Україна Православна

...

Официальный сайт Украинской Православной Церкви

Олександр Васильев. Аскетизм як результат паломницької діяльності в Києво-Печерській Лаврі

IV наукові Несторівські студії, Київ, 9 листопада

Аскетизм як результат паломницької діяльності в Києво-Печерській Лаврі

Олександр Васильев,
завідувач сектору Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника

Традиції християнського паломництва сягають сивої давнини. Вони заглиблені в
перші віки існування Церкви Христової. Деякі з вітчизняних прочан були радо прийняті в місцях, святих для кожного християнина. Надихнувшись високими зразками аскетично-молитовного подвигу, і повернувшись на Батьківщину, вони самі ставали гостинними господарями та доброзичливими вчителями для нових прочан. Ворота Святої Лаври були завжди відчинені для численних богомольців, потребуючих, розради, втішення,поради, душевного і тілесного зцілення.В процесі спілкування прочан між собою, з духівниками, авторитетними старцями, в процесі багатоденних подорожей, відбувався обмін важливою інформацією. Прочани знайомились з культурними надбаннями людства, внутрішньо змінюючись при цьому, і переповідали свої враження іншим, а також переносили літературні, церковно-історичні, художні та інші пам’ятки, розповсюджуючи по величезній території зразки „світу віри христової”.
Паломництво допомагало пілігрімам психологізувати мислення, спрямувати його на пізнання та опанування власною особистістю.
Паломництво спирається на віру у те, що молитва є більш дієвою в особливих місцях, пов’язаних із Богом. Відомо, що юдеї у великі свята щорічно подорожували до Єрусалиму; греки та римляни — до віддалених храмів; германці — до священних гаїв; мусульмани — до Мекки. Практично всі релігійно-культурні спільноти мали свої місця релігійного поклоніння.
В християнському світі паломництва на Святу землю відомі з ІV ст., після прикладу св. рівноапостольної Олени, матері імператора Костянтина, подорож якої, зокрема, призвела до Воздвиження Чесного й Животворячого Хреста Господнього.
Паломництво східно-православних християн на Св.землю почалося одразу після прийняття християнства. Чи не найвідомішим православним паломником став Антипа з Любеча на Чернігівщині. Прийнявши чернечий постриг на Афоні, повернувся на Батьківщину і продовжив своїм молитовним подвигом анахоретську традицію Антонія Великого (Єгипетського,250-біля 355 р.), свого відомого попередника, (Пам’ять Антонія Печерського-10 липня за ст.ст.).
У Несторовому житії преподобного Феодосія Печерського читаємо про юнацьку спробу останнього вирушити подорожувати до Святих місць: „Таємно вийшов із дому свого, не маючи при собі нічого, крім одягу, в якому ходив, та й той був старий. І так пішов разом з іноземцями. Благий же Бог не попустив його лишити країну нашу, оскільки йому ще з черева материнського судилося бути пастирем словесних овець цієї землі, аби, лишившись без пастуха, не спустіла благословенна Богом паша, терном та бур’яном не поросла”1. (Пам’ять прп. Феодосія Печерського — 3 травня за ст.ст.)
У сер. XI ст. у Палестині побував прп.Варлаам, тодішній ігумен Дмитрівського монастиря (1062 р.), а до того — перший старший над 12 чорноризцями печорськими. У слові „Про преставлення бл. Варлаама” (22) читаємо: «Блаженний же Варлаам, син Іоана боярина, ігумен же монастиря св.Димитрія, заснованого христолюбивим князем Ізяславом, вирядився до св. града Єрусалима і, обійшовши там Святі місця, повернувся до свого монастиря. І знову по певнім часі пішов до Константинового місця і тут відвідав усі обителі, й, закупивши потрібне своєму монастиреві, поїхав до рідного краю”2. (Пам’ять прп. Варлаама, ігумена Печерського — 19 листопада за ст.ст.)
Єпископ Преяславський Єфрем також побажав відвідати Святі місця Сходу, аби на власні очі побачити землю, де досягли спасіння св.Отці та вчителі Церкви. Він бажав запалати ще більшою любов’ю та сумлінням до наслідування їх святого життя. Отримавши благословення прп. Антонія, Єфрем вадвідав Костянтинополь і Палестину, обійшов місця східних подвижників, ознайомився з їх життям, склав список статуту монастиря прп. Федора Студита. Хто знає, як би склалося його подальше життя в Лаврі, якби Єфрем не отримав призначення на Переяславську єпископську кафедру. (Пам’ять прп. Єфрема, єпископа Переяславського — 28 січня за ст.ст.)
У феодосієвих (дальніх) печерах Києво-Печерської лаври 737 років перебували нетлінні мощі прп. Єфросіньї Полоцької, настоятельки Спасо-Єфросиньєвого монастиря, дочки Святослава — Георгія Всеволодовича, праонуки Володимира Хрестителя. Бажаючи відвідати Святу землю, Єфросінья (в миру – Предислава) разом із своїм братом Давидом вирушила до Палестини. Там вона молила Господа скінчити свої дні в Єрусалимі. Господь почув її молитви, Єфросинья переселилася до вічної обителі у 1170 р. Її нетлінні мощі були покладені у храмі Богоматері Єрусалимського Феодосієвого монастиря, а після завоювання Єрусалиму Саладіном — перенесені до Києво-Печерської лаври. У 1910 р. на прохання полочан мощі прп. Єфросіньї перенесені на Батьківщину. В Лаврі лишили часточку кисті її правиці. (Пам’ять — 23 травня і 28 серпня за ст.ст.)
З благословення ігумена Св.Афонську гору і Єрусалим відвідав ченець Києво-Печерської лаври прп. Амонзатворник. (Пам’ять — 28 серпня і 4 жовтня). Повернувшись додому в Лавру, зачинився в затворі, і перебував там у стані постійної молитви. Молитва була для нього, як і для інших печерян вмістилищем всього їх духовного життя, або самим духовним життям в русі і дії. Піднесення душі до Бога у відвертих почуттях, глибоке покаяння, палка віра, трепетне благоговіння — спрямовували думку до Бога і забезпечували екзальтований молитовний стан. Адже звичайне життя нерідко першкоджає можливості скористатися порадою ап. Павла: «Безперестанку моліться!» (1 Сол.,5:17). В іншому посланні апостол радить: «А найбіль над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже. Усякою молитвою й благанням кожного часу моліться духом, а для того пильнуйте з повною витривалістю та молитвою за всіх святих». (Еф.,6:16-18). В молитві преподобні печерські досягали третього, найвищого щабля молитви — дієвої молитви без слів, без поклонів і, навіть, без роздумів.*
Суворе подвижницьке життя перших печерських ченців сприяло розвиткові у ревних віруючих аскетичного духа. Це призводило до заснування нових монастирів. У XII ст. у Києві їх було вже до 17, у Чернігові і Переяславі — по 4, в Галичі і Полоцьку — по 3, у Смоленську — 5, у Новгороді — біля 20, біля Новгорода — 10, у Ростові — 2, у Суздалі — 4, у Володимирі — 5.
Аскетизм** печерських ченців співзвучний поглядам великого містика чернечого типу Макарія Великого (Єгипетського (301-391). Спілкування з Богом у Макарія досягається нічим не обмеженою любов’ю.* Усі подвиги та етичні досягнення мають значення тільки тоді, коли закінчуються реальним поєднанням душі з Христом. Гріх входить в природу людини як реальний вплив сатани, майже як фізична сила. Людина має звільнитися від сатанинського, щоб належати Христу-Нареченому. Перш за все, за Макарієм, слід досягнути apaueia — безпристрастності (аскетичне ділання). За цим має відбутися gamoV — одруження між шукаючою Христа душою і самим Христом. Якщо в цій роботі спасенна душа підніметься вгору, то Господь знизойде їй назустріч. Тоді відбувається плодотворення Слова, низходження Його в душу у вигляді Бога Світла. Стадії процесу злиття з Богом у Макарія позначаються як apaueia — безпристрастність, jwtismoV — освіта, apokaluyiV — одкровення, ekstasiV — екстаз, koinwbia — спілкування, enwsiV — єднання, та uewsiV — обоження. В кінці Христос взаєморозчиняється з вірними душами, щоб вони увійшли у Божествену сутність.
Слід звернути увагу і на таке важливе джерело аскетизму печерських подвижників як паламізм** або ісіхазм***. Згідно цих уявлень, в душі має існувати пам’ять про Бога (Богомислення) або молитва. Навіть співання псалмів не повинно заважати душі. Слід перебувати у мовчанні, безперервній молитві та спогляданні. Безслів’я стримує помисли. Після молитви і мовчання наступною сходинкою є споглядання. В кінці наступає несамовитність (шалена пристрість) ecstasiV — екзальтованість, палка пристрасть до Бога. Молитва передає людині гносис, який допомагає відчути істину і можливість духовно священнодіяти, духовно переживати етапи Голгофської жертви. Завдяки цьому людина досягає богоподібності і тісного спілкування з Христом.
Згідно з Григорієм Паламою, у людей не зовсім досвідчених у духовному житті, розум, звернений у внутрішнє, нерідко вибивається назовні .Таким молитовникам дається порада утриматися віл частого дихання, щоб разом з диханням тримати розум в собі. При посилених роздумах дихання відбувається повільно і тихо. Так здійснюється очищення свідомості. Бідність духовна є матір’ю уваги і молитви. Нечуттєва й безгласна душа предстоїть Богу і насолоджується небесним спокоєм. Духовним відчуттям вона сприймає невимовні глаголи і бачить невидиме. І, нарешті, в усіх достойних цілковито входить Бог, і всі святі цілковито входять в Бога.
В перші віки християнства аскети були пісниками й молитовниками. Вони ще не накладали на себе обітниць, як пізніше ченці, але проводили життя у пості і молитві. Приналежність їх до кліру не була обов’язковою .
Християнський аскетизм наближений до єврейських терапевтів. Про них докладно писав Філон Олександрійський (або Філон — Юдей, бл.20 р. до Р.Х.- 50 р. по Р.Х., видатний представник юдейського аелінізму). Євсевій у своїй «Церковній історії» (Кн.2.,ч.17) стверджує думку про те, що пізні терапевти вже були християнами. Як релігійно-аскетична громада терапевти виникли у II ст. До Р.Х. серед олександрійських юдеїв, можливо під впливом олександрійської релігійної філософії. За Філоном, назва uerapeutai походить від дієслова uerapenw — мистецтво лікування, що зцілює душу. Остання зцілюється, якщо поважає ту Істину, яка краща за саме добро. Відважуючись на подвиг благочестя, терапевти роздавали свою власність, полишали своїх близьких, уникали спілкування з тими, хто жив не таким життям, до якого терапевти прагнули. Найулюбленішим місцем їх перебування була пагорбкувата місцевість навколо Мареотидського озера. Багато жінок — терапевтис лишалися дівами. Молились терапевти двічі на день, зранку і ввечері. Вільний час присвячували читанню Священних Писань. Шість днів тижня вони проводили усамітнено — келейно, а в сьомий, який уважали за свято — збиралися разом. Вислуховувалась проповідь найстаршого. Вона закінчувавсь похвальною піснею Богу. Складалась ця пісня самим проповідником. У кінці строф згода виражалася словами «амінь», «аллілуйа» та ін. За вечерю всі сідали у білому одязі. Після вечері всі поділялися на чоловічий і жіночий хори, і співали по черзі в наслідування ізраїльтянам при переході Чорного моря. В цьому проходила ніч. Терапевти утримувалися від їжі і питва до заходу сонця. Світло дня вони присвячували самовдосконаленню в мудрості, і лише незначну частину ночі лишали потребам тілесним. В якості їжи терапевти вживали хліб із сіллю (або розсолом) і запивали джерельною водою.
Терапевтии цінували скромність й уникали погордливості, бо проводили життя любомудре — jilosojon bion.
У часи первісного і раннього християнства у терапевтів спостерігаоться зачатки юдейського гностицизму. Іоанна Предтечу, Анну-пророчицю, учнів євангеліста Марка за способом їх життя можна віднести скоріше до аскетів, ніж до терапевтів. Ориген у трактаті «Проти Цельса» називає аскетами тих, хто не тільки утримувався від вживання в їжу м’яса, але й обходився без їжі 2-3 дні, а також перебував переважну частину дня в богослужінні. Справи милосердя, нехтування звичаями світу, служіння Богу і бідним людям давали право на почесне ім’я — «аскет». Цим ім’ям називали колишнього єпископа Антиохійського Серапіона за часів правління Коммода і мучеників палестинських до їх страждання за Діоклетіана.
В одязі аскетів переважали коричневі та чорні кольори. (Сінезій, Посл.146). Поверх одягу аскети вдягали т.зв. „плаща філософів” pallium . В первісній церкві аскети складали особливу групу вірних на відміну від звичайних прочан. В історії Церкви аскетами були мученики: Лукіан, Петро Палестинський, Памфіл, Селевкій, Іустин, Іоан Єгипетський, Сульпіцій Север, Паулін, Еліодор, Непоціан, Пініан. До аскетів належали св.Отці: Василь Великий, Григорій Богослов(Назіанзін), Іоан Златоуст, Амфілохій Понтійський, Афанасій Великий (Олександрійський), Мартін Турський, св.Антоній Великий (Єгипетський).
Своїм корінням витоки аскетичного спільножительства сягають старозавітних часів, зокрема IX ст. до Р.Х. За Пророком Ієремією, праведники- рехавіти зберегли заповіді предків: «Вина ми не п’ємо, бо Йонадав, син Рехава, наш предок, нам наказав: Не пийте вина ні ви самі, ні діти ваші повіки. Та й домів не будуйте і нічого не сійте, і виноградників не насаджуйте, і не майте їх, а живіте у шатрах поки віку вашого, щоб могли довго прожити на землі, де ви лише приходні! (Ієремія, 35 : 6-7). Бог підтримує стриманість рехавітів: „…не переведеться ніколи потомок, що стоятиме перед моїм обличчям» (Ієремія,35 : 19). Дослідники Старого Завіту вважають родину рехавітів об’єднанням на зразок ордену, чернечого згуртування, Рехавії, споріднені з кеніями, мешкали у горах на крайньому півдні Юдеї як кочівники.
Наведені прояви аскетизму передували його яскравим проявам у вітчизняній православній чернечій аскетичній практиці, зокрема насельників Свято-Успенської Києво-Печерської лаври.
Православне паломництво ставало наслідком і причиною потягу до самовдосконалення через аскетичний спосіб існування. Відомо, що у середині XII ст. потяг до паломництва був настільки виражений, що церковна влада інколи вдавалася навіть до його стримування. У церковного письменника ігумена Даніїла, який описав Св. землю («Ходження» — 1106-1103рр.) знаходимо несхвальну оцінку паломництву. Він навіть засуджує тих, які у своїх мандрах «возносяться розумом своїм, неначе добро створивши, і погубляють здобутки своєї праці», тоді, як зоставшись вдома можна краще послужити Богові”3. Ще наприкінці ІV ст. деякі з Отців Церкви, як — от Григорій Нисський із міркувань морального характеру виступали проти захоплення паломництвом. Та все ж позитивний погляд на паломництво взяв гору.
У ту, віддалену від нас епоху поавославного паломництва склався тип професійного паломника — «каліки перехожого»*, який відвідував Царград, Афон, Єрусалім, а потім подорожував до вітчизняних святинь. Складність та небезпечність шляхів спонукала паломників до об’єднання у «дружини”. Подорожуючи по багатьох містах і монастирях, «каліки перехожі» сприяли й широкому розповсюдженню християнських легенд та апокрифічної літератури**.
Підвищену цікавість до апокрифів, т.зв. «відречених книг» дослідники пояснюють притаманними цій літературі казково-міфологічними елементами, які фактично відповідали рівню мислення та особливостям свідомості пересічного християнина. Адже міф, багатий образами, подіями, фантастичними елементами збуджував уяву, сприймався емоційно. Така інформація задовольняла потяг до втаємниченого. В такій літературі у казкових рисах оповідалося про створення світу, про зв’язок Адама, Соломона і Христа, про потойбічний світ.
На шляху до Святої землі, зокрема в Болгарії, паломники діставали як перекладні, так і апокрифи місцевого походження.
Серед слов’янських апокрифів відомі т.зв. «Болгарські байки попа Ієремії». Дуалістична легенда про творення світу викладена в апокрифі, відомому під назвою «Сувой Божествених книг» або «Сказання про Тіверіадське море». Цей твір об’єднує кілька версій космологічної легенди.
Із апокрифів про Соломона були найбільш розповсюджені: «Суди Соломона», ”Сказання про царицю Южську (Савську)», «Повість про Соломона і Кітовраса”, а також старозавітні: «Єнох», ”Видіння Ісаї”, «Параліпоменон Ієремії «. 3 апокрифічних Євангелій були відомі : Якова, Фоми та Нікодима. «Євангеліє Якова» (або «Слово на Різдво Христове») наближене до канонічних, але відрізняється більшою увагою до біографії Христа, возвеличує Богородицю. Дослідники апокрифічної літератури припускають можливість читання цієї книги навіть у Церкві, і вважають, що вона мала вплив на церковні піснеспіви та іконопис.
В іншому апокрифі — «Євангелії Фоми” докладно змальоване дитинство Христа. «Євангеліє Никодима» містить подробиці смерті Христа, а також т.зв. «Діяння Пілата”. В останньму, зокрема розповідається про подальшу долю Пілата, який начеб то був страчений кесарем за те, що допустив розп’яття невинної людини — Христа. До апокрифічних євангелій наближені апокрифічні сказання: „Суперечка Христа з дияволом”, „Слово Адама у пеклі до Лазаря”, „Сказання Афродитіана про чудо в Персидській землі”. У „Суперечці Христа з дияволом” останній погрожує Христу увійти до серця Каіафи та знищити Христа. Але переможений Христом диявол просить зглянутися на нього і Христос провіщає йому, що не згубить його до кінця світу. Коли при кінці світу небеса згорнуться як сувой, і земля позжариться як залізо, тоді загине й диявол. Інші апокрифи про Христа містяться у „Збірнику Ієремії”. Відомі твори: „Як Пров Христа братом називав”, „Як Христа в попи ставили”, „Як Христос плуготарив”.
У «Златоструї» (XII ст.) міститься сказання про „Успіння Богородиці”. В іншому апокрифі — «Ходженні Богородиці по муках» зображується пекло, куди Богородицю приводить архангел Михаїл. Цікаво, що серед грішників можна зустріти прибічників Перуна, Велеса, Хорса та Траяна. Богородиця іноді плаче, але частіше схвалює муки грішників: „по дєлом їм буді тако”. В кінці Богородиця молить Бога за грішників, і Той надає їм перепочинок, але лише з Великого четверга до П’ятидесятниці. В іншому творі у «Видінні ап. Павла можна зустріти оповідь про те, як ангел піднімає ап. Павла на третє небо. Звідтіля апостол бачить рай, грішну землю та пекло.
У списках XV — XVI ст. відомі також : „Діяння апостолів Петра і Павла”, ”Діяння Павла і Теклі” (або ”Життя Теклі”). Збереглися також апокрифічні „Діяння Фоми”, „Сказання про Юду”.
Окрему групу складають апокрифи есхатологічного змісту: „Слово св.Івана Богослова про пришестя Господнє”, „Питання Івана Богослова Аврааму” , „Слово Мефодія Патарського”. В останньому апокрифі мовиться про Адама, Немврода, Олександра Македонського. Згідно тексту, коли настане кінець світу — вийдуть із свого ув’язнення зачинені Олександром у горах народи Гога і Магога. До апокрифів цього спрямування належать: „Видіння пророка Ісаї”, а також житія: Св.Андрія Юродивого, Василя Нового.
У творі „Бесіда трьох святителів” у вигляді запитань і відповідей мовиться про творення світу, про долю Адама, про Ноєв ковчег, про людину, про смерть. Відомі також апокрифи про п’ятницю, середу, неділю. Сюди належать: „Слово про 12 п’ятниць”, „Слово св. Пахомія про середу і п’яток”, „Епістолія про неділю”.
До апокрифічної літератури належать т.зв. «удавані молитви, заговори. Найвідомішою є „Молитва св. Сисинія від лихоманки”. В ній мовиться про 12 лихоманок — доньок Ірода: Трясею, Огнею, Жовтею та ін. Відома також „Молитва св. Антипи від зубної болі” .
До т.зв. „житійних” апокрифів належать житія: „Андрія Юродивого”, „Василя Нового”, „ Макарія Римського”, „Св.Агапія”, „Сказання про Георгія – Переможця” , „Сказання про Федора Тірона”, „Ходження Зосими до рах-манів”. Апокрифічні елементи можна зустріти також і в канонічних житіях. (Наприклад, про участь Миколи Чудотворця у Першому Вселенському Нікейському соборі. Адже жоден церковний історик не називає його імені серед 318 Отців Собору).
Ознаки апокрифу має „Послання архієпископа Василя про рай” (І-ша пол. ХІV ст.). В ньому мовиться про новгородців, які у своїх мандрах дісталися високої гори, з вершини якої було чути лікування. При цьому випромінювалося сильне світло без сонця. Людина, яку відправили в розвідку, сплеснувши руками, побігла у сторону лунаючих голосів. З другим „дослідником” сталося те саме. Третього посланця вке прив’язали мотузкою, але довелось притягнути назад мертвим. Стверджувалось, що ця гора й була раєм.
До „відречених книг” належать: „Зоречтець” з астрологічними статтями, „Колядник” з інформацією про те як завбачити стан погоди. У „Громнику” описані прикмети, пов’язані з громом, у „Місячнику” – пов”язані з Місяцем. Відомі також „Волховник”, „Птичник”, „Чаровнік”, „Кафлі”, „Воронограй”, „Куроклик” та ін.
Інформація з апокрифів проникала у „Палеї”, „Азбуковники”, „Фізіологи” та інші книги. Наповнені апокрифічною інформацією: перекладе ний ще у XVI ст.з німецької „Шестокрил” та „Луцидарій”.
Найкраще зберігалася апокрифічна література у старообрядців.
Відомим православним паломником-письменником став новгородський архієпископ Антоній (XII ст.), який, проте, обмежився царгородськими святинями. Біля 1330 р. паломницьку подорож здійснив новгородський чернець Стефан. До нас дійшло його описання царгородських святинь4. До 70-х рр. ХІV ст. належить „Ходження архімандрита Агрефенья обителі Прс. Богородиці”. Воно видане архімандритом Леонідом5. Це друге, після Даніїла описання „ходження” до Єрусалиму. У кінці XIV ст. у Констянтинопіль, Єрусалим і на Афон ходив диякон Ігнатій Смолянин. До складу паломницької літератури XIV ст. належить видана пізніше російською мовою „Беседа о святынях и других достопамятностях Царьграда”6 .
З XV ст. кількість мандрівників збільшується. В описах з’являються подробиці про саму подорож. У 1420 р. здійснив паломництво до Царграду, на Афон та в Єрусалим троїцький ієродиякон Зосима. За „Ксеносом” Зосими з’явилося „Ходження священника Варсонофія до святого граду Єрусалима”. Воно складається з двох оповідань. В першому описується подорож 1456 р. до Єрусалиму з Києва через Белград, Царград, Кіпр, Триполі, Бейрут і Дамаск. В іншому, 1461-1462 рр.- через Белград, Дамієту, Єгипет та Синай7. Варсонофій першим з вітчизняних мандрівників описав Синайську гору. Майже одночасно з Варсонофієм у 1465-1466 роках подорожував купець Василь.8 До пам’яток паломницької літератури належить також „Сказання Єпіфанія — ченця про шлях до Святого міста Єрусалима”9. Проте цей твір являє собою простий перелік міст від Новгорода до Єрусалиму із зазначенням відстані між містами. Авторство твору приписують Єпіфанію Премудрому — учневі Сергія Радонежського.
Із середини XV ст. більша увага приділяється власним вітчизняним православним святиням. Паломники ремствують на утиски „срацин” та „злих арапів” . З’являється уявлення про те, що греки заслабли на віру.
Знов з’являються застереження проти захоплення закордонним паломництвом. Так Єпіфаній Премудрий вихваляє Сергія Радонежського за те, що той „не взиска Царьствующаго града, ні Святия Гори, ілі Ієрусалима, яко же аз окаянний”, але знаходив святість у власному внутрішньому пошуку Бога.
Лише у другій половині ХVІ ст. знов з’являються „ходження”. Опис єрусалимських та синайських святинь купця Василя Познякова (1558-1561 р.), а також „Ходження Трифона Коробейникова” — найбільш розповсюджені твори паломницької літератури цього періоду. В літературі відомі також: „Проскінітарій” Арсенія Суханоца, оповіді Василя Гагари та Іони Маленького.
Можна стверджувати про те, що значна кількість вищезгаданих творів була відома в Києві. Деякі з них могли знаходиться в старій лаврській книгозбірні, яка, на жаль, загинула в полум’ї ніщивної пожежі 1817 р., та у бібліотеках інших київських монастирів.
Чи не найвідомішим православним паломником з Речі Посполитої, який вирішив зостатися на Афоні, став Іван із Судової Вишні під Перемишлем. Про нього знаємо лише те, що освіту Іван отримав в Острожській академії. Якийсь час він, можливо, перебував у Луцьку. Наприкінці XVI ст. Іван Вишенський постригається у ченці і стає анахоретом-пе-черником. В поемі „Іван Вишенський” І.Я.Франко передає душевний стан самітника:
„Хрест — моє добро єдине,
Хрест — одна моя надія,
Хрест — одно моє страждання,
Одинокая Вітчина.
Все,що поза ним,- омана
І чортячая спокуса;
Лиш один тут шлях правдивий
І спасенний — шлях Христа”.
Проте, звістка про Брестську унію спонукала І.Вишенського до активної літературної полеміки. Зокрема, він вдається до ніщивної критики пороків окремих нерадивих представників духівництва: „Да прокляті будут владики, архімандрити і ігумени, которіє монастирє позапустєвалі і фольваркі собє з мест святих почінілі, і самі толко з слуговінамі і пріателмі ся в ніх тєлеснє і скотскі пврєховивают, на мєстах святих лежачі, гроше збирают, с тих доходов, на богомольца Хрістові наданних, дєвкам своїм вєно готуют, сини одєвают, жони украшают,слугі умножают, барви справуют, пріатєлє обогачуют, каріти зіждут, вьзнікі ситиє і єдінообразниє спрягают, роскош свою поганскі ісполняют”10.
Іван Вишенський вважав, що люди в його Батьківщині, від начальних до підвласних,ьвід духовних до мирських — всі покланяються „дияволу – світоуправителю” і тільки смерть, від Бога надіслана, може позбавити від спокус „царства диявола”. Вкладаючи свої слова до уст „диявола-світоуправителя”. І.Вишенський називає „спокуси світу”: Дам ті нинєшнєго вєка славу, роскош і богатство… Єслі хочеш біскупом биті, пад, поклоні мі ся, я тобє дам. Єслі хочеш арцибіскупом биті, поклоні мі ся, я тобє дам, белі хочеш кардіналом биті, пад, поклоні мі ся, я тобє дам. Єслі хочеш папежем биті, пад, поклоні мі ся, я тобє дам… Єслі хочеш войскім подкоморім ілі судією биті, пад, поклоні мі ся, я тобє дам. Єслі хочеш гетманом ілі канцлером биті, пад, поклоні мі ся, я тобє дам, буді досконалий угоднік мой, я тобє дам. Єслі хочеш королєм биті, обєщайся мнє на аферу в гєєнну вечную, я тобє і королєвство дам…”11.
Щоб позбавитися спокус і страстей, необхідно очиститися. Лише так можна дістатися істинного Богопізнання. Перший ступінь очищення — віра в Божественну Трійц.; другий — дотримання встановлених вірою заповідей; третій — хресне відречення душі від світу; четвертий — відмова від власності і звичного стилю життя; п’ятий — досягнення кінцевої нужденності, яка призводить до священства.
Полемізуючи з єзуїтом Петром Скаргою, Іван Вишенський намагається спростувати докор Скарги про те, що начеб-то православ’ю не притаманне „святоплодіє”. Вишенський радить: ”…доступі в Києве в монастир Печерський, а ту же у тєбя дома, в державє корони Польской, не лєніся і виспрашивай о святих оних, чюдотворством мало не равно… от Бога почтенних святим мужем”12.
Б кінці XVI ст. в Західній Україні з’явився Путівник, який був перекладом грецького проскінітарія. Його текст був виданий Петрушевичем А.С. у Львові 1872 р. під назвою „Путник о граде Иерусалиме, составленньый галицко-русским между 1597-1607 гг.”12.
Відомий український богослов Мелетій Смотрицький склав „Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych» („Апологію паломництва до східних земель”), видану у Львові у 1628 р. (У перекладі на російську мову „Апологія..” видана єзуїтом Мартиновим 1863 р. у Лейпцигу).
Давній тип паломницького ходження зберігався до XVIII ст. Паломники 17О4 р. ієромонахи Макарій та Сільвестр у своєму „Путівнику” цілі розділи запозичували із праці Трифона Коробейникова14.
Старообрядницький священник Лук’янов, який мандрував у 1710-1711 рр., вже набагато більше ділиться своїми власними спостереженнями і враженнями. Ще одним паломником-письменником першої чверті XVIII ст. став згадуваний в літературі посадський Нечаєв.
Достатньо критичним дослідником Православного Сходу вважається відомий мандрівник Василь Григорович Барський (або Василь Київський, брат відомого українського архітектора Івана Григоровича Барського). Зокрема він детально описав свою подорож до м. Барі в південній Італії, де побачив на власні очі процес (ритуал) збирання мира (єлея) від мощей (часток скелета) у Святих Отця нашого Мир Лікійських Чудотворця, св.Миколая.
Із середини XVIII ст. дійшов до нас опис подорожі інока Мотронінського монастиря Серапіона у І749-1751 рр.
В єкатеринінську добу війни з Турцією ускладнювали подорожі на Схід. З цієї доби відомі записки С.Плєщеєва, який побував у Назареті. Відомі також подробиці подорожі ченців Саровської пустині Ігнатія і Мелетія16.
На початку ХІХ ст. Християнські святині Сходу відвідував Бронніков. Побачили світ „Путевые записки братьев Вешняковых и мядынского купца Михаила Новикова” (Москва, 1813 р.). Анонімні записки Дашкова Д.В. були надруковані 1826 р. („Северные цветы”).
Добре відомий освіченим киянам XIX ст. єпископ чигиринський Порфирій Успенський (1804-1885 рр.) з науковою ціллю 1840 р. прибув до Єрусалиму. У 1845 р. він відвідав Синай і Афон; пізніше став засновником і керівником російської духовної місії в Єрусалимі (1847-1855 рр.). З 1858 по 1861 рр. у період подорожі по Сходу Порфірій Успенський збирав давні рукописи, ікони, церковне начиння. Пізніше частина увійшла до фондів Церковно-археологічного музею при Київській Духовній Академії.
Святу Землю відвідали також відомі російські палестинознавці: Муравйов А.Н., Норов А.С., архімандрит Леонід, Єлісєєв А.В., Філіпов Т.І.
Дослідниками відстежувалася кількісна динаміка паломництв до закордонних християнських святинь. Так, якщо у XVIII ст. кількість паломників з Російської імперії була у межах кількох десятків, то у 1820 р. досягла 200 чол. У 1866 р. зросла до 1098 чол., 1880р.- вже становила 2 тис. чол., а у 1896 р. досягла 4 тис. 352 чол., і надалі збільшувалася.
Половина паломників користувалася „паломницькими книжками” „Православного Палестинського товариства”.
В кордонах колишньої Російської імперії відбувалося і внутрішнє паломництво. Партії богомольців ходили до Троїце-Сергієву лавру, Ростов, Угліч, Кирило-Білозерський монастир, досягали Словецького, Валаамського і Ковенецького монастирів. Прочани покланялися чудотворним іконам і мощам в Задонську, Мгарі, Білгороді, Почаїві, Каплунівці під Охтиркою. Головним центром східноправославного паломництва лишався Київ. У 1805 р. „Другий православний Єрусалим”, Богоспасенний град Київ відвідало не менш як 100 тис. паломників. У 1859 р. Населення Києва складало більше 60 тис. чол. У цей рік тільки Лавра прийняла 80 тис. 130 паломників. В деякі роки ХІХ ст. На постійного мешканця міста припадало по 4-5 а то й більше богомольців.
Небагаті прочани отримували в Лаврі безкоштовне житло на 2 тижні, а також безкоштовну їжу за спільним столом. Так у 1860 р. В лаврському готелі щоденно (партіями по 600 чол.) обідало більше 2 тис. співтрапезників. (При цьому жебраків до подібних трапез не допускали. Їм видавали залишки їжі з поварні). Безоштовно прочан кормили також у Троїцькому монастирі, Китаївській і (Феофанієвій – від Михайлівського золотоверхого монастиря) пустинях.
На протязі ХІХ – поч. ХХ ст. Лаврський готель залишався найбільшим у Києві. „Тут в Лаврі, — писав у 1913 р. Відомий суспільний діяч з Галичини Осип Назарук, — є готель, рівного якому нема у всьому світі: в його приміщеннях може розміститися 25 тис. гостей. Тут є і ресторан, в якому подають виключно пісні страи, навіть без молока”17 .
За свідченням мемуаристів, звичайне обіднє лаврське меню складалося з борщу з грбами, риби та квасу. Згадується також безкоштовний пісний борщ з капустою і чорний хліб. За три копійки можна було купити пирога з кислою капустою, з горохом, з грибами, з кашею.
З особливим благоговенням богомольці їли білий лаврський хліб з просфорного тіста. Благословіння монастирським білим хлібом стало душевним і зворушливим звичаєм старої Лаври.
Особливо багато паломників збиралося по вівторкам біля раки з мощами св. Варвари-Великомучениці в соборі Михайлівського монастиря. У середу – в Успенському соборі Лаври, де при читанні акафіста Богородиці, для благоговійного лобизання перед іконостасом опускався образ чудотворної ікони Успіння Божої Матері. У четвер читався урочистий акафіст на хорах Софійського собор перед чудотворним образом Миколи-Чудотворця (Миколи Мокрого). У п’ятницю читався акафіст перед образом Богородиці у Хрестовозвиженській церкві на Ближніх печерах; а у суботу – у Стетенській церкві (р-н Львівської площі) перед чудотворною іконою Богоматері „Всіх скорботних радості”. З цієї церкви почалося знищення київських храмів в 30-ті роки ХХ століття.
На Юр’їв день багато прочан і киян відвідували богослужіння у Видубицькому монастирі. Влітку богомольці діставалися пароходами Китаївської пустині а також давньої Нікольської пустині на Десні.
У буремному ХХ ст. Паломництво до Святих місць зазнавало злетів і падінь. В пострадянський , постатеїстичний період в сучасній Україні внутрішнє і зовнішнє православне паломництво динамічно розвивається. В Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі цими питаннями опікується паломницький відділ, в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику – екскурсійна служба. Індивідуально і в складі екскурсійних груп прочани мають змогу ознайомитись з життям монастиря, помолитись преподобним Печерським Дальніх (Феодосієвих) та Ближніх печер. Можна прийняти участьу молебні з одяганням шапочки прп. Марка Печерника (Гробокопателя) у храмі Живоносне джерело. Можна прийняти участь у молебні із читанням відповідних акафістів в підземній Феодосієвій церкві . В кінці молебня відбувається помазання єлеєм від св. Мироточивих глав.
Багато киян, а також українських і закордонних православних прочан мають змогу сповідуватися і приймати участь в таїнстві євхристії. Служби Божі проводяться фактично в усіх церквах Лаври за окремим розкладом.
За бажанням можна ознайомитися з виставками церковно-археологічного спрямування, відвідати церкви Нижньої і Верхньої території Лаври. У Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику експонується частина його фондової колекції. На Верхній території діють 4 музеї та окремі художні виставки. Паломництво до місць, осяяних Благодаттю Господнею сприяє зміцненню віри, яку сприйнято разом із святим хрещенням, утвердженню аскетичних ідеалів на противагу культу „золотого тільця”, „мамони”. Адже як і багато столітть тому, сучасний світ продовжує, за словами апостола Іоана, „..лежати у злі”, (І Іоана, 5:19), доки не наповниться по вінця „чаша гріхів людства”, „чаша Божого довготерпіння”.
Знайомство з християнськими святинями (в сенсі християнської освіти) сприяє пом’якшенню людської натури, створюс умови для морального зростання, проявів доброчинності, милосердя, іншими словами, — створює умови для самовдосконалення людини на її тернистому шляху до Бога.

Посилання:
1. Патерик Києво-Печерський /Переклад і коментарі І.Жиленко/.-К., 2001.-С.35.
2.Там само.-С.46.
З.Веневитинов М.А. „Хождение игумена Даниила в Св.Землю”// Летопись занятий археографической комиссии — Вып.7. — СПб., 1884.
4. Сахаров „Сказания русского народа”- СПб., 1849.- Т.2.- Кн.8.
5. „Православнй палестинский сборник”. — СПб., 1896.-Вып.48.
6. Майков Л.Н. „Материалы и исследования по старинной русской литера-туре”. — СПб., 1890. . ..
7. „Православный палестинский сборник”- СПб.,1896.- Вып. 45.
8. Там само.-СПб., 1884.- Вып. 6.
9.Там само.-Вып. 15.
10. Замалєєв А.Ф., 3оц В.А. „Отечественньые мыслители позднего средневековья. /Конец XIV — пер. треть XVII в./ .-К., 1990.- С.130.
11. Там само.- С. 130-131.
12.Там само.- С.132.
13. „Православный палестинский сборник” – СПб., 1890.-Вып. 26.
14. ”Чтения в обществе истории и древностей российских при Московском
университете”. -М., 1873.- Т. З.
15. Там само.
16. „Православный палестинский сборник” — СПб., 1891.-Вып. 36.
17. Цит.за: Макаров А.Н. Малая энциклопедия киевской стариньі.- К., 2002.-С.444.