Архієпископ Сумський и Охтирський Марк: “Наше завдання – своїм життям, своїм особистим прикладом показати людям силу й красу нашої православної віри”

01.01.2007 archive, Вестник №64, Юбилеи

55-летие со дня рождения архиепископа Марка

06.12.2006. МОСКВА. Святейший Патриарх Алексий ІІ поздравил архиепископа Сумского и Ахтырского Марка с 55-летием со дня рождения
В поздравительном послании Святейший Патриарх Алексий ІІ поблагодарил архиепископу Сумскому и Ахтырскому Марку за многолетние труды «по возрождению церковной жизни, налаживанию конструктивного взаимодействия с руководством области и города, с представителями науки и культуры, сохранению древних православных традиций, приумножению богатого духовного наследия».
Предстоятель Русской Церкви пожелал архиепископу Марку «крепости душевных и телесных сил, мудрости, терпения и благословенных успехов в дальнейшем архипастырском служении во благо Святой Церкви и народа Божия».

Архієпископ Сумський и Охтирський Марк: “Наше завдання – своїм життям, своїм особистим прикладом показати людям силу й красу нашої православної віри”

– Владика, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, трудову юність. Відомо, що одразу після закінчення школи Ви допомагали батькові, працюючи у Должанському ліспромгоспі…
– Моє дитинство минуло на Закарпатті. Наша родина – батько, мати, я і ще чотири брати – жили у невеликому статку, втім, як і більшість селян на той час. Приємними є спогади про те, що всі члени нашої родини жили православним життям. Батько й мати дуже благоговійно ставилися до богослужіння, в усі недільні й святкові дні відвідували храм Божий, і цю любов до святині передали нам, своїм дітям. Я вдячний їм, що ті насіння, які вони посіяли в моїй душі, дали плід – богослужіння стало основним стрижнем мого життя.
Після закінчення школи я дійсно працював разом з батьком у Должанському ліспромгоспі. Влітку 1969 року у складі будівельної бригади працював на будівництві в Житомирській області, а взимку того ж року – на лісозаготівлі в Кіровській області. Не можу сказати, що це були дуже важкі часи, – робота мені багато чого дала, насамперед у плані спілкуванні з людьми. У подальшому житті я не боявся ніякої роботи, розуміючи, що для того аби досягти потрібного результату, необхідно добре потрудитися.

– У часи тоталітарних гонінь на віруючих шлях до Церкви був важким і тернистим? Яким був Ваш шлях до Бога?
– Я не можу сказати, що я прийшов до Бога. Швидше за все, Бог Сам прийшов до мене, ще коли я не розумів цього. Дійсно, скільки я себе пам’ятаю, ми жили православним церковним життям. Досить сказати, що в нашому домі щодня читалась Псалтир згідно уставу, за тиждень прочитувалась вона вся. Також читали Священне Письмо, іншу духовну літературу. Великий вплив на формування дитячого характеру справив Свято-Серафимівський жіночий монастир, від нашого дому він знаходився на відстані трьох кілометрів. На жаль, коли мені було дев’ять років, монастир закрили, і з тих пір ми стали постійно ходити в парафіяльній храм. Згадую духівника обителі отця Єрмогена, людину високого духовного й морального рівня.
Що стосується атеїстичного часу… У мене ніколи не було сумнівів щодо існування Бога, я Ним просто жив. Звичайно, було нелегко. У школі всіляко перешкоджали відвідуванню храму, висміювали. По дорозі в школу часто думав про те, як відповідати на можливі докори вчителів. Але в храм ходив постійно. Я не вступив до комсомолу, хоча за це довелося перенести багато негараздів. Для мене прикладом був мій старший брат Димитрій (нині єпископ Мефодій), який з 14 років жив у монастирі.

– Розкажіть про враження юнака із далекого українського села, який приїхав у Троїце-Сергієву Лавру. Що вразило найбільше?
– Я бував у Троїце-Сергієвій Лаврі і до того, як вирішив навчатись у Московській духовній семінарії, але коли приїхав поступати, на все дивився іншими очима. Вражало все: величні лаврські собори, чудовий хор, богослужіння. Особливо сподобався спів професійного хору, адже у нас на Закарпатті в храмі співає весь народ. Дома були монастирі, але ж то були нечисленні жіночі обителі, тому чоловічий монастир такої величини й значення, безумовно, вразив мене. Тут я побачив нове життя, переконався, що Церква живе, і ніякі гоніння не можуть їй зашкодити.

– Ви виконували різні послухи в Лаврі…
– У Троїце-Сергієву Лавру я приїхав лише у серпні 1972 року, затримався через те, що не міг одержати паспорт. Документи в семінарію було подавати пізно, тому я став готуватися на наступний рік і з вересня почав нести послух трапезника в братській трапезній. У жовтні в Лавру прибув новий намісник архімандрит Ієронім (Зинов’єв). Під його духовним керівництвом Господь судив мені пробути 9 років, до самого дня смерті отця Ієроніма. Він якось відразу звернув на мене увагу. Я став прилучатися до літургійного життя обителі, став нести послух книгодержця, а з Пасхи – намісничого келійника. Я вдячний Богу за цей час. Я зустрічався з багатьма людьми, церковними ієрархами, був у курсі основних подій життя Православної Церкви.

– Вже в 22 роки Ви стали монахом. Як було прийняте таке непросте рішення?
– 22 роки – вік дійсно ще молодий, але рішення прийняти чернечий постриг було цілком усвідомленим. Я не можу сказати, як саме було прийняте це рішення – якось саме собою. З дитинства я бажав бути простим священиком. А навчаючись в семінарії, вирішив, що чернецтво – це мій шлях служіння Святій Церкві в священному сані. Велике значення у виборі такого життєвого шляху зробило те, що я ніс послух келійника намісника Лаври архімандрита Ієроніма, в якому бачив втілення ідеалів чернецтва. Чернече життя не було для мене чимось незвичайним або новим.
Батьки до такого мого рішення поставилися спокійно, по-християнськи. До того ж у нашій родині вже був монах – брат Димитрій, нині єпископ Мефодій.

– Як відбулося Ваше знайомство з Блаженнішим Митрополитом Володимиром, який був тоді ректором Московських духовних шкіл і від якого Ви прийняли священицький сан?
– Ректором Московських духовних шкіл Владика Володимир був призначений у 1973 році. У той час я вже був келійником отця Ієроніма, тому від самого знайомства я був свідком тієї дружби, яка встановилася між цими двома духовними лідерами. Для мене на все життя ця дружба залишилася зразком того, якими повинні бути взаємини пастирів Церкви Христової.
Особливо мені запам’яталася їхня остання зустріч. За день до своєї смерті, в неділю ввечері, отець Ієронім служив пасію, за якою молився і Владика Володимир. По завершенні богослужіння отець Ієронім запросив Владику на чай і під час бесіди заговорив про свою близьку смерть, хоча йому було на той час лише 47 років. Отець Ієронім став просити Владику Володимира, аби він поклопотався перед Святійшим Патріархом Пименом про возведення мене як викладача Духовної семінарії в сан архімандрита. Владика відповів, що отець намісник це й сам може зробити, на що той став просити ще більш переконливо.
Через декілька годин після цієї розмови у отця Ієроніма стався інсульт, він впав у кому, а через добу, так і не приходячи у свідомість, відійшов до Господа. Владика Володимир підняв на ноги всіх медичних світил Москви, проводив з ними консультації, як можна було б допомогти хворому, і в ніч із понеділка на вівторок, в час його смерті, перебував біля ліжка отця Ієроніма.
Вранці Владика Володимир поїхав у Москву до Святійшого Патріарха, щоб вирішити питання про час і місце поховання померлого.
По приїзді Владики Володимира ми зустрілися з ним на сходах Трапезного храму, де в той час перебувало тіло покійного. Владика сказав, що Святійший Патріарх Пимен благословив поховати отця Ієроніма на території Лаври. А далі сказав, що, виконуючи волю покійного, він клопотався перед Його Святістю про возведення мене в сан архімандрита і що він мав намір возложити на мене митру біля гробу покійного в день поховання, але Святійший не задовольнив його прохання.
Однак це клопотання мало дуже велике значення в моєму житті. У Великий Четвер я був возведений Святійшим Патріархом Пименом у сан архімандрита, а у Велику П’ятницю був призначений благочинним Троїце-Сергієвої Лаври.

– Ви були намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври в часи атеїстичних переслідувань. Як тоді жила Лавра?
Я був призначений намісником Почаївської Лаври в переломний період історії нашої країни, на початку перебудови. Багато чого змінювалося, але щодо Церкви поки що зберігались колишні позиції. Звичайно, влада вже не так втручалася у внутрішнє життя обителі, але доводилося прикладати багато зусиль, щоб налагодити нормальну життєдіяльність монастиря. Я впевнений, що важливу роль відігравало те, що намісником мене призначив саме Святійший Патріарх Пимен. Я прибув з Москви, тому до мене ставились з повагою, але й насторожено. З братією Лаври відразу склалися гарні стосунки. Велику роль у цьому зіграв архідиякон Стратоник, він перший показав іншим насельникам приклад ставлення до мене, нового намісника. Тому, незважаючи на мій все-таки молодий як для намісника вік, проблем у стосунках із братією ніколи не було. Навпаки, згодом саме старша братія була для мене надійною опорою у всіх справах, що стосувались обителі. Великою проблемою Почаївської Лаври на той час було поповнення числа братії молодими насельниками, в основному це були юнаки, що закінчили Московську духовну семінарію. Представники влади всіляко перешкоджали збільшенню числа братії, не прописували їх за адресою Лаври. Пізніше ситуація трохи змінилася, коли почалася підготовка до святкування 1000-ліття Хрещення Русі, і до цього були залучені й державні структури.

– У 1989 році Ви стали єпископом Аргентинським і Південно-Американським, Патріаршим Екзархом Центральної і Південної Америки. Розкажіть про специфіку служіння православного єпископа в екзотичних країнах.
– Життя православних людей за кордоном відрізняється від того, що ми маємо тут. В Аргентині і Південній Америці дуже мало православних, і живуть вони серед людей мало знайомих з нашими традиціями, нашою культурою. Після сотень і тисяч людей в храмах Почаївської Лаври і Львівської та Тернопільської єпархій довелося звикати до 10-15 парафіян в Аргентині. Більшість храмів там – нетипової архітектури й розташовані вони не в містах, а, буває, серед поля, десь на фермі якогось хазяїна.
Що стосується парафіян, то більшість із них – люди прості й гостинні. На все життя запам’яталося: тільки-но приходиш до когось у гості, відразу збираються всі члени родини й родичі, сусіди, сідають за стіл і п’ють „жерба-мате” – напій, схожий на зелений чай. І саме так, за таким чаюванням і вирішувалися парафіяльні питання будівництва й ремонту храмів, забезпечення священнослужителів і т.д.

– З 1993 року Вас було призначено керуючим Патріаршими приходами в Канаді з титулом єпископа Каширського. Якою була зустріч з українцями в еміграції?
– Зустріч була дуже теплою і зворушливою. У православних канадців є така традиція: кожний раз, коли їхній єпископ приїжджає до Едмонтону, його зустрічають в аеропорту всі прихожани, які знаходять таку можливість. Більшість наших віруючих у Канаді – це нащадки переселенців, що належать до ранньої еміграції довоєнних років. Для них православна віра – це те єдине, що пов’язує їх з Батьківщиною, з Україною, те, що об’єднує їх в єдину сім’ю. Звісно, ці роки назавжди залишаться в моїй пам’яті, бо я присвятив цим людям значну частину мого життя.

– З 2005 року Ви очолюєте Сумську кафедру. Які сьогодні існують проблеми і досягнення у православних на Слобожанщині?
– Сьогодні тішить те, що мало-помалу відбувається духовне відродження на Сумщині. У більшості сіл є храми, щоправда, не всюди це справжні храми типової архітектури, іноді віруючі моляться у пристосованих приміщеннях. Відкриваються нові приходи, туди призначаються священики. Можна сказати, що віруючі Сумської єпархії мають всі можливості вести правильне спокійне духовне життя. На жаль, особливо в селах, ще відчуваються наслідки атеїстичного впливу. Якщо в місті більшу частину парафіян складає молодь, то в селах, де молоді дуже мало, храми часто бувають порожніми навіть у свята й неділі. Досить поширена ситуація, коли у храмі села, населення якого нараховує 2-3 тисячі жителів, за богослужінням моляться 15-20 чоловік, переважно жінок похилого віку. Можливо, сільське духовенство не приділяє достатньої уваги спілкуванню з людьми, місіонерській і благодійній діяльності. Пастир Церкви не повинен обмежувати себе служінням Літургії, церковних служб і треб. Необхідно шукати нові форми спілкування, і в цьому нам може допомогти досвід наших закордонних пастирів. Це можуть бути бесіди після Літургії, навіть спільне чаювання з парафіянами, огляд православних відеофільмів, обговорення духовної літератури. Відродити село можна, лише відродивши віру в Милосердного Бога в його жителях. Треба використовувати для проповіді всі досягнення сучасності, не відкидати нічого як “неправославне”. Церква має бути присутньою в учбових закладах, в засобах масової інформації, в громадських організаціях. Так, це потребує від нас багатьох зусиль, але з Божою допомогою це треба робити.