22.08.2006. КИЇВ. Священний Синод Української Православної Церкви звернувся до українського народу з нагоди 15-річчя Незалежності України

22.08.2006 Официальная хроника

«Улюблені у Христі Преосвященні архіпастирі, пастирі, чесне чернецтво, дорогі брати і сестри!
„Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 1, 3). Нинішній 2006 рік є визначним в історії нашої молодої Держави, адже наш народ відзначає 15-річчя незалежності України.
Всі явища, що стосуються як окремої людини, так і цілих народів і держав треба оцінювати з точки зору сенсу земного життя та людської історії в цілому. Святе Письмо вчить, що Творець «так полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, аби кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін.3,16). Бог зробив для нас все, але від людини потрібна віра і рішучість пов’язати своє життя з Христом. Таку рішучість за весь народ наприкінці X-го століття проявив святий князь Володимир. У цьому його велич, як державного діяча, який побачивши в православній вірі богооткровенну істину, всю відповідальність перед нащадками за вибір майбутнього взяв на себе. Це був дуже рішучий крок, але, як свідчить історія, єдино вірний. Саме з моменту Хрещення Русі навколишній світ сприймає нас не напівкочовими племенами, а могутньою державою, саме тоді у нас з’явилось національне самовизнання. Без найменшого сумніву і з твердою впевненістю можна сказати, що все найкраще, що ми сьогодні маємо в Україні, що власне і зробило Україну Україною, якою ми її бачимо, сталося дякуючи вибору князя Володимира.
Через довгі століття йшов наш народ до події 24 серпня 1991 року — проголошення України суверенною та незалежною Державою.
Більше тисячі років тому у водах руського Іордану, як згодом стали називати наш сивочолий Дніпро, сталася подія, яка назавжди змінила хід нашої історії. Ця подія визначила місце нашої держави в сім’ї християнських народів світу. Вона ж визначила і Києву стати істинною „митрополією», „матір’ю міст Руських», „третім уділом Пресвятої Богородиці».
Церква, членами якої ми з вами являємося, є єдиний вселенський боголюдський організм. Будучи, — за словами апостола Павла, — тілом Христовим, вона поєднує в собі два єства — Божеське і людське — з притаманними їм діями. Церква пов’язана із світом за своєю людською, тварною природою. Проявами цієї природи є такі явища в Церкві як національна приналежність та патріотизм її членів.
Вселенський характер Церкви, не означає того, що християни не мають права на національну самобутність, національне самовиявлення. Навпаки, Церква поєднує в собі вселенські засади з національними. Православні християни, усвідомлюючи себе громадянами небесної вітчизни, не повинні забувати і про свою земну батьківщину.
Сам Божественний Засновник Церкви, Господь Ісус Христос, не мав земного притулку і вказував на те, що принесене Ним учення має не обмежений і не національний характер. «Надходить час, коли будете поклонятись Отцеві і не на цій горі, і не в Єрусалимі», говорив Він. Проте, Господь ототожнював Себе з народом, до якого належав за людським народженням. Розмовляючи з самарянкою, Він підкреслював свою належність до іудейської нації. «Ви не знаєте, чому кланяєтесь, — повчав Спаситель, — а ми знаємо, чому кланяємось, бо спасіння від Іудеїв». Із євангельських повіствувань, ми бачимо, що Ісус був лояльним підданим Римської імперії і сплачував визначені податки кесарю. Апостол Павло, який у своїх посланнях учив про наднаціональний характер Церкви Христової, не забував про те, що за народженням він — «Єврей з Євреїв», а за громадянством — римлянин.
Культурні відмінності окремих народів виявляються в літургічній та іншій церковній творчості, в особливостях християнського побуту. Усе це створює національну християнську культуру. Серед святих, шанованих Православною Церквою, багато таких, які прославилися любов’ю до своєї земної вітчизни й відданістю їй. Одним з прикладів цього є мученицький подвиг святого великомученика Димитрія Солунського, «доброго вітчизнолюбця котрий так сказав про вітчизну свою — місто Солунь: „Господи, якщо погубиш місто це, то я з ним загину, а якщо врятуєш, то і я з ним врятований буду». За всіх епох Церква закликала своїх чад любити земну вітчизну і не шкодувати життя для її захисту, якщо їй загрожувала небезпека.
Християнський патріотизм одночасно виявляється щодо нації як етнічної спільноти і як спільноти громадян держави. Православний християнин покликаний любити свою вітчизну, яка має територіальний вимір, своїх братів по крові, які живуть по всьому світі. Така любов є одним із способів виконання заповіді Божої про любов до ближніх. Ця заповідь включає любов до своєї родини, одноплемінників, співгромадян.
Водночас національні почуття можуть бути причиною гріховних явищ, таких як агресивний націоналізм, ксенофобія, національна винятковість, міжетнічна ворожнеча. У своїх крайніх проявах ці явища нерідко призводять до обмеження прав інших народів, до війн та різних видів насильства. Поділ народів на кращі й гірші, приниження будь-якої етнічної чи громадянської нації суперечить православній етиці і християнській свідомості. Тим більше суперечать православному вченню ті, хто ставлять націю на місце Бога, або зводять віру до одного з аспектів національної самосвідомості.
Вітаючи керівництво нашої Держави та увесь український народ в день святкування 15-ї річниці незалежності України, закликаємо всіх з подякою Всемилостивому Господу до сугубої молитви за нашу Богом бережену Українську землю. Нехай Господь благословить всіх нас миром, злагодою, взаємоповагою і любов’ю. Всі ми діти однієї землі і прагнемо щоб життя на ній було світлим і щасливим, щоб українська держвнісь розбудовувалась на євангельських засадах і високих моральних цінностях.
Прикликаючи Боже благословення на нашу Державу та її народ звертаємося до Вас словами великого та достойного сина нашої землі Тараса Шевченка: «Свою Україну любіть… за неї Господа моліть»!

22.08.2006. ПОЛТАВА. Мгарський монастир відзначив престольне свято

22.08.2006. ПОЛТАВА. Єпархію відвідали Посли держави Ватикан