієрархом. „Коли-бо хтось думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює» (Гал. 6, 3). УПЦ-КП існує як організація, що була штучно створена у 1992 році за активної підтримки світської влади з грубим порушенням священних канонів…
Вона вивела себе із спасительної огорожі Вселенського Православ’я, і на сьогодні є організацією, очолюваною світськими людьми в священицькому одязі. „УПЦ-КП» відійшла від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що своїм початком має Господа Іісуса Христа. Вона позбавлена законної ієрархічної структури і апостольського преємства. Ця організація є не церковним, а суспільним новоутворенням релігійного забарвлення, у якому звершувані „священнодійства» втратили свою сакральну сторону, стали безблагодатними, недійсними та неспасительними». Такі „священнодійства” є не що інше, як блюзнірство. Ті, що їх звершують, зводять хулу на Святого Духа та спокушають вірних. А за такий гріх „не буде прощення довіку»(Мк. 3, 29), і „краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, – і його втопити в морській глибині…” (Мф. 18, 6).
Наведене вище роз’яснення є основою до тексту даного звернення.
До прийняття та оприлюднення даного документу спонукають систематичні та настійливі потуги Президента України, спрямовані на „створення” єдиної Помісної Української Православної Церкви. Заяви про таку необхідність звучать дедалі частіше та стають предметом церковно-політичних спекуляцій, як це відбувалося навколо пункту 14 „Універсалу національної єдності».
У своєму щорічному посланні до парламенту Президент, зокрема, говорить: „Не можу оминути найбільш чутливу для суспільства проблему релігійної сфери – неприродне роз’єднання православних церков України. Незаперечною є необхідність подолання існуючих між найбільшими
православними юрисдикціями протиріч та утвердження єдиної помісної соборної первоапостольної православної церкви. Безумовно, її становлення розглядається в загальному контексті розвитку та утвердження національної ідентичності українців. Зважаючи на стратегічне значення цього питання, держава вправі його активно порушувати та, не втручаючись у внутрішні церковні справи, сприяти його розв’язанню».
Українська Православна Церква безумовно поділяє цю стурбованість, вона підтримує президентську ініціативу та готова до такої роботи з активним залученням до цього процесу своїх представників. Про це говорилося багато разів як в офіційних документах, так і під час особистих зустрічей, була б на те добра воля та сприйняття реалій у руслі здорового глузду сторонами, що відійшли від канонічної єдності. Однак з тексту документа ми бачимо нерозуміння автором природи Церкви Христової та природи розколу українського Православ’я.
Варто усвідомити, що в Україні не існує трьох гілок Православ’я, як про це інколи говорять. Не існує трьох Православних Церков чи юрисдикцій, які ворогують між собою. Церквою Христовою в Україні є лише Українська Православна Церква. Решта – це миряни цієї ж Церкви, які, маємо надію, тимчасово чи то з власної волі, чи зваблені перебувають поза її межами та позбавлені повноцінного благодатного євхаристичного спілкування зі всім Православним світом. Одна справа – юридично зареєструватись та називати себе Церквою, інша – бути нею насправді. „Поза Церквою немає спасіння», –говорить священномученик Іларіон (Троїцький), повторюючи слова святителя Кіпріана Карфагенського. Цю страшну і велику істину варто усвідомити і, вважаючи себе віруючими людьми, не йти згубним шляхом гордині, скніючи в ній та уподібнюючись „отцю неправди» (Ін. 8, 44).
Всім відома притча Спасителя про будинки на піску та на камені (див.: Мф. 7, 24-27). Схоже, що саме така ситуація складається і з побудовою єдиної помісної Української Православної Церкви. Як уже зазначалося вище, на сьогоднішній день є вже міцний фундамент для цієї будівлі – Українська Православна Церква, канонічний статус якої, згідно з рішеннями Архієрейських Соборів Кіріархальної Церкви, може поступово вдосконалюватися.
Утвердження та розбудова в Україні Помісної Церкви можлива виключно (наголошуємо на цьому слові!) на твердому камені – на базі Української Православної Церкви, шляхом вдосконалення її канонічного статусу внаслідок успіхів у подоланні розколу. Єдність та швидке досягнення цієї мети залежить не так від священноначалля та ієрархів УПЦ, яким хибно дорікають у небажанні утвердження Помісної Церкви в Україні, як від тих, хто сьогодні порушив цю єдність, а ще більшою мірою від державних мужів, які підтримують розкольницьку діяльність та потурають їй.
Статус, якого може набути Українське Православ’я, повинен бути в консультативному порядку узгоджений через Кіріархальну Церкву з усіма Помісними Церквами. Має бути досягнута одностайність у цьому питанні. Про це говориться в третьому пункті визначення „Про Українську Православну Церкву» Ювілейного Архієрейського Собору РПЦ, що проходив 13-16 серпня 2000 року.
Українська Православна Церква зі свого боку робить суттєві кроки в цьому напрямку. Значними є її досягнення за останні 15 років незалежного буття під керівництвом Блаженнішого Митрополита Володимира. Ці досягнення, здобуті її внутрішнім потенціалом, вона продемонструвала всьому Православному світові під час святкування ювілеїв – 70-річчя з дня народження та 40-річчя єпископського служіння свого Предстоятеля. У вшануванні нашої Церкви та її глави взяли участь Предстоятелі представники всіх Помісних Православних Церков. Єдиним, хто залишився байдужим та не відгукнувся на запрошення, був той, хто більше всіх говорить про необхідність утвердження єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Під час святкування у Києві на всеправославному рівні ювілеїв Предстоятеля УПЦ Президент України мав унікальну можливість зустрітися з представниками всього православного світу, вести консультації, викласти свої бажання та бачення долі українського Православ’я, продемонструвати реальну зацікавленість державної влади в питанні врегулювання його канонічного статусу, продемонструвати досягнутий рівень добрих взаємовідносин Церкви та держави, який є першою запорукою успішного вирішення поставленого питання. Такого кроку Президент України не зробив.
На даному етапі розвитку церковного питання щодо єдності православних в Україні представникам влади варто усвідомити: не від ієрархів залежить успішне його вирішення, а від того, як церковний народ через призму свого духовного бачення сприймає те, що за нього намагаються вирішити політики. Якщо кожна православна душа відчує щирість намірів та слів державного мужа, підкріплених доброю справою на користь Церкви, то вона відповість взаємністю. Але якщо вона відчує лукавство і бажання використати її в чиїхось цілях – результату не буде, а отримаємо лише категоричне протистояння й виключне неприйняття нав’язуваної ідеології.
Держава хоче помісного статусу українському Православ’ю. А яким статусом українське Православ’я володіє сьогодні в Україні? Якого внутрішньоукраїнського статусу надала держава Православ’ю?
Утвердження Помісної Церкви не може бути одностороннім актом виконання волі можновладців. Зацікавленою в досягненні того статусу, який би допомагав церковній місії, має бути й Церква, чого, на жаль, сьогодні в Україні не спостерігається. Взаємовідносини між Церквою і державою далекі від гармонійних, далекі від тих, які сприяли б прискоренню втілення в життя ідеї Помісної Церкви. У першу чергу це стосується затягування та небажання надати Церкві статусу юридичної особи, внаслідок чого Церква не може стати власником майна, яким користується, та тим, яке повертається релігійним організаціям, що входять до її складу. Гостру конфліктогенність зберігає норма застарілого Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації» щодо почергового використання культових споруд (ст. 17). Дане положення створює умови для фактичної залежності релігійних організацій від упередженої позиції місцевих органів влади й постійно провокує міжцерковні конфлікти і сутички (див. Додаток). Незважаючи на те, що було видано вже декілька указів Президента України та Кабінету Міністрів України щодо повернення релігійним організаціям церковного майна та подолання наслідків політики колишнього СРСР щодо релігії, жоден з прийнятих нормативних актів у повному обсязі не виконаний.
Предстоятеля Української Православної Церкви не допускають до богослужіння в історично кафедральний собор Київських митрополитів – Святу Софію Київську. Кафедральний Свято-Володимирський собор та резиденція Предстоятеля УПЦ по-розбійницьки зайняті розкольниками в 1992 році, утримуються ними й досі не повернуті Церкві – їх законному власнику. Держава залишається глухою й до численних прохань щодо проголошення дня пам’яті св. рівноапостольного великого київського князя Володимира (28 липня) державним святом. Не отримано, незважаючи на їхній офіційний характер, відповіді на жодне зі звернень і заяв Священного Собору чи Синоду УПЦ з того чи іншого питання. Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їх релігійних переконань і почуттів стали відвідини України нині покійним понтифіком Іваном-Павлом II та необґрунтоване пастирською доцільністю перенесення зі Львова до золотоверхого Києва осідку уніатів – суто регіонального явища Західної України. Церква залишається непочутою в багатьох питаннях зовнішнього і внутрішнього життя. І саме в такому стані непозитивного ставлення до неї держави від неї ж вимагають поступу до бажань держави! Чи є це логічним? Чи нормальним є з боку Президента України називати „натюрмортом» покладання квітів до пам’ятника князю Володимиру главами та представниками конфесій?
УПЦ не має доступу до школи та засобів масової інформації, систематично шельмується пригорщею націоналістів та ставиться в ідеологічні межі меншовартості. Але, незважаючи на це, як Церква свого народу, вона завжди закликала, закликає та буде закликати до єдності Православ’я, оскільки ненормальний стан розділення відволікає увагу та розпорошує сили на внутрішню нікому не потрібну боротьбу та ворожнечу. Натомість необхідно спільними зусиллями вирішувати питання своєї прямої місії — євангелізації українського суспільства, активізувати соціальну, благодійну та просвітницьку діяльність, а не докоряти один одному в непатріотичності чи доводити, хто з нас більший українець. Необхідно показувати віру свою від діл своїх (див.: Як. 2, 18). Сама держава, бажаючи мати Помісну Українську Православну Церкву, соромиться у своїх законодавчих нормативних актах найменувати себе православною, соромиться відзначити особливу роль Православ’я у власному ж становленні та тисячолітньому процесі державотворення України. Для того щоб в Українській Православній Церкві, в усієї її Повноти визріло та прийшло в дію бажання набути статусу автокефальної, необхідно принаймні законодавчо врегулювати особливий статус Православ’я в Україні. Держава повинна сказати: „Я православна», і тоді набуття статусу Помісної з включенням до диптиху буде закономірним, логічним, історично і канонічно обґрунтованим.
До явищ, що не сприяють взаєморозумінню між державою та Церквою в цьому питанні, належить і практика, коли до участі в тій чи іншій події державного рівня, яка відбувається за участю Президента України, запрошуються глави та представники „традиційних для України» конфесій та релігійних організацій. Негативна сторона цієї, безумовно, корисної співучасті державного та релігійного керівництва в різноманітних заходах сьогодні виявляється, на жаль, у бажанні звести її до рівня спільної молитви та до спільної участі у звершенні обрядів чи священнодійств, як то панахиди, молебні, привезення Благодатного вогню. Ініціатором таких спільних, суто релігійних або світських заходів, протокольною частиною яких є релігійна складова, виступає світська сторона, нерідко особи з оточення Президента України. Саме в такий спосіб, поставивши на один рівень з ієрархією канонічної Церкви, окремі особи, що симпатизують „неканонічним православним», бажають вивести їх з безблагодатного стану самоізоляції та церковної неповноцінності, через ЗМІ показати Україні їх молитовну рівнозначність, звівши різницю лише до юрисдикційної приналежності. Неучасть Предстоятеля УПЦ в подібних заходах трактується як його особиста примха та небажання молитися за Україну. Однак ця інсинуація далека від істини. Мало не щодня Блаженніший Митрополит Володимир звершує Божественну літургію і як Предстоятель канонічної Української Православної Церкви підносить за кожним богослужінням свої, у міру благодаті, поданої йому Богом, молитви за Україну, за наш стражденний український народ, який, безумовно, вартий кращого життя, та за владу, основною метою діяльності якої має бути покращення рівня цього життя, духовного стану суспільства.
Відсутність Блаженнішого Митрополита Володимира на так званих спільних молитвах пояснюється тим, що за рішенням Священного Синоду УПЦ, прийнятим на підставі церковного права, якого УПЦ безумовно дотримується, будучи Церквою Апостольською, Предстоятель УПЦ у вищевказаних заходах не може брати участі. 10-те Апостольське правило говорить: „Якщо хтось із відлученим від спілкування церковного помолиться, хоч це було навіть і в домі: такий нехай буде відлучений»; 11-те Правило Святих Апостолів говорить: „Якщо хтось із тих, хто належить до кліру, з відлученим помолиться: нехай буде відлучений». Про це ж йдеться і в 45-му та 65-му Апостольських правилах, 2-му правилі Антіохійського та 33-му Лаодікійського соборів.
У світлі останніх подій складається враження, що, власне, не єдина Помісна Церква потрібна тим, хто так часто говорить про її утвердження, а лише реабілітація та легалізація „філаретівщини», як влучно назвав народ „УПЦ-КП».
Українська Православна Церква має своє бачення становлення в Україні єдності та помісності. Про це вона говорить уже впродовж 15 років, але її голос так і залишається непочутим.
Ще 8 грудня 1992 року на засіданні Священного Синоду Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Володимир висловив пропозицію про необхідність проведення богословського діалогу між представниками УАПЦ і УПЦ-КП з метою подолання церковного розколу в Україні.
Священний Синод висловив надію, що, зі свого боку, УАПЦ і УПЦ-КП виявлять добру волю у цьому благому намірі, підтримають це рішення, визнають можливим негайний початок ведення такого діалогу за наступних умов:
– припинення насильства з боку прихильників „Української
Православної Церкви — Київський Патріархат» щодо Української Православної Церкви;
– повернення Українській Православній Церкві захоплених силою
соборів, храмів, єпархіальних центрів, навчальних закладів;
– невтручання центральної та місцевої влади, народних депутатів у
внутрішнє життя Церкви;
– без участі колишнього митрополита Філарета (Денисенка), оскільки
він не є членом Церкви, а відлучений від неї.
Ці чотири необхідні для початку та нормального ведення діалогу умови залишаються базовими і нині.
Позиція священноначалля УПЦ щодо подальшого канонічного статусу Української Церкви залишається незмінною з 1993 року, коли вона була викладена у Зверненні Священного Синоду УПЦ. Повторимо її і сьогодні: „Ми також прагнемо, щоб Українська Православна Церква стала Помісною, рівноправною сестрою в сім’ї Православних Церков, але ідемо до цього канонічним шляхом».
У березні 2005 року ми в черговий раз зверталися до єпископату, духовенства, чернецтва, вірних Української Православної Церкви, а також до братів і сестер, які перебувають поза церковною єдністю зі Вселенським Православ’ям. У Зверненні було викладено бачення Українською Православною Церквою подальшого розвитку церковно-державних і міжконфесійних відносин. Просимо їх і сьогодні в ім’я Господа нашого Іісуса Христа, заради єдності та миру нашої рідної Церкви та України, заради власного вічного життя, заради того, щоб не стати посміховиськом для майбутніх поколінь та негативним прикладом у підручниках церковної історії, переборовши власний егоїзм та гординю, а інколи й просто звичайне невідання, повернутися у лоно Матері Церкви! Двері наших сердець відкриті. Пам’ятаймо, що немає гріха, якого б не простив Господь, якого б Церква не покрила своєю любов’ю. Проповіддю покаяння розпочав своє служіння Предтеча Господній Іоанн. Його словами закликаємо вас і ми для врегулювання церковного неустрою в канонічному, встановленому Богом, святими апостолами та святими отцями порядку. Чим швидше це станеться, тим швидше ми разом єдиними устами і єдиним серцем зможемо славити Господнє Ім’я…
Покаяння, до якого закликає Свята Церква тих, хто відійшов у розкол, – це не принизлива процедура вимолювання прощення, як це хтось собі, можливо, уявляє. Покаяння мирян – це визнання перед Богом власної недовершеності, яка спричинила віддалення від Бога та від Його Церкви.
Покаяння „ієрархів» – це визнання перед всією Церквою, а найперше перед своїми ж вірними власної провини, яка зробила їх „сліпими вождями сліпих” (Мф. 15, 14).
Є принципові еклезіологічні моменти, якими не можна нехтувати. Ті сьогоднішні „єпископи” та „духовенство”, які відійшли від Церкви, не можуть бути прийнятими в „сущому сані”, який здобули в розколі з уже зазначених вище причин. Однак вони можуть бути відновлені в тому сані, в якому були до відходу в розкол.
Українська Православна Церква дивиться на тих, хто в розколі, не як на ворогів, а як на заблукалих братів, яким необхідно допомогти повернутися в лоно Святої Вселенської Православної Церкви. Ці слова з причин їх частого повторення, дехто може назвати банальними, проте у кожного, хто себе вважає віруючим, рано чи пізно такий час настане, коли він постане перед реальністю їх правоти та фатальності свого положення.
Сьогодні ми маємо реальний шанс розпочати вільний діалог між православними християнами України щодо досягнення церковної єдності на основі суворого дотримання церковних правил. Тільки канонічна єдність Українського Православ’я може стати основою отримання Українською Православною Церквою належного канонічного статусу.
„Церква чекає на тих, хто пішов. Чекає, щоб вони повернулися.
І тоді буде Єдина Церква…”

Олександр Яровий. Художній фільм “Острів”: глибина ідейно-мистецького змісту і суспільне значення

Архиерейская хиротония епископа Бориспольского Антония